03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи 753/12142/22 Головуючий у суді першої інстанції - Мицик Ю.С.
Номер провадження № 22-ц/824/3913/2024 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
24 квітня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Сукач О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , поданою представником ОСОБА_4 , на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна,-
У жовтні 2022 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ майна, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 11 січня 2023 року (а.с.140-141, т. 1), просив визнати за ним право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та вирішити питання розподілу судових витрат.
Свої вимоги позивач ОСОБА_3 мотивував тим, що 05 серпня 2001 року між сторонами зареєстровано шлюб, який було розірвано 04 листопада 2003 року.
В подальшому, 26 листопада 2004 року між сторонами повторно зареєстровано шлюб, який заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та яке набрало законної сили 01 лютого 2017 року - розірвано.
Позивач вказував, що у період зареєстрованого шлюбу, сторонами набуте спірне майно - квартира АДРЕСА_1 , право власності на яку оформлено на відповідачку ОСОБА_1 .
Позивач посилався на те, що вказана квартира є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя й підлягає поділу, адже остаточне погашення кредиту на таку квартиру відбулось 14 квітня 2016 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у сумі 7067, 06 грн.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового судового рішення залишено без розгляду.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій вказує, що нею заявлялось клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_3 , оскільки йому ще станом на грудень 2016 року було відомо про заперечення відповідачем права спільної сумісної власності на спірну квартиру. Проте, з позовом ОСОБА_3 звернувся до суду лише в лютому 2022 року, тобто поза межами трирічного строку.
Крім того, до звернення із даним позовом, ним вже заявлялись аналогічні вимоги щодо спірної квартири, а саме: 27 жовтня 2016 року, справа № №753/19580/16-ц, яку повернуто без розгляду за його ж заявою та 03 березня 2017 року, справа №753/4237/17, яку залишено без розгляду у зв'язку із неодноразовою неявкою позивача у судове засідання.
Апелянт вказує, що судом витребовувались матеріали вказаних справ та досліджувались в судовому засіданні, та судом було встановлено, що у рамках даних справ позивачем заявлялись вимоги щодо визнання спірної квартири спільним майном подружжя та щодо її поділу по між сторонами.
Відтак, позивач визнавав, що спір за квартиру між сторонами існував станом на жовтень 2016 року, а тому висновок суду першої інстанції, що матеріали справи не містять та відповідачкою не надано жодних фактів та доказів, які б свідчили про те, що до моменту подання позову у травні 2017 року вона заперечувала майнові права позивача на спірне майно є необґрунтованим та протиправним.
Отже, зважаючи на підписання першої позовної заяви 24 жовтня 2016 року -строк позовної давності для подання заяви про визнання права власності на 1/2 частини спірної квартири сплив для ОСОБА_3 ще 24 жовтня 2019 року, тобто до моменту звернення до суду із даним позовом у жовтні 2022 року.
Наголошує, що за приписами ст. 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, що також спростовує твердження позивача про переривання строку позовної давності.
Разом з тим, апелянт вказує, що під час розгляду даної справи та поділу спільного майна подружжя судом було порушено принцип рівності спільного майна подружжя, оскільки визнавши за позивачем право власності на 1/2 чистини спірної квартири судом не було враховано наявне в матеріалах справи рішення Дарницького районного суду м. Києва в справі від 23 вересня 2021 року у справі № 753/8134/17 між тими ж сторонами щодо поділу спільного майна подружжя, яким здійснено поділ гаражного боксу та легкового автомобіля, а також відмовлено в поділі об'єкта незавершеного будівництва (дачі) шляхом присудження грошової компенсації за 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва та грошової компенсації ОСОБА_1 вартості 1/2 частини майна, що знаходиться у спірній квартирі, в якій проживали сторони. Це майно залишилось у власності позивача ОСОБА_3 без будь-якої компенсації для відповідача.
Враховуючи наведене в апеляційній скарзі, представник ОСОБА_1 - адвокат Наливайко С.П. просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в повному обсязі.
Крім того, не погоджуючись із зазначеною вище ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року, представник ОСОБА_3 - адвокат Лежух Т.І. подала апеляційну скаргу, відповідно до якої вважає помилковим висновок суду щодо недотримання позивачем вимоги ч. 8 ст. 141 ЦПК України, тобто що представник не зробила заяву про те, що докази понесених витрат будуть подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, оскільки судом правильно встановлено, що позивачем було зроблено відповідну заяву в тексті позову щодо очікуваного розміру витрат на правничу допомогу. Вказане свідчить про виконання вимог чинного законодавства, й разом з тим, у визначений ч. 8 ст. 141 ЦПК України строк стороною позивача надано докази понесених витрат.
Враховуючи вказане, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити заяву про ухвалення додаткового судового рішення та стягнення витрат на правничу допомогу з ОСОБА_1
26 лютого 2024 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , відповідно до якого вважає оскаржувану ухвалу законною та обґрунтованою, адже відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України докази витрат подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила про це відповідну заяву.
Відтак, представник ОСОБА_2 вважає, що зазначення попереднього (орієнтовного) розміру витрат у позові відповідно до ст. 175 ЦПК України не є альтернативою ч. 8 ст. 141 ЦПК України, тобто такі норми не замінюють одна одну й мають дотримуватись учасниками справи обов'язково.
Представник наголошує, що до закінчення судових дебатів сторона позивача не повідомила про намір стягнення витрат на правову допомогу відповідною заявою, а тому просить апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а оскаржувану ним ухвалу - без змін.
Також на адресу апеляційного суду 06 березня 2024 року надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , у якому посилається на те, що 02 квітня 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким, зокрема, продовжено процесуальні строки на час дії карантину, який продовжувався до 30 квітня 2023 року, коли справа вже розглядалась судом. А тому вважає твердження відповідача ОСОБА_1 про можливість застосування строків позовної давності до вимог позивача помилковими та необґрунтованими.
Вказує, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2021 року в рамках справи №753/8134/17 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні права приватної власності на 57,24% спірної квартири. Таким чином, строк позовної давності щодо поділу спірної квартири розпочався лише з моменту набрання законної сили цим рішенням, адже сторона фактично визнавала право власності ОСОБА_3 на частину квартири.
Так, адвокат Лежух Т.І. зазначає, що посилання ОСОБА_1 на несправедливий поділ спільного майна подружжя при розгляді іншої судової справи не має відношення до предмету спору в даній справі та не може враховуватись судом.
У відзиві також посилається на спільність майна подружжя та принцип рівності їх часток, а тому просить залишити вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване нею судове рішення - без змін.
Разом з тим, представник ОСОБА_4 повідомляє, що при розгляді справи в апеляційному суді ОСОБА_3 понесено витрати на правничу допомогу, зокрема, в сумі 10 000 грн за складання відзиву на апеляційну скаргу, а також позивач сплачуватиме 4 000 грн за участь представника в судовому засіданні, а тому просить вирішити питання розподілу судових витрат.
При апеляційному розгляді справи представник апелянта ОСОБА_1 , адвокат Наливайко С.П. підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі на рішення суду, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду за захистом порушеного права.
Разом із тим, представник також заперечила щодо поданої представником позивача у справі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 апеляційної скарги на ухвалу суду щодо залишення без розгляду поданої заяви про стягнення додаткових витрат, оскільки позивачем докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу при розгляді справи не подавалися і заяву про подачу таких доказів у строки, визначені ч.8 ст. 141 ЦПК України ні позивач, ні його представник у суді першої інстанції не подавали.
Позивач у справі ОСОБА_3 заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі ОСОБА_1 на рішення суду та просив залишити її без задоволення, оскільки вважає, що доводи, на які посилається апелянт, не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків, викладених у рішенні суду. При цьому просив задовольнити подану ним апеляційну скаргу на ухвалу суду про залишення без розгляду поданої його представником - ОСОБА_4 заяви про стягнення судових витрат.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_2 , позивача у справі ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 05 серпня 2001 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, який розірвано 04 листопада 2003 року.
26 листопада 2004 року сторони повторно зареєстрували свій шлюб, який був розірваний рішенням Дарницького районного суду м. Києва 10 жовтня 2016 року (справа №753/15026/16-ц).
Також судом при розгляді вказаної справи встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23 вересня 2021 року у справі № 753/8134/17, яке набрало законної сили, частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.
У зазначеному рішенні суду встановлено, що 06 серпня 2002 року між ОСОБА_1 та Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації укладено кредитний договір № 43 про пільгове довготермінове кредитування житлового будівництва. Розмір кредиту складав 64935,52 грн. Управління, яке виступало розпорядником кредитних коштів на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 25.12.2001 № 2787 та рішення Київської міської Ради від 20.12.2001 № 162/1596, надало Позичальнику кредит в розмірі 64935,52 гривень, в тому числі сума страхування в розмірі 959,63 гривень строком на 30 років, до 10.04.2023, на фінансування будівництва житла для молодих сімей та одиноких молодих громадян, а Позичальник зобов'язується дотримуватись цільового призначення кредиту та у встановлені строки вносити визначені цим договором суми коштів /до повного погашення своїх зобов'язань щодо повернення кредиту. Сплата відсотків за користування кредитом встановлюється у розмірі 3% (три відсотка) річних згідно з п.30 постанови Кабінету Міністрів України від 29.05.2001 № 584».
14 серпня 2002 року між ОСОБА_1 та Київською міською державною адміністрацією укладено договір застави. Предметом застави є майнові права на квартиру, яка буде збудована в майбутньому та перейде у власність Заставодавця після вводу будинку в експлуатацію (п.1.2). Крім того укладена додаткова угода до договору застави від 18.06.2003 (Т.1, а.с.56-57),якою в заставу передана квартира АДРЕСА_1 загальною площею 55,80 кв.м.
27 березня 2003 року між ОСОБА_1 та Київською міською державною адміністрацією укладена додаткова угода до кредитної угоди № 43 від 06 серпня 2002 року, якою встановлено графік погашення пільгового довготермінового кредиту на молодіжне житлове будівництво терміном до 10 квітня 2033 року.
06 серпня 2002 року між ОСОБА_1 та Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації укладена Інвестиційна угода № 43 про інвестування житлового будівництва, об'єктом інвестування якої є квартира АДРЕСА_1 .
Під час шлюбу між сторонами був здійснений перший внесок, а саме 10% вартості, який складає 7215,05 грн.
Перебуваючи у шлюбі з позивачем, відповідач отримала Свідоцтво про право власності від 17 квітня 2003 року на квартиру АДРЕСА_1 .
За результатами розгляду справи № 753/8134/17 суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги позивача ОСОБА_1 про визнання її особистою приватною власністю 57,24 % квартири АДРЕСА_1 .
Остаточне погашення кредиту за спірну квартиру відбулося 14 квітня 2016 року, тобто в період зареєстрованого шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що спірне майно - квартира АДРЕСА_1 . була набута подружжям у період зареєстрованого шлюбу за спільні кошти сторін у вказаній справі, які були витрачені на погашення отриманого довгострокового кредиту, тому на неї поширюється правовий режим спільного сумісного майна, у зв'язку з чим квартира є об'єктом права спільної сумісної власності сторін.
Здійснюючи поділ вказаного майна у рівних частках суд послався на положення частини першою статті 70 СК України, згідно до якої при поділі майна частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним контрактом. На наявність підстав для відступу від засади рівності часток подружжя сторони не посилались і згоди на отримання грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на квартиру позивач не надав.
З урахуванням викладеного суд виснував, що є підстави для визнання за позивачем права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , в порядку поділу майна колишнього подружжя.
Вирішуючи заяву подану відповідачем про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції послався на те, що у жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, проте ухвалою суду від 21 грудня 2016 року позов було повернуто позивачу (цивільна справа № 753/19580/16-ц) за його заявою.
У березні 2017 року ОСОБА_3 повторно звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, проте ухвалою суду від 31 жовтня 2017 року цей позов було залишено без розгляду у зв'язку із повторною неявкою позивача в судове засідання (цивільна справа № 753/4237/17).
Відхиляючи подану відповідачкою заяву про застосування строку позовної давності суд зазначив, що подання ОСОБА_3 позову про поділ спільного майна не є доказом невизнання відповідачем права позивача на спірну квартиру та не може вказувати на початок перебігу позовної давності у цьому спорі.
Обґрунтовуючи даний висновок суд послався на те, що у травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду, в якому крім іншого, просила визнати за нею право власності на спірну квартиру (цивільна справа № 753/8134/17). Обґрунтовуючи позов, посилалася на те, що квартира придбана за кредитні кошти, які вона сплатила особисто та за рахунок коштів, які їй надали батьки. Жодних фактів та даних, які б свідчили про те, що до моменту подання позову у травні 2017 року відповідач заперечувала майнові права позивача на спірне майно, нею не наведено і доказів на підтвердження таких обставин не надано.
Таким чином, на переконання суду саме з червня 2017 року (відкриття провадження у справі № 753/8134/17 та отримання позову відповідачем) у ОСОБА_3 розпочався строк позовної давності для пред'явлення позову. За умов ст. 72 СК України такий строк мав закінчитися в червні 2020 року.
Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» №540-ІХ від 30.03.2020, внесені зміни до Сімейного кодексу України, які вступили в законну силу 02.04.2020, а саме прикінцеві положення СК України доповненні пунктом 2-1.
В силу положень п.2-1 прикінцевих положень СК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №641 від 22.07.2020 з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01.08.2020 до 31.12.2020 продовжено карантин на всій території України, встановлений постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020.
Оскільки на момент набрання законної сили внесених змін до СК України, а саме 02 квітня 2020 року перебіг строку позовної давності для звернення позивача з вказаним позовом до суду, встановлений ст.72 СК України, не закінчився, він був продовжений відповідно до п.2-1 прикінцевих положень СК України до закінчення строку дії карантину, зокрема встановленого постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року та постановою Кабінету Міністрів України №641 від 22 липня 2020 року.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про те, що вказаний строк давності позивачем не пропущений.
Апеляційний суд не може погодитися із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК Українипередбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Як встановлено, судом першої інстанції сторонами у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було набуто у спільну сумісну власність № 465, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Вказане майно (квартира) було набуто подружжя шляхом укладення 06 серпня 2002 року одним із подружжя - ОСОБА_1 кредитного договору №43 про пільгове довготермінове кредитування житлового будівництва і Управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації. Розмір кредиту складав 64 935,52 грн.
Вказані кредитні кошти були сплачені подружжям в період шлюбу, а тому вказане майно в силу вимог ст. 60 СК України є спільним сумісним майном подружжя.
Вказані обставини повністю підтверджуються матеріалами даної справи, а також обставинами, що викладені у рішенні Дарницького районного суду міста Києва від 23 вересня 2021 року у справі № 753/8134/17, згідно яких встановлено спільність майна подружжя на вище вказану квартиру.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Відповідно до частини першої статті 71 СК Українимайно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
З урахуванням викладених вище норми матеріального права доводи позивача та відповідно висновок, що викладений у рішенні суду першої інстанції у вказаній справі щодо рівності часток сторін на вказану квартиру є вірним, а тому колегія суддів із ним погоджується.
Разом із тим, висновок суду першої інстанції щодо не пропуску позивачем строку позовної давності при звернення до суду із вказаним позовом 09 жовтня 2022 року колегія суддів вважає помилковим, виходячи із наступного.
Так, відповідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною 2 статті 72 СК України до вимог про поділ майна після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК Українипри визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і пов'язано з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Інститут позовної давності запобігає виникненню стану невизначеності у правових відносинах.
Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 6 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19) та від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19).
У постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 639/6949/15, зазначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач має також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 334/10409/14-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року, провадження № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року, провадження № 6-152цс14, на які також посилається заявниця у касаційній скарзі.
Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині неправильності обрахування судом першої інстанції строків позовної давності при зверненні ОСОБА_3 до суду колегія суддів враховує наступне.
Так, із матеріалів вказаної справи встановлено, що шлюб між сторонами у вказаній справі розірваний 10 жовтня 2016 року заочним рішення Дарницького районного суду міста Києва у справі №753/15026/16, вказане рішення набрало законної сили 01 лютого 2017 року після перегляду його Апеляційним судом міста Києва ( а.с.37-45, т.1).
Також із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 27 жовтня 2016 року було подано до Дарницького районного суду міста Києва позов до ОСОБА_1 в якому він просив поділити квартиру АДРЕСА_1 , оскільки між ними не досягнуто згоди щодо порядку її поділу. В подальшому у грудні 2016 року позивач просив повернути йому поданий позов. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року у справі №753/19580/16 вказаний позов був повернутий позивачу ОСОБА_3 . Вказане підтверджується відповідними письмовими доказами ( а.с. 108 т.1, 106, 107 т.2).
03 березня 2017 року ОСОБА_3 було повторно подано до Дарницького районного суду міста Києва позовну заяву до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, зокрема вище вказаної спірної квартири. Даний позов також був мотивований саме тим, що між сторонами існує спір, так як сторони не можуть дійти згоди про поділ вказаної квартири. Даний позов також був залишений без розгляду ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року у справі №753/4237/17 у зв'язку з повторною неявкою позивача до суду (а.с. 109-110 т.1, а.с.108-109 т.2).
Більш того, із матеріалів справи вбачається, що між сторонами дійсно існували спори щодо прав відповідача на вказану квартиру, оскілки відповідачка у вказаній справі ОСОБА_1 у травні 2017 року звернулася до Дарницького районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_3 та просила визнати вказану квартиру її особистою власністю, мотивуючи це тим, що отриманий від держави кредит вона сплачувала за власні кошти. Вказані обставини підтверджуються рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 23 вересня 2021 року у справі № 753/8134/17.
Позивач ОСОБА_3 приймаючи участь у розгляді вказаної справи зустрічних позовних вимог про поділ спільного майна подружжя не заявляв, а звернувся із новим (третім) позовом до суду лише 09 жовтня 2022 року, тобто через майже 6 років після розірвання шлюбу та виникнення між сторонами спору щодо поділу вказаної квартири.
При цьому, 17 лютого 2023 року при розгляді судом першої інстанції даного позову ОСОБА_3 , відповідачем у справі ОСОБА_1 було подано заяву про застосування строків позовної давності як самостійної підстави для відмови у задоволенні позову (а.с. 166-168 т.1).
Даючи оцінку вказані заяві та залишаючи її без задоволення, суд першої інстанції послався на те, що у вказаних вище справах ОСОБА_3 посилався на придбання спірної квартири за рахунок спільних коштів подружжя, просив здійснити поділ спільного майна, шляхом визнання за ним права власності на 1/2 частину спірної квартири. З наведених обставин подання ОСОБА_3 позову про поділ спільного майна не є доказом невизнання відповідачем права позивача на спірну квартиру та не може вказувати на початок перебігу позовної давності у цьому спорі.
Однак такий висновок суду суперечить обставинам справи та поведінці сторін, які склалися між ними після розірвання шлюбу.
Так, неодноразове подання ОСОБА_3 позовних заяв до суду у жовтні 2016 року та 01 березня 2017 року, а також подання ОСОБА_1 свого позову до суду про визнання вказаної квартири її особистим майно, підтверджує доводи апелянта про те, що між сторонами дійсно після ухвалення 10 жовтня 2016 року Дарницьким районним судом заочного рішення про розірвання шлюбу, виник спір щодо поділу спірної квартири і саме з приводу цього позивач звертався двічі до суду із позовом у жовтні 2016 року та 01 березня 2017 року, а в подальшому і відповідачка з приводу цього подала позову у травні 2017 року.
Тому, враховуючи вище вказані обставини в своїй сукупності апеляційний суд доходить висновку, що початок перебігу строку позовної давності на звернення ОСОБА_3 до суду із позовом про поділ спільної із відповідачем квартири почався 27 жовтня 2016 року, коли він вперше звернувся до суді із позовом до ОСОБА_1 та посилався на те, що між ними існує спір щодо вказаної квартири і вони не можу дійти згоди щодо її поділу ( а.с. 106-107 т.2)
При цьому позивач у справі ОСОБА_3 не навів поважних причин пропуску вказаного строку позовної давності.
Посилання суду першої інстанції на положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» №540-ІХ від 30.03.2020, яким внесені зміни до Сімейного кодексу України, які вступили в законну силу 02.04.2020, а саме прикінцеві положення СК України доповненні пунктом 2-1, є помилковим, оскільки три річний строк на звернення до суду із позовом сплив, як із 16 жовтня 2016 року при подачі первісної позовної заяви, так із 01 березня 2017 року при подачі повторної позовної заяви, оскільки він сплив в першому випадку 16 жовтня 2019 року та 02 березня 2020 року у другому випадку, оскільки відповідно до положень ч.1 ст. 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові( частина 4 статті 267 ЦК України).
Враховуючи, що відповідачкою у справі ОСОБА_1 подано заяву про застосування строку позовної давності як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , тому колегія суддів доходить висновку про задоволення вказаної заяви та відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 з підстав пропуску строку позовної давності.
Перевіряючи доводи представника позивача ОСОБА_3 , адвоката Лежух Т.І. в частині незаконності ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року у даній справі, колегія суддів враховує наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).
Обміркувавши викладене, з урахуванням принципу розумності, апеляційний суд зауважує, що: у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.
Так, рішення суду у вказаній справі ухвалено 16 листопада 2023 року.
Подаючи заяву про ухвалення додаткового рішення та додаючи до неї відповідні письмові докази на підтвердження понесених ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу, представник позивача послався на те, що позивачем у позовній заяві було заявлено про очікуваний розмір витрат на правову допомогу та був поданий розрахунок, і в додаток до вказаної заяви представник позивача подала : договір про надання правової допомоги від 04 жовтня 2022 року ( а.с. 44 -47 т.2), акт прийому передачі результатів виконаних робіт від 17 листопада 2023 року, в якому перелік виконаних робіт за період із 07 грудня 2022 року по 16 листопада 2023 року (а.с. 48 т.2), додаткову угоду №1 від 04 жовтня 2022 року, квитанції про оплату правової допомоги від 06 грудня 2022 року, 18 лютого, 23 березня, 05 травня, 12 липня, 05 жовтня - 2023 року та від 17 листопада 2023 року ( а.с. 50-56 т.2).
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення поданої заяви про стягнення із відповідача витрат на правничу допомогу, оскільки зміст заяви не містить обґрунтування поважних причин неподання ним доказів, що підтверджують розмір судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, оскільки більшість наданих представником позивача письмових доказів щодо такої допомоги датовані саме до ухвалення судового рішення по суті спору, що не перешкоджало їх подачі до закінчення судових дебатів у справі.
Крім того, обґрунтованим є висновок суду щодо того, що ні позивач, ні його представник не заявляли до закінчення судових дебатів про те, що ними будуть подані вказані вище докази протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не повністю відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом неправильно застосовані норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. 267 ЦК України ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року задовольнити.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 листопада 2023 року скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 , на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року залишити без задоволення, а ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дати складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 25 квітня 2024 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв