24 квітня 2024 року
м. Київ
Справа № 352/1070/17
Провадження № 14-45цс24
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткачука О. С.,
суддів:Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатська нафтова компанія» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділу державної реєстрації Тисменицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області, ОСОБА_6 , третя особа - Івано-Франківська міська рада Івано-Франківської області, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації права власності, повернення земельних ділянок до земель запасу, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року
У червні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Карпатська нафтова компанія» (далі - ТОВ «Карпатська нафтова компанія», товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Тисменицького районного відділу центру державного земельного кадастру, Реєстраційної служби Тисменицького районного управління юстиції Івано-Франківської області, ОСОБА_6 про визнання договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації права власності, повернення земельних ділянок до земель запасу.
Позов мотивований тим, що 23 березня 2007 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Івано-Франківській області і ТОВ «Карпатська нафтова компанія» укладено договір купівлі-продажу групи інвентарних об'єктів колишнього військового містечка № НОМЕР_1 в АДРЕСА_2, посвідчений нотаріусом Івано-Франківського нотаріального округу Фрісом І. П. та зареєстрований у реєстрі за № Д0338. Відомості про цей об'єкт 03 червня 2014 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
На підставі протоколу № 5 засідання архітектурно-містобудівної ради управління містобудування та архітектури Івано-Франківської облдержадміністрації від 03 червня 2008 року ТОВ «Карпатська нафтова компанія» отримало попереднє погодження містобудівного обґрунтування по виділенню земельної ділянки площею 7,5 га під будівництво закладів господарсько-складського призначення на базі викупленого колишнього військового містечка в південній частині села Драгомирчани Тисменицького району Івано-Франківської області.
ТОВ «Карпатська нафтова компанія» звернулося до ФОП ОСОБА_7 з метою розроблення проекту землеустрою на земельну ділянку площею 7,5 га. Під час розроблення проекту було виявлено, що з виділених 7,5 га землі ТОВ «Карпатська нафтова компанія» може оформити тільки 0,05 га земельної ділянки для користування, оскільки згідно з розпорядженням Тисменицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області (далі - Тисменицька РДА) від 05 травня 2011 року № 228 «Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_6 » останньому надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,9995 га для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_6 отримав державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку площею 1,9995 га та в подальшому належну йому ділянку розподілив на одинадцять окремих земельних ділянок із присвоєнням кожній із них окремого кадастрового номеру. ТОВ «Карпатська нафтова компанія» наголошувало на тому, що ОСОБА_6 набув право власності на вказані земельні ділянки з порушенням норм чинного законодавства України.
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2016 року, яке набрало законної сили, у цивільній справі № 352/1243/15-ц, позов ТОВ «Карпатська нафтова компанія» задоволено. Визнано недійсними розпорядження Тисменицької РДА, зокрема від 05 травня 2011 року № 228, та видані ОСОБА_6 державні акти на право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Суд встановив, що відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, які закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, позивач під час купівлі майна військової частини набув не лише право власності на будівлі, але й право користування земельною ділянкою, загальною площею 7,5 га, яка перебувала у постійному користуванні військової частини. У рішенні вказано, що на момент придбання ТОВ «Карпатська нафтова компанія» групи інвентарних об'єктів колишнього військового містечка № НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 у користуванні військової частини № НОМЕР_2 була земельна ділянка загальною площею 7,50 га, на якій розташовані об'єкти нерухомого майна, а виділена ОСОБА_6 земельна ділянка площею 1,9995 га накладається на земельну ділянку з придбаними товариством об'єктами нерухомого майна.
Крім того, під час розгляду справи № 352/1243/15-ц стало відомо, що ОСОБА_6 зазначену земельну ділянку площею 1,9995 га поділив на одинадцять окремих земельних ділянок, які в подальшому продав у тому числі й відповідачам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
Враховуючи вище зазначене ТОВ «Карпатська нафтова компанія» просило:
- усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 7,5 га шляхом визнання недійсними таких договорів купівлі-продажу:
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 6232;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 6240;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 6220;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 6236;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 6228;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 28 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , зареєстрованого в реєстрі за № 6364;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , зареєстрованого в реєстрі за № 6257;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , зареєстрованого в реєстрі за № 6253;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03 серпня 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1019, згідно з яким ОСОБА_4 придбав земельну ділянку площею 0,1389 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1116;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 квітня 2014 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2107, згідно з яким ОСОБА_5 придбав земельну ділянку площею 0,0775 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1122;
договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 6244;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:
індексний номер 23079292 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0791 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1118 за ОСОБА_1 ;
індексний номер 23080118 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0775 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1120 за ОСОБА_1 ;
індексний номер 23089173 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 1,0865 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1124 за ОСОБА_1 ;
індексний номер 23078390 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0791 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1119 за ОСОБА_1 ;
індексний номер 23091465 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0791 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1117 за ОСОБА_1 ;
індексний номер 939127 від 18 березня 2013 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0911 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1123 за ОСОБА_2 ;
індексний номер 23105200 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,1066 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1115 за ОСОБА_3 ;
індексний номер 23106218 від 23 липня 2015 року щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,1066 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1114 за ОСОБА_3 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності:
на земельну ділянку площею 0,0791 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1118, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 ;
на земельну ділянку площею 0,0775 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1120, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 ;
на земельну ділянку площею 1,0865 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1124, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 ;
на земельну ділянку площею 0,0791 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1119, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 ;
на земельну ділянку площею 0,0791 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1117, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 ;
на земельну ділянку площею 0,0911 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1123, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 ;
на земельну ділянку площею 0,1066 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1115, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 ;
на земельну ділянку площею 0,1066 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1114, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 ;
на земельну ділянку площею 0,1389 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1116, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 ;
на земельну ділянку площею 0,0775 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1122, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_5 ;
на земельну ділянку площею 0,0775 га з кадастровим номером 2625880900:04:044:1121, розташовану в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 ;
повернути земельну ділянку площею 7,5 га до земель запасу Драгомирчанській сільській раді Тисменицького району Івано-Франківської області.
Ухвалами Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2017 року замінено первісного відповідача Реєстраційну службу Тисменицького районного управління юстиції на належного відповідача - Відділ державної реєстрації Тисменицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області, залучено до участі у справі в якості третьої особи Драгомирчанську сільську раду Тисменицького району Івано-Франківської області.
Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2017 року замінено первісного відповідача - Тисменицький районний відділ центру Державного земельного кадастру на належного відповідача - ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області.
Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2021 року до участі у розгляді справи залучено правонаступника третьої особи (Драгомирчанської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області) - Івано-Франківську міську раду Івано-Франківської області.
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року, позов ТОВ «Карпатська нафтова компанія» задоволено частково. Визнано недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок, скасовано рішення про державну реєстрацію прав на земельні ділянки та скасовано державну реєстрацію права власності на земельні ділянки. Вимога про повернення земельної ділянки до земель запасу Драгомирчанській сільській раді Тисменицького району Івано-Франківської області залишена без задоволення.
Суди виходили із того, що предметом оспорюваних договорів є земельні ділянки, державні акти на право власності щодо яких визнані недійсними в судовому порядку. Оскільки ОСОБА_6 не мав права відчужувати ці земельні ділянки, тому є підстави для визнання оспорених договорів недійсними. Разом з тим позивач на час розгляду справи не має права власності чи іншого речового права на предмет правочину, тому не може використовувати правовий механізм витребування цього майна, що свідчить про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту.
Апеляційний суд додатково зазначив, що рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 жовтня 2016 року у справі № 352/1243/15-ц встановлені преюдиційні обставини порушення земельних прав ТОВ «Карпатська нафтова компанія», що не підлягає доказуванню у цій справі відповідно до вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України. Суд зробив висновок, що ТОВ «Карпатська нафтова компанія» під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка, мала право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель.
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2021 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у частині вимог, заявлених до нього.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 наголошує на тому, що рішення і постанова судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині задоволених позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_1 , а в частині вимог, заявлених до інших відповідачів - судові рішення не оскаржуються.
Касаційна скарга обґрунтована зокрема тим, що самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права. У позові ТОВ «Карпатська нафтова компанія» просило усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 7,50 га шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок і повернення земельної ділянки площею 7,50 га до земель запасу Драгомирчанській сільській раді. Таке формулювання може свідчити про порушення прав і інтересів сільської ради, а не товариства. Більше того, у позивача не виникло право власності на означену земельну ділянку, у зв'язку з чим всі його посилання про порушення права ґрунтуються виключно на припущеннях. Задоволення позову не відновить прав позивача. Окрім того суди попередніх інстанцій не навели жодної норми матеріального права при визнанні недійсними договорів купівлі-продажу; презумпція правомірності правочину не спростована. На момент укладення спірних договорів купівлі-продажу земельних ділянок розпорядження Тисменицької РДА від 05 травня 2011 року № 228, від 07 липня 2011 року № 391, від 07 липня 2011 року № 396 та державні акти на право власності, видані на ім'я ОСОБА_6 (первинного власника), були дійсними. Лише 03 жовтня 2016 року зазначені правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки визнані недійсними судовим рішенням у справі № 352/1243/15-ц. Таким чином, на момент укладення спірних договорів купівлі-продажу підстав для визнання їх недійсними не існувало.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки колегія вважала, що існує нагальна потреба переглянути (відступити від) правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 21 квітня 2021 року у справі № 352/995/17 (провадження № 61-818св21).
Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року справу прийнято до розгляду Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Згідно з частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо об'єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Підпунктом 7 пункту 1 Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що ухвалити будь-яке судове рішення у цій справі є неможливим у зв'язку з різною практикою касаційних судів з правового питання, яке стало предметом розгляду справи на об'єднаній палаті, а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, виходячи з такого.
[1.] Об'єднана палата Касаційного цивільного суду поставила на вирішення Великої Палати Верховного Суду питання, чи має право не сторона договору, яка доводить, що її права порушені, оспорювати правочин (не у контексті частини третьої статті 215 ЦК України).
Задля вирішення цього правового питання Об'єднана палата Касаційного цивільного суду просить відступити/конкретизувати правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15, від 25 квітня 2012 року у справі № 6-25цс12, від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16, про те, що, якщо позивач не був стороною договору, то він не має права на вимогу про визнання правочину недійсним із застосуванням інституту реституції майна.
Об'єднана палата зазначила, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (провадження № 14-74цс19); від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (провадження № 14-442цс19); від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 (провадження № 14-430цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19) дійшла протилежного висновку та вказала про можливість оскарження правочину особами, які не є його стороною, проте не відступила від наведених вище постанов Верховного Суду України.
Об'єднана палата вважає, що з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду має відступити/конкретизувати висновки Верховного Суду України, привівши їх у відповідність до вказаного вище правового висновку Великої Палати Верховного Суду. У цьому ж Об'єднана палата також вбачає виключну правову проблему, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування правозастосовчої практики.
Велика Палата Верховного Суду вважає висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необґрунтованими з огляду на таке.
У справах Великої Палати Верховного Суду № 587/2135/16-ц, № 587/2326/16-ц та № 387/515/18 позивачі пред'являли позови про визнання недійсними договорів оренди землі, посилаючись на те, що ці договори були укладені відповідачами до спливу строку дії договорів оренди цієї ж землі, укладених із позивачами. Велика Палата Верховного Суду у цих справах виснувала, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (саме у контексті частини третьої статті 215 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що Об'єднана палата передала справу для вирішення питання щодо наявності у не сторони договору права оспорювати правочин не у контексті частини третьої статті 215 ЦК України, проте навела висновки Великої Палати щодо застосування саме цієї норми.
У справі № 680/214/16-ц(постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року) прокурор обґрунтував позов необхідністю захисту майнових інтересів держави шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу, укладених між відповідачами. Велика Палата Верховного Суду підтримала свій правовий висновок про можливість оспорення правочину особою, яка не є його стороною.
Натомість, у справі № 6-67цс15 Верховий Суд України виснував, що продаж спірної земельної ділянки здійснено особою, яка не мала на те права, не була наділена повноваженнями щодо володіння, користування та розпорядження землею «…реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Отже, за таких обставин належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову».
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що у цій постанові Верховний Суд України зробив висновок про обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права, а не про неможливість пред'явлення позову про визнання недійсним правочину особою, яка не є його стороною.
У справі № 6-25цс12 Верховний Суд України виклав правовий висновок про те, що «відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.».
Слід наголосити, що наведений Верховним Судом України висновок щодо можливості пред'явлення позову як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою не суперечить правовому висновку, викладеному у постановах Великої Палати Верховного Суду, тому підстав для відступу від нього у останньої не було.
За обставин справи № 6-265цс16 (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 року) позивач вказував на те, що спірним договором купівлі-продажу частини торговельного комплексу та офісних приміщень, укладеним між відповідачами, було порушено його право власності як замовника будівництва торговельно-офісного центру за договором будівельного підряду, який оплатив це будівництво в повному обсязі. Верховний Суд України у своїй постанові вказав, що предметом договору підряду є майнове право, яке можна визначити як «право очікування», за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Судом встановлено, що позивач як замовник будівництва торговельно-офісного центру не набув права власності або права користування земельної ділянкою, на якій знаходиться зазначене нерухоме майно. Саме з цих обставин виходив Верховний Суд України відмовляючи у задоволенні позову товариства про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна.
Отже, у цій справі встановлено відсутність у позивача як права власності, так і права користування спірним майном, тобто відсутність у нього порушеного права, що виключає можливість оспорення ним правочинів щодо цього майна. Наведений висновок не суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц; від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц; від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16.
Отже, у наведених Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду постановах Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду відмінні встановлені фактичні обставини, а відтак, і умови застосування правових норм.
Таким чином, підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правових позицій Верховного Суду України у справах № 6-67цс15, № 6-25цс12 та № 6-265цс16 та для уточнення/конкретизації правових висновків Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з цим відсутні.
[2.] Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вказувала, що існує неоднакове тлумачення судами статей 387-388 ЦК України щодо того «чи має право не власник (неволодіючий власник), а користувач майна заявляти вимогу про витребування майна».
На думку Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, Верховний Суд України сформулював висновок, що витребування майна із чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України (віндикація) має право лише власник майна: «Зазначеного правового висновку дотримувався Верховний Суд України, зазначаючи, що витребування майна із чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України (віндикація) має право лише власник майна (див.: постанови від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16 та інші)».
Натомість Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) виснувала, що «право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (див., наприклад, постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19)». При цьому Об'єднана палата Касаційного цивільного суду наголошує, що Велика Палата Верховного Суду не відступила/не конкретизувала наведені вище висновки Верховного Суду України і саме це питання має бути вирішене за результатами розгляду цієї справи.
Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для прийняття справи до свого провадження за наведених Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду підстав з огляду на таке.
У справі 6-159цс15 Верховний Суд України з'ясовував питання чи існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права - статті 387 ЦК України у поєднанні з нормами статей 331, 392 цього Кодексу, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Верховний Суд України вказав: «...не можна погодитись із рішенням суду про витребування цього майна з володіння відповідачів, оскільки позови про витребування майна на підставі статті 387 ЦК України підлягають задоволенню у випадках, коли у власника (володільця) майна, що вибуло з його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи, залишається право на це майно, в той час як позивачі у встановленому законом порядку право власності на новостворене майно не набули. За таких обставин суд неправильно застосував норму статті 392 ЦК України та безпідставно ухвалив рішення про визнання за позивачами права власності на спірне майно. У зв'язку із цим не можна погодитись із рішенням суду про витребування цього майна з володіння відповідачів, оскільки позови про витребування майна на підставі статті 387 ЦК України підлягають задоволенню у випадках, коли у власника (володільця) майна, що вибуло з його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи, залишається право на це майно, в той час як позивачі у встановленому законом порядку право власності на новостворене майно не набули. З огляду на викладене вимоги позивачів про визнання недійсними угод щодо купівлі-продажу зазначеного майна не підлягають задоволенню.»
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що у наведеній справі питання щодо можливості пред'явлення відповідного позову користувачем майна не розглядалося, тому підстав стверджувати, що правовий висновок Верховного Суду України у цій постанові суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду немає. Верховний Суд України, ухвалюючи постанову, виходив із наявності/відсутності у позивача права власності на майно як підстави стверджувати про порушене право, яке підлягає захисту в судовому порядку, а не як обов'язкової обставини для застосування положень статті 387 ЦК України у справах такої категорії.
У справі № 6-1цс15 (постанова Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року) прокурор звернувся до суду із позовом про визнання права власності на майно за територіальною громадою та витребування його. Верховний Суд України зазначив: «Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було передане у зв'язку із виконанням іпотечного договору та відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Відповідно до ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Спірне майно було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та визнання права власності на майно, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину та не був учасником вищезазначеного судового розгляду. Отже висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_16 є власником спірних приміщень на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2012 року, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки в даному випадку дійсний власник не був стороною правочину та учасником судового процесу. Окрім того, в межах цього судового процесу не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника із подальшим продажем в порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.»
У справах № 6-251цс15 та № 6-2233цс16 Верховний Суд України виснував, що за змістом пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, а відтак може бути витребувано у добросовісного набувача. Цей висновок стосувався вибуття майна з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна. Тобто суд виходив з того, що перехід прав на спірне майно відбувся не на підставі волевиявлення власника, а на підставі судового рішення, що Верховний Суд України і встановив під час розгляду спорів у цих справах, зазначивши, що майно вибуло з власності позивачів поза їх волею.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що у всіх наведених постановах Верховний Суд України не розглядав питання можливості пред'явлення позову про витребування майна його користувачем, а не власником. За обставинами наведених справ позивачі були власниками спірного майна або вважали себе такими власниками, жоден із позивачів у цих справах не захищав своє порушене право як користувач майна.
За таких обставин у Великої Палати Верховного Суду при розгляді справ, на які посилається Об'єднана палата, не було підстав відступати від постанов Верховного Суду України, оскільки встановлені у них фактичні обставини, а відтак, і правозастосування були відмінні від тих, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.
Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду та Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)).
Такі підстави необхідності відступу мають бути мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Отже, має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних об'єктивних причин, які повинні бути чітко визначені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.
Вказуючи на те, що між наведеними вище висновками Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду є суперечності, Об'єднана палата, як приклад, навела правові позиції Палати у справі про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння (Справа № 461/12525/15-ц). Вирішуючи цю справу Велика Палата Верховного Суду зазначила що передаючи справу на розгляд «Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України про те, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею постанови від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16)». Велика Палата Верховного Суду звернула увагу і на те, що «специфіка цієї справи полягає у тому, що право власності відчужувача спірного майна виникло не на підставі рішення суду, а у зв'язку з отриманням свідоцтва про право на спадщину за законом як членом сім'ї померлої особи. При цьому факт належності до сім'ї померлої особи було встановлено у подальшому скасованим рішенням суду про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю». (Див. пункт 36 вказаної постанови Великої Палати).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила: «Відтак саме власнику або законному користувачу майна належить право на витребування майна з незаконного володіння (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц та від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13).»
Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що об'єднана палата Касаційного цивільного суду не навела достатніх підстав, які б доводили існування у судовій практиці неоднакового підходу до визначення питання про право не сторони правочину оспорювати договір, або ж щодо права користувача (а не власник) майна пред'являти позов про витребування майна.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики підстави для відступу від висловлених раніше правових позицій Великої Палати мають бути достатньо вагомими: її попередні рішення є неефективними, помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу й на пункт 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, у якому Європейський суд з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від своїх попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Окрім того, після ухвалення судових рішень у справах, на які звернула увагу об'єднана палата касаційного суду, ні суспільні відносини, ні їх правове регулювання в державі не змінилися. Жодних свідчень того, що рішення Великої Палати призвело до вад правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого Великою Палатою Верховного Суду висновку чи доповнити, змінити, уточнити його - немає.
Разом з тим, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду також зазначила, що не погоджується з висновком, сформульованим у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 352/995/17.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України правом відступати від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати, наділена об'єднана палата касаційного суду. Велика Палата таких повноважень немає.
Щодо виключної правової проблеми, то Велика Палата Верховного Суду в ухвалах від 14 квітня 2021 року у справі № 757/50105/19 (провадження № 14-39цс21), 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18 (провадження № 14-78цс21); 09 червня 2021 року у справі № 335/11743/19 (провадження №14-71цс21); 30 червня 2021 року у справі № 708/1348/18 (провадження № 14-101цс21); 07 липня 2021 року у справі № 393/126/20 (провадження № 14-120цс21); 13 липня 2021 року у справі № 442/4240/14-ц (провадження № 14-103цс21); 14 вересня 2021 року у справі № 757/7499/17-ц (провадження № 14-88цс21); 28 вересня 2021 року у справі № 308/10255/17 (провадження № 14-132цс21) та інших сформулювала критерії визначення наявності виключності правової проблеми у справі яка може бути передана їй на розгляд з підстав передбачених частиною п'ятою статті 403 ЦПК України. У цих справах Велика Палата Верховного Суду зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.
Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов'язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції враховується: 1) наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та 3) чи були такі механізми запроваджений і, якщо так, то чи були вони ефективні.
Ухвала Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 березня 2024 року вказані критерії не враховує. Фактичні обставини цієї справи, юридична кваліфікація правовідносин та позиції сторін у справі, свідчать про відсутність такої ознаки у даному судовому спорі як виключна правова проблема, або ж юридична проблема, яка не може бути вирішена Верховним Судом у складі касаційного суду.
Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України, якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об'єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об'єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
Справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатська нафтова компанія» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділу державної реєстрації Тисменицької районної державної адміністрації Івано-Франківської області, ОСОБА_6 , третя особа - Івано-Франківська міська рада Івано-Франківської області, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації права власності, повернення земельної ділянки до земель запасуповернути на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. С. Ткачук
Судді: О. О. Банасько С. І. Кравченко
О. Л. Булейко О. В. Кривенда
Ю. Л. Власов М. В. Мазур
І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв
М. І. Гриців С. О. Погрібний
Ж. М. Єленіна О. В. Ступак
І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич
Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко
В. В. Король Н. В. Шевцова