Справа № 509/3600/23
25 квітня 2024 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :
головуючого судді Гандзій Д.М.
при секретарі Задеряка Г.М.
представниці позивачки ОСОБА_1 адвоката Зімірьової О.О.
представниці відповідачки ОСОБА_2 адвоката Бандури Х.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду в смт. Овідіополь, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі нежитлового приміщення, припинення права спільної часткової власності та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ в натурі нежитлового приміщення, припинення права спільної часткової власності,-
30 червня 2023 року представниця ОСОБА_1 адвокат Зімірьова О.О. звернулась до суду з позовом, в якому просила суд, поділити в натурі нежитлове приміщення під АДРЕСА_1 , загальною площею 377 кв. м., виділивши та визнавши право власності за позивачкою ОСОБА_1 на приміщення : № 1а, площею 82,3 кв.м.; приміщення № 12, площею 1,8 кв.м.; приміщення № 13, площею 3,6 кв.м.; приміщення № 14а, площею 11,4 кв.м.; приміщення № 18, площею 24,4 кв.м.; приміщення № 19, площею 32,3 кв.м.; приміщення № 20а, площею 24,6 кв.м.; приміщення № 20в, площею 7,1 кв.м. та виділивши і визнавши право власності за відповідачкою ОСОБА_2 на приміщення : № 1б, площею 2 кв.м.; приміщення № 1в, площею 56,6 кв.м.; приміщення № 2, площею 20,3 кв.м.; приміщення № 3, площею 14,2 кв.м.; приміщення № 4, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 5, площею 13,1 кв.м.; приміщення № 6, площею 38,6 кв.м.; приміщення № 7, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 8, площею 4,6 кв.м.; приміщення № 9, площею 3,1 кв.м.; приміщення № 10, площею 1,5 кв.м.; приміщення № 11, площею 2,7 кв.м.; приміщення № 14б, площею 2,8 кв.м.; приміщення № 15, площею 1,7 кв.м.; приміщення № 16, площею 1,3 кв.м.; приміщення № 17, площею 1,2 кв.м.; приміщення № 20б, площею 19,9 кв.м. та у зв?язку з проведеним поділом вищевказаного нежитлового приміщення припинити право спільної часткової власності на нього позивачки та відповідачки, стягнути з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивачкии ОСОБА_1 судові витрати у виді сплаченого судового збору за подання позову до суду, мотивуючи неможливістю поділу в натурі спірного нежитлового приміщення мирним шляхом у позасудовому порядку.
Крім цього, представниця позивачки Свої Позивач вимоги мотивує тим, що він є співвласницею нежитлового приміщення під АДРЕСА_1 , загальною площею 377,0 кв. м (надалі - Приміщення). Вказане Приміщення належить Позивачу та ОСОБА_2 (надалі - Відповідач) на праві спільній частковій власності в рівних частках на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого Адамець О. І., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 30.09.2021 р. за реєстровим №1914. Право власності за Позивачем на частку зареєстровано 30.09.2021 р. в реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності за №44250555. Після придбання Приміщення між Позивачем та Відповідачем була досягнута усна домовленість про розміщення в Приміщенні ресторану “Les Green Lounge”, з оформленням на Позивача всіх дозвільних документів, у зв'язку з чим, Позивач особисто здійснювала підприємницьку діяльність в Приміщенні. До 2022 р. між співвласниками не було ніяких непорозумінь, проте в 2022 р. у них суттєво погіршились відносини, оскільки чоловік Відповідача став наполягати на купівлі Позивачем частки Відповідача. Позивач намагалась вирішити спір мірним шляхом, але жодний варіант запропонований Позивачем з купівлі частки Відповідача з розстрочкою платежу, чоловіка Відповідача не влаштував, а тому він вирішив діяти поза правового поля. 29.07.2022 р. в Приміщенні ресторану було заплановано проведення банкету на 17 год. 00 хв., крім цього також були заброньовані столики. О 15 год. 30 хв. до ресторану зайшов ОСОБА_3 (чоловік Відповідача) та почав вимагати закриття ресторану, перевернув столик з посудом, влаштував у ресторані сварки та скандали, погрожуючи змусив співпрацівників зібрати зі столів все підготовлене до банкету, вигнав всіх співпрацівників та клієнтів з Приміщення. У зв'язку з такими незаконними та протиправними діями чоловіка Відповідача ОСОБА_3 та з метою збереження репутації ресторану, діяльність ресторану припинилась, а Позивач несе значні затрати.
20 вересня 2023 року на адресу суду надійшов зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ в натурі нежитлового приміщення та припинення права спільної часткової власності, який представниця позивачки за зустрічним позовом в подальшому змінила предмет та в редакції від 18.01.2024 року просила суд : поділити в натурі нежитлове приміщення під № НОМЕР_1 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377 кв.м., виділивши та визнавши право власності за ОСОБА_2 на 1/2 частину площею 189,5 кв.м., що складається з: приміщення №1а площею 110,8 кв. м.; приміщення №2а площею 10,8 кв. м.; приміщення №3 площею 14,3 кв. м.; приміщення №4 площею 2,0 кв. м.; приміщення №5 площею 13,1 кв. м.; приміщення №6 площею 38,5 кв. м. ; поділити в натурі нежитлове приміщення під № НОМЕР_1 , що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377 кв.м., виділивши та визнавши право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину площею 189,5 кв.м., що складається з: приміщення №1б площею 31,4 кв. м.; приміщення №2б площею 10,1 кв. м.; приміщення №7 площею 1,5 кв. м.; приміщення №8 площею 2,7 кв. м.; приміщення №9 площею 1,8 кв. м.; приміщення №10 площею 3,6 кв. м.; приміщення №11 площею 14,3 кв. м.; приміщення №12 площею 24,5 кв. м.; приміщення №13 площею 1,7 кв. м.; приміщення №14 площею 1,3 кв. м.; приміщення №15 площею 1,2 кв. м.; приміщення №16 площею 3,1 кв. м.; приміщення №17 площею 4,6 кв. м.; приміщення №18 площею 1,9 кв. м.; приміщення №19 площею 52,9 кв. м.; приміщення № 20 площею 32,9 кв. м. та у зв?язку з проведеним поділом - припинити право спільної часткової власності на спірне нежитлове приміщення під № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377,0 кв.м., стягнувши зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати.
Свої вимоги Позивач за зустрічним позовом мотивує тим, що вона та ОСОБА_1 є співвласницями нежитлового приміщення під № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377,0 кв. м. Вказане приміщення належить їм на праві спільної часткової власності в рівних частках на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Адамець О. І., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 30.09.2021 р. за реєстровим номером №1914. Між позивачем та відповідачем йшли тривалі перемовини про поділ приміщення шляхом викупу, однак згоди так і не було досягнуто.
Позивачем за зустрічним позовом надана копія висновку експерта №23-1100 складеного 13.11.2023 р. судовим експертом Ситник О. С.
Ухвалою суду від 18.01.2024 р. вищевказані первісний та зустрічний позов об'єднанні в одне провадження під № 509/3600/23.
В судовому засіданні представниця позивачки (відповідачки за зустрічним позовом), наполягала на задоволенні первісного позову в повному обсязі та заперечувала проти задоволення зустрічного позову.
Представниця відповідачки (позивачки за зустрічним позовом) в судовому засіданні по розгляду справи по суті спору, наполягала на задоволенні зустрічного позову в повному обсязі та відмові в задоволенні первісного позову.
Заслухавши думку представниць сторін, дослідивши матеріали справи та додатково надані письмові докази, зокрема, висновки судових оціночно-будівельних експертиз, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до п.1 ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право приватної власності - є непорушним.
Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми : перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).
ЄСПЛ неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтовування рішення може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін прот України» п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).
Враховуючи, що згідно зіст. 92 Конституції Україниправовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.
Частиною 2 статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов?язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України - власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.). Правомочність користування означає - передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає - юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
Суд вважає, що у сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. При чому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).
Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власність зобов?язує.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається уздійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов?язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд враховує положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
Відповідно до п.п. 1-3,5,9-15,33,34,35,39 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» - власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов?язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. З урахуванням положень ст. 13, ч. 3 ст. 16, ст. 319 ЦК України, у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу.
Право вибору способу судового захисту - належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України).
Згідно ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм в певних частках майном, яке становить єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою у праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними і визначаються відповідними відсотками від цілого або в дробовому вираженні.
Стаття 361 ЦК України передбачає, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Відповідно до ст.ст. 358,364 ЦК України кожен із співвласників спільної гласності має право на виділ у натурі частки, що є у спільній власності.
При цьому, відповідно до приписів ст. 364 ЦК України у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року в справі № 6-12цс13 зроблено висновок, що «у разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється зі спільної власності, у разі поділу спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників (стаття 367 ЦК України). Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників».
У постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року у справі № 6- 12цс13 зазначено, що «частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні».
З такими висновками погодилась Велика Палата Верховного Суду в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 14-43цс20).
Аналогічний правовий висновок висловлено в постанові Верховного Суду від 03.03.2021 року в справі № 295/451/16-ц.
Згідно із ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
В судовому засіданні встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є співвласницею нежитлового приміщення під АДРЕСА_1 , загальною площею 377 кв. м., яке належить їй та ОСОБА_2 на праві спільній частковій власності в рівних частках, по 1/2 астці кожній на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Адамець О.І. 30.09.2021 р. за реєстровим № 1914 (а.с. 25-27).
При чому, право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частку спірного нежитлового приміщення зареєстровано 30.09.2021 р. в реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності за № 44250555 (а.с. 28).
Право власності за ОСОБА_2 на 1/2 частку вказаного вище нежитлового приміщення зареєстровано 30.09.2021 р. в реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності за № 44250631 (а.с. 29).
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 102 ЦПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.
Згідно із ч. 1 ст. 106 ЦПК України, учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.
Відповідно до ст. 110 ЦПК України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
В судовому засіданні за участю представниць сторін був досліджений висновок експерта № 018/2023, складений 31.05.2023 р. за заявою ОСОБА_1 експертом ОСОБА_4 ПП «Одеський науково-дослідницький центр експертних досліджень ім. Скибінського С.С.», відповідно до якого запропонований варіант поділу вищевказаного спірного нежитлового приміщення в наступному порядку :
-першому співвласнику виділяються наступні приміщення: приміщення № 1а, площею 82,3 кв.м.; приміщення № 12, площею 1,8 кв.м.; приміщення № 13, площею 3,6 кв.м.; приміщення № 14а, площею 11,4 кв.м.; приміщення № 18, площею 24,4 кв.м.; приміщення № 19, площею 32,3 кв.м.; приміщення № 20а, площею 24,6 кв.м.; приміщення № 20в, площею 7,1 кв.м;
-другому співвласнику виділяються наступні приміщення: приміщення № 1б, площею 2,0 кв.м.; приміщення № 1в, площею 56,6 кв.м.; приміщення № 2, площею 20,3 кв.м.; приміщення № 3, площею 14,2 кв.м.; приміщення № 4, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 5, площею 13,1 кв.м.; приміщення № 6, площею 38,6 кв.м.; приміщення № 7, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 8, площею 4,6 кв.м.; приміщення № 9, площею 3,1 кв.м.; приміщення № 10, площею 1,5 кв.м.; приміщення № 11, площею 2,7 кв.м.; приміщення № 14б, площею 2,8 кв.м.; приміщення № 15, площею 1,7 кв.м.; приміщення № 16, площею 1,3 кв.м.; приміщення № 17, площею 1,2 кв.м.; приміщення № 20б, площею 19,9 кв.м. (а.с. 8-24).
10 листопада 2023 р. представницею позивачки ОСОБА_1 була надана суду копія висновку експерта № 037/2023 додаткової оціночно-будівельної експертизи для подання до Овідіопольського райсуду Одеської області по справі № 509/3600/23, складеного 09.10.2023 р. експертом Скибінською Т.М. ПП «Одеський науково-дослідницький центр експертних досліджень ім. Скибінського С. С.», відповідно до якої експерт прийшов до висновку, що ринкова вартість 1/2 частини нежитлового приміщення, під АДРЕСА_1 , виходячи з ринкової вартості неживого приміщення № 1, зазначеної у висновку експерта № 018/2023, складеного 31.05.2023 р., становить - 8809359 грн.; при запронованому висновку експерта №018/2023, складеного 31.05.2023 р., вартість розподілу нежитлового приміщення № 1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , між співвласниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до схематичного плану із пропозицією щодо розподілу даного приміщення від 11.05.2023 р., який був доданий до заяви ОСОБА_1 про призначення експертного дослідження від 11.05.2023 р., першому та другому співвласникам запропоновані до виділу приміщення, які відповідають їх ідеально належним часткам, а саме по 1/2 частці кожному, тому розмір грошової компенсації експертом не визначався.
Також, в судовому засіданні у присутності представниць сторін був досліджений висновок експерта №23-1100 складений 13.11.2023 р. за заявою ОСОБА_2 судовим експертом ОСОБА_5 , відповідно до якого запропоновано два варіанта поділу спірного нежитлового приміщення :
Перший варіант :
-співвласнику 1 пропонується виділити в існуючий площі нежитлового приміщення, в окреме користування наступні приміщення : приміщення № 1а, площею 110,8 кв.м.; приміщення № 2а, площею 10,8 кв.м.; приміщення № 3, площею 14,3 кв.м.; приміщення № 4, площею 2,0 кв.м.; приміщення № 5, площею 13,1 кв.м.; приміщення № 6, площею 38,5 кв.м. - загальна площа 189,5 кв. м.;
-співвласнику 2 пропонується виділити в існуючий площі нежитлового приміщення, в окреме користування наступні приміщення: приміщення № 1б, площею 31,4 кв.м.; приміщення № 2б, площею 10,1 кв.м.; приміщення № 7, площею 1,5 кв.м.; приміщення № 8, площею 2,7 кв.м.; приміщення № 9, площею 1,8 кв.м.; приміщення № 10, площею 3,6 кв.м.; приміщення № 11, площею 14,3 кв.м.; приміщення № 12, площею 24,5 кв.м.; приміщення № 13, площею 1,7 кв.м.; приміщення № 14, площею 1,3 кв.м.; приміщення № 15, площею 1,2 кв.м.; приміщення № 16, площею 3,1 кв.м.; приміщення № 17, площею 4,6 кв.м.; приміщення № 18, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 19, площею 52,9 кв.м.; приміщення № 20, площею 32,9 кв.м. - загальна площа 189,5 кв.м.;
Другий варіант:
-співвласнику 1 пропонується виділити в існуючий площі нежитлового приміщення, в окреме користування наступні приміщення: приміщення № 1а, площею 117,5 кв. м.; приміщення №2а, площею 6,6 кв.м.; приміщення № 3, площею 14,3 кв.м.; приміщення № 4, площею 2 кв.м.; приміщення № 5, площею 13,1 кв.м.; приміщення № 6, площею 36,5 кв.м. - загальна площа 190 кв.м.;
-співвласнику 2 пропонується виділити в існуючий площі нежитлового приміщення, в окреме користування наступні приміщення: приміщення № 1б, площею 22,1 кв.м.; приміщення № 1в, площею 2,6 кв.м.; приміщення № 2б, площею 16,3 кв.м.; приміщення № 7, площею 1,5 кв.м.; приміщення № 8, площею 2,7 кв.м.; приміщення № 9, площею 1,8 кв.м.; приміщення № 10, площею 3,6 кв.м.; приміщення № 11, площею 14,3 кв.м.; приміщення № 12, площею 24,5 кв.м.; приміщення № 13, площею 1,7 кв.м.; приміщення № 14, площею 1,3 кв.м.; приміщення № 15, площею 1,2 кв.м.; приміщення № 16, площею 3,1 кв.м.; приміщення № 17, площею 4,6 кв.м.; приміщення № 18, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 19, площею 52,9 кв.м.; приміщення № 20, площею 32,9 кв.м. - загальна площа 189 кв.м.
Звертаючись до суду позивач за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 обрала перший варіант виділу в натурі нежитлового приміщення, відповідно до якого співвласники стають власниками частки по 189,5 кв.м.
Крім цього, відповідно до висновку експерта № 23-1100 складеного 13.11.2023 р. судовим експертом Ситником О.С., при проведенні експертизи судовий експерт дійшов наступних висновків: при варіанті розподілу нежитлового приміщення за адресою : АДРЕСА_1 , визначеного відповідно до висновку експерта № 018/2023 від 31.05.2023 р., нежитлове приміщення не зберігає функціональне призначення у якості закладу громадського харчування, для обох співвласників; розподіл нежитлового приміщення за вкзаноою адресою між співвласниками з урахуванням розміру їх ідеальних часток 1/2 і 1/2 або в частках з незначним відступом від ідеальних часток зі збереженням функціонального призначення приміщення у якості закладу громадського харчування технічно можливий.
З наведеного вбачається, що експерт зробив такий висновок - для приміщення з функціональним призначенням у якості закладу громадського харчування, з чим суд не погоджується, виходячи з наступного.
Так, для проведення судової будівельно-технічної експертизи стороною відповідачки ОСОБА_2 були надані наступні документи: копія договору купівлі-продажу від 30.09.2021 р., довідка з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07.08.2023 р., копія технічного паспорту, копія висновку експерта № 018/2023 від 31.05.2023 р., копія висновку експерта № 037/2023 від 09.10.2023 р., копія паспорту ОСОБА_2 та копія ордеру (а.с. 121).
Однак, суд встановив, що жодним з цих документів не передбачено, що спірне нежитлове приміщення використовується за функціональним призначенням як заклад громадського харчування.
Інструментом ідентифікації об?єктів нерухомості в частині їх належності до відповідних типів нерухомого майна є, зокрема, Класифікатор № 507 як складова частина Державної системи класифікації та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, призначений для використання органами центральної виконавчої влади та всіма суб?єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) в Україні (Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507 (ДК 018-2000).
Отже, визначення належності об?єкта нежитлової нерухомості (будівлі, приміщення) до того чи іншого класу будівель - проводиться на підставі документів, що підтверджують їх право власності з врахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення такого об?єкта нерухомості, згідно з зазначеним Класифікатором.
При чому, Державний класифікатор 018-2000, призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб?єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України.
Об?єктами класифікації в ДК 018-2000 - є будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.
Класифікатор забезпечує уніфікацію об?єктів нерухомості за функціональним призначенням та містить Методику класифікації будівель за головною класифікаційною ознакою.
Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000 побудовано за ієрархічним методом класифікації з використанням послідовної системи кодування, в якому кожна позиція містить п?ятизначний цифровий код і назву відповідних класифікаційних угруповань. Загальна структура цифрового коду ДК БС відповідає такій схемі: X - розділ; XX - підрозділ; XXX - група; XXXX - клас; XXXX.X - підклас.
Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях, зокрема у Постанові від 31.01.2018 р. у справі № 822/2624/16 вказав, що визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об?єкта нерухомості згідно з зазначеним ДК 018-2000.
Так, відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 30.09.2021 р. (реєстр. № 1914) та технічного паспорту - нежитлове приміщення за функціональним призначенням є нежитловим приміщенням, а тому може мати будь-яке цільове призначення, оскільки конкретне функціональне призначення не визначено проектною документацією та/або правовстановлюючими документами (а.с. 25-27,30-32).
З наведеного вище, вбачається, що судовий експерт ОСОБА_5 самостійно, на власний розсуд, без зазначення коду у відповідних документах, що підтверджують право власності сторін, класифікував нежитлове приміщення як заклад громадського харчування, в той час, як у висновку експерта № 018/20234 р. від 31.05.2023 р. було зазначено про те, що спірне приміщення раніше використовувалось в якості ресторану (кафе), однак, суд зауважує і це підтверджується поясненням представниць сторін, на сьогодні ресторан не функціонує і приміщення є зачиненим, а тому на думку суду, його висновок № 23-1100 від 13.11.2023 р. неможливо вважати достовірним і належним доказом по даній справі, чим скористалася представниця відповідачки ОСОБА_2 наполягаючи саме на розподілу спірного нежитлового приміщення за варіантом, запропонованим вказаним експертом, обравши один з варіантів поділу нерухомого майна експерта ОСОБА_5 .
Судом також береться до уваги пояснення представниці ОСОБА_1 , яка показала, що позивачка немає наміру в подальшму викоритовувати спірне нежитлове приміщення у якості закладу громадського харчування, на відміну від відповідачки ОСОБА_2 .
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 79 ЦПК України визначено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
На думку суду, використання співвласниками (сторонами провадження) спірного нежитлового приміщення під будь-яку сферу діяльності - не буде суперечить функціональному призначенню нежитлового приміщення. Саме з цього виходить суд, беручи до уваги інтереси обох співвласників спірног нежитлового приміщення задля задоволення мабутнього використання цього приміщення кожною співвласницею та власною метою.
Саме з цієї позиції виходить суд, приймаючи до уваги висновок експерта ОСОБА_4 № 018/2023 р. від 31.05.2023 р. та її же висновок додаткової оціночно-будівельної експертизи № 037/2023 р. від 09.10.2023 р., який кладе в основу рішення суду з варіантом поділу спірного нежитлового приміщення, запропонованого позивачкою ОСОБА_1 , який на думку суду повністю відповідає нормам Законів, правам, свободам та інтересам обох співвласників нерухомого майна з підстав, викладениих вище, а також беручи до уваги вказані у первісному позові стійки неприязні стосунки обох сторін, зокрема, відповідачки, яка, після погіршення їхніх відносин з позивачкою, відхиляла всі варанти розподілу спірного приміщення запропоновані у позасудовий спосіб позивачкою ОСОБА_1 , яка одноособово, після оформлення на її ім?я всіх дозвільних документів, здійснювала підприємницьку діяльність у спірному приміщенні, в якому за згодою обох співвласників був розміщений заклад харчування, яким керувала ОСОБА_1 , забезпечуючи його роботу задля обслуговування клієнтів та отримання прибутку для обох співвласників нежитлового приміщення.
Суд також відхиляє доводи представниці відповідчки ОСОБА_2 відносно того, що у разі поділу нежитлового приміщення за обраним варіантом позвачкою ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 нібито відійде вся віконна частина приміщення, у зв'язку з тим, що за обраним варіантом відповідачкою ОСОБА_2 поділу нежилового приміщення до неї також переходить вся віконна частина приміщення.
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
Також, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтовування рішення - може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін прот України» п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).
Враховуючи, що згідно зі ст. 92 Конституції України, правовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі нежитлового приміщення підлягає задоволенню в повному обсязі, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ в натурі нежитлового приміщення та припинення права спільної часткової власності слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 3,6,13,183,316,317,319,325,328,346,355-358,361,363,364 ЦК України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою ЄСПЛ, суд, -
1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі нежитлового приміщення, припинення права спільної часткової власності - задовольнити ;
2.Поділити в натурі нежитлове приміщення під № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377 кв. м., виділивши та визнавши право власності за ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_2 ) на : приміщення № 1а, площею 82,3 кв.м.; приміщення № НОМЕР_3 , площею 1,8 кв.м.; приміщення № 13, площею 3,6 кв.м.; приміщення № 14а, площею 11,4 кв.м.; приміщення № 18, площею 24,4 кв.м.; приміщення № 19, площею 32,3 кв.м. ; приміщення № 20а, площею 24,6 кв.м.; приміщення № 20в, площею 7,1 кв.м. ;
3.Поділити в натурі нежитлове приміщення під №1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377 кв. м., виділивши та визнавши право власності за ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_4 ) на : приміщення № 1б, площею 2,0 кв.м.; приміщення № 1в, площею 56,6 кв.м.; приміщення № 2, площею 20,3 кв.м.; приміщення № 3, площею 14,2 кв.м.; приміщення № 4, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 5, площею 13,1 кв.м.; приміщення № 6, площею 38,6 кв.м.; приміщення № 7, площею 1,9 кв.м.; приміщення № 8, площею 4,6 кв.м.; приміщення № 9, площею 3,1 кв.м.; приміщення № 10, площею 1,5 кв.м.; приміщення № 11, площею 2,7 кв.м.; приміщення № 14б, площею 2,8 кв.м.; приміщення № 15, площею 1,7 кв.м.; приміщення № 16, площею 1,3 кв.м.; приміщення № 17, площею 1,2 кв.м.; приміщення № 20б, площею 19,9 кв.м. ;
4.Припинити право приватної спільної часткової власності ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_4 ) на нежитлове приміщення під № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 377 кв. м. ;
5.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_2 ) судові витрати у виді сплаченого судового збору за подання позову до суду в розмірі 13420 грн.
6.В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ в натурі нежитлового приміщення та припинення права спільної часткової власності - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений та підписаний 26.04.2024 р.
Суддя Гандзій Д.М.