П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 квітня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/12029/23
Головуючий в 1 інстанції: Птичкіна В.В. Час і місце ухвалення: 26.01.2024р., м. Миколаїв
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Лук'янчук О.В.
суддів - Бітова А.І.
- Ступакової І.Г.
при секретарі - Качуренко В. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, в якому просила суд:
- визнати протиправними дії ТУ ДСА в Миколаївській області щодо нарахування та виплати судді Корабельного районного суду м. Миколаєва Головіній Т.М. суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102,00 грн. у період з 01.01.2022р. по дату ухвалення судового рішення у даній справі;
- зобов'язати ТУ ДСА в Миколаївській області нарахувати та виплатити судді Корабельного районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 :
суму недоплаченої у період з 01.01.2022р. по 31.12.2022р. суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2022 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2 481,00 грн.;
суму недоплаченої у період з 01.01.2023р. по день ухвалення судового рішення у даній справі суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2023 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2684,00 грн., відповідно до вимог ст. 135 Закону, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що з квітня 2015 року, на підставі Указу Президента України «Про переведення суддів» від 07.04.2015р. №203/2015, вона приступила до виконання обов'язків судді Корабельного районного суду м. Миколаєва. Починаючи з січня 2022 року по теперішній час щомісячна винагорода судді та допомога на оздоровлення нараховуються та виплачуються ОСОБА_1 із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в сумі 2102,00 грн. Відповідний обрахунок ТУ ДСА в Миколаївській області позивач вважає таким, що не відповідає Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як єдиному нормативно-правовому акту, що визначає розмір винагороди судді. Позивач зазначала, що ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а ні Закон України «Про прожитковий мінімум» не містять такого поняття як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді». Законами України про держбюджет на 2021, 2022, 2023р.р. фактично змінено складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України та частиною третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення від 26.01.2024р. з ухваленням по справі нового судового рішення - про задоволення її позову у повному обсязі.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні спору суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що при здійсненні у 2022 та 2023 роках нарахування суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення відповідач зобов'язаний був дотримуватися вимог Бюджетного кодексу України та законів України про держбюджет на відповідні роки, якими встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, становить 2102,00 грн. При цьому, судом не враховано норми ч.2 ст.130 Конституції України та ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно яких суддівська винагорода регулюється законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Таким чином, застосована ТУ ДСА в Миколаївській області величина не відповідача вимогам спеціального Закону.
Також, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не надано правової оцінки її доводам, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, запроваджувати спеціальні розміри так званого «прожиткового мінімуму» для суддів, використовуючи таким чином свої повноваження як інструмент впливу на судову владу та фактично не допускаючи зростання розміру суддівської винагороди відповідно до зростання вартості життя. До того ж, судом не враховано сформовану сталу практику Верховного Суду у відповідній категорії справ.
Учасники справи у судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлені належним чином, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста їх участь в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.
Згідно ч.4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України «Про призначення суддів» від 05.08.2005р. №1151/2005 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Артемівського районного суду міста Луганська.
Згідно наказу начальника ТУ ДСА в Луганській області від 16.08.2005р. №192 позивач приступила до виконання обов'язків судді з 16.08.2005р.
Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 09.09.2010р. №2512-VI ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Артемівського районного суду міста Луганська.
Указом Президента України «Про переведення суддів» від 07.04.2015р. №203/2015 ОСОБА_1 переведено з Артемівського районного суду міста Луганська до Корабельного районного суду м. Миколаєва на посаду судді.
Згідно наказу голови Корабельного районного суду м.Миколаєва від 21.04.2015р. №34-0 позивач приступила до виконання обов'язків судді цього ж суду, де працює і на даний час.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, починаючи з 01.01.2022р. щомісячна винагорода судді ОСОБА_1 нараховується та виплачується ТУ ДСА в Миколаївській області із застосуванням при її розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в сумі 2102,00 грн., що визначено ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік». Також, відповідну величину для визначення розміру посадового окладу використано відповідачем при розрахунку та виплаті позивачу допомоги на оздоровлення за 2022-2023р.р.
Вважаючи, що розмір суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за 2022-2023р.р. не відповідає розміру, установленому ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ОСОБА_1 звернулася з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , дійшов висновку, що суми суддівської винагороди позивача у 2022 та 2023 роках правомірно обчислювалися ТУ ДСА в Миколаївській області з урахуванням норм законів України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік», якими чітко встановлено, що прожитковий мінімум з 1 січня 2022 року та 1 січня 2023 року на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, становить 2 102,00 грн. Суд зазначив про відсутність підстав для висновку, що відповідні положення статтей законів про Держбюджет (щодо встановлення прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді) суперечать статті 130 Конституції України; їх не визнано у встановленому порядку такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції колегія суддів звертає увагу на наступне.
Перш за все, колегія суддів констатує, що даний позов подано ОСОБА_1 до суду з порушенням строку звернення до суду, встановленого ст.233 КЗпП України.
Відповідно до частин другої та третьої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно частини п'ятої статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду для захисту прав, свобод та інтересів особи.
Спір у ній виник у зв'язку з виплатою судді Корабельного районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки у меншому розмірі, ніж це передбачено чинним законодавством. Позовні вимоги ОСОБА_1 необхідно оцінювати як вимоги про стягнення заборгованості з виплати суддівської винагороди, яка (винагорода) охоплюється поняттями «заробітна плата» і «оплата праці» у тому сенсі, яким їх наповнив Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013.
Зважаючи на відсутність в КАС України норм, які передбачали б строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення недоотриманої/заборгованої заробітної плати/винагороди, то застосуванню до спірних правовідносин підлягає стаття 233 КЗпП України.
Приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, передбачалося, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України.
Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законом №2352-IX) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Нормами пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачено, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Карантин на всій території України був установлений Постановою КМУ №211 з 12 березня 2020 року та припинив дію з 30 червня 2023 року згідно з Постановою КМУ №651.
Таким чином, враховуючи, що у пункті 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України йдеться саме про продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, тому з припиненням дії карантину закінчується і строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору.
Іншими словами, відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, якби не положення пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року. Протягом усього цього періоду (з 19 липня 2022 року до 30 червня 2023 року) позивач мала право у межах строку звернутися до суду з позовом щодо невиплати їй суддівської винагороди у належному розмірі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2023 року по справі №990/139/23 сформулювала висновок, що у зв'язку з відміною Постановою Кабінету Міністрів України №651 від 27 червня 2023 року на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року, продовжені строки, визначені статтею 233 КЗпП, завершились у 00 год. 01 хв. 01 липня 2023 року.
ОСОБА_1 з позовом у даній справі звернулася до суду 28 вересня 2023 року, тобто через три місяці після того, як Уряд припинив дію карантину на всій території України.
Поважних причин пропуску строку звернення до суду в частині вимог, заявлених за період з 01.01.2022р. по 30.06.2023р. ОСОБА_1 ні суду першої, а ні суду апеляційної інстанцій не зазначила.
Твердження позивача про те, що у зв'язку із закінченням 01.07.2023р. дії карантину вона має право на звернення до суду без подання заяви про поновлення строку звернення до суду протягом 3-х місяців, тобто до 01.10.2023р., колегія суддів вважає такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні (розумінні) ст.233 КЗпП України, ст.122 КАС України та пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України у їх сукупності, а також вони не відповідають зазначеній вище правовій позиції Великої Палати Верховного Суду.
Поряд з цим, при вирішенні питання про можливість застосування у даній праві наслідків пропуску строку звернення до суду в частині позовних вимог, передбачені ст.123 КАС України, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема, у постановах від 14.02.2023р. по справі №280/9279/20, від 12.07.2023р. по справі № 420/11674/21, від 26.10.2023р. по справі №420/5965/22, від 07.03.2024р. по справі №420/1738/23, згідно якої наявність у суду апеляційної інстанції повноважень скасовувати рішення суду першої інстанції із залишенням позовної заяви без розгляду не надає права суду апеляційної інстанції застосовувати ці повноваження з власної ініціативи. Застосування судом наслідків пропуску строку звернення до суду саме поза межами доводів апеляційної скарги свідчить про порушення судом апеляційної інстанції вимог процесуального законодавства.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , не порушуючи питання строків звернення до суду, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року про відмову в задоволенні її позову, з ухваленням у справі нового судового рішення - про задоволення її позову у повному обсязі.
Водночас, відповідач правом на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 26.01.2024р. не скористався, клопотань про залишення позову без розгляду з підстав, визначених пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України не заявляв, незгоди з рішенням суду першої інстанції у контексті дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом не висловив.
За таких обставин, враховуючи положення ст.308 КАС України (межі перегляду судом апеляційної інстанції), а також те, що розгляд судом справи, позов у якій подано за межами строків звернення, не відноситься до порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, передбачених частиною третьою статті 317 КАС України, колегія суддів не вбачає можливості застосувати передбачені ст.123 КАС України наслідки пропуску строку звернення до суду та залишити позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду в частині позовних вимог, заявлених з пропуском строку звернення.
Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 колегія суддів виходить з наступного.
Предметом спору у даній справі є оскарження суддею Корабельного районного суду м. Миколаєва Головіною Т.М. дій Територіального управління ДСА України в Миколаївській області щодо нарахування та виплати на її користь у 2022-2023р.р. суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки із застосуванням при її розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102,00 грн.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом - Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 03 червня 2013 року №3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року №11 -р/2018.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом №1402-VIII, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
У преамбулі Закону №1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Частиною першою статті 4 Закону №1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Згідно з частиною другою статті 4 Закону №1402-VIII зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
Статтею 136 Закону передбачено, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу.
З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, унесені до Конституції України, згідно із Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII).
Законом №1401-VIII, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище, і вперше закріплено спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій.
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999р. №966-XIV, відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Водночас, ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02.12.2021р. №1928-IX установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб з 01.01.2022р. - 2 481,00 грн; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102,00 грн.
Також, ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022р. №2710-IX установлено у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема: працездатних осіб з 01.01.2023р. - 2684,00 грн; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102,00 грн.
Варто зазначити, що зміни до Закону №1402-VIII у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, про який йдеться у позовній заяві, а також до Закону №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року для цілей визначення суддівської винагороди, немає.
Закони №1928-IX та №2710-IX фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена ст. 130 Конституції України і ст.135 Закону №1402-VIII.
Закон про Державний бюджет України на відповідний календарний рік не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такі аспекти законодавчого регулювання звертав увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007р. №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008р. №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Згідно із сталою позицією Верховного Суду у цій категорії спорів, Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом №1402-VIII (постанови від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі №280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі №120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі №240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі №240/3795/22).
Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи. Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цих висновків, вважає їх застосовними до обставин цієї справи.
Підсумовуючи викладене колегія суддів наголошує, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
Таким чином, зміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2022 року (2 481,00 грн.) та на 01 січня 2023 року (2684,00 грн.) на іншу розрахункову величину, яка Законом №1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), на підставі статті 7 Закону №1928-IX та статті 7 Закону №2710-IX, була неправомірною.
Суд першої інстанції при вирішенні спору на наведені приписи законодавства уваги не звернув, не врахував сталу практику Верховного Суду, у зв'язку із чим дійшов помилкового висновку про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог.
Оскільки функції по нарахуванню та виплаті позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення покладені на ТУ ДСА в Миколаївській області, то належним способом захисту та відновлення прав позивача у даній справі має бути визнання дій цього органу по невиплаті позивачу цих сум у належному розмірі протиправними та зобов'язання цього органу нарахувати та виплатити позивачу такі суми у належному розмірі за період з 01.01.2022р. по вересень 2023 року (звернення до суду за захистом порушених права) з урахуванням вже виплачених сум.
Позовна вимога ОСОБА_1 щодо зобов'язання ТУ ДСА в Миколаївській області нарахувати та виплатити на її користь суму недоплаченої суддівської винагороди по день ухвалення судового рішення у даній справі спрямована на майбутнє, що не відповідає завданню адміністративного судочинства.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Оскільки при вирішенні спору судом першої інстанції не правильно застосовано норми матеріального права, тому, відповідно до п.4 ч.1 статті 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції задовольняє таку скаргу, скасовує рішення суду від 26.01.2024р., з ухваленням по справі нового судового рішення - про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст. 308, 313, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року скасувати.
Прийняти по справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області щодо нарахування та виплати судді Корабельного районного суду м. Миколаєва Головіній Тетяні Миколаївні суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102,00 грн.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити судді Корабельного районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 суму недоплаченої у період з 01.01.2022р. по 31.12.2022р. суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2022 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2 481,00 грн., визначеного статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», а також суму недоплаченої у період з 01.01.2023р. по вересень 2023 року (включно) суддівської винагороди із відповідними доплатами, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та допомоги на оздоровлення за 2023 рік із застосуванням у розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2684,00 грн., визначеного статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 25 квітня 2024 року.
Головуючий суддя: О.В. Лук'янчук
Суддя: А.І. Бітов
Суддя: І.Г. Ступакова