ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
23.04.2024Справа № 910/988/24
За позовом фізичної особи-підприємця Нємножко Олексія Володимировича;
до Комунального підприємства "Київтранспарксервіс";
про стягнення 1 147 621,60 грн.
Суддя Мандриченко О.В.
Секретар судового засідання Рябий І.П.
Представники:
Від позивача: Сабадин А.В., адвокат, ордер серії АІ № 1520360 від 25.01.2024;
Від відповідача: Нестеренко О.С., уповноважена особа.
Фізична особа-підприємець Нємножко Олексій Володимирович звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить стягнути з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" шкоду, заподіяну порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, у розмірі 1 147 621,60 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було порушено законодавство про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (зловживання монопольним (домінуючим) становищем), що підтверджується рішенням Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України № 75-р/тк від 15.07.2021 "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу". Оскільки через дії відповідача позивачу було завдано шкоду в сумі 573 810,80 грн, то на підставі статті 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" така шкода повинна бути відшкодована відповідачем у подвійному розмірі, тобто у сумі 1 147 621,60 грн, у зв'язку з чим позивач звернувся з даним позовом до суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.01.2024 відкрито провадження у справі № 910/988/24 та вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 27.02.2024.
19.02.2024 Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Фізична особа-підприємець Нємножко Олексій Володимирович 21.02.2024 подав до господарського суду відповідь на відзив Комунального підприємства "Київтранспарксервіс".
Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" подало до господарського суду 27.02.2024 заперечення на відповідь фізичної особи-підприємця Нємножко Олексія Володимировича на відзив.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/988/24 до судового розгляду по суті.
Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 23.04.2024 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні 23.04.2024 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
23.04.2024 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України (далі також - Комітет) № 75-р/тк від 15.07.2021 "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу" визнано, що Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" (далі також - відповідач, КП "Київтранспарксервіс") у період з 05.03.2019 по 05.01.2021 займало монопольне (домінуюче) становище на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві як таке, що не мало на цьому ринку жодного конкурента (п. 1 резолютивної частини рішення).
Визнано дії Комунального підприємства "Київтранспарксервіс", які полягають у встановленні в період з 05.03.2019 по 05.01.2021 для переможців електронних аукціонів щодо продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві обов'язку зі сплати одноразового платежу за право укладення договору про передачу в експлуатацію відповідних майданчиків для паркування та забезпечувального платежу, а також штрафів за відмову від укладення вказаного договору або підписання актів приймання-передачі таких майданчиків в експлуатацію, порушенням, передбаченим пунктом 2 статті 50 та пунктом першим частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві шляхом встановлення таких умов придбання товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на цьому ринку (п. 2 резолютивної частини рішення).
За порушення, зазначене в пункті 2 резолютивної частини цього рішення, відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 52 Закону України "Про захист економічної конкуренції" накладено на Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" штраф у розмірі 2 605 133 (два мільйони шістсот п'ять тисяч сто тридцять три) грн (п. 3 резолютивної частини рішення).
Зобов'язано Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" припинити порушення, зазначене в пункті 2 резолютивної частини цього рішення, про що письмово повідомити Антимонопольний комітет України протягом 10 календарних днів з дня його припинення з наданням підтвердних документів (п. 4 резолютивної частини рішення).
У вказаному рішенні Комітетом встановлено, що Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" у період з 05.03.2019 по 05.01.2021 займало монопольне (домінуюче) становище на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві, як таке, що не мало на цьому ринку жодного конкурента (п. 50 рішення).
Положенням про порядок реалізації прав на експлуатацію майданчиків для паркування із застосуванням електронних торгів, затвердженого наказом директора КП "Київтранспарксервіс" від 06.08.2019 №70, встановлені загальні вимоги, правила та єдиний порядок ведення роботи при застосуванні систем електронних торгів для реалізації іншими суб'єктами господарювання прав на експлуатацію майданчиків для паркування.
Так, відповідно до п. 5.2 зазначеного Положення, загальна вартість договору складається з двох основних компонентів: вартість експлуатації паркувального майданчика на весь період, що підлягає оплаті на умовах договору; та одноразовий платіж за право укладення договору (10% від вартості експлуатації місць для паркування).
Пунктом 56 рішення Комітету, встановлено, що за інформацією КП "Київтранспарксервіс", одноразовий платіж сплачується переможцем торгів на користь КП "Київтранспарксервіс" впродовж трьох банківських днів із дня підписання протоколу про результати проведення торгів та не підлягає поверненню.
Відповідно до п. 74 рішення Комітету, за інформацією КП "Київтранспарксервіс", всі грошові кошти, які надходять до Підприємства від сплати переможцями Торгів, зокрема одноразового платежу КП "Київтранспарксервіс" використовує для забезпечення власної господарської діяльності, сплати податків і зборів, виконання зобов'язань Підприємства із забезпечення надходжень до бюджету м. Києва.
Отже, необхідність стягнення КП "Київтранспарксервіс" з переможців Торгів одноразового платежу жодним чином не пов'язана з підготовкою або проведенням Торгів (п. 76 рішення Комітету).
Комітет у п. 86 рішення зазначив, що встановлення КП "Київтранспарксервіс" для переможців Торгів обов'язку зі сплати Одноразового платежу призвело до ущемлення інтересів суб'єктів господарювання, які виявили бажання здійснювати діяльність на відповідному ринку.
Наведені дії КП "Київтранспарксервіс" були б неможливими за умови наявності значної конкуренції на відповідному ринку, адже в такому випадку споживачі мали б можливість обирати між кількома продавцями таких товарів та, у разі ущемлення їх інтересів, обрали б іншого продавця (п. 87 рішення Комітету).
Відповідно до п. 88 рішення Комітету, у випадку ж відсутності конкуренції на відповідному ринку та, як наслідок, відсутності у споживачів КП "Київтранспарксервіс" альтернативи щодо придбання прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві інакше, ніж у Підприємства, вищезазначені дії призвели до настання негативних наслідків для споживачів.
Таким чином, Антимонопольним комітетом України встановлено, що дії КП "Київтранспарксервіс", які полягали у встановленні для переможців електронних аукціонів щодо продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві обов'язків сплати одноразового платежу за право укладання договору про передачу в експлуатацію відповідних майданчиків для паркування та штрафів за відмову від укладення вказаного договору або підписання актів приймання-передачі таких майданчиків в експлуатацію, є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим пунктом 2 статті 50 та пунктом 1 частини 2 статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві шляхом встановлення таких умов придбання товару, які неможливо було б встановити за умов наявності значної конкуренції на цьому ринку.
Обґрунтовуючи свої вимоги, фізична особа-підприємець Нємножко Олексій Володимирович (далі також - позивач) зазначає, що внаслідок порушення відповідачем законодавства про захист економічної конкуренції, позивачу було завдано шкоду у вигляді втрат, пов'язаних із сплатою одноразового платежу за право укладення договору, що з урахуванням положень ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" становить 1 147 621,60 грн.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 зазначеного Кодексу).
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондують з положенням статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частинами 1, 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: - втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); - доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно зі ст. 224 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Згідно приписів статті 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Відповідно до ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою; вини.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Загальною підставою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування шкоди, є вчинення винною особою цивільного правопорушення, до складу якого включаються протиправна поведінка (дія або бездіяльність) особи, настання шкоди, причинний зв'язок між поведінкою та шкодою, вина особи. Наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення дає правові підстави для відповідальності.
У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди (наведену правову позицію викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 902/320/17, від 16.04.2020 у справі № 904/5489/18).
Враховуючи визначені цивільно-процесуальним законодавством принципи змагальності і диспозитивності судочинства можна зробити висновок, що законодавством не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28.10.2019 у справі № 554/1583/16-ц.
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції", економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Згідно з пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є зловживання монопольним (домінуючим) становищем.
Відповідно до частин 1 - 3 статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції", суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Положеннями ч. 1 ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визначено, що особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до господарського суду із заявою про її відшкодування.
Звертаючись до суду з вказаним позовом позивач зазначає, що за право укладання з відповідачем договору для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів, ним було сплачено одноразовий платіж у розмірі 573 810,80 грн, однак як встановлено рішенням Антимонопольного комітету України від 15.07.2021 № 75-р/тк у справі № 38/60/42-рп/к.20 відповідачем було порушено законодавство про захист економічної конкуренції, у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві.
Суд зазначає, що вказане рішення Антимонопольного комітету України від 15.07.2021 № 75-р/тк у справі № 38/60/42-рп/к.20 було оскаржено відповідачем шляхом подання позову до Господарського суду міста Києва про визнання недійсним та часткове скасування рішення Антимонопольного комітету України від 15.07.2021 №75-р/тк у справі №38/60/42-рп/к.20.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 910/16055/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у задоволенні позову Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" до Антимонопольного комітету України про визнання недійсним та часткове скасування рішення Антимонопольного комітету України № 75-р/тк від 15.07.2021 відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 22.12.2022 закрито касаційне провадження у справі № 910/16055/21 за касаційною скаргою Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, касаційну скаргу Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишено без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у справі № 910/16055/21 залишено без змін.
Судом у справі № 910/16055/21 встановлено, що Антимонопольним комітетом України доведено, а КП "Київтранспарксервіс" не спростовано, що дії КП "Київтранспарксервіс", які полягають у встановленні для переможців електронних аукціонів щодо продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві обов'язків зі сплати одноразового платежу за право укладання договору про передачу в експлуатацію відповідних майданчиків для паркування, забезпечувального платежу, штрафів за відмову від укладання договору або підписання актів приймання- передачі майданчиків в експлуатацію становлять порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 2 статті 50 та пунктом першим частини другої статті 13 Закону, у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві шляхом встановлення таких умов придбання товару, які неможливо було б встановити за умов наявності значної конкуренції на цьому ринку.
Також, суд у справі № 910/16055/21 зазначив наступне:
- відповідно до пункту 3 Рішення Київської міської ради № 930/1591 КП "Київтранспарксервіс" визначено єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення абонементних талонів із паркування автомобільного транспорту в місті Києві, споживачі, які виявили бажання отримати права на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві, обмежені у виборі суб'єкта господарювання, який реалізує такий товар. Наявність такої ринкової влади надає КП "Київтранспарксервіс" можливість диктувати виключні умови реалізації вказаного товару.
- однак, у випадку незгоди із запропонованими КП "Київтранспарксервіс" умовами споживачі не мають можливості обрати альтернативного продавця прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві оскільки позивач займає монопольне (домінуюче) становлення на цьому ринку;
- відповідно до приписів статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості;
- згідно частини четвертої статті 179 Господарського кодексу України, при укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
- всупереч наведеним нормам КП "Київтранспарксервіс" встановлювало для переможців торгів такі умови реалізації прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві, які суперечать конкурентному законодавству та які неможливо було б застосувати за умов наявності значної конкуренції на цьому ринку.
Частиною 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.
Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
При цьому, суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 в справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.11.1999 року в справі "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Отже, обставини, які встановлені у рішенні Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 910/16055/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення та повторного доведення не потребують.
Як зазначає позивач, за результатами аукціону №UA-PS-2020-02-11-000072-2 по лоту "право на експлуатацію майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ, Святошинський район, вул. Чорнобильська, Осіння, в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва", який було проведено відповідачем 02.03.2020, позивача визнано переможцем аукціону.
У протоколі електронного аукціону № UA-PS-2020-02-11-000072-2 визначено, що сума, яка підлягає сплаті переможцем електронного аукціону становить 573 810,80 грн.
13.03.2020 позивачем було сплачено на користь КП "Київтранспарксервіс" одноразовий платіж у розмірі 573 810,80 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 63 від 13.03.2020.
З матеріалів справи вбачається, що 25.03.2020 між Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" (сторона 1) та фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем (сторона 2) укладено договір № ДНП-2020-03/08 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування (далі - договір), відповідно до якого сторона 1 передає за плату стороні 2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчик для паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ, Святошинський район, вул. Чорнобильська, Осіння, в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 283 (двісті вісімдесят три) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 32 (тридцять два) спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю.
Акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію має бути підписаний сторонами з моменту погодження схеми ОДР у встановленому порядку відповідно до Правил благоустрою м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25.12.2008 №1051/1051, але не пізніше ніж через 5 (п'ять) робочих днів з моменту затвердження (п. 3.2. договору).
Згідно з п. 4.3. договору, загальна ціна договору становить 6 311 918,80 грн, з яких вартість експлуатації паркувального майданчика за весь період, що підлягає оплаті на умовах договору - 5 738 108,00 грн та одноразовий платіж за право укладання договору - 573 810,80 грн., у т.ч. ПДВ у сумі 95 635,13 грн.
Акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію між сторонами не підписано, майданчик в експлуатацію не переданий.
Як встановлено судом вище, необхідність стягнення КП "Київтранспарксервіс" з переможців Торгів одноразового платежу жодним чином не пов'язана з підготовкою або проведенням Торгів, відтак стягнення відповідачем суми одноразового платежу за право укладення з ним договору є неправомірним.
Як встановлено у рішенні Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 910/16055/21, КП "Київтранспарксервіс" застосовував у договорі одноразовий платіж за право укладення такого договору з метою одержання додаткових коштів, внаслідок чого порушено права суб'єктів господарювання, з якими КП "Київтранспарксервіс" укладало договори про надання в експлуатацію майданчиків для паркування.
Таким чином, шкодою в даному випадку є здійснена позивачем оплата одноразового платежу за право укладення договору у розмірі 573 810,80 грн.
Протиправна поведінка відповідача у даному випадку полягає у тому, що у зв'язку із встановленням обов'язку сплати одноразового платежу за право укладення договору, останнім були порушені норми Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та завданою шкодою полягає в тому, що внаслідок вчинення вказаних вище дій позивачем були переплачені грошові кошти.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції", шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
Таким чином, враховуючи що відповідачем було порушено законодавство про захист економічної конкуренції, передбачене п. 2 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (зловживання монопольним (домінуючим) становищем), суд дійшов висновку, що саме через винні дії відповідача позивачу було завдано шкоду в сумі 573 810,80 грн, яка на підставі ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" підлягає відшкодуванню відповідачем у подвійному розмірі, а саме у сумі 1 147 621,60 грн.
Отже, на підставі ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" відповідач повинен відшкодувати позивачу завдану останньому шкоду у подвійному розмірі, тобто у розмірі 1 147 621,60грн.
Приймаючи до уваги встановлені судом факти та обставини, що були наведені вище, суд дійшов висновку, що викладені відповідачем у відзиві заперечення на позов не спростовують зазначених позивачем в позові доводів за встановлених вище судом фактів та обставин.
Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до частини 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги фізичної особи-підприємця Нємножко Олексія Володимировича підлягають задоволенню у повному обсязі.
З огляду на наведене судові витрати у справі покладаються на відповідача відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Позивачем також заявлено про стягнення з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000,00 грн.
Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно зі ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.
Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Дія вказаного закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Разом із тим, згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.
3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно зі ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
За приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04, п. 269). (Аналогічна правова позиція викладена у постанові вищого господарського суду України від 22.11.2017 року у справі № 914/434/17).
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Як вбачається з матеріалів справи, 21.11.2023 між Адвокатським об'єднанням "Вишневий і Партнери" (далі - адвокатське об'єднання), в особі керуючого партнера Сабадин Алли Василівни та фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем (далі - клієнт), укладено договір про надання професійної правничої допомоги № 5/Г (далі - договір), відповідно до якого клієнт доручає, а адвокатське об'єднання приймає на себе зобов'язання надавати професійну правничу допомогу клієнту щодо стягнення з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" 1 147 621,60 грн, що є розміром подвійної шкоди, завданої у зв'язку із порушенням законодавства про захист економічної конкуренції.
Цей договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2024 (п. 3.1. договору).
Відповідно до п. 4.1. договору, сторони дійшли згоди про те, що за надання адвокатським об'єднанням послуг, обумовлених п. 1.1. та 1.2. договору, клієнт сплачує адвокатському об'єднанню грошову винагороду (гонорар), розмір та строки сплати якої, визначений в додатку до договору, який є невід'ємною частиною цього договору.
Додатком № 1 від 24.01.2024 до договору, сторони погодили, що вартість послуг адвокатського об'єднання з надання професійної правничої допомоги клієнту (грошова винагорода/гонорар) складає: написання заяви по суті спору - 3 000, 00 грн/ 1 год. (одна заява по суті спору); участь в судовому засіданні - 4 000, 00 грн (одне судове засідання).
25.01.2024 між Адвокатським об'єднанням "Вишневий і Партнери", в особі керуючого партнера Сабадин Алли Василівни та фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем складено та підписано акт про надання професійної правничої допомоги, відповідно до якого адвокатське об'єднання надало за договором, а клієнт прийняв наступні послуги (професійну правничу допомогу): написання (підготовка) позовної заяви - 6 000,00 грн (3000,00 грн/2 год.).
20.02.2024 між Адвокатським об'єднанням "Вишневий і Партнери", в особі керуючого партнера Сабадин Алли Василівни та Фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем складено та підписано акт про надання професійної правничої допомоги, відповідно до якого адвокатське об'єднання надало за договором, а клієнт прийняв наступні послуги (професійну правничу допомогу): написання відповіді на відзив у справі № 910/988/24 - 6000,00 грн (3 000,00 грн/2 год.).
27.02.2024 між Адвокатським об'єднанням "Вишневий і Партнери", в особі керуючого партнера Сабадин Алли Василівни та Фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем складено та підписано акт про надання професійної правничої допомоги, відповідно до якого адвокатське об'єднання надало за договором, а клієнт прийняв наступні послуги (професійну правничу допомогу): участь 27.02.2024 у судовому засіданні № 910/988/24 - 4 000,00 грн.
26.03.2024 між Адвокатським об'єднанням "Вишневий і Партнери", в особі керуючого партнера Сабадин Алли Василівни та Фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем складено та підписано акт про надання професійної правничої допомоги, відповідно до якого адвокатське об'єднання надало за договором, а клієнт прийняв наступні послуги (професійну правничу допомогу): участь 26.02.2024 у судовому засіданні № 910/988/24 - 4 000,00 грн.
09.04.2024 між Адвокатським об'єднанням "Вишневий і Партнери", в особі керуючого партнера Сабадин Алли Василівни та Фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем складено та підписано акт про надання професійної правничої допомоги, відповідно до якого адвокатське об'єднання надало за договором, а клієнт прийняв наступні послуги (професійну правничу допомогу): участь 09.04.2024 у судовому засіданні № 910/988/24 - 4 000,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем на підставі договору про надання професійної правничої допомоги № 5/Г від 24.01.2024 було сплачено на користь адвокатського об'єднання грошові кошти у розмірі 28 000,00 грн, що підтверджується відповідними платіжними інструкціями.
Судом встановлено, що Сабадин Алла Василівна є адвокатом в розумінні Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", що підтверджується свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю № 6332/10 від 08.12.2017, інформацією з Єдиного реєстру адвокатів України.
Для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено що за ст. 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", п.п. 79 і 112).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Тобто, нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (п. 33-34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20).
Крім того, за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Натомість положеннями пункту 2 частини 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.
Аналогічних висновків дійшла Об'єднана палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19.
Отже, враховуючи вищенаведене, оцінивши подані фізичною особою-підприємцем Нємножко Олексієм Володимировичем докази на підтвердження понесених ним судових витрат та беручи до уваги клопотання Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, виходячи з обставин справи, суд дійшов висновку, що витрати на професійну правничу допомогу, які пов'язані з розглядом цієї справи підлягають розподілу у розмірі 16 000,00 грн, такі витрати співрозмірні з виконаною роботою.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" (01054, м. Київ, вул. Леонтовича, буд. 6, ідентифікаційний код 35210739) на користь фізичної особи-підприємця Нємножко Олексія Володимировича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 1 147 621 (один мільйон сто сорок сім тисяч шістсот двадцять одна) грн 60 коп. шкоди внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, 17 214 (сімнадцять тисяч двісті чотирнадцять) грн 32 коп. судового збору та 16 000 (шістнадцять тисяч) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 25.04.2024.
Суддя О.В. Мандриченко