Справа № 308/13980/22
21 березня 2024 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючого судді Крегул М.М.,
за участю секретаря судового засідання Ткаченко Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Ужгород, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання об'єктом права спільної сумісної власності, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою, про визнання об'єктом спільної сумісної власності подружжя будівельні матеріали, які використані в процесі будівництва та існують у вигляді реконструйованого житлового будинку за адресою : в АДРЕСА_1 , який мотивує тим, що 29.10.1998 року він та відповідач ОСОБА_2 уклали шлюб. Однак, з 1995 року по 1998 роки подружжя ОСОБА_4 проживало в незареєстрованому шлюбі.
03.06.1993 року відповідач ОСОБА_2 , прийняла в дар жилий будинок з надвірними спорудами,що знаходиться в АДРЕСА_1 , будинок одноповерховий, саманний, житловою площею 59 кв.м. та земельною ділянкою площею 0,06 га. Вартість подарованого майна відповідно до довідки Ужгородського МЕТІ №647 від 10.03.1993р. склала 8 601 крб.
В 1997 році відповідач ОСОБА_2 , звернулась до Ужгородської міської ради з заявою про надання дозволу на реконструкцію вказаного майна з проведенням добудови магазина та гаража.
23.07.1997 рокубуло прийнято рішення Ужгородської міської ради №116, яким надано дозвіл на проведення добудови та перебудови будинку по АДРЕСА_1 .
18.11.1999 року на замовлння відповідача виготовлений та погоджений головним архітектором м.Ужгорода проект реконструкції житлового будинку по АДРЕСА_1 .
24 лютого 2000 року 17/100 частки вказаного майна було відчужено відповідачем ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 ,що підтверджено договором дарування від 24.02.2000р. №2-393. В зв'язку з відчуженням ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 17/100 частки житлового будинку Ужгородським МБТІ була здійснена технічна інвентаризація будинку, у відповідності до якої його вартість склала 24 690 грн.,загальна площа будинку (разом з підвальними приміщеннями) склала 112,5 кв.м,загальнокорисна площа-87,1 кв.м, поверховість будівлі-один поверх,підвал,літери по плану А,А'.
На протязі 2000-2008 років сторонами проведена реконструкція (оновлення) вказаного житлового будинку згідно дозволу Ужгородської міської ради №116 від 23.07.1997р. силами і на кошти подружжя ОСОБА_4 . На даний момент , реконструйований будинок незавершений будівництвом,95% будівельної готовності,не зданий в експлуатацію.
Позивач вказує, що ринкова вартість реконструйованого чотирикімнатного житлового будинку (літери А,А',А”) з мансардою (МНС) незавершеної будівництвом ступеня будівельної готовності 95%,загальною площею 231,9 кв.м,житловою площею 194,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,060 га за адресою АДРЕСА_1 ,складає 1 038 000 грн.
Ринкова вартість будівельних робіт по створенню нового майна (добудова мансарди та прибудова гаража та магазина до будинку) і реконструкції існуючого будинку становить відповідно 640 992 грн. і 141 322грн.
Інвентаризацією,проведеною 13.08.2008р. КП БТІ м. Ужгорода, вартість нерухомого майна (реконструкція будинку з прибудовою та надбудовою) оцінена в 418 518 грн.
02.10.2007 р. зареєстровані власники будинку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на забезпечення боргових зобов'язань позичальника ОСОБА_5 уклали з ТОВ «ОТП Банк» договір іпотеки, яким передали в іпотеку все майно, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в тому числі, реконструйований спільними коштами і на сили подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок без відома і нотаріально засвідченої згоди іншої сторони подружжя ОСОБА_1 .. В результаті вказаної дії, між подружжям виник спір за будівельні матеріали, роботу та обладнання, які використані на реконструкцію і оновлення житлового будинку.
З урахуванням наведеного у позовній заяві позивач просить суд визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 всі будівельні матеріали,які використані в процесі будівництва та які існують у вигляді реконструйованого (оновленого) житлового будинку, як об'єкта незавершеного будівництва,розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
04.12.2023 року від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому остання зазначає, що обставини викладені в позовній заяві ОСОБА_1 відповідають дійсності, заперечення щодо позовних вимогу неї відсутні.
Процесуальні рішення по справі.
Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10.03.2023 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 15.01.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений вчасно та належним чином, подав до суду заяву про розгляд прави без його участі та зазначив , що позовні вимоги підтримує та просить задоволити.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання повторно не з'явилася, хоча про час та місце була повідомлена вчасно та належними чином. У відзиві поданому до суду 04.12.2023року відповідач просила у зв'язку з незадовільним станом здоров'я проводити розгляд справи у її відсутності та позовну заяву задоволити. з підстав наведених у позові та відзиві .
Третя особа - ОСОБА_3 , у судове засідання повторно не з'явився, хоча про час та місце був повідомлений вчасно та належними чином. Клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надходило. Однак у матеріалах справи міститься його заява від 21.03.2023 року про розгляд справи без його участі, заперечення по суті позовних вимог відсутні.
Третя особа - представник Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» у судове засідання не з'явився, хоча про час та місце були повідомлено вчасно та належними чином. Від представника ОСОБА_6 19.03.2024рокудо суду надійшла письмва заява про розгляд справи у відсутності представника ТОВ «ОТП Факторинг Україна» .
У зв'язку з неявкою в судове засідання усіх учасників справи, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, виходячи з їх належності, допустимості, достовірності та достатності, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з положеннями ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, а кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 19 жовтня 1998 року, що потверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Ужгородської міської ради (а.с. 9).
Згідно нотаріально посвідченого нотаріусом Осташ В.А. договору дарування №3-2534 від 06.03.1993 року слідує, що відповідач ОСОБА_7 прийняла в дар жилий будинок з надвірними спорудами,що знаходиться в АДРЕСА_1 , будинок одноповерховий,саманний, житловою площею 59 кв.м. та земельною ділянкою площею 0,06 га (а.с. 10-12).
За даними витягу з рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 116 від 23.07.1997 року, гр. ОСОБА_8 надано дозвіл на проведення добудови та перебудови будинку по АДРЕСА_1 (а.с. 35).
Як встановлено судом , відповідно до нотаріально посвідченого державним нотаріусом Бучацька Л.В. договору дарування від 24.02.2000р. №2-393, 17/100 частки вказаного майна відчужено ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 (а.с. 15).
У зв'язку з відчуженням ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 вказаної частки житлового будинку Ужгородським МБТІ була здійснена технічна інвентаризація будинку, у відповідності до якої його вартість склала 24 690 грн., загальна площа будинку (разом з підвальними приміщеннями) склала 112,5 кв.м, загальнокорисна площа-87,1 кв.м, поверховість будівлі-один поверх, підвал, літери по плану А,А', що підтверджується технічним паспортом будинку від 15.02.2000 року (а.с. 16).
За даними матеріалів технічної інвентаризації від 13.08.2008 року, впродовж 2000-2008 років проведена реконструкція (оновлення) вказаного житлового будинку згідно дозволу Ужгородської міської ради №116 від 23.07.1997р. На даний момент , реконструйований будинок незавершений будівництвом 95% будівельної готовності, не зданий в експлуатацію.
Згідно висновку про оцінку приватного житлового будинку,проведеного пп. ОСОБА_9 15.08.2008 року, ринкова вартість реконструйованого чотирикімнатного житлового будинку (літери А,А',А”) з мансардою (МНС) незавершеної будівництвом ступеня будівельної готовності 95%,загальною площею 231,9 кв.м. житловою площею 194,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,060 га за адресою АДРЕСА_1 , становить 1 038 000 грн. (а.с. 67).
Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи №0002/2012 від 28.02.2012 року, проведеної експертом ОСОБА_10 на виконання ухвали Ужгородського міськрайонного суду, цивільна справа №2-653/11, ринкова вартість будівельних робіт по створенню нового майна (добудова мансарди та прибудова гаража та магазина до будинку) і реконструкції існуючого будинку становить відповідно 640 992 грн. і 141 322грн. (а.с. 31).
Поряд з цим, 02.10.2007 року між ЗАТ «ОТП БАНК» та гр. ОСОБА_3 , ОСОБА_2 укладено договір іпотеки за № PCNL-800/113/2007, згідно якого, для забезпечення і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавець надає іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 .
Позивач у позовній заяві просить визнати об'єктом права спільної сумісної власності всі будівельні матеріали, які використані в процесі будівництва реконструйованого житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до положень ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За змістом ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
За змістом ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно ст. ст. 325, 328 ЦК України, суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Статтею 355 ЦК України передбачено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Відповідно до ст.ст. 356, 357 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.
За змістом ст.ст. 368, 372 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 Сімейного кодексу України). Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ст.68 СК України).
Згідно з ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Статтею 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з ч. 2 статті 372 Цивільного кодексу України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
В п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" зазначено, що до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦК України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Частиною 1 ст. 181 ЦК України встановлено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно з ч. 1 ст. 332 ЦК України, переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.
Відповідно до ст. 331 ЦК України Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Процедура та підстави державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна у результаті реконструкції визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року.
У вказаному вище Порядку закріплено, що під реконструкцією слід розуміти реконструкцію, реставрацію або капітальний ремонт закінченого будівництвом об'єкта.
Частиною 1 ст. 188 ЦК України визначено, що якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).
Згідно державних будівельних норм А.2.2-3:2014, реконструкція це перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об'єкта будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення, внаслідок чого відбувається зміна основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність тощо), забезпечується удосконалення виробництва, підвищення його технікоекономічного рівня та якості продукції, що виготовляється, поліпшення умов експлуатації та якості послуг. Реконструкція передбачає повне або часткове збереження елементів несучих і огороджувальних конструкцій та призупинення на час виконання робіт експлуатації об'єкта в цілому або його частин (за умови їх автономності).
Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним вище, оцінивши в сукупності досліджені в судовому засіданні докази в межах заявлених вимог, суд приходить до висновку, що житловий будинок об'єкт незавершеного будівництва, розташований за адресою АДРЕСА_1 був реконструйований за рахунок спільний коштів позивача та відповідача під час їх перебування у шлюбі, а відтак та з урахуванням вищенаведеного суд вважає, що слід визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 всі будівельні матеріали, які використані в процесі будівництва та існують у вигляді реконструйованого житлового будинку як об'єкта незавершеного будівництва, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , оскільки зазначене майно хоча і було подароване відповідачеві, коли сторони не перебували у шлюбі, однак реконструкція будинку була проведена вже під час перебування сторін у шлюбі і в результаті проведення такої реконструкції будинку, вартість та площа будинку значно збільшилась. І оскільки будинок збільшився у вартості за рахунок спільних грошових та трудових затрат обох з подружжя в період перебування в шлюбі, воно стало спільним сумісним майном в розумінні ч. 1 ст.62 СК України, даний факт не спростовано відповідачкою.
Щодо заперечень представника третьої особи ТОВ «Факторинг Україна» - Гички Б.І., суд зазначає наступне.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317,
319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
У сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у ст. 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
За змістом ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя (ч. 1, 2 ст. 65 СК України).
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
Системне тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права.
До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з ч. 6 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформацію про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов'язки іпотекодавця.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» констатував, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов'язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов'язання. У разі порушення боржником свого зобов'язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов'язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов'язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, у разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя, шляхом перенесення всіх прав та обов'язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності. Отже, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд бере до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
В контексті вказаної практики суд вважає обґрунтування цього рішення достатнім.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на наведене, враховуючи повне задоволення позовних вимог, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір, сплачений останнім при поданні позову до суду в розмірі 992,40 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 316, 317, 319, 321, 325, 328, 355-357, 368, 372 ЦК України, ст. ст. 60, 61, 63, 68-71 Сімейного кодексу України, ст.ст. 12, 13, 76-81, 263, 265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання об'єктом права спільної сумісної власності - задовольнити.
Визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 всі будівельні матеріали, які використані в процесі будівництва та існують у вигляді реконструйованого житлового будинку як об'єкта незавершеного будівництва, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , витрати зі сплати судового збору в сумі 992,40 грн. (дев'ятсот дев'яносто дві грн. сорок коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ).
Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ).
Третя особа: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ).
Третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (ідентифікаційний код 36789421, місцезнаходження: м. Київ, вул. Фізкультури, буд. 28Д).
Повний текст рішення складено відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України 29.03.2024 року.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду М.М. Крегул