ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/15344/23
провадження № 2/753/1107/24
/ЗАОЧНЕ/
10 квітня 2024 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - Цимбал І.К.
при секретарі - Козін В.Є.
з участю представника позивача - ОСОБА_1
представника третьої особи - Матюшенко О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, зобов'язання вчинити дії, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення-
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, де є треті особи, про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, зобов'язання вчинити дії, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, посилаючись на те, що позивач в порядку спадкування набула права власності на квартиру у якій з дозволу попереднього власника була зареєстрована малолітня дитина, а ймовірно, саме після смерті спадкодавця дитина та її мати ОСОБА_4 , яка зареєстрована за іншою адресою, почали проживати у квартирі, при цьому не оплачують комунальні послуги. Позивач зазначає, що відповідачі не є членами її сім'ї, у зв'язку з чим звернулась до останніх з вимогою звільнити квартиру, проте отримала відмову, в якій було зазначено, що дозвіл на проживання у квартирі, як членам сім'ї, був наданий попереднім власником і позивач не може вимагати виселення. Позивач зазначає, що такі дії відповідачів порушують її право власності, оскільки позивач не може користуватися власним майном, тому просить визнати зареєстрованого відповідача такими, що втратив право на користування житловим приміщенням, зобов'язати уповноважений орган зняти особу з реєстрації та усунути перешкоди у користуванні власності, шляхом виселення відповідачів.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав просив задовольнити.
Відповідачі до суду не з'явились, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справ, про поважність причин неявки суд не повідомили та не просили розглянути справу у їх відсутність, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про ухвалення заочного рішення, проти заперечень не надходило.
Представник третіх осіб просила розглянути справу у відповідності із чинним законодавством та ухвалити рішення з максимальним врахуванням інтересів неповнолітнього.
Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні факти та відповідні їм правовідносини.
19.05.2023 позивач на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, після смерті чоловіка, набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 , (далі - квартира) /а.с. 17-20, 21/.
20.10.2011 у вказаній квартирі був зареєстрований онук попереднього власника квартири ОСОБА_5 /а.с. 22/.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно листа відповідача, адресованого представнику позивача на вимогу звільнити квартиру зазначено, що 14.03.2002 ОСОБА_4 та ОСОБА_4 , зареєстрували шлюб і з дозволу батька чоловіка ОСОБА_4 , який до часу смерті був власником квартири, подружжя та їх дитина з 2011 року почали проживати у квартирі /а.с. 31 - 35/.
Вказані обставини представником позивача не спростовані, у зв'язку з чим посилання позивача на ч. 3 ст. 116 ЖК України, яка регулює підстави виселення осіб, які самоправоно зайняли житлове приміщення не є обґрунтованими.
Позивач зазначає, що не перебуває з відповідачами у родинних відносинах, що не спростовано, зокрема у відповіді відповідача ОСОБА_4 у відповіді на вимогу представника позивача про звільнення квартири, а тому до даних правовідносин не може бути застосовано положення ст. ст. 405, 406 ЦК України.
Частинами 1, 2 ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Верховний Суд у постановах від 07.06.2023 у справі № 375/306/21, від 07.07.2021 у справі № 420/370/19, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 11.02.2022 у справі №947/22756/19, від 22.06.2022 у справі № 757/15585/20 неодноразово наголошував на необхідності застосування категорії стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19). Верховний Суд у постанові від 22.03.2023 по справі №472/5/22 зробив висновок, що стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Частиною 1 ст. 316 ЦК України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч.1 ст.317, ч.1 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Більш того, на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Законодавством встановлено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
У разі виникнення перешкод у власника користуватися своїм майном, останній має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним, і ведуть спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України,кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Статтею 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Верховний Суд, аналізуючи норми права щодо співвідношення права володіння та права користування житлом визначив, що правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Правову позицію з цього питання з аналогічними висновками висловлено Верховним Судом у Постановах від 15.08.2018 у справі № 595/1271/16-ц,від 25.04.2019 по справі № 761/13293/16-ц.
Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У постанові ВС від 14.06.2022 у справі № 161/20415/19 суд зробив висновки, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності її у приміщенні понад встановлені строку та поважність причин такої відсутності. Такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 19.05.2021 у справі № 759/19579/17.
Згідно ч. 2 ст. 406 ЦК України, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02.10.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»(«KryvitskaandKryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п. 2 ст.і 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Враховуючи зазначене вбачається, що спосіб захисту у вигляді визнання втративши право на користування житловим приміщенням передбачений для осіб які є членами сім'ї, тоді як у даному випадку, зважаючи на твердження позивача про відсутність між сторонами будь якого ступеня спорідненості, спосіб захисту повинен бути не про визнання втратившим право, а про припинення права на користування майном (квартирою), якою відповідачі користуються за згодою попереднього власника, що не спростовано і вимагати, у зв'язку з цим усунути перешкоди у вигляді виселення з підстав зазначених вище.
Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон.
У процесуальному законодавстві діє принцип «juranovitcuria» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: суд знає право; суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (damihifactum, dabotibijus).
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу juranovitcuria (постанова ВП ВС від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19; провадження № 12-95гс20).
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності суд дійшов висновку про те, що позивачем не доведено, що відповідачі вселилися до квартири самоправно, у зв'язку з чим мають бути виселені, а обраний спосіб захисту у виді визнання втративши право на користування майном є неналежним, а враховуючи наведені доводи вбачається, що суд можесамостійно застосувати відповідно норму права до даних правовідносин, проте позбавлений можливості самостійно змінити спосіб захисту, якщо вірний спосіб захисту п ередбачений законом.
Крім того, вимога про покладення на відповідний державний орган обов'язку зняти з реєстраційного обліку відповідача не є обґрунтовано, оскільки відповідно до Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування) затвердженого ПКМУ від 07.02.2022 № 256, зняття із зареєстрованого місця проживання відбувається на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, а отже підстави вважати, що відповідний орган не виконає вимоги законуі на нього має бути покладений обов'язок примусово відсутні.
На підставі викладеного та керуючись 1-13, 17, 18, 76-82, 89, 133, 137, 141, 242, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 280, 354 ЦПК України, ст. ст. 317, 319, 406 ЦК України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, зобов'язання вчинити дії, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення залишити без задоволення.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Головуючий: