15.04.2024 року м. Дніпро Справа № 908/3468/13
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Чередка А.Є. (доповідач)
суддів: Мороза В.Ф., Коваль Л.А.
при секретарі судового засідання: Ліпинському М.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Акціонерного товариства “Банк Кредит Дніпро”
на рішення Господарського суду Запорізької області (суддя Сушко Л.М.) від 07.12.2023р. та додаткове рішення від 28.12.2023р.у справі № 908/3468/13
за позовом ОСОБА_1 , м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області
до відповідача - 1 Публічного акціонерного товариства Запорізький сталепрокатний завод (69600, м. Запоріжжя, вул. Північне шосе, 20г, код ЄДРПОУ 00191247)
до відповідача - 2 Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Метизи (69600, м. Запоріжжя, вул. Північне шосе, 20г, код ЄДРПОУ 30958370)
до відповідача - 3 Публічного акціонерного товариства Креді Агріколь Банк (01004, м. Київ, вул. Пушкінська, 42/4, код ЄДРПОУ 14361575)
до відповідача - 4 Публічного акціонерного товариства ПАТ Банк Кредит Дніпро (01601, м. Київ, вул. Мечникова, 3, код ЄДРПОУ 14352406)
до відповідача - 5 Публічного акціонерного товариства Перший український міжнародний банк (04070, м. Київ, вул. Андріївська, 4, код ЄДРПОУ 14282829)
до відповідача - 6 Публічного акціонерного товариства Укрсиббанк (04070, м. Київ, вул. Андріївська, 2/12)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 5 - Товариство з обмеженою відповідальністю Енергомаш-Інвест (01004, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 9/2, код ЄДРПОУ 31839996)
про визнання недійсним договору застави від 19.04.2012 № 190412-З
в межах справи № 908/3468/13 про банкрутство Публічного акціонерного товариства “Запорізький сталепрокатний завод”, м. Запоріжжя, -
У червні 2018р. до Господарського суду Запорізької області від ОСОБА_1 надійшла позовна заява (вх. № 1159/08-07/18 від 07.06.2018) у якій, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (вх. № 20391/08-08/20 від 16.10.2020), просив визнати недійсними укладені між ПАТ "ЗСЗ" та:
- Публічним акціонерним товариством "Креді Агріколь Банк" (далі - ПАТ "Креді Агріколь Банк") договори застави рухомого майна від 31.03.2010 № 22-з (зі змінами та доповненнями), від 08.04.2010 № 30-з (зі змінами та доповненнями), від 08.04.2010 № 31-з (зі змінами та доповненнями), від 29.04.2010 № 42-з (зі змінами та доповненнями), від 28.12.2010 № 27-з (зі змінами та доповненнями);
- Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" (далі - ПАТ "Банк Кредит Дніпро") договір застави товарів в обороті від 19.04.2012 № 190412-3 (зі змінами та доповненнями);
- Публічним акціонерним товариством "Перший український міжнародний банк" (далі - ПАТ "ПУМБ") договори застави рухомого майна від 29.03.2010 № 97/16.1-З/10 (зі змінами та доповненнями) та від 15.09.2011 № 583/16.1-З/11 (зі змінами та доповненнями);
- Публічним акціонерним товариством "Укрсиббанк" (далі - ПАТ "Укрсиббанк") договір застави рухомого майна від 22.09.2011 № 2011-03-К/К/З (зі змінами та доповненнями) та договір поруки від 22.09.2011 № 249301 (зі змінами та доповненнями).
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що договори застави та поруки є недійсними відповідно до положень частини першої статті 92, частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства" від 19.09.2008 № 514-VІ, оскільки рішення про укладання спірного договору прийнято не загальними зборами відповідача-1, а наглядовою радою відповідача-1, більшість членів якої є членами однієї сім'ї, які є заінтересованими особами без повідомлення про заінтересованість ПАТ "ЗСЗ".
У зв'язку з тим, що рішення про укладення спірних договорів приймалося не загальними зборами товариства, а наглядова рада разом з правлінням вийшли за межі своїх повноважень, діяли недобросовісно, нерозумно та не в інтересах ПАТ "ЗСЗ", чим було допущено порушення приписів статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства", частини першої статті 92, частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, позивач стверджував, що спірні договори застави та поруки мають бути визнані недійсними на підставі статті 72 Закону України "Про акціонерні товариства".
На думку ОСОБА_1 , саме з укладенням незаконних правочинів, зокрема, договору застави товарів в обороті від 19.04.2012 № 190412-3 (оспорюваний правочин) ПАТ "ЗСЗ" доведене до банкрутства, і саме ці обставини свідчать про допущене з боку товариства порушення корпоративних прав ОСОБА_1 , як акціонера ПАТ "ЗСЗ".
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.02.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 (вх. № 1159/08-07/18 від 07.06.2018) з урахуванням уточнень (вх. № 20391/08-08/20 від 16.10.2020), задоволено частково. Визнано недійсними:
- договори застави рухомого майна від 31.03.2010 № 22-з (зі змінами та доповненнями), від 08.04.2010 № 30-з (зі змінами та доповненнями), від 29.04.2010 № 42-з (зі змінами та доповненнями), від 28.12.2010 № 27-з (зі змінами та доповненнями), укладені між ПАТ "ЗСЗ" та ПАТ "Креді Агріколь Банк";
- договори застави рухомого майна від 29.03.2010 № 97/16.1-З/10 (зі змінами та доповненнями) та від 15.09.2011 № 583/16.1-З/11 (зі змінами та доповненнями), укладені між ПАТ "ЗСЗ" та ПАТ "ПУМБ";
- договір застави рухомого майна від 22.09.2011 № 2011-ОЗ-К/К/З (зі змінами та доповненнями), укладений між ПАТ "ЗСЗ" та ПАТ "Укрсиббанк";
- договір поруки від 22.09.2011 № 249301 (зі змінами та доповненнями), укладений між ПАТ "ЗСЗ" та ПАТ "Укрсиббанк".
Водночас, цим рішенням відмовлено у задоволенні позову в частині визнання недійсними договору застави товарів в обороті від 19.04.2012 № 190412-3 (зі змінами та доповненнями), укладеного між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ПАТ "ЗСЗ" та договору застави рухомого майна від 08.04.2010 № 31-З (зі змінами та доповненнями), укладеного між ТОВ "ТД "Метизи" та ПАТ "Креді Агріколь Банк".
При цьому відмова у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним договору застави товарів в обороті від 19.04.2012 № 190412-3 (зі змінами та доповненнями) мотивована тим, що суд не має можливості дослідити оспорюваний договір та встановити наявність або відсутність підстав для визнання його недійсним, оскільки в матеріалах справи цей договір відсутній, а ухвала суду про витребування належним чином засвідченої його копії нотаріусом не виконана.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2022 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційні скарги АТ "Креді Агріколь Банк" та АТ "Укрсиббанк" - задоволено. Рішення Господарського суду Запорізької області від 02.02.2021 скасовано в частині задоволення позову і прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.05.2023р., поміж іншого:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2022 у справі № 908/3468/13 скасовано повністю. Рішення Господарського суду Запорізької області від 02.02.2021 у справі № 908/3468/13 в частині відмови з задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору застави товарів в обороті від 19.04.2012 № 190412-3 (зі змінами та доповненнями), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" та Публічного акціонерного товариства "Запорізький сталепрокатний завод" скасовано. Справу у скасованій частині направлено на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області
Рішення Господарського суду Запорізької області від 02.02.2021 у справі № 908/3468/13 змінено в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсними:
- договорів застави рухомого майна від 31.03.2010 № 22-з (зі змінами та доповненнями), від 08.04.2010 № 30-з (зі змінами та доповненнями), від 29.04.2010 № 42-з (зі змінами та доповненнями), від 28.12.2010 № 27-з (зі змінами та доповненнями), укладених між Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Креді Агріколь Банк";
- договорів застави рухомого майна від 29.03.2010 № 97/16.1 -3/10 (зі змінами та доповненнями), від 15.09.2011 № 583/16.1-3/11 (зі змінами та доповненнями), укладених між Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Перший український міжнародний банк";
- договору застави рухомого майна від 22.09.2011 № 2011-ОЗ-К/К/З (зі змінами та доповненнями), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Укрсиббанк",
- договору поруки від 22.09.2011 № 249301 (зі змінами та доповненнями), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Укрсиббанк", виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Господарського суду Запорізької області від 02.02.2021 у справі № 908/3468/13 залишено без змін.
За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13: позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено; визнано недійсним договір застави від 19.04.2012 № 190412-З (зі змінами та доповненнями), укладений між Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" та Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" (реєстровий номер 369); стягнуто з Акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" (01033, м. Київ, вул. Жилянська, 32, код ЄДРПОУ 14352406) на користь ОСОБА_1 1762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) грн. 00 коп. судового збору за подання позову.
Додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13 стягнуто солідарно з Публічного акціонерного товариства Запорізький сталепрокатний завод (69600, м. Запоріжжя, вул. Північне шосе, 20г, код ЄДРПОУ 00191247) Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Метизи (69600, м. Запоріжжя, вул. Північне шосе, 20г, код ЄДРПОУ 30958370), Акціонерного товариства Банк Кредит Дніпро (49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, 17, код ЄДРПОУ 14352406) на користь ОСОБА_1 витрати на надання професійної правничої допомоги у розмірі 22 000 (двадцять дві тисячі) грн 00 коп.
Не погодившись зі вказаними рішеннями до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами звернулося Публічне акціонерне товариство ПАТ "Банк Кредит Дніпро", в яких посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в рішеннях обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивача відмовити повністю; скасувати додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.12.2023 по справі № 908/3468/13 повністю та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення в частині вимог до АТ “Банк Кредит Дніпро” відмовити повністю.
Доводи апеляційної скарги апелянта узагальнено зводяться до наступного:
- судом першої інстанції не встановлено в оскаржуваному рішенні обставин настання банкрутства ПАТ "Запорізький сталепрокатний завод" внаслідок укладення ним договору застави від 19.04.2012 № 190412-З (зі змінами та доповненнями) та заподіяння у зв'язку з банкрутством останнього збитків позивачу, адже майно заставлене за цим договором не було реалізовано банком;
- судом першої інстанції не було встановлено обставин обізнаності банку про родинні зв'язки Любимових та про наявність будь-якої заінтересованості щодо укладення спірного договору з боку ПАТ "Запорізький сталепрокатний завод", а також не було застосовано до спірних правовідносин норми ст.ст. 92, 237-239, 241 ЦК України;
- судом першої інстанції безпідставно застосовано до спірних правовідносин редакцію ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства», яка вже не діяла станом на дату звернення позивача з цим позовом до суду, а тому в позивача відсутне право на оскарження спірного договору;
- судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин строку позовної давності, який було пропущено позивачем, оскільки він як акціонер ПАТ "Запорізький сталепрокатний завод" мав дізнатися про укладення спірного договору ще у 2013р. після затвердження загальними зборами акціонерів річного звіту товариства.
Доводи апеляційної скарги апелянта на додаткове рішення зводяться до того, що в суду були відсутні підстави для стягнення судовитх витрат на професійну правничу допомогу в солідарному порядку, а розмір заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу є завищеним, необгрунтованим та неспівмірним зі складністю справи.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.02.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства ПАТ "Банк Кредит Дніпро" на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13, розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 15.04.2024р.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.02.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства ПАТ "Банк Кредит Дніпро" на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.12.2023р. у справі № 908/3468/13 та приєднано її до спільного розгляду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у даній справі.
Представниця апелянта у судовому засіданні підтримала доводи апеляційних скарг у повному обсягу та просила їх задовольнити.
Представниця позивача та керуючий санацією боржника проти задоволення апеляційної скарги заперечують, вважають оскаржувані рішення законними та обгрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а апеляційні скарги апелянта безпідставними, посилаючись при цьому на доведення матеріалами справи обставин укладення спірного договору з порушенням вимог чинного законодавства та з метою банкрутства ПАТ "Запорізький сталепрокатний завод", чим спричинено шкоду акціонерам товариства, зокрема позивачу, що також підтверджується правовими висновками Верховного Суду, здійсненими під час розгляду інших позовів ОСОБА_1 про визнання недійсними інших правочинів, укладених ПАТ "Запорізький сталепрокатний завод".
Інші учасники справи не скористалися своїм правом участі в судовому засіданні, не забезпечили явку представників, про час та місце проведення судового засідання були повідомлені апеляційним судом належним чином, що підтверджується відповідними матеріалами справи. Не подано іншими учасниками справи і відзивів на апеляційні скарги.
Враховуючи вищенаведене, а також те, що апеляційним судом не визнавалася явка представників учасників справі в судове засідання обов'язковою, а неявка представників інших учасників справи не перешкоджає апеляційному перегляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційні скарги по суті у відсутності представників інших учасників справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги апелянта на рішення суду першої інстанції та про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги на додаткове рішення, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та не оспорюється сторонами, 03.06.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТД "Метизи" (позичальник) і Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" (кредитор) укладено договір про надання кредитної лінії в режимі овердрафт № 030608-О.
З метою забезпечення виконання зобов'язання ТОВ "ТД "Метизи" (позичальник) по зазначеному вище кредитному договору між Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" (заставодержатель) та Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" (ПАТ "ЗСПЗ" (заставодавець) укладено договір застави від 12.04.2012 № 190412-З (зі змінами та доповненнями).
Відповідно до умов договору застави від 12.04.2012 № 190412-З (зі змінами та доповненнями) Публічне акціонерне товариство "Запорізький сталепрокатний завод передає" у забезпечення зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД "Метизи" за Кредитним договором (договір про надання кредитної лінії в режимі овердрафт № 030608-О від 03.06.2008.), а Публічне акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро" приймає у заставу Товар (товари в оббігу (металопродукція), що належить ПАТ "ЗСПЗ" на праві власності, та повний перелік яких наведено в Додатках №1, 2, 3 до цього Договору, які є його невідємною частиною).
Згідно п. 1.2. Договору застави, у разі набуття Заставодержателем підстав для звернення стягнення на Товар, у відповідності до положень розділу 4 цього договору, Заставодержатель вправі звернути стягнення на товар з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню у відповідності до положень розділу 4 цього договору, на умовах передбачених цим договором.
Заставлений Товар оцінюються Сторонами в сумі 2 230 666,21 грн. (п.1.4).
Пунктом 4.1 договору передбачено, що за рахунок Товару Заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентів, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку з простроченою виконання Боржником зобов'язань за кредитним договором, витратами пов'язаними із зверненням стягнення на товар, витратами пов'язаними з утриманням та збереженням товару, витратами на страхування товару, та інші витрати обумовлені виконанням умов цього договору.
На момент укладення договору застави від 12.04.2012 № 190412-З ОСОБА_1 був акціонером ПАТ "ЗСЗ", про що свідчить виданий йому в липні 2002 року товариством та депозитарною установою - ТОВ "Криворізька депозитарна компанія" сертифікат акцій № 010104 на 16 234 шт. простих іменних акцій.
Також, ОСОБА_1 є кредитором ПАТ "ЗСЗ" адже ухвалою Господарського суду Запорізької області від 08.06.2018 заяву ОСОБА_1 від 15.05.2018 (вх. № 08-08/8988/18 від 16.05.2018) задоволено та зобов'язано керуючого санацією включити судові витрати, понесені ОСОБА_1 у справі про банкрутство ПАТ "ЗСЗ" в сумі 5 098,60 грн до 1-ої черги задоволення вимог кредиторів.
Судом також встановлено, що згідно з протоколом № 11 загальних зборів акціонерів ВАТ "ЗСЗ" від 15.03.2005 за результатами розгляду питання порядку денного "Переобрання наглядової ради" зборами прийнято рішення обрати до наглядової ради ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Згідно з протоколом загальних зборів акціонерів ПАТ "ЗСЗ" від 16.03.2010 № 16 членами наглядової ради товариства призначено ОСОБА_5 (батько), ОСОБА_4 (син), ОСОБА_3 (донька), ОСОБА_7 (зять) та ОСОБА_8 . За рішенням загальних зборів від 18.03.2008 членом наглядової ради призначено ОСОБА_7 (зять), переобрано голову наглядової ради - звільнено ОСОБА_5 (батько) та призначено ОСОБА_4 (син).
За змістом протоколу річних загальних зборів акціонерів ПАТ "ЗСЗ" від 24.07.2012 № 18 наглядова рада діяла у тому ж складі (обрана рішенням зборів від 16.03.2010).
Відповідно до пункту 7.13. статуту ВАТ "ЗСЗ" (в редакції, діючій на момент обрання членів наглядової ради) Наглядова рада обирається загальними зборами акціонерів у кількості не менше ніж 5 членів строком на 5 років.
Згідно з листом відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації ГТУЮ у Дніпропетровській області № 2246/03.1-38 від 17.05.2016 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є батьком ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 (до реєстрації шлюбів - ОСОБА_9 ), ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Зазначене підтверджено наданими відділом державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації ГТУЮ у Дніпропетровській області засвідченими копіями актів цивільного стану: про народження ОСОБА_4 від 05.09.1974 № 2175 та про народження ОСОБА_10 від 01.10.1978 № 1775, про шлюб від 26.10.1996 № 455 між ОСОБА_11 та ОСОБА_10 (після шлюбу прізвище ОСОБА_12 ) та розірвання шлюбу від 25.10.2001 № 601 між ОСОБА_13 (дівоче прізвище ОСОБА_9 ) та ОСОБА_11 , про шлюб від 27.11.2004 № 572 між ОСОБА_14 та ОСОБА_13 (дівоче прізвище ОСОБА_9 , а після шлюбу - ОСОБА_15 ), які долучено до матеріалів справи.
Крім того, згідно із даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-підприємців станом на 28.05.2009 ОСОБА_5 був засновником (50 %), а його син ОСОБА_4 - керівником (генеральним директором) ТОВ "ТД "Метизи".
Отже, більшість членів наглядової ради є особами однієї сім'ї. Крім того, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є одночасно членами наглядової ради ПАТ "ЗСЗ" та засновниками ТОВ "ТД "Метизи" з частками по 50%, а ОСОБА_4 є ще й членом виконавчого органу ТОВ "ТД "Метизи" - генеральним директором.
Вищенаведені обставини укладення договору застави 12.04.2012 № 190412-З, згідно з яким боржник поручився своїм майном за виконання зобов'язань ТОВ "ТД "Метизи", на думку позивача, призвели до банкрутства ПАТ “ЗСЗ” та свідчать про допущене з боку товариства порушення корпоративних прав ОСОБА_1 , як акціонера ПАТ “ЗСЗ”, що і було підставою для пред'явлення даного позову в господарському суді.
Задовольняючи позовні вимоги позивача місцевий господарський суд виходив з їх правомірності та обгрунтованості, зокрема наявності порушення корпоративних прав позивача та укладення спірного договору на шкоду інтересам товариства та його акціонерів, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції.
Так, відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України).
Частиною третьою статті 215 ЦК України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже закон передбачає право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а положення, закріплені у спеціальній нормі (частині третій статті 215 ЦК України), що стосується недійсності правочину, передбачають можливість оскарження правочину зацікавленою особою, яка не є стороною договору.
Чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, а тому, виходячи з вимог статті 16 ЦК України, статті 4 ГПК України, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Аналогічні висновки містяться у значній кількості постанов Верховного Суду, ухвалених як у господарських, так і цивільних справах, і по суті є універсальними - тобто не залежать від конкретних обставин справи, а застосовуються у всіх випадках, коли особа, яка не є учасником правочину подає позов про визнання його недійсним (постанова Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, постанови Верховного Суду від 29.09.2021 у справі № 910/5529/19, від 01.12.2021 у справі № 910/10754/20, від 13.01.2022 у справі № 914/1962/19, від 18.05.2022 у справі № 916/1383/21).
Відповідно до частин першої, другої статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У цій справі ОСОБА_1 07.06.2018р. звернувся із позовом про визнання в т.ч. недійсним договору застави товарів в обороті від 19.04.2012 № 190412-3 (зі змінами та доповненнями), укладеним між ЗАТ КБ "Кредит-Дніпро" та ВАТ "ЗСЗ", яким забезпечено зобов'язання ТОВ "ТД "Метизи" за договором про надання кредитної лінії в режимі овердрафт № 030608-О від 03.06.2008, на підставі приписів частини першої статті 92, частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, статей 71, 72 Закону України "Про акціонерні товариства" від 17.09.2008 № 514-VI, оскільки рішення про укладання оспорюваних договорів було прийнято не загальними зборами, а наглядовою радою ВАТ "ЗСЗ", хоча три її члени з більшістю голосів є членами однієї сім'ї, які є заінтересованими особами, без повідомлення про заінтересованість ПАТ "ЗСЗ".
Отже, позивач посилався на порушення його прав, як акціонера боржника, що на його думку, відбулося саме внаслідок вчинення незаконних правочинів щодо майна ПАТ "ЗСЗ", зокрема оспорюваного у цій справі договору, укладення яких призвело до банкрутства останнього.
Відповідно до пункту 8 частини першої Закону України "Про акціонерні товариства" корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.
За змістом статті 25 цього Закону кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства. Акціонери-власники простих акцій товариства можуть мати й інші права, передбачені актами законодавства та статутом акціонерного товариства.
Заявлені позивачем вимоги розглядаються в позовному провадженні в межах справи про банкрутство ПАТ "ЗСЗ", що з 12.02.2014 перебуває в процедурі санації боржника.
Відповідно до приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) провадження у справі № 908/3468/13 продовжується за Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство), оскільки на час (21.10.2019) введення в дію КУзПБ справа № 908/3468/13 перебувала в процедурі санації.
Верховний Суд неодноразово зауважував, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника (див. висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 918/420/16, постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 22.09.2021 у справі № 911/2043)
Згідно з частинами першою, сьомою статті 45 Закону про банкрутство кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею. При цьому в п'яту чергу задовольняються, зокрема вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу підприємства. У разі якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію юридичної особи-банкрута, майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникові або уповноваженому ним органу, а майно державних підприємств - органу приватизації для прийняття рішень щодо подальшого розпорядження таким майном.
Подібне за змістом правове регулювання містить пункту 5 частини першої статті 64 та частини п'ятої статті 65 КУзПБ, яким визначено, що кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому в п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу підприємства, а якщо майна банкрута вистачило для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, він вважається таким, що не має боргів і може продовжувати свою підприємницьку діяльність.
До того ж, попри певні обмеження корпоративних прав (відповідно до частин п'ятої, восьмої статті 22, частини четвертої статті 28, частини першої статті 38 Закону про банкрутство та частин п'ятої, сьомої статті 44, частини четвертої статті 50, частини першої статті 60 КУзПБ), у засновників (учасників, акціонерів) боржника на усіх етапах провадження зберігаються щонайменше майнові інтереси стосовно боржника, в тому числі специфічного характеру, що виникають саме у зв'язку з його банкрутством.
Частиною п'ятою статті 41 Закону про банкрутство передбачено, що під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов'язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника-юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов'язаннями. Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Законом.
Такі ж самі приписи містить частина друга статті 61 КУзПБ, який вступив в дію з 21.10.2019, положення якої щодо субсидіарної відповідальності є аналогічні змісту частини п'ятої статті 41 Закону про банкрутство (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 916/1105/16).
Ці спеціальні положення кореспондуються з приписами частини першої статті 619 ЦК України, 215 ГК України та у сукупності регламентують порядок покладення субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями боржника на його засновників (учасників, акціонерів), що втілено в актуальній правовій позиції щодо можливості подання ліквідатором заяви про покладення субсидіарної відповідальності не раніше ніж після завершення реалізації об'єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами на підставі вчинення такої реалізації у ліквідаційній процедурі, яка викладена Верховним Судом у постановах від 10.06.2020 у справі № 911/3513/16, від 17.06.2020 у справі № 923/590/18, від 14.07.2020 у справі № 904/6379/16).
До того ж, за частиною п'ятою статті 41 Закону про банкрутство (частиною другою статті 61 КУзПБ з 21.10.2019) на засновників (учасників, акціонерів) боржника у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов'язаннями, а розмір таких вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою абзац перший частини п'ятої статті 41 Закону про банкрутство (абзац перший частини другої статті 61 КУзПБ з 21.10.2019).
Отже, з моменту відкриття провадження у справі про банкрутство у акціонера (учасника, засновника) товариства-боржника, за загальним правилом, з'являється інший відмінний від корпоративних прав інтерес у якнайповнішому задоволенні вимог кредиторів за рахунок коштів і майна боржника задля уникнення субсидіарної чи солідарної відповідальності за його боргами або отримання залишку активів боржника, після повного задоволення вимог кредиторів.
Ураховуючи наведене, акціонер/учасник товариства набуває права на судовий захист своїх інтересів шляхом оспорювання правочинів акціонерного товариства в межах справи про банкрутство останнього, якщо доведе під час розгляду справи у сукупності порушення його прав/інтересів оспорюваним правочином та вчинення цього правочину всупереч меті процедури банкрутства, а саме на шкоду кредиторам боржника.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що наразі вже сформована усталена судова практика про можливість оскарження таких (фраудаторних) правочинів особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо зацікавлена особа доведе, що сторона, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан, з метою уникнення відповідальності перед кредитором.
Зокрема такий інститут врегульовано нормами статті 20 Закону про банкрутство, статтею 42 КУзПБ.
Не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) (висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).
Закон про банкрутство/КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Тож, відсутність підстав для застосування статті 20 Закону про банкрутство, статті 42 КУзПБ не позбавляє можливості звернення з позовом про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (див. висновок викладений постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).
Звертаючись до господарського суду з позовом про визнання договорів застави і поруки недійсними, ОСОБА_1 обґрунтував свою позицію недійсністю оспорюваних правочинів в силу приписів загальних норм цивільного законодавства та спеціального закону, а саме частини першої статті 92, частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства", оскільки рішення про укладання оспорюваних договорів прийнято не загальними зборами, а наглядовою радою відповідача-1, три члени якої з більшістю голосів є членами однієї сім'ї, які є заінтересованими особами, без повідомлення про заінтересованість ПАТ "ЗСЗ".
До того ж суд першої інстанції установив, що ОСОБА_1 є кредитором ПАТ "ЗСЗ" адже ухвалою Господарського суду Запорізької області від 08.06.2018 заяву ОСОБА_1 від 15.05.2018 (вх. № 08-08/8988/18 від 16.05.2018) задоволено та зобов'язано керуючого санацією включити судові витрати, понесені ОСОБА_1 у справі про банкрутство ПАТ "ЗСЗ" в сумі 5 098,60 грн до 1-ої черги задоволення вимог кредиторів.
Тож при вирішенні вимог акціонера про спростування правочинів боржника, що одночасно є його кредитором, у межах справи про банкрутство слід враховувати, що преамбулою Закону про банкрутство/КУзПБ закріплено одне із основних завдань провадження у справі про банкрутство - задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника.
Провадження у справі про банкрутство на відміну від позовного, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, одним із завдань має задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. При цьому обов'язковим завданням провадження у справі про банкрутство є справедливе задоволення усієї сукупності кредиторів. Тому провадження у справах про банкрутство об'єктивно формується на засадах конкурсу кредиторів.
Тобто призначення провадження у справі про банкрутство полягає у збалансуванні реалізації прав та законних інтересів учасників справи. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів.
Раціональність механізму конкурсної процедури полягає саме в тому, що вона надає інструментарій для узгодження прав та інтересів усіх кредиторів, а також забезпечує взаємні права та інтереси сукупності кредиторів і боржника. При цьому інструментом гарантування прав кожного із сукупності кредиторів є принцип конкурсного імунітету, за яким кредитор не має права задовольнити свої вимоги до боржника інакше, як в межах відкритого провадження у справі про банкрутство. Кредитори можуть задовольнити свої вимоги за правилами конкретної конкурсної процедури (висновок викладений у постановах судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/9535/18 та від 09.09.2021 у справі № 916/4644/15).
За цих умов категорія фраудаторності у процедурі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами.
Отже, можливість оспорення правочину боржника у межах справи про банкрутство є одним із юридичних інструментів гарантування збільшення ліквідаційної маси боржника та як результат захисту інтересів кредиторів шляхом максимально можливого задоволення їх вимог.
З урахуванням наведених висновків та обставин цієї справи ОСОБА_1 , як акціонер та одночасно поточний кредитор ПАТ "ЗСЗ", тобто особа в якої за статусом наявний інтерес у справі про банкрутство - збільшення ліквідаційної маси боржника та задоволення за рахунок, серед інших, його грошових вимог до боржника, має право на звернення до суду із заявою про визнання недійсним правочину боржника, який було вчинено до відкриття провадження у справі про банкрутство з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.
За твердженням ОСОБА_1 , саме внаслідок укладення оспорюваних ним договорів застави і поруки з порушенням вимог статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства" щодо вчинення правочинів із заінтересованістю, ПАТ "ЗСЗ" доведене до банкрутства.
Недійсність оспорюваних правочинів позивач мотивував з посиланням на приписи частини першої статті 92, частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, статті 71 Закону України "Про акціонерні товариства.
Отже, позивач оспорює правочини ПАТ "ЗСЗ" з підстав передбачених загальними нормами цивільного законодавства та через доведення ПАТ "ЗСЗ" до банкрутства внаслідок їх вчинення, тобто через фраудаторність оспорюваних правочинів боржника.
Апеляційний суд зауважує, що у разі оскарження заінтересованою особою правочину через його фраудаторний характер необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
- особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";
- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);
- враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Тож учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов'язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин і має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір, який укладений з метою уникнути виконання наявного зобов'язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов'язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі); контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися (див. висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (див. висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).
Боржник, який відчужує активи (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15.07.2021, у справі № 927/531/18 від 29.09.2021 у справі № 456/604/17, від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), від 19.07.2022 у справі № 904/6251/20 (904/316/21).
Дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.
Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17), від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
На час укладення оспорюваного договору застави від 19.04.2012 № 190412-3, ч. 1 ст. ст. 71 Закону України “Про акціонерні товариства” визначала, що особою, заінтересованою у вчиненні акціонерним товариством правочину, вважається посадова особа органів товариства; член її сім'ї - чоловік (дружина), батьки (усиновителі), опікун (піклувальник), брат, сестра, діти та їхні чоловіки (дружини); юридична особа, в якій частка, що належить посадовій особі органів товариства, членам її сім'ї, становить 25 і більше відсотків; акціонер, який одноосібно або разом із членами сім'ї володіє 25 і більше відсотками простих акцій товариства, якщо зазначена особа (особи - разом або окремо) відповідає принаймні одній із нижченаведених ознак: є стороною такого правочину або є членом виконавчого органу юридичної особи, яка є стороною правочину; отримує винагороду за вчинення такого правочину від товариства (посадових осіб товариства) або від особи, яка є стороною правочину; внаслідок такого правочину придбаває майно; бере участь у правочині як представник або посередник (крім представництва товариства посадовими особами).
Афілійовані одна щодо іншої особи (далі - афілійовані особи): юридичні особи, за умови, що одна з них здійснює контроль над іншою чи обидві перебувають під контролем третьої особи; члени сім'ї фізичної особи - чоловік (дружина), а також батьки (усиновителі), опікуни (піклувальники), брати, сестри, діти та їхні чоловіки (дружини), які спільно провадять господарську діяльність; фізична особа та члени її сім'ї, які спільно провадять господарську діяльність, і юридична особа, якщо ця фізична особа та/або члени її сім'ї здійснюють контроль над юридичною особою (частина перша статті. 2 Закону України “Про акціонерні товариства”).
Особа, заінтересована у вчиненні правочину, зобов'язана протягом трьох робочих днів з моменту виникнення у неї заінтересованості поінформувати товариство про наявність у неї такої заінтересованості (абзац другий частини першої статі 71 Закону України "Про акціонерні товариства".
Отже, ст. 71 Закону України "Про акціонерні товариства" було встановлено обов'язок винесення на розгляд загальних зборів питання щодо правочину, якщо більшість членів наглядової ради є особами, заінтересованими у його вчиненні.
Водночас судом першої інстанції було встановлено, що на час укладення оспорюваного правочину три члени наглядової ради ПАТ "ЗСЗ" (з більшістю голосів), перебували у родинних стосунках, а два з них одночасно були пов'язаними з ТОВ "ТД "Метизи" на забезпечення виконання зобов'язань якого і було укладено ПАТ "ЗСЗ" оспорюваний договір, проте докази повідомлення згідно з вимогами частини першої статті 71 Закону України “Про акціонерні товариства” заінтересованими особами відповідних органів управління товариством, докази погодження угод загальними зборами товариства відсутні.
Також, на час вчинення оспорюваного у цій справі правочину у частині першій статті 72 Закону України "Про акціонерні товариства" було закріплено, що у разі недотримання вимог, передбачених статтею 71 цього Закону такий правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо особа, яка вчинила правочин, знала або повинна була знати про недотримання зазначених вимог.
Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Зі встановлених обставин справи вбачається, що за оспорюваним договором боржник ПАТ "ЗСЗ" забезпечив власними активами виконання кредитних зобов'язань іншого суб'єкта господарювання ТОВ "ТД "Метизи" за відсутності жодної очевидної власної господарської мети та економічної доцільності такого договору та з порушенням порядку вчинення правочинів, щодо яких є заінтересованість згідно зі статтею 71 Закону України "Про акціонерні товариства", адже до складу наглядової ради ПАТ "ЗСЗ" входили засновник ( ОСОБА_5 із 50 %) та керівник ТОВ "ТД "Метизи" Любімов В.І., які разом із ОСОБА_16 є родичами першого ступеня споріднення, втрьох входили до наглядової ради ПАТ "ЗСЗ" і мали більшість голосів, отже вирішальний вплив при укладенні боржником оспорюваних договорів.
При цьому боржник не тільки не отримав прибутку, а навпаки, всупереч власним фінансовим інтересам, набув зобов'язання сплатити заборгованість за третю особу, а тому такий правочин не відповідає критеріям розумності, не має на меті добросовісне виконання зобов'язань.
Як неодноразово вказувалось Верховним Судом, будь-яка господарська операція, дія суб'єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети та мотивів її здійснення.
Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Тому будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (див. постанову Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло"). За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Добросовісність та розумність як принципи цивільного обороту (стаття 3 ЦК України) мають лежати в основі дій/бездіяльності всіх учасників обороту. Діяльність у підприємницькій сфері за загальним правилом має бут спрямована на отримання правомірного прибутку учасниками господарських відносин. Усі учасники господарських відносин повинні ухилятися від здійснення дій, що очевидно спрямовані на іншу мету, зокрема, виведення активів вже неплатоспроможного учасника господарського обороту. Таке виведення активів може здійснюватися шляхом безпосереднього очевидно нееквівалентного продажу/обміну майна особи, при якому здійснюється несправедливе зменшення майна особи як основи господарювання, так і шляхом набуття обов'язків шляхом укладення договору поруки за боргами третіх осіб, які є формально самостійними учасниками господарського обороту.
Вступаючи у договірні відносини щодо поруки по боргах третіх осіб, сторони такого договору поруки, з урахуванням категорії "підприємницького ризику" та фраудаторності, у розрізі регулювання відносин неплатоспроможності повинні розкрити суду ті реальні мотиви, з яких вони виходили при укладенні спірного правочину, які б підтверджували реальні ринкові наміри сторін цього правочину щодо отримання прибутку при здійсненні звичайної ринкової діяльності (див. постанови Верховного Суду від 02.03.2023 № 910/15232/20 (910/18130/21) та від 23.03.2023 № 910/15232/20 (910/18169/21)).
Цей правовий висновок цілком екстраполюється і на правовідносини із забезпечення божником у справі про банкрутство заставою власних активів боргів третіх осіб.
Боржник, який вчиняє інші дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності (зокрема дії з укладення договору застави, поруки за яким набуває додаткових зобов'язань) після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку, що під час вчинення оспорюваних позивачем правочинів відповідачі діяли недобросовісно та зловживали правами на шкоду кредиторам, відтак з урахуванням наведених вище мотивів та застосувавши до спірних правовідносин статті 3, 13, 203, 215 ЦК України, погоджується з висновком місцевого господарського суду про визнання недійсним спірного договору.
Заперечення проти вимог позивача від АТ "Банк Кредит Дніпро" не спростовують наведених висновків про наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, які також відповідаєють висновкам Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду викладеним в постанові від 18.05.2022 у даній справі.
Відхиляє колегія суддів і доводи апелянта про необхідність застосування позовної давності до вимог позивача, адже в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач дізнався про укладення спірного договору та обставини його укладення раніше зазначеної ним у позові дати.
Погоджується суд апеляційної інстанції і з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог позивача, позаяк судом встановлено і відповідачем не спростовано те, що про спірні рішення наглядової ради ПАТ "ЗСЗ" з прийняттям яких пов'язаними між собою особами позивач обгрунтовує заявлені вимоги про недійсність оспорюваного договору, останній дізнався лише в травні 2015, ознайомившись з матеріалами справи № 908/3468/13, а позовна заява зареєстрована канцелярією суду 16.03.2016 вх. № 777/09-05, отже ОСОБА_1 строк для звернення з даним позовом до суду не пропущено. До того-ж апелянтом не доведено, а матеріали справи не містять доказів того, що позивач про оспорюваний правочин дізнався раніше зазначеної ним дати.
З огляду на усе вищевикладене, судова колегія апеляційного суду вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими, а оскаржуване рішення таким, що відповідає фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, тому підстави, передбачені ст. 277 ГПК України, для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13 відсутні.
Водночас апеляційний суд вважає за необхідне скасувати додаткове рішення суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом ст. 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 16 ГПК України.
Відповідно до ст. 124 ГПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Частиною 1 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з ч. 2 ст. 126 ГПК України, за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
За змістом ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).
За ч. 4 ст. 129 ГПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Частиною 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Отже, за змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (Правова позиція, викладена в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19).
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13: позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено; визнано недійсним договір застави від 19.04.2012 № 190412-З (зі змінами та доповненнями), укладений між Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" та Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод" (реєстровий номер 369).
12.12.2023р. до Господарського суду Запорізької області надійшла заява представника позивача про ухвалення додаткового рішення та розподіл судових витрат, а саме витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем у зв'язку із розглядом справи у сумі 22 000,00грн., які позивач просив стягнути солідарно з Публічного акціонерного товариства «Запорізький сталепрокатний завод», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім Метизи» та Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро», до якого долучено докази, що підтверджують понесення судових витрат.
Так, з наданих доказів вбачається, що 01 липня 2016 року між адвокатом Погрібною С.О. та Макаровим К.Г. було укладено Договір про надання правової допомоги, згідно з умовами якого адвокат бере на себе зобов'язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором, а замовник зобов'язаний оплатити замовлення у порядку та строки обумовлені сторонами.
Сторонами було підписано замовлення на надання правової допомоги до договору (додаток № 1), згідно з яким адвокат надає комплекс юридичних послуг щодо захисту порушених корпоративних прав замовника внаслідок укладення неправомірних правочинів та їх оскарження в процедурі банкрутства ПАТ “Запорізький сталепрокатний завод”, а вартість правової допомоги становить 500,00грн. за 1 годину витраченого адвокатом часу.
11.12.2023р. між адвокатом та замовником підписано Акт виконаних робіт до Договору про надання правової допомоги від 01.07.2016р., згідно з яким вартість наданих адвокатом послуг за увесь час розгляду справи за позовом ОСОБА_1 про визнання недійсним правочинів склала 22 000,00грн.
Також, позивачем надано детальний опис наданих адвокатом Погрібною С.О. послуг та їх вартість (розрахунок).
Долучені до заяви і копії квитанцій до прибуткових касових ордерів про прийняття адвокатом Погрібною С.О. від ОСОБА_1 грошових коштів в оплату правової допомоги.
За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Разом із тим згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у пункті 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 вказано, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені не тільки з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони.
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору.
У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та постанові Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18.
Оцінюючи суму судових витрат ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції за критеріями розумності, необхідності, неминучості та співвідношення ціни послуг до ринкових цін, колегія суддів зазначає наступне.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у додатковій постанові від 05.08.2019 у справі № 911/1563/18, зазначено, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, - яка вказує на неспівмірність витрат, - доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірною, у порівнянні з ринковими цінами, вартістю адвокатських послуг.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Як вже було зазначено зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Акціонерне товариство “Банк Кредит Дніпро” заперечувало проти покладення на нього витрат на правничу допомогу у повному обсягу з підстав їх необгрунтованості та неспівмірності зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг, зокрема вказувало, що зазначений заявником час 41година вартістю 22 000,00 грн не відповідає критеріям розумності, справедливості та протирічить матеріалам справи.
Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу адвоката у сумі 22 000,00 грн суд першої інстанції виходив з їх обгрунтованості та доведеності, з чим погоджується і суд апеляційної інстанці.
Так, надаючи оцінку наведеному позивачем розміру витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції, з урахуванням наданих доказів, виходячи з фактичних обсягів наданих послуг, складності справи та часу її розгляду, враховуючи принцип пропорційності, диспозитивності та змагальності, колегія суддів, вважає обґрунтованою, співмірною та розумною суму витрат позивача на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції у розмірі 22 000,00грн.
При цьому, апеляційний суд вважає безпідставними наведені аргументи апелянта про те, що спірні правовідносини у цій справі, яка вже тривалий час розглядається судами та неодноразово передавалась на новий розгляд до суду першої інстанції, не є складними та не потребують витрат відповідної кількості часу для підготовки обґрунтованих заперечень на аргументи апеляційної скарги, зокрема, для аналізу та оцінки викладених у ній доводів, пошуку релевантної практики тощо, адже вони спростовуються матеріалами справи.
Разом з цим, колегія суддів вважає, що в суду першої інстанції були відсутні підстави для стягнення в солідарному порядку судових витрат на професійну правничу допомогу з Публічного акціонерного товариства «Запорізький сталепрокатний завод», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім Метизи» та Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро».
Так, нормами ГПК України не передбачено солідарного стягнення судових витрат зі сторін судового процесу, а згідно з ст. 541 ЦК України, солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Відсутні були в місцевого господарського суду і підстави для стягнення судових витрат з Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім Метизи», адже предметом судового розгляду суду першої інстанції при новому розгляді справи була вимога позивача про визнання недійсним договору застави від 19.04.2012 № 190412-З (зі змінами та доповненнями), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк Кредит Дніпро" та Публічним акціонерним товариством "Запорізький сталепрокатний завод", тобто ТОВ «Торговий дім Метизи» не є відповідачем за цією вимогою, а позивачем у заяві про розподіл судових витрат не наведено жодних підстав для стягнення заявлених витрат на правничу допомогу з вказаної особи.
Таким чином, додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13 ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, що є підставою для його скасування з ухваленням нового додаткового рішення про стягнення на користь позивача з Акціонерного товариства “Банк Кредит Дніпро” та Публічного акціонерного товариства “Запорізький сталепрокатний завод” витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000,00 грн. у рівних частках, тобто по 11 000,00грн.
Згідно зі ст. 129 ГПК України та виходячи з результатів розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, судові витрати по сплаті судового збору за подання відповідної апеляційної скарги слід покласти на апелянта.
З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 264, 269, 270, 275-284, 287 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства “Банк Кредит Дніпро” на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 07.12.2023р. у справі № 908/3468/13 - залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Акціонерне товариство “Банк Кредит Дніпро”.
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства “Банк Кредит Дніпро” на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.12.2023р. у справі № 908/3468/13 - задовольнити частково.
Додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 28.12.2023р. у справі № 908/3468/13 - скасувати.
Ухвалити нове додаткове рішення.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства “Запорізький сталепрокатний завод” (69600, м. Запоріжжя, вул. Північне шосе, 20г, код ЄДРПОУ 00191247) на користь ОСОБА_1 витрати на надання професійної правничої допомоги у розмірі 11 000 (двадцять дві тисячі) грн 00 коп.
Стягнути з Акціонерного товариства “Банк Кредит Дніпро” (49000, м. Дніпро, вул. Воскресенська, 17, код ЄДРПОУ 14352406) на користь ОСОБА_1 витрати на надання професійної правничої допомоги у розмірі 11 000 (двадцять дві тисячі) грн 00 коп.
Видачу наказів, на виконання даної постанови, у відповідності до ст. 327 ГПК України, доручити Господарському суду Запорізької області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повна постанова складена та підписана 22.04.2024 року.
Головуючий суддя А.Є. Чередко
Суддя В.Ф. Мороз
Суддя Л.А. Коваль