17 квітня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/19765/23 пров. № А/857/2125/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Кузьмича С. М.,
суддів Запотічного І.І.. Матковської З.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року (ухвалене головуючим - суддею Гресько О.Р. у м. Рівне) у справі № 460/19765/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинення певних дій,
Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.02.2018 по 21.07.2023 включно, з врахуванням положень ст. 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що на виконання судового рішення йому виплачено індексацію грошового забезпечення. Позивач вказує, що відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Тому, позивач стверджує про наявність в себе права на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку за період з 13.02.2018 по 21.07.2023.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 11.12.2023 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.02.2018 по 20.07.2023. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.02.2018 по 20.07.2023 в розмірі 73109, 61 грн (сума вказана без утримання обов'язкових платежів та зборів). В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, а тому позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив відповідач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з'ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 07.06.2023 у справі № 460/3872/22, яке набрало законної сили, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невстановлення базового місяця січень 2008 року, при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.02.2018. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2016 по 12.02.2018 з визначенням базового місяця - січень 2008 року, з урахуванням проведених виплат.
На виконання вказаного рішення суду 21.07.2023 перераховано на картковий рахунок позивача кошти в розмірі 79619, 76 грн.
Позивач вважаючи, що оскільки виплату індексації грошового забезпечення відповідач у день його звільнення не провів, то він відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку, у зв'язку з чим звернуся до суду з цим позовом.
Оскільки учасники справи не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, то в силу приписів статті 308 КАС України, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача, щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стаття 116 КЗпП України визначає строки розрахунку при звільненні, згідно якої при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні визначає ст. 117 КЗпП України, відповідно до якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Наведені вище норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими військовослужбовцями та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату таким всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 (справа № 240/11214/19), від 21.04.2021 (справа №120/3857/19-а).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що до даних відносин також слід застосовувати норми ст.ст. 116 та 117 КЗпП України.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, нормами ст.ст. 116 та 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Закріплені у ст.ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що 12.02.2018 позивача виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , а остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 21.07.2023 шляхом перерахунку на картковий рахунок позивача кошти в розмірі 79619, 76 грн.
Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27.05.2021 у справі № 340/1146/20.
Разом з цим, колегія суддів поділяє висновок суду першої інстанції щодо застосування критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.
Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що що при розмірі виплаченої суми грошового забезпечення, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 812328,96 грн, що перевищує розмір невиплачених вчасно індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учасника бойових дій, а тому суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 79619,76 грн / 812328,96 грн (виплачена сума на виконання судового рішення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,09.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 409,44 грн (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,09 х 1984 (дні затримки розрахунку) = 73109,61 грн.
Відтак, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 73109,61 грн.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 460/19765/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Кузьмич
судді І. І. Запотічний
З. М. Матковська