Справа № 757/27068/23-а Суддя (судді) першої інстанції: Остапчук Т.В.
15 квітня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Коротких А.Ю.,
суддів Сорочка Є.О.,
Чаку Є.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції на рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 грудня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у м. Києві інспектор поліції капітан Мозговий Віталій Васильович про скасування постанови,-
ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у м. Києві інспектор поліції капітан Мозговий Віталій Васильович про скасування постанови.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 01 грудня 2023 року позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права.
Сторони були належним чином повідомлені про дату апеляційного розгляду справи - 15 квітня 2023 року, проте у судове засідання не з'явилися. За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
15 квітня 2024 року на електронну адресу Шостого апеляційного адміністративного суду надійшло клопотання від адвоката Домітращук Ірини Михайлівни про відкладення судового засідання.
Вирішуючи питання про прийнятність указаного клопотання, колегія суддів виходить із наступного.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» від 29.06.2023 № 3200-IX (далі - Закон №3200-IX) внесено зміни, зокрема, до КАС України та частину шосту статті 18 викласти Кодексу викладено такій редакції:
"6. Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.
Якщо реєстрація електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суперечить релігійним переконанням особи, яка зобов'язана його зареєструвати відповідно до цієї частини, передбачені цим Кодексом процесуальні наслідки звернення до суду такою особою без реєстрації електронного кабінету у вигляді залишення її документа без руху, його повернення або залишення без розгляду не застосовуються за умови, що особа заявила про такі обставини одночасно із поданням відповідного документа шляхом подання окремої обґрунтованої письмової заяви.".
Поряд з цим, Законом №3200-IX пункт 1 частини першої статті статтю 167 КАС України викладено в такій редакції:
"1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету".
Частину другу статті 167 КАС України доповнено абзацом другим такого змісту:
"Суд повертає письмову заяву (клопотання, заперечення) її заявнику без розгляду також у разі, якщо її подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 18 цього Кодексу зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його".
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 26.10.2023 у справі № 640/33154/20.
З врахуванням наведеного та того, що клопотання подана адвокатом (який в силу вимог частини 6 статті 18 КАС України у новій редакції зобов'язаний зареєструвати свій електронний кабінет у ЄСІТС) засобами електронної пошти, а не через підсистему «Електронний суд», клопотання слід повернути без розгляду.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що постановою серії ЕАС №7103272 від 03.06.2023 року, складеною інспектором Управління патрульної поліції у м.Києві капітаном Мозговим В.В., ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.126 КУпАП та накладено на нього стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3 400 гривень.
В постанові зазначено, що 03.06.2023 року о 12:21 год., ОСОБА_1 керував автомобілем марки «CITROTN С4», д.н.з. НОМЕР_1 , по вул. Кожумяцька, 10ж, не маючи права керування транспортним засобом, чим порушив вимогу п.2.1.а. ПДР України.
Позивач, не погоджуючись з оскаржуваною постановою, звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Щодо наявності в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.126 КУпАП, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно п.п. 1, 2 ч. 5 ст. 14 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, а також створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам.
Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух», встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306.
Так, відповідно до п. 1.1 Правил дорожнього руху ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України.
Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.
Згідно з п 1.3 вказаних Правил передбачено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.
Пунктом 1.9 Правил дорожнього руху встановлено, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Відповідно до п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон), поліція відповідно до покладених на неї завдань виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; вживає заходів 3 метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 32 Закону поліцейський має право вимагати в особи пред'явлення нею документів, що посвідчують особу, та/або документів, що підтверджують відповідне право особи, якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення.
Пунктом 5 ч. 1 ст. 213 КУпАП передбачено, що справи про адміністративні правопорушення розглядають, зокрема, органи Національної поліції.
Відповідно до п. 2.1.a ПДР водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія відповідної категорії, а відповідності п. 2.4 ПДР після зупинки транспортного засобу на вимогу поліцейського зобов'язані пред'явити документи зазначені в п. 2.1 ПДР.
Керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або передача керування транспортним засобом особі, яка не має права керування таким транспортним засобом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 126 КУпАП).
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №127/19283/17 від 25.09.2019 року наголосив, що право органів Національної поліції перевіряти наявність посвідчення водія, реєстраційного документа на транспортний засіб кореспондується із обов'язком водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такі документи.
Як вбачається з оскаржуваної постанови серії EAC №7103272 від 03.06.2023 року позивач, керуючи автомобілем марки «CITROTN С4», д.н.з. НОМЕР_1 , не пред'явив посвідчення водія відповідної категорії, чим порушив п. 2.1 а ПДР України.
Відповідно до п. 30 «Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993 року №340 (далі - Положення) особи, які тимчасово перебувають на території України, мають право на керування транспортними засобами за наявності міжнародного посвідчення водія та посвідчення водія іноземної держави, що не відповідає вимогам Міжнародної конвенції про дорожній рух 1968 року, записи в якому виконані або продубльовані літерами латинського алфавіту, або у разі наявності посвідчення водія іноземної держави, що відповідає вимогам Міжнародної конвенції про дорожній рух 1968 року, записи в якому виконані або продубльовані літерами латинського алфавіту.
Посвідченням водія іноземної держави вважається також посвідчення водія з розпізнавальним знаком «SU» (СРСР), видане в республіках колишнього Союзу РСР.
Зазначені особи під час керування транспортними засобами можуть мати українське посвідчення водія, видане в установленому цим Положенням порядку.
Колегія суддів зауважує, що питання визнання чи невизнання національних і міжнародних посвідчень водія регулюють дві міжнародні угоди: Женевська конвенція «Про дорожній рух» 1949 року та Віденська конвенція «Про дорожній рух» 1968 року (далі - Віденська конвенція/ Конвенція)
Україна, як і більшість країн світу, приєдналась до Віденської конвенції.
Саме цей міжнародний договір передбачає, що наявність національного посвідчення водія є достатньою, щоб мати право керувати автомобілем в договірних країнах-учасницях.
Єдиною вимогою до національного посвідчення водія є відповідність встановленим вимогам та формі.
Основними вимогами згідно Віденської конвенції до національного посвідчення водія, є:
1. Відповідність національного посвідчення водія додатку 6 Конвенції (для тих національних посвідчень, що видані з 29.03.2011 року);
2. У національному посвідченні водія в обов'язковому порядку вказуються та нумеруються дані таким чином, щоб останні відповідали п. 4 додатку 6 Конвенції;
3. Всі записи, що вносяться до національного посвідчення водія повинні виконуватись буквами латинського алфавіту. У випадку ж використання інших букв ці записи повинні транслітеруватись буквами латинського алфавіту, що знову таки визначено п. 6 додатку 6 Конвенції.
У випадку, якщо національне посвідчення водія країни-учасниці, яка підписала та ратифікувала Віденську конвенцію, не відповідає вищезазначеним вимогам, то громадянин іноземної країни має право керувати транспортними засобами в країнах-учасницях, за умови наявності міжнародного посвідчення водія, яке видається на підставі національного, і за умови наявності обох у особи виникає право керувати транспортним засобом.
Колегія суддів звертає увагу, що позивач у даній справі, ОСОБА_1, є громадянином Ісламської Республіки Іран, та має посвідку на постійне проживання в Україні, що видана 18.08.2022 року (копія якої міститься в матеріалах справи), на підставі якої його національне посвідчення водія дійсне протягом 60 днів з дати видачі органами та підрозділами Державної міграційної служби посвідки на постійне проживання.
Відповідно до абз. 5 п. 30 Положення посвідчення водія, що належить особі, яка переїжджає на постійне місце проживання в Україну, дійсне на території України протягом 60 днів з дати видачі органами та підрозділами ДМС документів на постійне проживання в Україні і після цього підлягає заміні. Заміна таких посвідчень проводиться після проходження особою медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів.
Виходячи з вищенаведеного, позивачу для керування транспортним засобом на території України, яка ратифікувала Женевську конвенцію про дорожній рух, потрібно мати до національного посвідчення водія ще додаток - міжнародне посвідчення водія, яке в останнього відсутнє.
Крім цього, позивач, який має посвідку на постійне місце проживання в Україні, зобов'язаний протягом 60 днів здійснити заміну посвідчення водія, однак зазначену вимогу останнім здійснено не було.
Як вбачається з позовної заяви, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції у м. Києві інспектор поліції капітан Мозговий Віталій Васильович про скасування постанови.
Так, частиною другою статті 11 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог
Статтею 46 КАС України встановлено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.
У відповідності до частин першої, третьої статті 48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
Зі змісту наведених положень процесуального законодавства випливає, що належним є відповідач, який є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред'явленим позовом.
Тобто у разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, оскільки не є учасником спірних правовідносин, то підстави для задоволення такого позову відсутні.
Аналогічну правову позицію з питання неналежного відповідача у справі висловив Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2018 року в справі №803/1252/17.
Разом з тим, згідно з частиною 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» відповідно до пункту 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Згідно зі статтею 222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення, зокрема: правил дорожнього руху.
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
З аналізу зазначених правових норм висновується, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачених частиною 1 статті 121 КУпАП, працівники органів (підрозділів) Національної поліції діють від імені органів Національної поліції, а отже не можуть виступати відповідачем у таких справах, оскільки належним відповідачем є саме відповідний орган (підрозділ) Національної поліції.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про Національну поліцію» територіальні органи поліції утворюються як юридичні особи публічного права в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи у межах граничної чисельності поліції і коштів, визначених на її утримання.
Оскаржувану постанову винесено інспектором Управління патрульної поліції у м.Києві капітаном Мозговим В.В.
Так, відповідно до ч.1 статті 8 Закону України «Про Національну поліцію», поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Згідно п. 8 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію» поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Уповноваженими працівниками підрозділів Національної поліції штраф може стягуватися на місці вчинення адміністративного правопорушення незалежно від розміру виключно за допомогою безготівкових платіжних пристроїв.
Частиною третьою статті 288 КУпАП, якою визначено порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення, передбачено, що постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі можна оскаржити у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачені ст.122 КУпАП, інспектори відповідного органу діють не як самостійні суб'єкти владних повноважень, а від імені органів Національної поліції, яка регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів, а саме - від імені Департаменту патрульної поліції Національної поліції України і її територіальних органів.
Колегія суддів звертає увагу на те, що органом Національної поліції у даній справі є Департамент патрульної поліції, від імені якого виступає інспектор поліції капітан Мозговий В.В., уповноважений накладати адміністративні стягнення та розглядати справи про адміністративні правопорушення.
Посадова особа, яка винесла оскаржувану постанову перебуває у трудових відносинах саме з Департаментом патрульної поліції. Оскільки, УПП у місті Києві, в якому проходить службу інспектор, є відокремленим підрозділом Департаменту патрульної поліції.
Таким чином, належним відповідачем у даній справі є Департамент патрульної поліції, тобто, відповідний суб'єкт владних повноважень, від імені якого уповноваженою особою винесена постанова про накладення адміністративного стягнення, оскільки інспектор є лише посадовою особою відповідного органу.
За приписами ст. 48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. Після заміни сторони, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.
Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду в постанові від 17.09.2020 року у справі №742/2298/17 зазначив, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. Заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі, й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду.
Отже, заміна неналежного відповідача або залучення співвідповідача може здійснюватися до ухвалення рішення у справі за наявності відповідного клопотання учасника справи та за згодою позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у даній справі визначив відповідачем Управління патрульної поліції інспектор поліції капітан Мозговий Віталій Васильович .
Проте, ані Управління патрульної поліції, ані окремо інспектор поліції капітан Мозговий В.В. не є належними відповідачами у справі про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення.
Так, відповідно до «Переліку територіальних органів Національної поліції, що утворюються», затвердженого постановою КМУ від 16.09.2015 року №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ», створено як юридичну особу публічного права - Департамент патрульної поліції як міжрегіональний територіальний орган Національної поліції.
Відтак, належним відповідачем у даній справі є саме Департамент патрульної поліції (ЄДРПОУ - 40108646).
Згідно з ч. 1 ст. 48 КАС України суд першої інстанції, встановивши, що з позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, може за згодою позивача та особи, якій належить право вимоги, допустити заміну первинного позивача належним позивачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.
Проте, жодна із сторін з клопотанням про заміну неналежного відповідача належним не зверталась, а суд першої інстанції з власної ініціативи неналежного відповідача на належного не замінював.
Таким чином, колегія суддів доходить висновку про те, що якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, оскільки не є учасником спірних правовідносин, то підстави для задоволення такого позову відсутні.
Таким чином, враховуючи вищезазначене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Враховуючи зазначене, системно проаналізувавши приписи законодавства України, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, що підтверджують наявність складу адміністративного правопорушення в діях позивача, а також те, що Управління патрульної поліції у м. Києві інспектор поліції капітан Мозговий Віталій Васильович не є належним відповідачем у даній справі, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції не було повно та всебічно досліджено матеріали справи та встановлено фактичні обставини справи та при ухваленні оскаржуваного рішення допущено порушення норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим місцевий суд помилково вирішив спір по суті, задовольнивши позовні вимоги.
Крім того, апеляційний суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Зі змісту ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції підлягає задоволенню, рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 грудня 2023 року - скасуванню, а у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у м. Києві інспектор поліції капітан ОСОБА_2 про скасування постанови необхідно відмовити.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 242, 243, 272, 286, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
Клопотання адвоката Домітращук Ірини Михайлівни - представника позивача ОСОБА_1 про відкладення судового засідання повернути заявнику без розгляду.
Апеляційну скаргу Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції - задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 грудня 2023 року - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у м. Києві інспектор поліції капітан Мозговий Віталій Васильович про скасування постанови - відмовити повністю.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Сорочко Є.О.
Чаку Є.В.