Справа № 461/10300/23
Провадження № 1-кп/461/250/24
16.04.2024 м.Львів
Галицький районний суд міста Львова у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_3 ,
захисника ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 220231400000000284 від 08.09.2023 про обвинувачення
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , уродженця м. Волноваха, Донецької області, українця, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України -
громадянин України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у невстановлений досудовим розслідуванням час, але не раніше 08.04.2022, перебуваючи на території тимчасово окупованого зс рф м. Волновахи Донецької області, діючи умисно, ігноруючи свій передбачений Конституцією України громадянський обов'язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, на підставі наказу так званого Міністерства по справах цивільної оборони, надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійних лих Донецької народної республіки (МНС ДНР) №ЛС від 08.04.2022, добровільно зайняв посаду в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, а саме пожежного-рятувальника НОМЕР_4 пожежно-рятувальної частини державної бюджетної установи «Пожежно-рятувальний загін м. Волноваха Міністерства по справах цивільного захисту, надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків стихійних лих Донецької народної республіки», створеної представниками держави-агресора на території тимчасово окупованої Волноваської міської територіальної громади Волноваського району Донецької області. Вказана установа окупаційною владою розміщена на базі приміщення 68 Державної пожежно-рятувальної частини НОМЕР_2 Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Таким чином, дії ОСОБА_5 кваліфіковані як добровільне зайняття громадянином України посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч. 7 ст. 111-1 КК України.
Ухвалою слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 27.10.2023 надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування у кримінальному провадженні №220231400000000180 від 19.06.2023 за підозрою ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст. 111-1 КК України.
Відповідно до ст.297-1 КПК України спеціальне досудове розслідування (inabsentia) здійснюється стосовно одного чи декількох підозрюваних згідно із загальними правилами досудового розслідування, передбаченими цим Кодексом, з урахуванням положень цієї глави. Спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо злочинів, передбачених статтями 109, 110, 110-2, 111, 111-1, 111-2, 112, 113, 114, 114-1, 114-2, 115, 116, 118, частиною другою статті 121, частиною другою статті 127, частинами другою і третьою статті 146, статтями 146-1, 147, частинами другою - п'ятою статті 191 (у випадку зловживання службовою особою своїм службовим становищем), статтями 209, 255-258-6, 348, 364, 364-1, 365, 365-2, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2, 370, 379, 400, 408, 436, 436-1, 437, 438, 439, 440, 441, 442, 443, 444, 445, 446, 447 Кримінального кодексу України, стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або оголошений у міжнародний розшук. Відповідно до ч.3 ст.323 КПК України судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у частині другій статті 297-1 цього Кодексу, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (inabsentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
Згідно з вищезазначеним, виклик ОСОБА_5 в судові засідання здійснювався шляхом розміщення оголошення в газеті «Урядовий кур'єр».
Відповідно до ч. 2 ст. 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (inabsentia) повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей, встановлених законом.
Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч.3 ст. 323 КПК України) суд зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого, як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.
Відповідно до ст.ст. 84-85 КПК України, доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставини, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Винуватість ОСОБА_5 у визначеному судом у цьому вироку обсязі повністю підтверджується сукупністю досліджених в судовому засіданні доказів, а саме:
даними, які містяться у листі начальника ГВ КР Управління СБ України у Львівській області ОСОБА_6 від 04.01.2023 від 04.01.2023, у якому повідомлено, що ОСОБА_5 з 08.04.2022 проходить службу у т.зв. МНС «ДНР» на посаді пожежний-рятувальник НОМЕР_4 пожежно-рятувальної частини державної бюджетної установи «пожежний-рятувальний загін м. Волноваха міністерства з питань цивільного захисту, надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків стихійних лих донецької народної республіки»;
даними, які містяться у протоколі огляду від 08.03.2023, в ході якого проведено огляд сторінок соціальних мереж всесвітньої комп'ютерної мережі «Інтернет», з метою виявлення електронної (цифрової) інформації, що має значення для розслідування даного кримінального провадження, зокрема пошук інформації стосовно ОСОБА_5 та встановлено, що останній користується соціальною мережею «Вконтакте», на його аканту є фото, на якому зображено 9 осіб у формі т.зв.»МЧС ДНР», друга особа ліворуч у нижньому ряду вдягнута у форму т.зв. «МЧС ДНР». Зокрема, на кітелі з правої сторони видно напис «МЧС ДНР», на кітелі з лівої сторони видно напис « ОСОБА_7 »;
даними, які містяться у протоколі огляду від 05.01.2023, в ході якого проведено огляд сторінок соціальних мереж всесвітньої комп'ютерної мережі «Інтернет», з метою виявлення електронної (цифрової) інформації, що має значення для розслідування даного кримінального провадження, зокрема пошук інформації стосовно ОСОБА_5 та встановлено, що на ресурсі ІНФОРМАЦІЯ_2 знаходиться відео із ОСОБА_5 , з якого вбачаться, що останній, станом на 21.12.2021, є майстром спорту України з класичного жиму лежачи ФПУ 100% RAW, золотий призер «Чемпіонату України по пауерліфтингу та жиму лежачи 2021/2020», золотий призер «RAW POWER 2020», золотий призер «Кубок Хортиці 2020», золотий призер Чемпіонату Донецької області по кікбоксингу 2011, сертифікований тренер з ОСОБА_8 ». Також встановлено, що ОСОБА_5 має акаунт в соціальній мережі «Вконтакте» id300502414, користується номером телефону НОМЕР_3 , народився 22.03.1997. Окрім того, встановлено, що ОСОБА_5 має сторінку в соціальній мережі Instagram: http://instagram.com/nickbridnya, на якій знаходиться фото, де зображено трьох осіб, ймовірно у жилетах мнс;
даними, які містяться у протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 30.03.2023, згідно якого ОСОБА_9 повідомив, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , йому відомий, як особа яка проживала та проживає у ТОТ АДРЕСА_1 , є тренером у спортивному залі та полюбляє їздити на мотоциклі. ОСОБА_9 впізнав ОСОБА_5 на фотознімку №2 за формою обличчя та зростом;
даними, які містяться у протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 09.02.2023, згідно якого ОСОБА_10 повідомив, що познайомився з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в укритті під час обстрілів у м. Волноваха, Донецької області, та впізнав ОСОБА_5 на фотознімку №2 за наступними ознаками: ріст 170 см., крупної тіло будови, очі світлі, обличчя круглої форми, світле волосся;
даними, які містяться у протоколі за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - зняття інформації з електронних інформаційних систем, а саме поштової скриньки з електронною адресою (e-mail) « ІНФОРМАЦІЯ_3 », якою користується громадянин України ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , від 12.05.2023. При відкритті облікового запису користувача «ІНФОРМАЦІЯ_8» у папці «Входящие» були виявлені електронні листування у тому числі з наступними користувачами: « ІНФОРМАЦІЯ_5 », « ІНФОРМАЦІЯ_6 », «ІНФОРМАЦІЯ_9», « ІНФОРМАЦІЯ_7 », «ІНФОРМАЦІЯ_10"» з майже з ідентичним вмістом. Серед іншого у всіх листуваннях знаходився файл у форматі Word із назвою «Приказ №741 лс от 08.04.2022-2.docx», згідно якого ОСОБА_5 призначено на посаду пожежного-рятувальника НОМЕР_4 пожежно-рятувальної частини державної бюджетної установи «Пожежно-рятувальний загін м. Волноваха Міністерства по справах цивільного захисту, надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків стихійних лих Донецької народної республіки» з 08.04.2022.
Проаналізувавши та оцінивши досліджені в судовому засіданні докази, суд вважає, що всі зазначені докази є належними, допустимими, достовірними та такими, що вони узгоджуються між собою.
В той же час, досліджені в суді докази є достатніми, оскільки, як окремо, так і в сукупності, у повній мірі доводять винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України.
У суду відсутні підстави для сумніву у допустимості цих доказів, які зібрані в порядку, що передбачений КПК України.
Таким чином, суд вважає, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, доведена повністю.
Статтею 17 Закону України від 23.03.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При вирішенні питання про допустимість та належність досліджених доказів суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав про те, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за цим правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані ним докази, а порядок збирання доказів, передбачений національним правом має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканість, на повагу до приватного і сімейного життя (статті 5, 8 Конвенції) тощо.
Судом також враховано, що при оцінці доказів суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків.
Проаналізувавши та оцінивши досліджені в ході провадження у справі докази, суд вважає, що усі вищезазначені докази узгоджуються між собою, є належними, допустимими та достовірними.
Досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним. Для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи».
24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об'єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об'єднаних Націй (далі - ООН). До складу ООН входять Україна та російська федерація, а також більшість країн світу.
Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об'єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями № 2131 (ХХ) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (ХХV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, встановлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов'язок держав утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
У статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), серед іншого, визначено, що ознаками агресії є: застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави; застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН.
Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її; бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди; дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.
Принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є російська федерація.
Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24.08.1991 схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з цим документом, територія України є неподільною та недоторканною.
Незалежність України визнали більшість держав світу, серед яких і російська федерація.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Статтями 1-3 Конституції України, яка прийнята Верховною Радою України 28.06.1996, визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно зі статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтями 132, 133 Конституції України визначено, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: АР Крим, області, зокрема Донецька та Луганська, а також райони, міста, райони у містах, селища і села.
Частиною 2 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VII констатовано, що тимчасова окупація території України розпочалася 20 лютого 2014 року.
22.02.2022 президент російської федерації направив до ради федерації звернення про використання збройних сил російської федерації за межами цієї країни, яке було задоволено.
24.02.2022 близько 05 години президент російської федерації оголосив про рішення розпочати повномасштабну військову агресію проти України.
24.02.2022, на виконання зазначеного вище наказу, військовослужбовці збройних сил російської федерації, шляхом збройної агресії, з погрозою застосування зброї та її фактичним застосуванням, незаконно вторглись на територію Україну через державні кордони України в тимчасово окупованій Автономній республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснила збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, та здійснили окупацію частин вказаної території, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022, у зв'язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", в Україні введено воєнний стан, термін якого продовжено до 14.02.2024.
Відповідно до Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 75 від 25.04.2022, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 квітня 2022 року за № 453/37789, затверджено Перелік територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 25 квітня 2022 року і до них віднесено Волноваську міську територіальну громаду. Із загально доступних джерел відомо, що місто Волноваха Донецької області було окуповано російськими військами 11 березня 2022 року.
Відповідно до ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинено і обвинувачена особа є винною у його вчиненні.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону.
Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих суду доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати усі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за інкримінованим обвинуваченням.
Крім того, у п. 2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно закону.
Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпції, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Оцінюючи вищеописані зібрані по справі, досліджені та перевірені в судовому засіданні докази, суд визнає їх такими, що знаходяться у об'єктивному взаємозв'язку з інкримінованим правопорушенням, не спростовані в ході судового розгляду, передбачені як джерела доказування чинним законодавством та зібрані у відповідності з процесуальними нормами.
Зважаючи на вищенаведені доводи та мотиви, суд дійшов висновку, що вина ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення доведена поза розумним сумнівом.
Суд вважає доведеним, що обвинувачений ОСОБА_5 , будучи громадянином України, добровільно зайняв посаду в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, тобто вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.7 ст.111-1 КК України.
Вважаючи достатньо забезпеченими в ході судового розгляду процесуальні права сторони захисту та сторони обвинувачення, в тому числі на надання ними доказів на підтвердження і спростування висунутого обвинувачення, суд керується принципами реалізації права особи на справедливий суд, яке закріплено у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за яким винуватість особи у вчиненні злочину має бути доведена поза розумним сумнівом.
Дане кримінальне провадження за відсутності обвинуваченої (inabsentia) відповідає загальним засадам кримінального провадження, з урахуванням особливостей, встановлених законом. Стороною обвинувачення використані передбачені законом можливості для дотримання прав обвинуваченої, зокрема, права на захист, на доступ до правосуддя, таємницю спілкування, невтручання у приватне життя.
Судом під час провадження у справі вживалися усі можливі належні заходи для виклику обвинуваченого ОСОБА_5 до суду та повідомлення про порядок, дату і час розгляду справи, в тому числі для забезпечення права на захист, зокрема шляхом оприлюднення судового виклику в газеті «Урядовий кур'єр».
Призначаючи покарання обвинуваченого, суд враховує положення ст. 65 КК України, відповідно до яких, суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, згідно зі статтями 50, 65 КК України, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом'якшують і обтяжують.
Отже, суд виходить з того, що положення Кримінального кодексу України наділяють його правом вибору у визначених законом межах заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності і потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою. Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб'єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з огляду підвищення рівня їх безпеки шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.
Обираючи вид та міру покарання обвинуваченому ОСОБА_5 , суд також бере до уваги характер та тяжкість вчиненого ним злочину, форму вини, спосіб вчинення злочину, стадію злочину, конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення, а також рівень її суспільної небезпеки.
Призначаючи покарання ОСОБА_5 суд у відповідності до ст. 65 КК України враховує ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, який згідно із ст. 12 КК України є особливо тяжким, а також дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий.
Обставин, які пом'якшують покарання обвинуваченого, згідно ст. 66 КК України, судом не встановлено.
Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого, згідно ст. 67 КК України, суд визнає вчинення злочину з використанням умов воєнного стану.
Згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Визначаючи вид та розмір покарання, суд також, виходить з того, що каральна функція, тобто акт покарання від імені держави як засіб запобігання нових правопорушень, що є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення, не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільше сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства.
Отже, покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу й об'єкту посягання, тяжкості його наслідків і потенційної суспільної небезпеки особи. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.
Беручи до уваги вказані доводи, суд вважає за необхідне призначити обвинуваченому основне покарання у виді позбавлення волі в межах санкції статті, за якою кваліфіковано його дії із застосуванням додаткових покарань, визначених санкцією відповідної статті Кримінального кодексу України.
При призначенні покарання обвинуваченому, суд застосовує судову дискрецію (судовий розсуд), тобто поняття яке у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольовою владною діяльністю суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання.
Враховуючи обставини вчинення кримінального правопорушення, дані, які характеризують ОСОБА_5 , суд вважає, що для виправлення обвинуваченого і для попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень у майбутньому буде справедливим та достатнім обрати йому покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч.7 ст.111-1 КК України, що буде достатнім для його виправлення та запобігання вчинення ним нових злочинів.
Відповідно до ч.2 ст.59 КК України конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
Враховуючи, що за ч.7 ст.111-1 КК України ОСОБА_5 вчинив злочин проти основ національної безпеки України, cуд дійшов висновку про необхідність застосування відносно обвинуваченого конфіскацію всього майна, належного йому на праві власності, з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державної влади.
Саме таке покарання, на думку суду, відповідатиме загальним засадам кримінального провадження, тяжкості скоєного, обставинам кримінального правопорушення, особі обвинуваченого, а також не тільки меті покарання передбаченого ст. 50 КК України, а й меті правосуддя, невід'ємною частиною якого є справедливість та верховенство права.
Цивільний позов у справі не заявлено.
Процесуальні витрати по кримінальному провадженню відсутні.
Речові докази відсутні.
Інші заходи забезпечення кримінального провадження не застосувались.
Керуючись ст.111-1 КК України, ст.95, 101, 107, 328, 368, 370, 374, 376, 392-393 КПК України, суд -
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.7 ст.111-1 КК України, та призначити покарання у виді 15 (п'ятнадцяти) років позбавлення волі з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державної влади, строком на 15 (п'ятнадцять) років, з конфіскацією всього майна, належного йому на праві власності.
Строк відбування покарання ОСОБА_5 рахувати з моменту звернення вироку до виконання, після набрання даним вироком законної сили.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Галицький районний суд м.Львова протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а обвинуваченою, яка перебуває під вартою - в той же строк з моменту вручення їй копії вироку.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
Суддя ОСОБА_1