03 квітня 2024 року справа № 380/13166/23
Львівський окружний адміністративний суд, головуючий суддя Гавдик З.В., секретар судового засідання Раєнко О.В., розглянувши в судовому засіданні адміністративну справу №380/13166/23
за позовомОСОБА_1 , представник- ОСОБА_2
до проЛьвівської митниці Державної митної служби України, представник- Тістечко Ю.Я. визнання протиправною та скасування картки відмови, -
Позивач - LANKA ZIGURDS звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Львівської митниці Державної митної служби України, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення UA 209060/2023/000054.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12.02.2023 року близько 13 години 05 хвилин у зону митного контролю пункту «Рава-Руська - Хребенне» в напрямку «в'їзд в Україну» смугою руху «зелений коридор» заїхав автомобіль марки «VOLKSWAGEN TOURAN» реєстраційний номер НОМЕР_1 . VIN - НОМЕР_2 під керуванням громадянина ОСОБА_3 (паспорт НОМЕР_3 , (надалі позивач)) та пасажирки - ОСОБА_4 (паспорт НОМЕР_4 ).
В ході перетину кордону відповідачем було відмовлено позивачу в пропуску на митну територію України на транспортному засобі марки «VOLKSWAGEN TOURAN» реєстраційний номер НОМЕР_5 . Відповідачем прийнято спірну картку відмови №UA209060/2023/0 30054.
Позивач не згідний із вказаним спірним рішенням, оскільки зі змісту такої вбачається, що підставою для відмови у в'їзді позивача на митну територію України є: відсутність документів, що підтверджують право власності транспортним засобом та тимчасове ввезення нерезидентом транспортного засобу у кількості більше однієї одиниці на кожну товарну позицію виключно для особистого користування.
Згідно відповіді Львівської митниці за №7.4-28-06/8.19/4413 від 27.02.2023 на адвокатський запит, підставою для складання спірної картки відмови та відмови в пропуску на митну територію України транспортного засобу марки «VOLKSWAGEN TOURAN» реєстраційний номер НОМЕР_1 , є невиконання позивачем станом на 12.02.2023 рішення суду щодо конфіскації транспортного засобу марки «MERCEDES-BENZ Е200», реєстраційний номер НОМЕР_6 та наявності в базах даних Львівської митниці інформації про порушення позивачем митних правил згідно ч. 6 ст. 381 МК України.
Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, оскільки він та його пасажир ОСОБА_4 12.02.2023 прямували в Україну на автомобілі марки «VOLKSWAGEN TOURAN» - реєстраційний номер НОМЕР_7 , який належить на праві власності ОСОБА_4 . Відповідачу були пред'явлені документи на право власності зазначеного автомобіля, які підтверджували, що власником є пасажир ОСОБА_4 .
Представник позивача в судових засіданнях позовні вимоги підтримав, надав суду додаткові пояснення та докази, просив позов задоволити повністю.
Відповідач - проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав, що 12.02.2023 в пункт пропуску «Рава-Руська» Львівської митниці у напрямку «в'їзд в Україну» заїхав транспортний засіб марки «VOLKSWAGEN TOURAN» р.н. НОМЕР_1 , країна реєстрації LV під керування громадянина Латвії Lanka Zigurds (паспорт НОМЕР_3 ).
Під час митного контролю та оформлення вказаного транспортного засобу в АСМО «Інспектор» митниці спрацювала система управління ризиками з призначенням необхідності виконання таких форм контролю як код 801-1: «По даній особі (особам) наявна інформація про ввезення у попередніх періодах інших ТЗ, по яких відсутні відомості щодо подальшого вивезення. Вжити заходів для з'ясування фактичного вивезення транспортних засобів або їх оформлення у митний режим імпорту (реквізити документів, що підтверджують вивезення/митне оформлення транспортних засобів, зазначити у примітках до результату виконання митної формальності). Якщо інформація про наявність невивезених транспортних засобів особою підтверджується, та вжити наступні заходи: Перевірити документи, що посвідчують реєстрацію ТЗ та право користування ТЗ. Копії документів передати до підрозділу аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням з метою перевірки їх достовірності. Вжити заходів з перевірки дотримання вимог ст.ст.380/381 МКУ, а саме проведення опитування з метою попередження фактів використання ТЗ особистого користування для цілей підприємницької діяльності в Україні, розукомплектування чи передання у володіння, користування або розпорядження іншим особам. За наявності ознак ПМП, зокрема, щодо порушення термінів вивезення ТЗ та/або умов режиму, вжити заходів для притягнення до адміністративної відповідальності (у разі необхідності із залученням підрозділу аналізу ризиків та протидії митним правопорушенням) та розгляду питання про вилучення транспортного засобу в рахунок сплати митних платежів відповідно до ч.3 ст.511 МКУ. За відсутності ознак ПМП, ввезення другого і наступних транспортних засобів особою підлягають декларуванню як товар (п. 60 ст. 4 МКУ). У разі наявності вже складеного протоколу про ПМП необхідно опитати особу згідно ст. 342 МК України з метою встановлення причин не вивезення та місцезнаходження транспортного засобу на митній території України».
В ході відпрацювання орієнтування, встановлено не виконання громадянином Латвії Lanka Zigurds вимог п. 3 ст. 380 та п. 60 ст. 4 Митного кодексу України, тимчасове ввезення нерезидентом транспортного засобу у кількості більше однієї одиниці на кожну товарну позицію виключно для особистого користування, а саме:
транспортного засобу «MERCEDES-BENZ E200» р.н. НОМЕР_6 , який було ввезено 01.09.2019, у зв'язку з чим останньому було відмовлено в пропуску на митну територію України згаданого вище транспортного засобу марки «VOLKSWAGEN TOURAN».
Зважаючи на викладене, Львівська митниця вважає, що картка відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні, випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №UA209060/2023/000054 прийнята з дотриманням вимог чинного законодавства та не підлягає скасуванню.
Представник відповідача в судових засіданнях позовні вимоги заперечив, надав суду додаткові докази та документи, просив суд відмовити в задоволенні позову повністю.
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою від 26.06.2023 відкрито спрощене провадження у справі. Ухвалою судді від 10.11.2023 року постановлено про перехід з спрощеного провадження в загальне позовне провадження. Протокольною ухвалою суду від 14.02.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Судом встановлені наступні обставини:
12.02.2023 відповідачем прийнято картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення UA 209060/2023/000054, з таких причин:
«Не виконання громадянином Латвії LANKA ZIGURDS п-т LV5070782, вимог п. 3 ст. 380 та п. 60 ст. 4 Митного кодексу України (відсутні документи, що підтверджують право власності транспортним даним транспортним засобом, тимчасове ввезення нерезидентом транспортного засобу у кількості більше однієї одиниці на кожну товарну позицію виключно для особистого користування, а саме п.н. НМ5875 «MERCEDES-BENZ E200» ввезено 01.09.2019) при переміщенні транспортним засобом «VOLKSWAGEN TOURAN», реєстраційний номер НОМЕР_1 , країна реєстрації LV».
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає спірне рішення протиправними та такими, що не відповідає фактичним обставинам справи та вимогам законодавства.
Судом не враховуються аргументи наведені позивачем про протиправність спірного рішення з наступних підстав, згідно встановлених судом обставин та вимог законодавства:
Відповідно до усталеної судової практики обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду; порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка безпосередньо або через представника стверджує про їх порушення; вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача; під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №802/2474/17-а та постанови Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 640/14623/20, від 18 березня 2021 року у справі № 826/3932/17, від 19 травня 2021 року у справі № 826/13229/16 та ін.).
Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із ст. 9 КАС України:
1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Завдання адміністративного судочинства по суті є ефективний захист прав, свобод та інтересів позивача, яке здійснюються не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, в межах позовних вимог.
Судом надається оцінка підставам та предмету спору зазначеним в позовній заяві.
Спірне рішення по суті є актом індивідуальної дії, безпосередньо стосуються суб'єктивного права позивача, яке може бути об'єктом судового захисту, а тому породжує для позивача право на захист, тобто право на звернення до суду із цим адміністративним позовом.
Спірне рішення прийняте відповідачем відповідно до:
Пункту 60 ст. 4 МК України (в редакції на час спірних правовідносин), згідно якого, транспортні засоби особистого користування - наземні транспортні засоби товарних позицій 8702, 8703, 8704 (загальною масою до 3,5 тонни), 8711 згідно з УКТ ЗЕД та причепи до них товарної позиції 8716 згідно з УКТ ЗЕД, плавучі засоби та повітряні судна, що зареєстровані на території відповідної країни, перебувають у власності або тимчасовому користуванні відповідного громадянина та ввозяться або вивозяться цим громадянином у кількості не більше однієї одиниці на кожну товарну позицію виключно для особистого користування, а не для промислового або комерційного транспортування товарів чи пасажирів за плату або безоплатно.
Пункту 3 ст. 380 МК України, згідно якого, тимчасове ввезення громадянами-нерезидентами транспортних засобів особистого користування, що класифікуються за товарними позиціями 8702, 8703, 8704 (загальною масою до 3,5 тонни), 8711 згідно з УКТ ЗЕД, та причепів до них, що класифікуються за товарною позицією 8716 згідно з УКТ ЗЕД, у кількості більше однієї одиниці на кожну товарну позицію дозволяється за умови письмового декларування в порядку, передбаченому законодавством України для громадян, та наданням забезпечення сплати митних платежів відповідно до розділу цього Кодексу.
Суд зазначає, що згідно із ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно із ст. 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно із ст. 76 КАС України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ч. 6 ст. 77 КАС України, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Судом на підставі наявних у справі доказів та допиту свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_4 встановлено, що фактично 12.02.2023 близько 13 години 05 хвилин у зону митного контролю пункту «Рава-Руська - Хребенне» в напрямку «в'їзд в Україну» смугою руху «зелений коридор» заїхав автомобіль марки «VOLKSWAGEN TOURAN» реєстраційний номер НОМЕР_1 . VIN - НОМЕР_2 під керуванням - ОСОБА_4 (паспорт НОМЕР_4 ), а не громадянина Латвії LANKA ZIGURDS (паспорт НОМЕР_3 ).
Відповідно підстави зазначені у тексті позовної заяви та у спірному рішенні не відповідають фактичним обставинам справи, що в ході судового розгляду справи по суті не заперечувалось ні представником позивач ні представником відповідача, жодними належними та допустимими доказами.
Таким чином, відповідачем по суті не підтверджено належними та допустимими доказами правомірність підстав спірного рішення відповідно до критеріїв встановлених у ч. 2 ст. 2 КАС України, однак вказане не є підставою для задоволення позову в цій частині із врахуванням наступного.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді (Recommendation № R(80)2 of the Committee of Ministers concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities), під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5, дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Pedersen and Baadsgaard v. Denmark» (заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Разом з тим, у рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
З огляду на вищезазначене, дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб'єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.
Характерними ознаками адміністративного розсуду (дискреції) є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб'єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб'єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 826/16911/18, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 8 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справі № 280/160/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 480/2675/20, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 640/30483/21, від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21 та від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21.
Таким чином, конструкція п. 15 ч. 1 ст. 78 Регламенту Верховної Ради України, наділяє Голову Верховної Ради України, а у разі його відсутності - Першого заступника Голови Верховної Ради України, повноваженнями вирішувати питання відрядження народних депутатів, без обмеження єдиним можливим варіантом поведінки.
Також суд зазначає, що згідно із ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити право людини.
Застосування будь-якого способу захисту права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду.
Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя. Одними із критеріїв ефективності судового рішення по суті є: судове рішення забезпечить захист/відновлення порушеного/оспорюваного права/інтересу; у позивача не буде потреби ще раз звертатися до суду з іншими вимогами (виконання завдання судочинства); судове рішення можливо виконати.
Як встановлено судом 12.02.2023 відповідачем прийнято спірну картку відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення UA 209060/2023/000054, щодо позивача.
Вказана обставина вичерпала свою дію в часі і на переконання суду не може бути відновлені взагалі. Спірне рішення, окрім зазначених в ньому обставин, не має безпосереднього впливу на подальші та інші суб'єктивні права та обов'язки позивача.
Крім цього, позивач в подальшому через декілька годин цього ж дня, в цьому ж пункті пропуску, перетнув на в'їзд Державник кордон України.
Скасування спірного рішення не буде відповідати критеріям ефективності, оскільки таке судове рішення не захистить/не відновить порушене/оспорюване право/інтерес позивача; таке судове рішення створить передумови для іншого судового процесу; таке судове рішення неможливо виконати по суті.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх прав та інтересів. Однак за статтею 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав. Сам лише формальний розгляд справи і ухвалення рішення про задоволення позовних вимог, яке завідомо не може захистити особу, не узгоджується з метою правосуддя.
Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення його порушених спірним рішенням прав, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.
Відповідно скасування спірного рішення відповідача не буде мати наслідків реального відновлення суб'єктивного права позивача, яке порушив, оспорює або та визнає відповідач. Спосіб захисту своїх прав, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, по даній справі, відповідно суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, що по суті і є підставою для відмови у задоволені позову повністю.
Вказана по суті позиція узгоджується із позицією викладеною у Постанові ВП ВС від 12.07.2023, у справі №757/31372/18-ц (№ у ЄДРСР 112516535), згідно якої задоволення судом позовної вимоги має відбуватись з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб'єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, і той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлену позовну вимогу взагалі не можна використати для захисту права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту (пункт 60).
Крім того, у судовій практиці сформульована стала правова позиція, яка полягає у тому, що ефективним вважається такий спосіб захисту, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права; обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає завданню адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 15 липня 2019 року у справі № 420/5625/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 1 червня 2022 року у справі № 620/5996/21, від 25 жовтня 2022 року у справі № 200/13288/21).
Також відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року №160/6762/21, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33).
Таким чином, скасування спірного рішення не буде відповідати критеріям ефективності, оскільки по суті таке судове рішення не захистить/не відновить порушене/оспорюване право/інтерес позивача зазначеним ним в позові по даній справі. Таке судове рішення неможливо виконати по суті, відтак, в наслідок помилки в обраному способі та підстав захисту, позов задоволенню не підлягає з мотивів зазначених судом.
Також суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
З цих же по суті підстав, судом не враховуються аргументи позивача та відповідача.
Відповідно позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню повністю лише з мотивів зазначених судом.
Оскільки судом відмовлено у задоволенні позовних вимог відповідно до положень статті 139 КАС України відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
В задоволені позову Lanka Zigurds (Латвійська Республіка, Балдоне Рожу, 10) до Львівської митниці Державної митної служби України (79000, м. Львів, вул. Костюшка Т., 1) про визнання протиправною та скасування картки відмови, - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Рішення складено в повному обсязі 15.04.2024 року.
СуддяГавдик Зіновій Володимирович