ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
28.03.2024Справа № 910/16903/23
Суддя Господарського суду міста Києва Стасюк С.В., за участю секретаря судового засідання Демидової А.А., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Крани України"
до держави-агресора Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури російської федерації
про відшкодування завданої майнової шкоди у розмірі 438 903 029,86 грн.
Представники учасників справи:
від позивача: Бумба О.А.;
від відповідача: не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Крани України" (позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до держави-агресора Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури російської федерації (відповідач) про відшкодування завданої майнової шкоди у розмірі 438 903 029,86 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку зі збройною агресією російської федерації, позивачу завдано шкоди на суму 438 903 029,86 грн., що еквівалентно 11 355 512,00 Євро.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2023 у справі № 910/16903/23 позовну заяву залишено без руху.
22.11.2023 до суду позивачем подано заяву про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2023 відкрито провадження у справі № 910/16903/23, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 21.12.2023.
У судовому засіданні 21.12.2023 розгляд справи відкладено на 25.01.2024.
Розгляд справи у судовому засіданні 25.01.2024 відкладено на 15.02.2024.
У судовому засіданні 15.02.2024 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 14.03.2024.
У судовому засіданні 14.03.2024 розгляд справи відкладено на 28.03.2024.
У судовому засіданні 28.03.2024 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, господарський суд
Товариство з обмеженою відповідальністю "Крани України" (позивач) - юридична особа із зареєстрованим місцезнаходженням: Україна, 67806, Одеська обл., Овідіопольський район, селище міського типу Авангард, вулиця Теплична, будинок 1.
Основним видом діяльності позивача є оптова торгівля машинами й устаткуванням для добувної промисловості та будівництва.
Крім того, позивач здійснює підготовчі роботи на будівельних майданчиках, інші спеціалізовані будівельні роботи, оптову торгівлю сільськогосподарськими машинами й устаткуванням, надає в оренду будівельні машини і устаткування, займається вантажним автомобільним транспортом, ремонтом, технічним обслуговуванням, установленням і монтажем машин і устаткування промислового призначення, будівництвом житлових і нежитлових будівель, а також сільським господарством, та іншою допоміжною діяльністю у сфері транспорту.
У процесі здійснення своєї діяльності позивач набув права власності на наступні одиниці техніки:
1)Автокран «Tadano FAUN ATF40G-2», 2018 року випуску (серійний номер: НОМЕР_43, державний номер: НОМЕР_1 ) (надалі - «об?єкт 1»);
2)Автокран «Grove GMK 3050», 2004 року випуску (серійний номер: НОМЕР_2 , державний номер: НОМЕР_3 ) (надалі - «об?єкт 2»);
3)Автокран «Terex RT 555-1», 2006 року випуску (серійний номер: 14051, державний номер: НОМЕР_4 ) (надалі - «об?єкт 3»);
4)Автокран «Liebherr LTM 1090/1» (серійний номер: НОМЕР_5 , державний номер: НОМЕР_6 ) (надалі - «об?єкт 4»);
5)Автокран «Grove GMK 5100», 2003 року випуску (серійний номер: НОМЕР_7 , державний номер: НОМЕР_8 ) (надалі - «об?єкт 5»);
6)Автокран «Liebherr LTM 1160/2», 1998 року випуску (серійний номер: НОМЕР_9 , державний номер: НОМЕР_10 ) (надалі - «об?єкт 6»);
7)Автокран «Grove GMK 6220-L», 2003 року випуску (серійний номер: НОМЕР_11 , державний номер: НОМЕР_12 ) (надалі - «об?єкт 7»);
8)Гусенечний кран «Liebherr LR 1400», 2000 року випуску (серійний номер: 74025) (надалі - «об?єкт 8»);
9)Напівпричіп для транспортування морських контейнерів «RENDERS RSCC 12.27», 1996 року випуску (серійний номер: НОМЕР_13 , державний номер: НОМЕР_14 ) (надалі - «об?єкт 9»);
10)Автокран «Komatsu LT 300-1», 1995 року випуску (серійний номер: НОМЕР_15 , державний номер: НОМЕР_16 ) (надалі - «об?єкт 10»);
11)Автокран «Tadano FAUN ATF-220G-5», НОМЕР_17 , державний номер: НОМЕР_18 ) (надалі - «об?єкт 11»);
12)Автокран «Grove GMK 6300», 2004 року випуску (серійний номер: НОМЕР_19 , державний номер: НОМЕР_20 ) (надалі - «об?єкт 12 »);
13)Сідловий тягач «Renault Premium 460 DXI», 2010 року випуску (серійний номер: НОМЕР_21 , державний номер: НОМЕР_22 ) (надалі - «об?єкт 13»);
14)Напівпричіп BURG BPDO 12-27, 1995 року випуску (серійний номер: НОМЕР_23 , державний номер: НОМЕР_24 ) (надалі - «об??єкт 14»);
15)Сідловий тягач «SCANIA R420 L», 2008 року випуску (серійний номер: НОМЕР_25 , державний номер: НОМЕР_26 ) (надалі - «об?єкт 15»);
16)Напівпричіп BULTHUIS TSAA-26, 1998 року випуску (серійний номер: НОМЕР_27 , державний номер: НОМЕР_28 )(надалі - «об?єкт 16»);
17)Сідловий тягач «DAFFT XF105», 2008 року випуску (серійний номер: НОМЕР_29 , державний номер: НОМЕР_30 ) (надалі - «об?єкт 17»);
18)Напівпричіп - KOGEL SN24, 2008 року випуску (серійний номер: НОМЕР_31 , державний номер: НОМЕР_32 ) (надалі - «об?єкт 18»);
19)Сідловий тягач «MAN TGA 18.400», 2007 року випуску (серійний номер: НОМЕР_33 , державний номер: НОМЕР_34 ) (надалі «об?єкт 19»);
20)Напівпричіп SCHWARZMULLER SPA-3E, 2000 року випуску (серійний номер: НОМЕР_35 , державний номер: НОМЕР_36 ) (надалі - «об?єкт 20»);
21)Автокран «Tadano FAUN ATF 400G-6», 2018 року випуску (серійний номер: НОМЕР_37 , державний номер: НОМЕР_38 ) (надалі - «об?єкт 21»);
22)Гусеничний кран "Terex Demag CC 2800-1», 2006 року випуску (серійний номер: НОМЕР_39 ) (надалі - «об?єкт 22»);
23)Автокран «Liebherr LTM 1220-5.1», 2004 року випуску (серійний номер: НОМЕР_40 , державний номер: НОМЕР_41 ) (надалі - «об?єкт 23»);
24)Телескопічний навантажувач «Caterpillar TH355B», 2004 року випуску, серійний номер: НОМЕР_42 (надалі - «об?єкт 24»).
01.04.2021 позивачем укладено з Товариством з обмеженою відповідальністю «Інноватів Транспорт Солюшнз» Договір про надання послуг GPS-моніторингу. Суть цієї угоди полягала у встановлені Товариством з обмеженою відповідальністю «Інноватів Транспорт Солюшнз» на технічних засобах позивача GPS-трекерів, подальшому моніторингу (відстеженні) місця перебування відповідної техніки позивача.
24.02.2022 російська федерація розпочала широкомасштабне військове вторгнення на територію України.
30.12.2022 Товариство з обмеженою відповідальністю «Інноватів Транспорт Солюшнз» надало позивачеві інформацію з GPS-моніторингу стосовно місцеперебування його техніки. Документ, надісланий Товариством з обмеженою відповідальністю «Інноватів Транспорт Солюшнз» містить інформації щодо дев?ятнадцяти з двадцяти чотирьох об?єктів позивача з огляду на те, що об?єкти 20-24 є напівпричіпами, і GPS-трекери на них не встановлюються. У той самий час, напівпричіпи - об?єкти 21-24 були прикріплені до тягачів - об?єктів 16-19, на яких були встановлені GPS-трекери. Таким чином, місцеперебування напівпричіпів - об?єктів 21-24 відповідає місцеперебуванню тягачів, до яких їх було прикріплено. Напівпричіп - об?єкт 20 до тягача прикріплений не був.
Позивач зазначає, що на момент початку повномасштабного вторгнення збройних сил рф в Україну більша частина техніки позивача (24 одиниці, яка перерахована вище), зокрема найдорожчі за вартістю автокрани, опинилися на території м. Маріуполь, а також Запорізької області та Херсонської області на одному з найбільших вітропарків, що будуються.
За твердженнями позивача, загальна вартість техніки позивача, яка знаходиться на тимчасово окупованій території України складає 11 355 512,00 Євро.
3 початку вторгнення за короткий проміжок часу було окуповано населені пункти України, на території яких знаходилось майно позивача, зокрема:
1) с. Ботієве, Запорізької області, в якому знаходились об?єкти 1, 9 і 13;
2) м. Приморськ, Запорізької області, в якому знаходились об?єкти 18, 19, 23 і 24;
3) с. Ставки, Херсонської області, в якому знаходились об?єкти 10, 12, 14 і 15;
4) м. Маріуполь, Донецької області, в якому знаходились об?єкти 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 11 і 20;
5) м. Бердянськ, Запорізької області, в якому знаходились об?єкти 17 і 22;
6) с. Осипенко, Запорізької області, в якому знаходились об?єкти 16 і 21.
На момент подання позову до суду, відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, що затверджений Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 року № 309, вищезазначені населені пункти України тимчасово окуповані та продовжують перебувати під контролем рф.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що своїми діями збройні сили російської федерації та підконтрольні їй збройні формування завдали позивачу матеріальної шкоди на загальну суму у вигляді вартості втраченого майна в розмірі 438 903 029,86 грн., що еквівалентно 11 355 512,00 Євро.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України).
Частинами першою та другою статті 1166 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно з частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до Цивільного кодексу України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) (п. 1 ч. 2 ст. 22); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (п. 2 ч. 2 ст. 22).
У частині 2 статті 224 Господарського кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Згідно з частиною першою статті 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Водночас, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.
Відповідно, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:
-неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;
-наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;
-причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;
-вина заподіювача шкоди, як суб'єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та третя статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Тож при зверненні з позовом про відшкодування заподіяної майнової шкоди позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Водночас, зі змісту частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 753/7281/15-ц. Тому спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Між тим частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій. Однак ці конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Наведене дає підстави для висновку, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.
Так, у постанові від 21.11.2018 у справі № 2-о/381/134/16 Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №752/6366/16-ц, від 21.08.2018 у справі №428/8076/16-ц та від 06.06.2018 у справі №428/13977/16-ц.
У преамбулі Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" зазначено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
У преамбулі Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування російською федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії російської федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації; відзначаючи, що дії російської федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433 і визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Отже, враховуючи ту обставину, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої на території України внаслідок повномасштабної військової агресії, іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
В пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exсeption"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у цій справі, суд враховує таке:
-предметом позову є відшкодування матеріальної шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України;
-місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;
-передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;
-вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;
-національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту").
Також суд відзначає, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Тобто суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.
РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, а навпаки, порушила всі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19 та від 08.06.2022 у справі № 490/9551/19.
Збитки (майнова шкода) - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.
Визначаючи розмір матеріальних збитків, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду (див. висновок щодо оцінки судом розрахунку збитків/шкоди, викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 926/1904/19, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
Згідно зі статтею 1192 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Відповідно до зазначених норм шкода відшкодовується потерпілому, тобто тій особі, якій вона завдана. Такий висновок узгоджується з загальною ознакою цивільно-правової відповідальності, якою є її компенсаторний характер, тому заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані виключно на компенсацію майнових втрат саме потерпілого, тобто відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункти 82, 83), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.22), від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20, пункт 69).
У даному випадку розмір збитків визначається виходячи з ринкової вартості належного позивачеві майна, яким він втратив можливість володіти, користуватися та розпоряджатися внаслідок військової агресії російської федерації проти України.
На підтвердження нанесених відповідачем збитків, позивачем надано суду Експертний висновок Торгово-промислової палати України № УТЕ-196 від 30.05.2023 та Експертний висновок Торгово-промислової палати України № 399 від 02.10.2023.
За приписами ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України).
Частиною 3 статті 386 Цивільного кодексу України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відтак, беручи до уваги ту обставину, що позивач втратив належне йому на праві власності майно, внаслідок неправомірної поведінки російської федерації, яка полягає у воєнній агресії проти України та окупації частини її території, вимога позивача про стягнення з відповідача завданої матеріальної шкоди у розмірі 438 903 029,86 грн., що еквівалентно 11 355 512,00 Євро визнається судом обґрунтованою.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на вищевикладене, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними доказами, судом встановлено обґрунтованість заявленого позову, відтак з відповідача підлягають стягненню на користь позивача збитки в розмірі 438 903 029,86 грн.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача та підлягають стягненню в дохід Державного бюджету України, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору у порядку пункту 22 ст. 5 Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст. 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Крани України" до держави-агресора Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про відшкодування завданої майнової шкоди у розмірі 438 903 029,86 грн. - задовольнити повністю.
2.Стягнути з Російської Федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, ГСП-3, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитровка, буд. 15А) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Крани України" 438 903 029 (чотириста тридцять вісім мільйонів дев'ятсот три тисячі двадцять дев'ять) грн. 86 коп. майнової шкоди.
3.Стягнути з держави Російська Федерація (Russian Federation код ISO ru/rus 643) в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації (125993, ГСП-3, Російська Федерація, м. Москва, вул. Велика Дмитровка, буд. 15А) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 939 400 (дев'ятсот тридцять дев'ять тисяч чотириста) грн. 00 коп.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 15.04.2024.
Суддя С. В. Стасюк