Справа № 761/2065/23
Провадження № 2/761/1905/2024
03 квітня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді - Притули Н.Г.
при секретарі: Габунії М.Г.,
за участі:
представника відповідачів: ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -
18.01.2023 року до суду надійшла зазначена позовна заява.
В позовних вимогах позивач просить: визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
Вимоги позову обгрунтовані тим, що на підставі ордеру на житлове приміщення, надано право на проживання в квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_6 та складу його сім'ї - ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_8 (син) та ОСОБА_9 (дочка).
Розпорядженням Шевченківської районної в м.Києві державної адміністрації №1727 від 20.10.2003 переведено особовий рахунок на вказану квартиру на ОСОБА_8 .
ОСОБА_8 , є батьком позивача та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 з 11.11.2003 року.
Як зазначає позивач, він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Шлюб розірвано в судовому порядку 13.12.2012 року.
Позивач має двох повнолітніх дітей, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Відповідачі зареєстровані в квартирі, однак без поважних причин не проживають в ній та не сплачують за житлово-комунальні послуги.
Також позивач зазначає, що реєстрація відповідачів в квартирі порушує право позивача на отримання субсидії, нарахування комунальних платежів здійснюється на всіх зареєстрованих осіб, що спричиняє збитки позивачу, відповідачам не чиняться перешкоди в користуванні житловим приміщенням.
23.06.2023 року до суду надійшов відзив уповноваженого представника відповідачів в якому вона просить відмовити в задоволенні заявлених вимог. Як зазначає представник, позивач не є власником спірної квартири та його позов поданий до суду з метою одноосібної приватизації квартири. Позивач не обгрунтовує яким чином реєстрація відповідачів в квартирі є перешкодою в отриманні субсидії. Так як позивач не обгрунтував порушення його прав, представник відповідачів вважає, що відсутній предмет спору. Крім того представник зазначає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.
Наданий до позовної заяви акт про непроживання представник відповідачів вважає неналежним доказом, оскільки у відповідності до Закону України «Про місцеве самоврядування» та постанови кабінету міністрів України «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» від 07.02.2022 №265, видачею акта обстеження на факт непроживання особи за місцем реєстрації (на основі письмових свідчень сусідів) здійснюється органом місцевого самоврядування.
Відповідачі дійсно не проживають у квартирі з 24.02.2022 року з початку повномасштабного вторгнення на територію України, так як вони дбаючи про власну безпеку були вимушені покинути територію України. На даний час перебувають за межами України. Крім того, позивач є особою із наркотичною залежністю, неодноразово притягувався до кримінальної та адміністративної відповідальності, судимий за майнові злочини. А тому, окрім зазначеного вище, непроживання в квартирі пов'язане з конфліктом між сторонами, враховуючи особистість позивача. В межах одного із кримінальних проваджень було призначено проведення судової психіатричної експертизи. Витребування медичної документації свідчить про те, що позивач проходив лікування у відповідній установі, а тому перебування під домашнім арештом із особою що має наркотичну залежність та страждає на психіатричні розлади є неможливим.
Представник вказує, що квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання відповідачів та після повернення в Україну, вони мають намір скористатись правом на приватизацію квартири.
Відповідь на відзив до суду не надходила.
В судовому засіданні позивач та його представник вимоги позову підтримали та просили його задовольнити. В судове засідання, яке відбулось 03.04.2024 року позивач та його представник не з'явились, звернулись до суду із заявою про відкладення слухання справи.
Представник відповідачів в судовому засіданні вимоги позову не визнала та просила відмовити в його задоволенні з підстав, викладених у відзиві.
Враховуючи що представник відповідачів заперечувала проти задоволення клопотання про відкладення слухання справи, тривалість перебування справи в провадженні суду, так як сторони виступили із вступним словом та подали всі процесуальні заяви, суд ухвалив про відмову в задоволенні клопотання представника позивача та продовжив слухання справи у його відсутність.
Вислухавши сторони, свідків, врахувавши процесуальні заяви сторін, оцінивши в сукупності надані суду докази, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог на підставі наступного.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні в житловому приміщенні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за наявності одночасно двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.
Як встановлено судом, 28.09.1963 року ОСОБА_6 було видано ордер №108170 на зайняття квартири АДРЕСА_1 сім'єю в складі чотирьох осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_8 (син), ОСОБА_9 (дочка).
На підставі Розпорядження Шевченківської районної у м.Києві державної адміністрації №1727 від 20.10.2003 року, переведено особовий рахунок на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 з померлого батька ОСОБА_6 на ОСОБА_8 .
ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є сином ОСОБА_8 .
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 13.03.1999 року.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 13.12.2012 року (справа №2610/18214/2012) шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано.
Як вбачається з інформації, наданої Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією, станом на 01.11.2021 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 з 11.11.2003 року, ОСОБА_3 з 27.01.2004 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 22.08.2006 року.
Вказана інформація підтверджується інформацією отриманою на запит суду (до відкриття провадження у справі).
При зверненні до суду з позовом позивач зазначав, що відповідачі з 24.09.2019 року не проживають в квартирі АДРЕСА_1 , на підтвердження чого надав акт про непроживання осіб за місцем реєстрації від 29.11.2022 року.
В той же час позивач в судовому засіданні пояснив, що на початку 2016 року ОСОБА_3 виїхала разом з дітьми проживати в квартиру у Вишневому.
Однак суду не було надано доказів на підтвердження зазначеного, враховуючи що представник відповідачів заперечувала вказану обставину.
Крім того, при зверненні до суду з позовом позивач зазначив, що відповідачі не сплачують за житлово-комунальні послуги.
Однак з копії рахунків-повідомлень станом на 01.09.2022 року, 01.11.2022 року та 01.12.2022 року вбачається, що позивач також не сплачує за житлово-комунальні послуги, внаслідок чого виникли значні суми заборгованості по кожному виду послуг.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).
У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) вказано, що «у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім'ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення».
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Наданий позивачем до матеріалів справи Акт про непроживання складений та підписаний сусідами, а не уповноваженим представником житлово-комунального підприємства, обставини у цьому акті вказані зі слів сусідів без перевірки факту щодо наявності у квартирі речей відповідачів, та причин їх непроживання.
В судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснив, що з 2019 року знайомий з позивачем та з цього часу не бачив ні дружину, ні дітей.
Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні пояснив, що з 2015 року не бачив відповідачів, квартира пустувала, а потім здавалась в оренду.
Свідки не надали суду інформацію щодо знаходження речей відповідачів у квартирі.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, в провадженні Шевченківського районного суду м.Києва перебуває на розгляді кримінальне провадження 12022100100001130 від 16 травня 2022 року щодо ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця м. Києва, громадянина України, з професійно-технічною освітою, одруженого, не працевлаштованого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше судимого, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України (справа №761/12892/22).
В межах зазначеного кримінального провадження була призначена 06.02.2023 року амбулаторна судово-психіатрична експертиза.
На даний час вказане кримінальне провадження не завершено розглядом.
Представник позивача в судовому засіданні надав інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.11.2023 року з якого вбачається, що ОСОБА_5 є власником квартири загальною площею 51,5 кв.м., житловою площею 28,9 кв.м., яка набута на підставі договору купівлі-продажу квартири від 10.05.2023 року.
В той же час представник відповідача в судовому засіданні пояснила, що дана квартира не є придатною для проживання так як знаходиться в новозбудованому будинку, ремонтні роботи не проведені.
Представник позивача не надав суду доказів, що вказана квартира придатна для проживання.
Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не мають на праві власності іншого нерухомого майна придатного для проживання.
Отже, під час розгляду справи судом встановлено, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер через конфлікти з позивачем та для забезпечення власної безпеки вони залишили тимчасово місце проживання на території України, суду не надано доказів, що відповдачі обрали інше житло для постійного проживання, а тому враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає, що відповідачі не проживають в квартирі АДРЕСА_1 з поважних причин.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Отже, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи що судом встановлено непроживання відповідачів в квартирі з поважних причин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Щодо стягнення з позивача судових витрат на правничу допомогу необхідно зазначити наступне.
У відповідності до положень п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Також, у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 р. в справі № 648/1102/19 вказано, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.11.2022 року, справа № 922/1964/21.
На підтвердження вимог про стягнення судових витрат понесених ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у зв'язку з розглядом в суді цієї справи, було надано до суду: копію Договору про надання правової допомоги від 07.06.2023 року; копію додаткової угоди №1 від 07.06.2023 року; копію додаткової угоди №2 від 07.06.2023 року, де встановлений розмір гонорару в сумі 45 000,00 грн.
Враховуючи положення статті 28 Правил адвокатської етики (затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017 року) необхідно дотримуватись принципу «розумного обґрунтування» розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
За умовами ч.ч. 3, 4 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 160/19098/21 від 01 лютого 2023 року).
Враховуючи викладене, суд вважає, що заявлений відповідачами розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, який підлягає відшкодуванню за рахунок ОСОБА_2 , є неспівмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), а тому суд приходить до висновку про відшкодування відповідачам витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції в розмірі 15 000,00 грн., тобто по 5 000,00 грн. на кожного.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.4, 77-81, 141, 223, 263, 265, 352, 354 ЦПК України, суд,
вирішив:
В позові ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_2 ) про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 судові витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн., тобто по 5 000,00 грн. на кожного.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено 10 квітня 2024 року
Суддя: Н.Г. Притула