79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"03" квітня 2024 р. Справа №914/1745/23
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді О.С. Скрипчук
суддів О.В. Зварич
Н.М. Кравчук,
секретар судового засідання В.Б. Лагутін,
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Кавер Енерджі Плюс” б/н від 19.01.2024 (вх. № 01-04/234/24 від 19.01.2024)
на рішення Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 (повний текст рішення складено 18.12.2023, м. Львів, суддя Н.Є. Березяк)
у справі № 914/1745/23
за позовом: Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни, м. Львів
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Кавер Енерджі Плюс”, м. Львів
про стягнення заборгованості у розмірі 513 711,03 грн.
за участю представників:
від позивача: Н.Т. Крюкова
від відповідача: А.М. Сутковий
Фізична особа-підприємць Панчук Ольга Дмитрівна звернулась з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» про стягнення заборгованості у розмірі 513 711,03 грн.
Позовні вимоги обгрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов Договору оренди №1 в частині повної та своєчасної сплати за орендовані приміщення.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» на користь Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни 171 762,82 грн боргу з орендної плати, 42 522,21 грн пені, 170 000,00 грн неустойки, 1 948,21 грн 3 % річних та 5793,50 грн судового збору. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Місцевий господарський суд дослідивши матеріали справи вказав, що враховуючи те, що відповідач не спростував, не надав доказів виконання договору в частині сплати орендної плати, вимога позивача про стягнення з відповідача 171 762,82 грн заборгованості по орендній платі є обґрунтованою та такою, що підлягає до задоволення.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних суд першої інстанції зазначив, що такий відповідає положенням чинного законодавства у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення 1948,21 грн 3% річних підлягають до задоволення.
Здійснивши розрахунок пені в розмірі подвійної облікової ставки НБ України за запропонований позивачем період, місцевий суд встановив, що до задоволення підлягає пеня в розмірі 42 522,21 грн.
Разом з тим, суд зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що неповернення об'єкту оренди після припинення дії Договору, відбулося з вини самого орендаря (відповідача), який добровільно не повернув об'єкт оренди позивачу, та продовжує користуватися орендованим майном.
Відтак, беручи до уваги припинення дії Договору оренди та невиконання п. 4.2. Договору щодо повернення майна, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість та законність позовних вимог в частині стягнення з відповідача 170 000,00 грн неустойки.
Не погодившись з даним рішенням суду Товариство з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» подало апеляційну скаргу б/н від 19.01.2024 (вх. № 01-04/234/24 від 19.01.2024), в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 07.12.2023, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції на переконання відповідача не вирішив головне протиріччя між адресою об'єкту нерухомого майна, наведеною у договорі оренди та адресою, зазначеною в реєстрі та правовстановлюючих документах.
Разом з тим, апелянт зазначає, що у результаті, в порушення ст.761 ЦК України, ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п.1.2 Глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства гостиції України № 296/5 від 22.02.2012 р., з неправильним встановленням обставин, які мають значення для справи, що відбулося внаслідок неправильного дослідження доказів та їх оцінки, суд першої інстанції у рішенні прийшов до помилкових висновків щодо наявності у відповідача права власності на об?єкт оренди, в той час як, згідно матеріалів справи, у позові необхідно відмовити повністю.
Фізична особа-підприємць Панчук Ольга Дмитрівна подала до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області без змін.
Відзив на апеляційну скаргу мотивований тим, що апеляційна скарга є необґрунтованою та висновків місцевого господарського суду не спростовує.
В подальшому, від відповідача 06.03.2024 надійшло клопотання (вх. №01-05/675/24) про зупинення провадження у справі №914/1745/23 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №914/3230/23.
Подане клопотання мотивоване тим, що в провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа №914/3230/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» до Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни про визнання недійсним договору оренди приміщень № 1 від 04.01.2021; стягнення частини зі сплаченої за договором оренди приміщень № 1 від 04.01.2021 орендної плати, а саме за січень-квітень 2021 в загальній сумі 176745,03 грн та визнання відсутнім права вимоги щодо несплаченої суми орендної плати за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об?єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року.
На переконання апелянта рішення у справі №914/3230/23 матиме преюдиційне значення для вирішення справи №914/1745/23, оскільки у випадку задоволення вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» та підтвердження судом недійсності спірного договору оренди приміщень №1 від 04 січня 2021 року зникнуть підстави будь-які правові підстави майнових вимог заявлених позивачем.
Щодо клопотання про зупинення провадження суд апеляційної інстанції вказує таке.
Статтею 227 ГК України передбачено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадках об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Зупинення провадження у справі - тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.
Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів, тощо, що не можуть бути з'ясовані та встановлені у даному процесі, проте, які мають значення для конкретної справи, провадження у якій зупинено.
За змістом вищевказаної статті, причиною зупинення в даному випадку є об'єктивна неможливість розгляду справи, що знаходиться в провадженні господарського суду, до вирішення іншої справи, яка розглядається іншим судом.
Таким чином, підставою для зупинення провадження у справі є об'єктивна неможливість розгляду господарської справи до вирішення пов'язаної справи іншим судом.
Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.
Пов'язаність справи полягає в тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини мають бути такими, що мають значення для даної справи.
Неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Йдеться про те, що господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості; обмеженості предметом позову; неможливості розгляду тотожної справи певної черговості розгляду вимог тощо.
Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду в кожному конкретному випадку слід з'ясувати чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи.
Крім того, судова колегія зауважує, що при вирішенні питання про зупинення провадження до вирішення спору про визнання договору недійсним, необхідно встановити, у чому полягає об'єктивна неможливість розгляду справи, які саме обставини не можуть бути встановлені ним самостійно при вирішенні даної справи та яким чином встановлені в іншій справі обставини вплинуть на оцінку доказів, що ними сторони обґрунтовують свої доводи у даній справі, виходячи з предмета, підстав позову та з урахуванням презумпції правомірності правочину, закріпленої статтею 204 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду від 29.12.2021 у справі № 910/5610/21).
Так, згідно з ч. 1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11.08.2021 у справі № 344/2483/18, презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним (таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків), доки ця презумпція не буде спростована.
До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Сама по собі взаємопов'язаність справ ще не свідчить про неможливість розгляду справи до прийняття рішення у іншій справі, коли незалежно від результату розгляду справи господарський суд має достатньо доказів та правових підстав для розгляду та вирішення спору по суті (постанова Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 914/2150/18);
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що відповідач не скористався правом на подання зустрічного позову, що забезпечило б дотримання процесуальної економії при розгляді спірних правовідносин позивача та відповідача, а обрав звернутись до суду з окремим позовом про визнання недійсними договору, укладених між сторонами, для його розгляду в іншому провадженні (постанова Верховного Суду від 29.12.2021 у справі № 910/5610/21).
За наведених обставин, судова колегія не знайшла підстав для зупинення провадження у справі №914/1745/23 оскільки в матеріалах справи містяться достатні докази для встановлення та оцінки фактів, які є предметом судового розгляду, заявлена підстава для зупинення не є обставиною, що унеможливлює розгляд даної апеляційної скарги, оскільки апеляційний господарський суд переглядає законність рішення господарського суду Львівської області від на момент його прийняття.
На адресу апеляційного Господарського суду 20.03.2024 надійшли додаткові пояснення (вх.№01-04/824/24) в яких відповідач просить суд долучити додаткові докази у справі, зокрема платіжніе доручення №7785 та платіжне доручення №6659.
Подане клопотання обгрунтоване тим, що до встановлення постановою Західного апеляційного господарського суду від 02 жовтня 2023 року у справі № 914/2375/22 факту припинення договору, відповідач добросовісно вважав і мав на це повне право, що даний об?єкт перебуває у нього в оренді
Окрім того, відповідач 02.04.2024 скерував на адресу суду додаткові пояснення (вх. №01-04/2278/24) в яких також просив долучити до матеріалів справи докази, зокрема службову записку Головного бухгалтера відповідача Яценко С.С.
Розглянувши подані клопотання про долучення доказів суд вказує наступне.
17.06.2022 року позивачем було відправлено відповідачу вимогу №17/06-22 про розірвання договору відповідно п.3.2.3. Вимога була одержана 20.06.2022 року, відповідно до відслідковування поштового відправлення.
Відповідно до п.3.2.3., дія Договору може бути припинена внаслідок розірвання Договору на вимогу однієї зі Сторін, з письмовим повідомленням у строк не менше 1-го місяця до дати розірвання угоди.
Таким чином, листом позивач попередив відповідача за 1 місяць про свою вимогу розірвати договір, тож з 20.07.2022 року Договір №1 вважається розірваним та припинив свою дію.
11.07.2022 позивачем було направлено вимогу-претензію №11/07-22-1 відповідачу, в якій він повідомив про заборгованість через лише часткову сплату орендної плати з березня 2022 року та нагадав про розірвання договору в порядку 3.2.3., посилаючись на своє попереднє повідомлення, та про обов?язок здійснити передачу орендованого приміщення.
01.08.2022 позивачем направлено відповідачу вимогу №01/08-22-1, якою він повторно нагадує про те, що Договір було розірвано 20.07.2022 відповідно до п.3.2.3. Договору та вимагає надати доступ до приміщення у зв?язку з необхідністю проведення ремонтних робіт.
02.09.2022 позивачем було надіслано вимогу № 02/09-22-1 про передачу приміщення та забезпечення присутності уповноваженого представника за відповідною адресою для здійснення передачі приміщення.
Лист-вимога Позивача від 17.06.2022р. вих. №17/06-22 за своєю правовою природою є одностороннім правочином повідомленням відповідача як Орендаря за Договором, про припинення Договору шляхом його розірвання.
Колегія суддів погоджується з доводами позивача, що ухилення відповідачем від виконання зобов?язання щодо повернення об?єкта нерухомого майна ще не свідчить про продовження строку дії Договору та право вважати, що приміщення перебувають у нього в оренді, а лише вказує на недобросовісну поведінку останнього, який отримавши повідомлення про припинення Договору на вимогу Орендодавця, ігнорував численні прохання звільнити орендоване приміщення та забезпечити явку представника ТОВ «КАВЕР ЕНЕРДЖІ ПЛЮС» для підписання Акту приймання-передачі.
Відтак, факт припинення Договору не був предметом доказування у справі № 914/2375/22, а відтак підстави для поновлення строку на подання доказів відповідачем відсутні.
Це саме стосується і додаткових пояснень у справі від 29.03.2024 року, направлених позивачу 01.04.2023 року, в яких представник відповідача просить поновити строк на подання доказу (службової записки), долученого до даних додаткових пояснень.
Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції передбачені у ст. 269 ГПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об?єктивно не залежали від нього.
Наведені положення передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об?єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотань (заявою). Близька за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14.
Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб'єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення, разом із першими заявами по суті справи.
Колегією суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.
До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 у справі № 925/1082/18).
Так заявником не обґрунтовано належним чином неможливість надання вищезазначених доказів до суду першої інстанції в межах процесуальних строків, що свідчить про відсутність об'єктивних перешкод для вчинення відповідної процесуальної дії на певному етапі.
Згідно ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).
Разом з тим, апелянтом не доведено винятковості випадку неможливості надання суду першої інстанції доказів, які намагається долучити до справи на стадії апеляційного розгляду, як і не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, в той час як у сторін, що зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.
Враховуючи все вищевикладене, відповідач не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки таким доказам, а тому подані клопотання залишається без задоволення.
У судове засідання 03.04.2024 з'явився представник позивача, надав пояснення, проти доводів апеляційної скарги заперечив.
У судове засідання 03.04.2024 з'явився представник відповідача, надав пояснення, доводи апеляційної скарги підтримав.
Відповідно до п. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 04 січня 2021 року між ФОП Панчук Ольгою Дмитрівною, (надалі - «Орендодавець»), та ТОВ «КАВЕР ЕНЕРДЖІ ПЛЮС» (надалі - «Орендар») укладено Договір оренди приміщення №1 (надалі - Договір оренди) згідно якого Орендарю передано в строкове платне користування нежитлові приміщення, загальною площею 250,00 м кв., що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7В-1.
Відповідно до п.3.1. Договору оренди Договір вступає в дію з моменту його укладення та діє до « 01» грудня 2023 року.
Згідно п.1.2. Договору оренди, за користування зазначеним нежитловим приміщенням Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату в місяць у розмірі еквівалентному 1500,00 доларів США в гривнях, згідно курсу НБУ визначеного на перше число кожного місяця.
Відповідно до п.1.3. Договору, орендна плата за використання приміщення сплачується Орендарем шляхом внесення належної до оплати суми на банківський рахунок Орендодавця до 5 числа кожного поточного місяця за поточний місяць.
Згідно з п.1.2. Договору (в редакції, визначеній в умовах Додаткового договору №2 до Договору оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року) «в разі протермінування оплати Орендар сплачує пеню в розмірі 2% від неоплаченої суми (суми заборгованості), за кожен день прострочення». При частковій сплаті орендної плати пеня нараховувалась на суму несплаченої частини боргу із врахуванням кількості днів протермінування.
Пунктом 1.6 Договору передбачено, що Орендодавець вправі односторонньо змінити розмір орендної плати в випадку зміни кон'юнктури ринку, не частіше ніж один раз на рік, шляхом направлення/вручення на адресу Орендаря відповідного повідомлення. В такому випадку розмір орендної плати вважається зміненим з першого числа місяця наступного за місяцем, в якому було скеровано/вручено відповідне повідомлення.
15.07.2021 Позивачем (Орендодавцем) було надіслано Орендарю Лист №15/07-21, в якому він повідомляє про необхідність внесення змін до умов договору шляхом збільшення вартості оренди приміщення до 1800 доларів США. Разом з листом №15/07-21 було також направлено Додатковий договір №2 про внесення змін в Договір оренди приміщення №1 від 04.01.2021.
Листом Орендаря №445 від 11.08.2021 та листом-відповіддю Орендодавця на нього від 22.08.2021 Сторони погодили відтермінувати збільшення орендної плати за договором й укладення Додаткової угоди №2 з 01 січня 2022 року.
Зважаючи на те, шо сторони погодили відтермінування збільшення орендної плати, Орендарем здійснювалась оплата в розмірі 1800 дол. США з січня 2022 року.
Як зазначає позивач, з березня 2022 року Орендар не виконував свій обов'язок передбачений п.1.3 договору: не сплачував орендну плату, а надалі самовільно вирішив сплачувати лише 1/3 від розміру орендної плати, передбаченої в договорі, що свідчить про порушення умов Договору №1 зі сторони Орендаря.
Позивачем неодноразово направлялися вимоги, претензії, в яких зазначалося про обов'язок Орендаря за договором щодо сплати орендної плати в належному розмірі та у передбачений строк, про повернення приміщення та підписання акта приймання-передачі, зокрема:
1) №17/06-22 від 17.06.2022 - повідомлено про необхідність розірвання Договору оренди, запропонувано варіанти підстав розірвання (пункти договору), прохання повідомити, коли можливо якнайшвидше розірвати договір та повернути об'єкт оренди за актом приймання-передачі приміщення. З врахуванням п.3.2.3. Договору оренди, дія цього Договору може бути припинена внаслідок розірвання Договору на вимогу однієї із Сторін, з письмовим повідомленням у строк не менше 1-го місяця до дати розірвання угоди. Як стверджує позивач, оскільки 18.06.2022 було надіслано Орендарю Вимогу №17/06-22 від 17.06.2022 про розірвання Договору оренди, яку згідно відстеження вручення рекомендованих листів отримано 20.06.2022, з 20 липня 2022 року Договір оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року припинений.
2) №11/07-22-1 від 11.07.2022 - вимога-претензія: прохання прибути 20.07.2022 на об'єкт для повернення об'єкта оренди і підписання акта приймання-передачі, сплатити борг по орендній платі;
3) №01/08-22-1 від 01.08.2022 - прохання надати доступ до приміщення, так як фактично його використання Орендарем було припинено;
4) №02/09-22-1 від 02.09.2022 - вимога до Орендаря забезпечити свою присутність для передачі приміщення.
Від 20 липня 2022 року Договір оренди №1 від 04 січня 2021 року є припиненим. Згідно з пунктом 4.2. Договору у разі припинення дії цього Договору Орендар зобов'язаний звільнити Приміщення та підготувати його до передачі Орендодавцеві не пізніше п'яти днів після припинення дії Договору.
Пунктом 1.2. Договору (в редакції, визначеній в умовах Додаткового договору №2 до Договору оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року) «в разі протермінування оплати Орендар сплачує пеню в розмірі 2% від неоплаченої суми (суми заборгованості), за кожен день прострочення». При частковій сплаті орендної плати пеня нараховувалась на суму несплаченої частини боргу із врахуванням кількості днів протермінування.
Внаслідок порушення Орендарем умов Договору, станом на 17.03.2023 в Орендаря наявна заборгованість в розмірі 171 762,82 грн, що і стало підставою для звернення з даним позовом до суду з матеріально правовою вимогою про стягнення 171 762,82 грн заборгованості з орендної плати, 170 000,00 грн пені, 170 000,00 грн неустойки нарахованої в звязку з неповерненням обєкта оренди, 1 948,21 грн - 3 % річних від суми заборгованості.
Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги є частково обгрунтованими та такими, що підлягають до задоволення частково.
При винесенні постанови колегія суддів виходила з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є зокрема, договори та інші правочини.
Як передбачено статтею 174 Господарського кодексу України однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але які йому не суперечать.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зі змісту позовної заяви та встановлених обставин вбачається, що між сторонами виникли правовідносини, які випливають з оренди майна.
Підставою виникнення правовідносин між сторонами є Договір оренди приміщення №1 від 04.01.2021.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (часина 1 статті 759 Цивільного кодексу України). Аналогічні положення закріплені у частині 1 статті 283 Господарського кодексу України.
Згідно Додатку №1 до Договору оренди приміщення №1 від 04.01.2021 Актом прийому передачі приміщення оренду від 09.01.2023, орендодавець передав, орендар прийняв майно. Зауваження до вказаного акту в матеріали справи не містять.
Згідно частини 1 статті 762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Частиною 5 цієї статті встановлено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
У відповідності до часини 1 статті 286 Господарського кодексу України, орендна плата це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Згідно п.1.2. Договору оренди, за користування зазначеним нежитловим приміщенням Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату в місяць у розмірі еквівалентному 1500,00 доларів США в гривнях, згідно курсу НБУ визначеного на перше число кожного місяця.
Пунктом 1.6 Договору оренди, Орендодавець вправі односторонньо змінити розмір орендної плати в випадку зміни кон?юнктури ринку,не частіше ніж один раз на рік, шляхом направлення / вручення на адресу Орендаря відповідного повідомлення. В такому випадку розмір орендної плати вважається зміненим з першого числа місяця наступного за місяцем в якому було скеровано / вручено відповідне повідомлення.
На виконання пункту 1.6 Договору оренди, листом від 15.07.20.21 №15/07-21 позивачем було повідомлено відповідача про необхідність внесення змін до п. 1.2. Договору оренди приміщення від 04.01.2021 в частині збільшення вартості оренди до 1800,00 дол. США. До вказаного листа було долучено Додатковий договір №2 про внесення змін в Договір оренди приміщення №1 від 04.01.2021.
В свою чергу, відповідач листом від 11.08.2021 вих. №445 просив позивача погодити укладення надісланої Додаткової угоди №2 до Договору із 01.01.2022.
Позивач погодився на відтермінування збільшення орендної плати до 01.01.2022, що підтверджується листом №22/08.
На виконання вказаної домовленості відповідач в січні та лютому 2022 року здійснював сплату орендної плати в розмірі обумовленому сторонами Додатковим договором №2. Однак, в подальшому почав сплачувати 1/3 від розміру орендної плати.
Відтак посилання відповідача на те, що орендна плата за приміщення не змінилас, оскільки між сторонами не укладалась додаткова угода до договору, оцінюються судом критично, оскільки умовами укладеного договору сторони погодили право орендодавця односторонньо змінити розмір орендної плати шляхом направлення орендарю листа.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону (пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17).
Фактичне виконання усіма сторонами спірного договору виключає кваліфікацію цього договору як неукладеного. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини восьмої статті 181 Господарського кодексу України, за змістом якої визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) може мати місце на стадії укладення господарського договору, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов.
Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 11.10.2018 у справі № 922/189/18, від 21.06.2022 у cправі №917/253/21.
Матеріалами справи підтверджено, що договір виконувався сторонами, а відтак відсутні підстави вважати його неукладеним.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Стаття 599 Цивільного кодексу України вказує на те, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги встановлені статтею 193 Господарського кодексу України.
Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до розрахунку орендної плати нежитлових приміщень заборгованість відповідача за Договором станом на 17.03.2023 складала 171 762,82 грн.
Враховуючи викладене суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що відповідач не спростував, не надав доказів виконання договору в частині сплати орендної плати, відтак, вимога позивача про стягнення з відповідача 171 762,82 грн заборгованості по орендній платі є обґрунтованою та такою, що підлягає до задоволення.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дослідив питання щодо підстав набуття позивачем права власності на об'єкт оренди, колегія суддів вказує наступне.
Предметом даного позову є стягнення заборгованості по орендній платі. Таким чином, доказуванню підлягає наявність або відсутність заборгованості. Відповідач уклав з Позивачем договір оренди, користувався орендованим майном з 09.01.2021 року та належно здійснював оплату за оренду до березня 2022 року, що останнім не заперечується
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 909/243/18, зазначив, що предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів.
Відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У відповідності до ч, 1 ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а іншими обставинами, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. При цьому, обставини, які не мають значення для вирішення справи по суті, не підлягають доказуванню сторонами та встановленню судом.
"Надмірне" (понад межі вказані вище) використання представником Відповідача категорії "предмет спору" призводить до "виходу" за межі предмету доказування, тобто з?ясування тих обставин, які не є змістом вимог чи заперечень сторін та не відносяться до інших обставин, які мають значення для вирішення справи по суті.
Відтак, дослідження підстави набуття права власності на об?єкт перухомого майна є невмотивованим, оскільки ці обставини не підтверджують заявлені вимоги чи заперечення та не мають іншого значення для розгляду справи. В рамках даної справи дослідженню та всталовленню підлягає факт порушення відповідачем умов укладеного між сторопами договору оренди приміщения, що призвело до виникнения в нього заборгованості перед позивачем.
Разом з тим, Верховний Суд у складі Об?єднаної палати Касаційного цивільного суду у своїй Постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 висловлює наступний висновок про застосування порми права.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Великою Палатою Верховного Суду в Постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрипу venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.
Дії відповідача, який уклав договір оренди, виконував його умови (користувався приміщенням та сплачував орендну плату), а згодом заперечує існування об?єкта оренди, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісним.
Відтак, суд критично оцінює докази апеляційної скарги пронаявність чи відсутність у відповідача права власності на об'єкт оренди.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Господарський суд першої інстанції вірно встановив, що нарахування 3% річних відповідає положенням чинного законодавства у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення 1948,21 грн 3% річних підлягають до задоволення.
Щодо позовних вимог в частині стягнення 170 000,00 грн пені, колегія суддів вказує наступне.
Згідно з п.1.2. Додаткового договору №2 до Договору оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року в разі протермінування оплати Орендар сплачує пеню в розмірі 2% від неоплаченої суми (суми заборгованості), за кожен день прострочення.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Стаття 3 вказаного Закону закріплює, що розмір пені, передбачений статтею 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Отже, за приписами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки і відповідно, якщо розмір пені, встановлений договором, є меншим від подвійної облікової ставки НБУ застосовується розмір пені встановлений договором.
Відтак, оскільки розмір пені, визначений у розмірі 2% від суми загального зобов'язання, поглинається розміром пені, визначеним подвійною обліковою ставкою НБУ за кожний день прострочення, пеня підлягає нарахування тільки у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення.
Місцевий господарський суд здійснив вірний розрахунок пені в розмірі подвійної облікової ставки НБ України за запропонований позивачем період, та встановив, що до задоволення підлягає пеня в розмірі 42 522,21 грн.
Разом з тим, позивач просив суд стягнути неустойку в розмірі 170 000,00 грн.
Матеріалами справи підтверджено, що неповернення об'єкту оренди після припинення дії Договору, відбулося з вини самого орендаря (відповідача), який добровільно не повернув об'єкт оренди позивачу, та продовжує користуватися орендованим майном.
Невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 ЦК України обов'язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини другої статті 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Тобто, неустойка згідно із частиною другої статті 785 ЦК України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).
Водночас, неустойка за частиною другою статті 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов'язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Беручи до уваги припинення дії Договору оренди та невиконання п. 4.2. Договору щодо повернення майна, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість та законність позовних вимог в частині стягнення з відповідача 170 000,00 грн неустойки.
Враховуючи вищевикладене та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів вказує, що за наслідками апеляційного перегляду доводи апелянта не знайшли свого підтвердження в ході розгляду апеляційної скарги. Ці доводи не спростовують висновків, наведених в рішенні господарського суду Львівської області від 07.12.2023 року у справі №914/1745/23.
Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Підсумовуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
Судові витрати
З огляду на те, що суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись, ст. ст. 86, 197, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд
1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Кавер Енерджі Плюс” б/н від 19.01.2024 (вх. № 01-04/234/24 від 19.01.2024) залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 у справі № 914/1745/23 залишити без змін.
3.Судовий збір сплачений за апеляційну скаргу покласти на апелянта.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Строки та порядок оскарження постанов апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.
Повний текст постанови виготовлено 15.04.2024.
Головуючий суддя О.С. Скрипчук
Суддя О.В. Зварич
Суддя Н.М. Кравчук