ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.04.2024Справа № 910/20117/23
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи
За позовом Підприємства об'єднання громадян «Ламвир» Звенигородської районної громадської організації осіб з інвалідністю «Успіх»
до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль»
третя особа, як не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1
про визнання правочину недійсним
Представники учасників справи:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився;
від третьої особи: не з'явився.
29.12.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Підприємства об'єднання громадян «Ламвир» Звенигородської районної громадської організації осіб з інвалідністю «Успіх» з вимогами до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 та додаткових угод до нього.
В обґрунтування позовних вимог позивач стверджує, що Кредитний договір №011/23180/510657 від 21.02.2019 та додаткові угоди до нього укладені із порушенням законодавства, а тому підлягають визнанню недійсними.
29.12.2023 автоматизований розподіл судової справи між суддями не відбувся, оскільки не вистачило потрібної кількості суддів для проведення розподілу справи.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 01.01.2024 позов було передано на розгляд судді Яковенко А.В., проте на підставі розпорядження керівника апарату суду від 11.01.2024 було проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді Яковенко А.В., та позов передано на розгляд судді Спичаку О.М.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від16.01.2024 відкрито провадження у справі №910/20117/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 14.02.2024, залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Кобилецького Олександра Петровича, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
02.02.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позову, вказавши, що правовідносини між сторонами не регулюються законодавством у сфері споживчого кредитування. Крім того, відповідачем заявлено про застосування позовної давності.
У підготовчому засіданні 14.02.2024 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 28.02.2024.
У підготовчому засіданні 28.02.2024 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 20.03.2024.
У судовому засіданні 20.03.2024 судом було розпочато розгляд справи по суті спору (відкрито судове засідання для розгляду справи по суті спору) та постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення судового засідання на 03.04.2024.
03.04.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про залишення позову без розгляду.
03.04.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача.
Розглянувши у судовому засіданні 03.04.2024 заяву позивача про залишення позову без розгляду, суд відмовив в її задоволенні, оскільки відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.
Як вбачається із даної норми, вказане право позивача може бути реалізоване лише до початку розгляду справи по суті.
Однак, позивачем подано заяву про залишення без розгляду позову у справі №910/20117/23 вже після того, як суд розпочав розгляд справи по суті (розгляд справи по суті було розпочато 20.03.2024).
За наведених обставин суд відхиляє подану позивачем 03.04.2024 заяву про залишення без розгляду позову у справі №910/20117/23.
Представник позивача та представник відповідача у судове засідання 03.04.2024 не з'явились, про призначене судове засідання були повідомлені належним чином шляхом надсилання ухвали суду до електронного кабінету відповідача, що підтверджується інформацією з бази «Діловодство спеціалізованого суду».
У судовому засіданні 03.04.2024 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
21.02.2019 між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та Підприємством об'єднання громадян «Ламвир» Звенигородської районної громадської організації осіб з інвалідністю «Успіх» (попередня назва - Підприємство об'єднання громадян «Проектбудсервіс» Звенигородської районної громадської організації інвалідів «Надія») (позичальник) укладено Кредитний договір №011/23180/510657, відповідно до умов якого кредитор збов'язується надати позичальнику кредитні кошти у формі не відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування в сумі 750000,00 грн, а позичальник зобов'язується використати кредит за цільовим призначенням, повернути суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом відповідно до графіку погашення заборгованості за кредитом та сплати процентів та комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені договором.
Відповідно до п. 1.3 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 кінцевий термін погашення Кредиту Позичальником - 21.02.2022 або інша дата, визначена відповідно до пункту 5.4. або статті 8 Договору (останній день строку користування Кредитом, в який Позичальник має здійснити остаточне погашення будь-якої заборгованості за Договором).
Згідно з п. 1.4 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 кредит надається Позичальнику на розвиток бізнесу, окрім витрат на придбання послуг, сировини, матеріалів, які будуть використані у виробництві продукції, внесків до статутного фонду Позичальника, благодійні внески, виплату дивідендів, надання/ повернення фінансової допомоги, надання кредитів, погашення інших кредитів.
Відповідно до п. 2.1 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 протягом всього строку фактичного користування Кредитом Позичальник зобов'язаний сплачувати щомісяця Кредитору проценти, сума яких розраховується на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 28% річних, в т.ч. за користуванням Кредитом після настання кінцевого терміну погашення Кредиту, визначеного пунктом 1.3. Договору. Розмір процентної ставки може змінюватися в порядку та випадках, передбачених цим Договором.
Згідно з п. 2.2 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 за надання Кредиту за Договором Позичальник сплачує Кредитору разову комісію в розмірі 7425,00 грн., без ПДВ. Сума комісії підлягає сплаті одноразово у повному обсязі в день перерахування Кредиту (першого траншу Кредиту) на рахунок Позичальника до надання Позичальнику кредитних коштів.
У п. 2.3 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 погоджено, що нарахування процентів за Кредитом здійснюється виходячи із фактичної кількості днів у місяці та році. Проценти нараховуються щоденно на залишок фактичної заборгованості Позичальника за Кредитом протягом всього строку користування Кредитом. При розрахунку процентів враховується день видачі кредиту (частини кредиту) та не враховується день погашення кредиту в повному обсязі.
Сторони дійшли згоди, що процента ставки за кредитом збільшується на 200 базисних пунктів в порядку, передбаченому договором, у випадках невиконання або неналежного виконання позичальником будь-якої з умов, передбачених п. 3.6 та/або п. 6.1 та/або п. 8.1.4 договору. Процентна ставка по Кредиту, визначена пунктом 2.1. Договору, підвищується в перший Банківський день календарного місяця, наступного за місяцем, в якому Кредитору стало відомо про настання обставини, визначеної першим абзацом цього пункту 2.4. Договору (далі - Дата зміни). Підвищення процентної ставки відповідно до даного пункту Договору не є зміною умов Договору в односторонньому порядку та така зміна процентної ставки не потребує укладення додаткової угоди до Договору. На розсуд Кредитора збільшення Процентної ставки за Кредитом згідно умов цього пункту 2.4. Договору може не застосовуватись. Під поняттям «Базисний пункт» Сторони розуміють значення, що дорівнює одній сотій частині одного процента. Під поняттям «банківський день» Сторони розуміють робочий день Кредитора, протягом якого приймаються документи клієнтів на переказ і документи на відкликання та здійснюється їх оброблення, передавання і виконання (п. 2.4 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019).
Згідно з п. 2.5 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 процентна ставка, змінена згідно пункту 2.4. Договору, знижується до розміру, що діяв до моменту її підвищення, в перший Банківський день календарного місяця, наступного за місяцем, в якому Кредитору стало відомо про припинення дії обставини, зазначеної в пункті 2.4. Договору (Дата зміни-2).
Відповідно до п. 2.6 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 Кредитор зобов'язаний письмово повідомити Позичальника про зміну процентної ставки. Позичальник сплачує проценти відповідно до нової процентної ставки, починаючи з відповідної дати зміни процентної ставки. Позичальник зобов'язаний протягом 30нів з дати зміни процентної ставки з'явитися до Кредитора з метою підписання Графіку в новій редакції. У випадку невиконання Позичальником зазначеного обов'язку. Сторони домовились, що розрахований та підписаний Кредитором самостійно новий Графік вважається складеним належним чином, є невід'ємною частиною Договору та підставою для визначення розміру зобов'язань Позичальника за Договором.
Згідно з п. 2.7 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 у випадку надання кредитором довідки про наявність Кредиту за запитом Позичальника, до моменту отримання такої довідки, Позичальник зобов'язаний сплатити Кредитору комісію (в т.ч. ПДВ), в розмірі, визначеному тарифами Кредитора на дату надання довідки. Довідка надається після оплати комісії.
У разі дострокового часткового чи дострокового повного погашення заборгованості за Кредитом за ініціативою Позичальника, Позичальник зобов'язаний сплатити Кредитору комісію в розмірі, визначеному Тарифами, станом на дату дострокового часткового або дострокового повного погашення заборгованості за Кредитом. Зазначена в цьому пункті Договору комісія підлягає сплаті Позичальником одночасно із здійсненням дострокового погашення Кредиту відповідно до умов пункту 5.5 Договору (п. 2.8 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019).
Відповідно до п. 2.9 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 у випадку внесення змін до Договору та/або до Договорів забезпечення за ініціативою Позичальника, до підписання таких змін, Позичальник зобов'язаний сплатити Кредитору комісію за внесення таких змін, в розмірі, визначеному тарифами Кредитора на дату укладання відповідної додаткової угоди про зміни до Договору та/або до Договорів забезпечення.
Відповідно до п. 2.10 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 у разі надання Кредитором інформації про стан заборгованості Позичальника за Договором у вигляді виписки, Позичальник зобов'язаний сплатити Кредитору комісію в розмірі, визначеному Тарифами, станом на дату надання відповідної виписки. Комісія підлягає сплаті до моменту отримання Позичальником зазначеної виписки.
15.04.2020 між сторонами укладено Додаткову угоду №1, 28.07.2020 - Додаткову угоду №2, 25.01.2021 - Додаткову угоду №3, 03.06.2021 - Додаткову угоду №4, 29.09.2021 - Додаткову угоду №5, 19.07.2022 - Додаткову угоду №6.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що банк не дотримався вимог законодавства, оскільки не зазначив реальної процентної ставки (реальна процента ставка є завуальованою), банком порушено Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, які затверджені постановою Правління НБУ №49 від 08.06.2017; банк не дотримався вимог законодавства, оскільки не вказав абсолютного значення подорожчання кредиту; банк не дотримався вимог законодавства, оскільки не подав інформацію позичальнику про вартість всіх супутніх послуг.
Зокрема, як вказує позивач, у договорі про надання споживчого кредиту мають зазначатися: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. При цьому споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Забороняється у будь-який спосіб ускладнювати прочитання споживачем тексту детального розпису сукупної вартості споживчого кредиту, зазначеного у договорі про надання споживчого кредиту або у додатку до такого договору, у тому числі шляхом друкування його кеглем, меншим за кегль шрифту основного тексту, злиття кольору шрифту з кольором фону.
Однією з обов'язкових умов кредитного договору є детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. Згідно з пунктом 3.3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України № 168 від 10.05.2007 року (далі - Правила), Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту, б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту.
АТ «Райффайзен Банк» не дотримався вимог законодавства: не зазначив реальної процентної ставки (реальна процентна ставка є завуальованою в договорі та додаткових угодах), не вказано абсолютного значення подорожчання кредиту, не подано інформації про вартість всіх супутніх послуг. Внаслідок цього споживач позбавлений був реальної можливості зробити свідомий вибір щодо необхідності кредитування у обраному банку. Вказане є підставою такого способу захисту порушених прав як визнання кредитного договору недійсним.
3 аналізу Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019, додаткової угоди №1 від 13.04.2020 р., додаткової угоди №2 від 28.07.2020 р., додаткової угоди №3 від 21.01.2021 р., додаткової угоди №4 від03.06.2021, додаткової угоди №5 від 29.09.2021 р., додаткової угоди №6 від 27.08.2022 р. випливає, що порядок обрахунків, викладених банком, суперечать чинному законодавству.
АТ «Райффайзен Банк» включено в кредитний договір умову про те, що банк має право в односторонньому порядку без згоди позичальника змінити розмір відсоткової ставки за кредитом. Однак така умова є несправедливою для позичальника, оскільки останній не має можливості надати згоду чи відмовитися щодо істотної умови договору. Тому на підставі п.4 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» умова, якою встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки є несправедливою. Тоді така умова може бути змінена або визнана недійсною судом.
За таких обставин, посилаючись на норми ст. 230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсними Кредитний договір №011/23180/510657 від 21.02.2019 та додаткові угоди до нього.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказав на те, що правовідносини між сторонами не регулюються законодавством у сфері споживчого кредитування. Крім того, відповідачем заявлено про застосування позовної давності.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов наступних висновків.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
За положеннями ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.
Під обманом необхідно розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.
Суд зазначає, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами існування обставин, які є підставами стверджувати, що оспорювані правочини були вчинені позивачем під впливом оману (ст. 230 Цивільного кодексу України).
Зокрема, як вбачається з позовної заяви, позивач вказує на порушення законодавства, яке регулює правовідносини у сфері споживчого кредитування.
Однак, законодавство у сфері споживчого кредитування не застосовується до правовідносин між сторонами, оскільки позивач не є споживачем в розумінні Закону України «Про споживче кредитування» та Закону України «про захист прав споживачів», а кредит брався позивачем для розвитку бізнесу (п. 1.4 Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019).
Отже, судом відхиляються визначені позивачем підстави позову для визнання недійсними Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 та додаткових угод до нього.
Крім того, положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Частинами 1 і 2 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80- 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).
У постанові Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21 зазначено, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).
Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.
Фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі №908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 Цивільного кодексу України).
Верховний Суд у постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 уточнив зазначений висновок, сформулювавши свій висновок таким чином: «Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача…».
Таким чином, оскільки з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивачем сплачувались грошові кошти на виконання умов оспорюваного договору, тоді як позивач не просить застосувати наслідки недійсності вказаного правочину, а обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, суд дійшов висновку відмовити у позові Підприємства об'єднання громадян «Ламвир» Звенигородської районної громадської організації осіб з інвалідністю «Успіх» до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсними Кредитного договору №011/23180/510657 від 21.02.2019 та додаткових угод до нього.
Що стосується заяви відповідача про застосування позовної давності, суд зазначає, що стаття 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).
Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.
Позовна давність як цивільно-правова категорія наділена такими ознаками: 1) має юридичний склад; 2) позначає сплив строку; 3) має правоприпиняючий характер, оскільки припиняє право на позов у матеріальному розумінні (право на задоволення позову); 4) застосовується у випадках порушення цивільних прав та інтересів особи; 5) встановлюється щодо вимог, які мають майновий характер, і деяких нематеріальних благ, передбачених законом; 6) застосовується лише за ініціативою сторони спору.
Застосування позовної давності в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі лімітування цього права часовими рамками) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови:
1) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду в такий спосіб чи такою мірою, що б зводити нанівець саму сутність цього права;
2) таке обмеження повинно мати легітимну мету;
3) має бути забезпечене належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» за заявами № 22083/93, 22095/93; пункт 31 рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, пункт 75 рішення від 07 грудня 2010 року у справі «Seal v. The United Kingdom» за заявою № 50330/07), а саме:
- строк позовної давності не повинен бути очевидно й надмірно коротким (unduly short) (пункт 76 рішення від 18 березня 2008 року у справі «Dacia S.R.L. v/ Moldova» за заявою № 3052/04);
- застосування позовної давності має бути передбачуваним (пункт 76 рішення від 20 травня 2010 року у справі «Lelas v. Croatia» за заявою №55555/08);
- механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також мусить корелюватися із суб'єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункт 52 рішення від 20 грудня 2007 року у справі «Phinikaridou v. Cyprus» за заявою № 23890/02).
Виходячи з вимог ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.
Так як суд дійшов висновку відмовити у позові у зв'язку з необґрунтованістю, відсутні підстави для вирішення питання спливу позовної давності.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою у позові (підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 226, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
1. Відмовити у позові.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено та підписано 15.04.2024.
Суддя О.М. Спичак