Справа № 170/540/21 Головуючий у 1 інстанції: Стрілець Н. В.
Провадження № 22-ц/802/332/24 Доповідач: Федонюк С. Ю.
04 квітня 2024 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,
з участю:
секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майні колишнього подружжя, поділ майна, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником ОСОБА_2 , на рішення Шацького районного суду Волинської області від 28 грудня 2023 року,
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 03.03.1995 між сторонами укладено шлюб, зареєстрований Олеською сільською радою Любомльського району Волинської області, актовий запис №3. ІНФОРМАЦІЯ_1 в подружжя народився син ОСОБА_4 . Рішенням Шацької селищної ради № 2 від 31.05.1995 відповідачу була надана земельна ділянка під будівництво індивідуального житлового будинку загальною площею 0,16 га на АДРЕСА_1 та зобов'язано в трьохмісячний строк виготовити будівельний паспорт, а в шестимісячний строк приступити до будівництва житлового будинку.
Позивач вказував, що 05.07.1995 згідно з актом було винесено межі земельної ділянки на АДРЕСА_1 , у смт Шацьк зі схемою її забудови. Тоді ж відповідачу було видано свідоцтво на забудову цієї земельної ділянки та дозвіл на заселення.
В період з червня 1995 року по листопад 1996 року спільною працею, за спільні кошти подружжя було зведено житловий будинок і хлів та тоді ж сім'єю з трьох осіб сторони переїхали проживати до будинку.
Зазначав, що 19.12.2000 рішенням Шацького районного суду Волинської області у справі № 2-135 шлюб було розірвано, про що 09.01.2001 Відділом ДРАЦС Шацького РУЮ було видано свідоцтво про розірвання шлюбу.
Як зазначав ОСОБА_1 , у 2002 році відповідачка вдруге одружилась та переїхала проживати в м. Ужгород, а позивач з сином продовжували проживати у спірному майні. У вересні 2013 року їх сину було виявлено пухлину головного мозку і тоді ж відповідач повернулась до спірного майна в смт Шацьк.
Позивач також стверджував, що 08.01.2014 виїхав зі спірного майна проживати окремо, що підтверджується відміткою в його паспорті про зміну реєстрації місця проживання, а ІНФОРМАЦІЯ_3 їх син помер.
Вказував про те, що в квітні 2020 року під час розгляду справи №170/237/20 за його позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою йому стало відомо, що відповідач отримала свідоцтво про право власності на спірне майно №95 від 04.01.2006 року, видане їй Шацькою селищною радою, та зареєструвала право власності на спірне майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень виключно за собою.
Вважає, що побудований у 1995 році ними житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя в силу положень ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 22 КпШС України. Приписи аналогічного змісту містяться у діючому на час розгляду справи Сімейному кодексі України (статті 68-71).
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на частки у житловому будинку (Літер А-1) загальною площею 134,3 кв.м, житловою площею 83,1 кв.м, який збудований на земельній ділянці з кадастровим номером 0725755100:03:001:1009, та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за №207763807257, стягнути з відповідача на його користь судові витрати.
Рішенням Шацького районного суду Волинської області від 28 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із даним рішенням суду, ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення та задовольнити його позов у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
На обгрунтування доводів апеляційної скарги вказував, що суд, вирішуючи питання пропуску позивачем строку позовної давності, протиправно прийняв до уваги та визначив початок перебігу строку з 2010 року. Зазначив, що з часу смерті їхнього сина, а саме з жовтня 2014 року сторони питання щодо поділу спірного будинку не піднімали. У позивача залишилась чітка уява про те, що спірне майно залишається їхньою спільною власністю. Саме з квітня 2020 року, коли між сторонами виник спір щодо меж земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою відповідачки та на якій розташований будинок, йому стало відомо про порушення його права спільної сумісної власності на спірний житловий будинок, про одностороннє скасування відповідачкою попередніх домовленостей щодо спільного майна та ознайомився із правовстановлюючими документами на майно.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 вказувала, що той факт, що спірний будинок був повністю збудований у період 1995-1996 років, не підтверджується жодними доказами, так само не підтверджується жодними доказами твердження позивача про те, що спірне майно побудоване за спільні кошти подружжя. ОСОБА_3 зазначила, що на час побудови житлового будинку у них не було достатньо коштів на будівництво, позивач не мав постійного доходу, вона також тоді не працювала, тому зведення будинку здійснювалось виключно за кошти її матері та значно пізніше 1995-1996 років, у той час, коли шлюб із ОСОБА_5 був розірваний. Також відповідач ОСОБА_3 ствердила, що позивачу ще в 2010 році стало відомо про документальне оформлення нею права власності на спірний житловий будинок у 2005 році, зокрема, при оформленні заповіту на сина. В той час, хоча шлюб між ними і був розірваний, однак існувала домовленість про те, що кожен із них своє майно заповість сину. Тому відповідач вважає, що спір не підлягає судовому розгляду, оскільки пройшов термін позовної давності і позивачем не доведено поважності причин його пропуску.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені в апеляційній скарзі позивача та відзиві відповідача на апеляційну скаргу, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що хоча спірне майно і є спільним майном подружжя, проте позивач звернувся до суду із пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Як видно зі змісту апеляційної скарги, позивач ОСОБА_1 не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині застосування ним наслідків спливу строку позовної давності та визначення початку такого строку. Натомість, відповідач ОСОБА_3 , хоча й доводила, що вигляд та вартість спірного будинку на час подання позову повністю змінено від часу його первинної побудови за період шлюбу з позивачем, проведено значні поліпшення та ремонтні роботи завдяки вкладеним нею зусиллям та коштам, однак нею судове рішення не оскаржене, а тому вважається, що вона погоджується з висновком суду про віднесення спірного майна до спільної сумісної власності подружжя.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з березня 1995 року по 2000 рік. В період шлюбу в сторін народився син ОСОБА_4 .
Рішенням виконавчого комітету Шацької селищної ради від 31.05.1995 №2 ОСОБА_3 виділено земельну ділянку під будівництво індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 загальною площею 0,16 га (а.с.6 т.1).
Згідно з наданими сторонами доказами житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , був побудований в 1995-1997 роках, що також підтверджується матеріалами інвентаризаційної справи, поясненнями свідків, зокрема ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які безпосередньо здійснювали роботи з його будівництва.
Як пояснили сторони, після укладення шлюбу сім'я ОСОБА_5 проживала в Шацьку на квартирі, а в кінці 1996 початку 1997 року перейшла в спірний будинок, який всередині був не повністю облаштований, проте придатний для проживання.
19 грудня 2000 року рішенням Шацького районного суду Волинської області шлюб між сторонами було розірвано. 09 січня 2001 року розірвання шлюбу було зареєстровано, що підтверджено повторним свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 (а.с. 10 т.1). Відповідач після розірвання шлюбу залишила прізвище ОСОБА_5 .
Зі змісту рішення суду видно, що сторони тривалий час до подачі позову вже не проживали разом як подружжя і не вели спільного господарства.
Після розірвання шлюбу з позивачем відповідач ще проживала в даному будинку з сином, займалась його вихованням та утримувала будинок.
За згодою відповідача позивач теж проживав у даному будинку.
У 2002 році відповідач ОСОБА_3 повторно вступила в шлюб і після цього переїхала з сином до м.Ужгород, не полишаючи інтересу до цього житла та регулярно відвідуючи його, однак у зв'язку із виявленим важким захворюванням їх сина у вересні 2013 року вона повернулась до спірного помешкання.
Згідно з довідкою відділу «ЦНАП» Шацької селищної ради ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 у період з 22.10.1997 по 18.02.2014 року (а.с. 148 т. 1).
Як убачається з матеріалів справи, на підставі рішення виконкому Шацької селищної ради від 14.09.2005 року № 95 ОСОБА_3 04.01.2006 року видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно - будинок на АДРЕСА_1 , що зареєстровано В КП Волинське БТІ 05.01.2006 року за № НОМЕР_2 та відповідні відомості внесено в Державний реєстр речових прав.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на вищезазначені норми, у цій справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин.
Питання спільної власності подружжя регулював Кодекс про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час побудови житлового будинку (1995-1997 роки) та припинення подружнього життя сторонами і розірвання ними шлюбу.
Відповідно до статті 44 КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану.
Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому, суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).
Згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР в редакції, чинній на час розірвання шлюбу між сторонами в справі, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 11 КпШС України).
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Це момент, коли між колишніми чоловіком і дружиною виникає спір стосовно цього майна. Зокрема, коли один з подружжя, на кого оформлено майно, намагається його продати (відчужити) і про це стало відому іншому з них.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України цей кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Отже, стаття 60 СК України та стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Викладене узгоджується із правовими позиціями, висловленими у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на зазначене, враховуючи, що відповідачка не оскаржує рішення суду в цій частині, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірний житловий будинок є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки його збудовано у шлюбі.
У редакції діючого на час подання позову Цивільного кодексу регулювання правовідносин в частині застосування строку позовної давності є аналогічним до норм попередньої редакції. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.
При цьому, початок перебігу позовної давності пов'язується насамперед з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права) так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Вищенаведене узгоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 10 серпня 2022 року у справі № 541/312/21 (провадження № 61-2731св22).
Частиною першою, другою статті 95 ЦПК України, визначено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Вирішуючи питання спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками місцевого суду, який виходив з того, що у справі наявні належні та допустимі письмові докази того, що ОСОБА_1 у період з 22.10.1997 та 18.02.2014 проживав за адресою АДРЕСА_1 . Дана обставина підтверджена відмітками в паспорті позивача та довідкою про реєстрацію місця проживання, виданою Шацькою селищною радою (а.с. 14, 148 т. 1).
Також судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 у 2010 році замінила двері в будинку на броньовані, тобто замінила замки, для того, щоб позивач ОСОБА_1 не міг продовжувати користуватися усім спірним будинком.
Відповідач ОСОБА_3 у суді пояснила, що з позивачем у неї були неприязні стосунки, пов'язані із його зловживанням спиртними напоями, неналежним використанням спірного житла, неоплатою за його обслуговування та поганим ставленням до їх сина, зокрема, крадіжкою значної суми коштів з кімнати сина. Дану обставину позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні не заперечив.
Крім того, відповідач ствердила, що позивачу у 2010 році достеменно стало відомо про оформлення нею права власності на спірний будинок на своє ім'я, коли вони вирішили скласти заповіт на своє майно в користь сина. Вказала, що вони з позивачем удвох ходили до нотаріуса і позивач бачив усі документи на будинок, а нотаріус йому повідомила, що йому не потрібно нічого підписувати, бо майно оформлене на бувшу дружину - ОСОБА_3 . В цей день заповіт на сина склала лише вона.
В апеляційній скарзі та в судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач і його представник доводили, що судом першої інстанції неправильно визначено початок відліку строку позовної давності з 2010 року, а покликались на те, що ОСОБА_1 стало відомо про наявність документів на право власності на спірне майно за бувшою дружиною, оформлених ще у 2005 році, при розгляді іншої справи у квітні 2020 року.
Разом з тим, сторони в суді підтвердили, що після того, як їм стало відомо про тяжке захворювання їх сина, вони обговорювали питання про те, що для його лікування відповідач продасть будинок, отже позивач і в 2014 році також був обізнаний, що майно оформлене на ім'я відповідачки.
Судом також встановлено, що позивач 18 лютого 2014 року знявся з реєстрації за місцем спірного житла та перейшов проживати за іншою адресою і згодом вдруге одружився.
Разом з тим, і при оформленні зняття з реєстрації місця проживання за адресою спірного будинку: АДРЕСА_1 , позивач ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , маючи на руках будинкову книгу, де є штамп із відміткою БТІ про власника майна, також був обізнаний із цією обставиною, що спростовує його твердження про те, що вперше йому стало відомо про оформлення за відповідачкою цього будинковолодіння лише в 2020 році.
Проте, після смерті сина в жовтні 2014 року ОСОБА_1 , достеменно знаючи, що бувша дружина не продала будинок, який був оформлений на неї, продовжувала проживати в цьому житлі зі своїм другим чоловіком, робила в будинку капітальний ремонт, він не мав доступу до цього майна, не міг користуватися ним, однак до серпня 2021 року (дня подачі даного позову) не ставив питання про поділ житлового будинку, знаючи, що його права порушені.
Ствердження позивача ОСОБА_1 , що йому не було відомо, хто являється власником приватного житлового будинку, де він мешкав понад понад 9 років після оформлення права власності, підлягає сумніву, оскільки відомості про власників приватних житлових будинків не являлися таємницею для органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади, куди він міг неодноразово звертатися.
Таким чином, на думку колегії суддів, доводи апеляційної скарги щодо необгрунтованості висновку суду про початок відліку строку позовної давності з 2010 року не знайшли свого підтвердження, однак ці доводи також не впливають на правильність рішення суду і з огляду на те, що матеріалами справи встановлено, що і в 2014 році позивачу було достеменно відомо про порушення його прав, проте і з цього часу ним пропущено строк для подання позову про поділ майна подружжя.
Отже, суд дійшов правильного висновку, що у позивача виникло право на захист його порушених прав як співвласника житлового будинку на володіння, користування та розпорядження спільною сумісною власністю, яким він не скористався упродовж більше як три роки, а тому пропустив строк позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя, що є підставою для відмови у позові.
Інші доводи апеляційної скарги про те, що суд, вирішуючи питання пропуску позивачем строку позовної давності, протиправно не прийняв до уваги зазначені позивачем обставини, колегія суддів відхиляє.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для визнання незаконності чи необґрунтованості оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Шацького районного суду Волинської області від 28 грудня 2023 року в даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий - суддя
Судді