Справа № 640/27970/21
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Панкеєва В.А.
Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.
12 квітня 2024 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Полотнянка Ю.П.
суддів: Драчук Т. О. Смілянця Е. С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року у справі за адміністративним позовом Головного управління Національної поліції у м. Києві до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди,
Головне управління Національної поліції у місті Києві звернулось до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути з відповідача матеріальну шкоду в сумі 180052,88 грн.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 11.12.2023 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції оскаржив відповідач. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задоволити.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до наказу Головного управління Національної поліції у м.Києві від 30.01.2019 № 53 "Про закріплення службового транспорту", зокрема за поліцейським-водієм взводу №1 автотранспортної роти старшим сержантом поліції ОСОБА_1 було закріплено службовий автомобіль СКС MOU-04МП, 2017 року випуску, інвентарний номер 935, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 . Одночасно, вказаним наказом (підпункт 2 пункту 1 наказової частини), працівників, за якими закріплено службові автомобілі, попереджено про матеріальну відповідальність згідно з вимогами чинного законодавства України (а.с.26-35).
01 травня 2019 року о 23 год. 10 хв. ОСОБА_1 , керуючи автомобілем "Mitsubishi" (СКС MOU-04 МП), н.з. НОМЕР_2 (на синьому фоні), рухаючись на перехресті вул.Васильківська та вул.Коновальця у м.Києві, виїхав на перехрестя на заборонений червоний сигнал світлофора з увімкненим синім проблисковим маячком, не впевнившись, що не створить небезпеки чи перешкоди іншим учасникам руху, в результаті чого здійснив зіткнення з автомобілем "Toyota RAV 4", н.з. НОМЕР_3 , в результаті якого транспортні засоби отримали механічні пошкодження, а водії тілесні ушкодження.
Постановою Голосіївського районного суду м.Києва від 16 вересня 2019 року у справі № 752/11385/19 ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП, провадження по справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ознаками правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП закрито, у зв'язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення.
Постановою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року у справі №752/11385/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Голосіївського районного суду м.Києва від 16 вересня 2019 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ст.124 КУпАП - без зміни.
Відповідно до висновку експертного дослідження від 23.05.2019 № 13-3/227 матеріальний збиток, завданий центру забезпечення №2 ГУНП у м.Києві внаслідок пошкодження службового автомобіля "Mitsubishi" (CKC MOU-04МП), державний номерний знак НОМЕР_2 , складає 180052,88 грн (сто вісімдесят тисяч п'ятдесят дві гривні 88 коп).
Позивач вважає, що відповідач своїми неправомірними діями завдав пошкоджень службовому автомобілю, у зв'язку із чим звернувся до суду із позовом щодо відшкодування завданих збитків.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що підстави для повної матеріальної відповідальності ОСОБА_1 відповідно до вимог, передбачених ст.134 КЗпП України, відсутні, оскільки під час розгляду справи позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження завдання відповідачем шкоди у вигляді пошкодження транспортного засобу внаслідок умисних протиправних дій.
Крім того суд зазначив, що Головним управлінням Національної поліції у м.Києві не було дотримано вимог Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" в частині проведення службового розслідування та притягнення ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності на підставі наказу начальника Головного управління Національної поліції у м.Києві.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову Головного управління Національної поліції у м.Києві.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Згідно з ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України, тобто він є спеціальним нормативним актом, який регулює проходження служби в поліції визначає Закон України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 №580-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, надалі Закон №580-VIII).
Положеннями частини 1 статті 18 Закону №580-VIII передбачено, що поліцейський зобов'язаний: 1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; 2) професійно виконувати свої службові обов'язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов'язків, наказів керівництва; 3) поважати і не порушувати прав і свобод людини; 4) надавати невідкладну, зокрема домедичну і медичну, допомогу особам, які постраждали внаслідок правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в безпорадному стані або стані, небезпечному для їхнього життя чи здоров'я; 5) зберігати інформацію з обмеженим доступом, яка стала йому відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків; 6) інформувати безпосереднього керівника про обставини, що унеможливлюють його подальшу службу в поліції або перебування на займаній посаді.
Відповідно до ч.1 ст.19 Закону України "Про національну поліцію" у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону.
Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом (частина 2 статті 19 Закону № 580-VIII).
Служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Службові відносини особи, яка вступає на службу в поліції, розпочинаються з дня видання наказу про призначення на посаду поліцейського (ст.56 Закону №580-VIII).
Відповідно до статті 60 Закону № 580-VIII проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно ст.138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст.130 цього Кодексу.
Згідно частин 1, 2, 4 статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві (ст.132 КЗпП України).
Статтею 134 КЗпП України передбачено випадки повної матеріальної відповідальності. Відповідно до законодавства, працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:
1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;
2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;
5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;
7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;
8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.
Відповідно до ст.135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Отже, договір про повну матеріальну відповідальність може бути укладено лише із працівниками, які обіймають посади (виконують роботи) із зазначеного переліку. І лише за наявності такого договору працівник нестиме повну матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду. Тобто повна матеріальна відповідальність виникає лише за умови виконання обох описаних вище вимог.
Аналізуючи обставини справи та законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції зазначає, що вина відповідача в завданні матеріальної шкоди та причинний зв'язок між його протиправною поведінкою та завданою шкодою повинні бути доведені позивачем та підтверджені належними, достовірними та допустимими доказами.
При цьому, повна матеріальна відповідальність настає лише за наявності в діях цієї особи умислу на знищення, пошкодження, псування, розкрадання, незаконного витрачання військового майна або вчинення інших умисних протиправних дій.
Позивач вважає, що відповідач своїми неправомірними діями завдав пошкоджень службовому автомобілю, що є підставою для вішкодування завданих збитків.
Однак, колегія суддів відхиляє вказані твердження позивача та погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для повної матеріальної відповідальності ОСОБА_1 відповідно до вимог, передбачених ст.134 КЗпП України, оскільки позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження завдання відповідачем шкоди у вигляді пошкодження транспортного засобу внаслідок умисних протиправних дій.
Сам по собі факт визнання відповідача винним у вчиненні адміністративного правопорушення не зумовлює висновок про неналежне виконання відповідачем службових обов'язків, передусім з огляду на те, що це питання в ході притягнення відповідача до адміністративної відповідальності відповідним судом не вирішувалося, конкретного неналежно виконаного обов'язку судом встановлено не було.
Факт порушення відповідачем ст.124 Кодексу України про адміністративні правопорушення не є самодостатнім підтвердженням порушенням відповідачем своїх службових обов'язків.
В матеріалах справи відсутній договір про повну матеріальну відповідальність між сторонами, та позивач не доводить факту, що такий договір укладався Головним управлінням Національної поліції у м.Києві з ОСОБА_1 .
При цьому, слід врахувати, що 31.10.2019 набрав чинності Закон України №160-ІХ від 03.10.2019 "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" (надалі - Закон №160-ІХ).
У відповідності до ст.ст. 2, 3, 4, 8 Закону №160-ІХ дія цього Закону поширюється на військовослужбовців під час виконання ними обов'язків військової служби, військовозобов'язаних та резервістів під час проходження ними зборів, а також осіб рядового та начальницького складу правоохоронних органів спеціального призначення, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, сил цивільного захисту, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державного бюро розслідувань, співробітників Служби судової охорони (далі - особи).
Підставою для притягнення до матеріальної відповідальності є шкода, завдана неправомірним рішенням, невиконанням чи неналежним виконанням особою обов'язків військової служби або службових обов'язків, крім обставин, визначених статтею 9 цього Закону, які виключають матеріальну відповідальність.
Умовами притягнення до матеріальної відповідальності є:1) наявність шкоди; 2) протиправна поведінка особи у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням нею обов'язків військової служби або службових обов'язків; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи і завданою шкодою; 4) вина особи в завданні шкоди.
Притягнення особи до матеріальної відповідальності за завдану шкоду не звільняє її від дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності, встановленої законами України.
Переведення особи до іншого місця служби чи її звільнення з посади або служби не може бути підставою для звільнення її від матеріальної відповідальності, встановленої законом.
Посадові (службові) особи зобов'язані письмово доповісти командиру (начальнику) про всі факти завдання шкоди протягом доби з моменту виявлення таких фактів.
У разі виявлення факту завдання шкоди командир (начальник) протягом трьох діб після отримання відповідної письмової доповіді посадових (службових) осіб письмовим наказом призначає розслідування для встановлення причин завдання шкоди, її розміру та винних осіб.
Розслідування повинно бути завершено протягом одного місяця з дня його призначення. В окремих випадках зазначений строк може бути продовжено командиром (начальником), який призначив розслідування, але не більше ніж на один місяць.
Розслідування може не призначатися, якщо причини завдання шкоди, її розмір та винна особа встановлені за результатами аудиту (перевірки), інвентаризації, досудового розслідування або судом.
Порядок проведення службового розслідування визначається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, правоохоронними органами спеціального призначення, Службою зовнішньої розвідки України, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації України та Державним бюро розслідувань.
За результатами проведення розслідування складається акт (висновок), який подається командиру (начальнику), що призначив розслідування, на розгляд. До акта (висновку), складеного за результатами розслідування, додаються довідка про вартісну оцінку завданої шкоди за підписом начальника відповідної служби забезпечення і фінансового органу (головного бухгалтера) військової частини, установи, організації, закладу та/або акт оцінки збитків, що складається суб'єктами оціночної діяльності.
Якщо вину особи доведено, командир (начальник) не пізніше ніж у п'ятнадцятиденний строк із дня закінчення розслідування видає наказ про притягнення винної особи до матеріальної відповідальності із зазначенням суми, що підлягає стягненню.
Наказ доводиться до винної особи під підпис.
У разі якщо шкоду завдано кількома особами, у наказі командира (начальника) визначаються суми, що підлягають стягненню окремо з кожної особи, з урахуванням ступеня вини і конкретних обставин завдання ними шкоди.
Статтею 10 Закону №160-ІХ визначено, що відшкодування шкоди, завданої особою, здійснюється на підставі наказу командира (начальника) шляхом стягнення сум завданої шкоди з місячного грошового забезпечення винної особи, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п'ятою цієї статті та частиною першою статті 12 цього Закону.
Відшкодування шкоди, визначеної ч.2 ст.6 цього Закону, здійснюється в судовому порядку за позовом військової частини, установи, організації, закладу в разі відмови особи від її добровільного відшкодування.
Згідно зі ст.12 Закону №160-ІХ у разі звільнення особи, притягнутої до матеріальної відповідальності, зі служби або у разі, якщо рішення про притягнення до матеріальної відповідальності особи не прийнято до її звільнення зі служби, відшкодування завданої шкоди здійснюється в судовому порядку в разі відмови особи від її добровільного відшкодування або в іншому встановленому законом порядку.
Судом з матеріалів справи встановлено, що постановою Голосіївського районного суду м.Києва від 16 вересня 2019 року у справі № 752/11385/19, яка набрала законної сили 11.11.2019, ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП (порушення учасниками дорожнього руху правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів тощо), що в свою чергу призвело до нанесення матеріальної шкоди Головному управлінню Національної поліції у м.Києві внаслідок пошкоджень транспортного засобу.
Отже, оскільки станом на 11.11.2019, коли вину ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення за участю службового транспортного засобу, за пошкодження якого позивач бажає відшкодувати завдану йому матеріальну шкоду, було підтверджено, вже набрав чинності Закон №160-ІХ, відповідач мав дотриматись приписів зазначеного Закону.
Таким чином, саме службовим розслідуванням повинна встановлюватись сукупність обов'язкових умов для притягнення поліцейського до матеріальної відповідальності, які визначені частиною 2 статті 3 Закону № 160-ІХ.
Позивачем не надано доказів, що ним протягом тривалого часу з моменту завдання шкоди (11.11.2019) і до звільнення зі служби відповідача (25.03.2020) було проведено службове розслідування, яким було би встановлено причини завдання шкоди, її розмір та винну особу, у тому числі і форму вини особи.
Отже, позивачем не було дотримано вимоги ст.8 ЗУ «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» в частині проведення службового розслідування та притягнення ОСОБА_1 до матеріальної відповідальності на підставі наказу начальника Головного управління Національної поліції у м.Києві.
В цьому випадку розмір шкоди встановлений не висновком службового розслідування, не за результатами аудиту (перевірки), інвентаризації, досудового розслідування або судом, а висновком експертного дослідження.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що позивачем не доведено наявність наказу начальника про відшкодування відповідачем шкоди, а також наявність підстав, передбачених статтею 6 Закону № 160-ІХ, для повної матеріальної відповідальності.
Окрім того, позивачем пропущено строки притягнення до матеріальної відповідальності відповідача, які становлять три роки з дня виявлення завданої шкоди.
Так, відповідно до ст.4 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності протягом трьох років з дня виявлення завданої шкоди.
Із тексту позовної заяви та матеріалів справи встановлено, що позивач виявив пошкодження майна 01.05.2019, а тому станом на день приняття рішення суду першої інстанції (11.12.2023), сплив строк притягнення особи до матеріальної відповідальності, визначеного ст.4 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі".
Щодо зазначення у апеляційній скарзі про наявність підстав для повної матеріальної відповідальноті у зв'язку з укладенням договору про повну матеріальну відповідальність від 15.08.2017 (копія додана до апеляційної скарги), то слід відхилити вказані доводи, оскільки наявність договору про повну матеріальну відповідальність не була підставою позову, судом першої інстанції не досліджувалась, будь-яких клопотань на виконання вимог ч.4 ст.308 КАС України не подано. Позов подано згідно п.1 ч.1 ст.6 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі», тоді як наявність письмового зобов'язання про взяття повної матеріальної відповідальності відповідачем передбачена п.5 вказаної статті.
Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову Головного управління Національної поліції у м. Києві.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2023 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили відповідно до ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Полотнянко Ю.П.
Судді Драчук Т. О. Смілянець Е. С.