Справа №127/11174/22
Провадження №1-кп/127/317/22
12 квітня 2024 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
судді-доповідача ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_5 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_6 , обвинуваченого ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07.04.2022 за № 1202202000000191, за обвинуваченням:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Космомольське Козятинського району Вінницької області, громадянина України, з вищою освітою, пенсіонера, розлученого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 263; частиною другою статті 15, пунктами 1, 5, 7 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України,
Наприкінці лютого 2022 року, точна дата не встановлена, на території базару, розташованого в м. Бердичів Житомирської області, ОСОБА_7 , розуміючи неправомірність своїх дій, погодився на пропозицію невстановленої особи за кошти в сумі 200 грн. без передбаченого законом дозволу та в порушення вимог пункту 21 частини першої статті 23 Закону України «Про Національну поліцію», Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв для відстрілу патронів, споряджених гумовими кулями чи аналогічними за своїми властивостями металевими снарядами смертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України № 622 від 21.08.1998, Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 5 від 12.10.2012, придбав оборонну осколкову ручну гранату РГО, яка є бойовим припасом. У подальшому ОСОБА_7 незаконно переніс її та зберігав в одній з кімнат свого помешкання за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім цього, згідно з обвинувальним актом у подальшому у вечірній час 06.04.2022 ОСОБА_7 , перебував за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , де розпивали алкогольні напої та спілкувались з приводу російської збройної агресії на території України.
Через деякий час ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 вийшли з будинку на територію подвір'я зазначеного домоволодіння. В цей час у ОСОБА_7 без будь-якої на те причини раптово виник злочинний умисел, направлений на позбавлення життя ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 шляхом застосування проти них оборонної осколкової ручної гранати РГО.
З цією метою ОСОБА_7 в одній з кімнат зазначеного вище будинку взяв незаконно придбану наприкінці лютого 2022 року оборонну осколкову ручну гранату РГО. Після цього ОСОБА_7 вийшов на ганок будинку, тримаючи в руці оборонну осколкову ручну гранату РГО, основним призначенням якої відповідно до тактико-технічних характеристик є ураження живої цілі в оборонному бою уламками корпусу з радіусом зони ураження до 50 м, а можливим наслідками від чого є заподіяння смерті людей, без будь-якої на те причини, з метою вбивства ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , усвідомлюючи небезпеку своїх дій, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, розуміючи наслідки від застосування зазначеної вище гранати, з метою вчинення хуліганських дій та мотивів явної неповаги до суспільства, що виразилось в зневажливому ставленні до громадського порядку та існуючих у суспільстві загальноприйнятих норм поведінки і моральності, грубо порушуючи громадський порядок, виявляючи особливу зухвалість, керуючись метою заподіяння смерті потерпілим, діючи умисно - висмикнув з гранати металеве кільце з чекою, яке залишив на підвіконні веранди, таким чином привівши її у бойову готовність. Після цього, без будь-якої на те причини, кинув гранату перед будинком на подвір'я, де перебували ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
В результаті вищевказаних умисних дій ОСОБА_7 потерпілі ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 отримали множинні вогнепальні поранення кінцівок та тулуба, після чого були госпіталізовані до КП Козятинської ЦРЛ.
Однак довести до кінця свій злочинний умисел, направлений на позбавлення життя трьох осіб, не вдалося з причин, що не залежали від волі ОСОБА_7 , оскільки потерпілим ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в КП Козятинська ЦРЛ своєчасно була надана кваліфікована медична допомога.
Внаслідок наведених вище дій ОСОБА_7 у потерпілого ОСОБА_11 виявлені тілесні ушкодження: осколкові рани в ділянці лівого передпліччя, в ділянці правої гомілки та в ділянці лівого гомілково-ступеневого суглобу, які виникли внаслідок пошкодження продуктами вибуху, можливо, 06.04.2022 (в тому числі уламками гранати під час її вибуху тощо); ушкодження у ОСОБА_8 небезпечними для життя в момент заподіяння не були, відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
У ОСОБА_9 були виявлені тілесні ушкодження: осколкові рани в ділянці правого плеча та правого ліктьового суглобу, в ділянці правої лопатки, в ділянці лівого стегна та лівої сідниці, які виникли внаслідок пошкодження продуктами вибуху, можливо, 06.04.2022 (в тому числі уламками гранати під час її вибуху тощо); ушкодження у ОСОБА_9 небезпечними для життя в момент заподіяння не були, відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
В ОСОБА_10 були виявлені тілесні ушкодження: осколкові рани в ділянці лівого стегна, в ділянці правої сідниці, правого стегна та правої гомілки, які виникли внаслідок пошкодження продуктами вибуху, можливо, 06.04.2022 (в тому числі уламками гранати під час її вибуху тощо); ушкодження у ОСОБА_10 небезпечними для життя в момент заподіяння не були, відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Обвинувачений ОСОБА_7 у судовому засіданні винуватість у вчиненні правопорушення визнав частково і суду пояснив, що після початку війни він був на базарі в Бердичеві, де купив гранату для самозахисту. Придбану гранату він залишив вдома. На час придбання граната була зібрана та готова до застосування.
До нього приїхали хлопці з Києва, також прийшли гості. Вони сиділи за столом, розмовляли, хлопці трошки випивали. Також вони порались по господарству, рубали дрова, розмовляли про війну.
Ввечері, коли вже стемніло, він захотів показати хлопцям гранату. Коли він проходив між кімнатами, випала чека, він почав йти до виходу з будинку. Він не думав, що хлопці будуть біля входу до будинку, оскільки вони раніше курили за рогом. Він побачив хлопців попереду, тому кинув гранату далеко за них, щоб не наробити шкоди. Він кинув гранату, оскільки випала чека і вона була зведена та готова до вибуху. Що відбувалось далі, він не пам'ятає.
Він з хлопцями алкоголь не вживав за станом здоров'я. Під час розмов говорили про війну, але суперечок не було.
ОСОБА_12 гранати він назвати не може, вона була маленька, раніше гранатами не користувався. Він дістав гранату, щоб показати хлопцям, оскільки зайшла мова про те, яким чином вони будуть оборонятись, якщо виникне така потреба. Як вийшло, що випала чека, він сказати не може, оскільки цього не помітив, він лише почув, що клацнув бойок, відчинив двері, попало світло і він побачив, що випала чека. Він гранату ніс у лівій руці, але коли відчинив двері, переклав її у праву руку. Після цього він кинув гранату подалі від дверей. Він не міг сильно замахнутись, намагався кинути якнайдалі, але часу на це було мало. Крім того, він сильно замахнутись не міг, оскільки перед ним стояв ОСОБА_13 . Йому не відомий час затримки до вибуху, але вважає, що він становить біля 4 секунд. Вибух відбувся приблизно за 4-5 м від будинку. Він кинув гранату на подвір'я, де нікого не мало бути. Від місця, куди він кинув гранату, в радіусі біля 100 м ніхто не ходить.
Після вибуху ОСОБА_14 викликав швидку. Він не знає, що відбувалось у подальшому, знає лише, що хлопці були трохи поранені.
Потерпілий ОСОБА_9 у судовому засіданні пояснив, що обвинувачений - його дядько та хрещений батько.
Дату він не пам'ятає, вони були у ОСОБА_7 вдома. До обвинуваченого протягом дня він заходив двічі. Пив з хлопцями горілку, розмовляли та курили. Обвинувачений був біля них, однак він не може сказати, чи вживав обвинувачений алкоголь. Мова йшла про війну.
Він вийшов з будинку і пішов до себе. Коли він повернувся, потерпілі були на вулиці, а обвинуваченого видно не було. Потім обвинувачений вийшов ззаду, а коли він (потерпілий) повернувся, відбувся вибух. На вулиці було темно.
Він підійшов до потерпілих та обвинуваченого за декілька секунд до вибуху. Вони не спілкувались, оскільки ОСОБА_14 телефонував на таксі, сидячи на лавці. ОСОБА_15 не було видно в темряві. В цей час відчинились двері будинку, вийшов обвинувачений, при цьому обвинувачений нічого не говорив. Він не бачив, що відбулось, оскільки він стояв спиною до подвір'я. Вибух відбувся ліворуч від вхідних дверей (якщо виходити з будинку). Усі поранення у нього ззаду.
Він не може назвати відстань від нього та інших потерпілих до місця вибуху. Також не може сказати, що робив обвинувачений після вибуху. Він побіг до ОСОБА_15 , який трохи похилився, а ОСОБА_14 стояв далі з телефоном. ОСОБА_14 викликав швидку і поліцію.
ОСОБА_16 від гранати він не бачив. Також він не бачив, як обвинувачений кидав гранату. В будинок перед вибухом він не заходив. Конфліктів до події у них не було, про гранату він не знав.
На подвір'ї було темно, горіла лише лампочка біля веранди. Коли він прийшов перед вибухом, атмосфера була нормальною, конфліктів не було.
Вважає, що обвинуваченого карати не потрібно.
Потерпілий ОСОБА_8 у судовому засіданні пояснив, що обвинувачений - його батько. Конфліктів у нього та інших потерпілих з батьком не було, ніхто нікому не погрожував.
В день події він був у батька, оскільки Київ бомбили і він вивіз сім'ю з Києва. Також були ОСОБА_13 та ОСОБА_14 . Вони пили горілку, батько був біля них, але алкоголю не вживав за станом здоров'я. Вони говорили про війну, але суперечок не було. ОСОБА_17 періодично відходив, але потім повертався.
Про наявність у батька гранати він не знав. Він з ОСОБА_18 був на вулиці, оскільки вони мали розходитись у зв'язку з комендантською годиною. Було темно, ліхтар горів лише перед входом. Він на відстані біля 2 м стояв боком до дверей будинку, побачив, що відчинились двері й з будинку хтось вийшов. ОСОБА_13 та ОСОБА_14 стояли перед дверима і на них падало світло від ліхтаря. Він курив, ОСОБА_14 викликав таксі, а ОСОБА_13 прийшов попрощатись. В цей час з будинку вийшов батько і відбувся вибух. Він не бачив, чи кидав батько щось, різких рухів він також не помітив. Вибух відбувся на відстані біля 2-3 м від нього (потерпілого), а до ОСОБА_14 та ОСОБА_13 було біля 5 м. Він був у темряві, й батько не міг його бачити.
Після вибуху їх повезли у лікарню, але хто викликав швидку, він не знає.
ОСОБА_16 від гранати він не бачив. Після вибуху батько був на місці. Він після вибуху свідомість не втрачав.
Потерпілий ОСОБА_10 у судовому засіданні пояснив, що обвинувачений - його дід. Про наявність у нього гранати він не знав.
Після початку війни усі приїхали в село. Вони вирішили трошки поприбирати. Ввечері вони зібрались, конфліктів між ними не було, говорили про війну, про життя, трошки випивали. Обвинувачений, здається, алкоголю не вживав.
Біля 21.30 год. вони вийшли на вулицю, оскільки потрібно було розійтись до початку комендантської години. ОСОБА_15 сидів на лавці та курив, підійшов ОСОБА_13 , який до цього відходив додому, а він по телефону просив товариша підвезти його автомобілем. Його та ОСОБА_13 було видно у світлі ліхтаря, а ОСОБА_15 - не було. Він почув хлопок, після чого присів. Також він побачив, що присів ОСОБА_15 , а ОСОБА_13 кинувся до ОСОБА_15 . Він викликав швидку.
Він не бачив, як обвинувачений виходив з будинку, він почув скрип дверей і відбувся вибух. Він також не бачив, як обвинувачений кидав гранату. Обвинувачений стояв на розі будинку за 5-7 м від місця вибуху.
Свідок ОСОБА_19 у судовому засіданні пояснила, що з обвинуваченим вона не знайома. Вона у складі бригади швидкої допомоги приїжджала на виклик - надійшло повідомлення про вибух з декількома потерпілими. В повідомленні кількість потерпілих вказана не була.
Коли вона приїхала на місце виклику, один потерпілий лежав на землі, інший був на подвір'ї на лавці, а ще один - у будинку. Вони викликали ще бригаду для транспортування.
Тілесні ушкодження у потерпілих вона описати не може. Вона оглянула двох потерпілих і ще дві особи були оглянуті іншою бригадою. У потерпілих були виявлені осколкові ураження тканин. Госпіталізовані були не всі, оскільки бригада має право брати в автомобіль лише одну потерпілу особу. Госпіталізований її бригадою пацієнт мав ураження живота, сідниць та стегон.
Здається, обвинувачений був присутній на місці події, але стверджувати вона не може.
Під час транспортування потерпілий перебував у задовільному стані, говорив з ними. Про спосіб отримання потерпілим тілесних ушкоджень вона точно не обізнана, їй лише відомо, що відбувся розрив гранати. На місці події слідів вибуху вона не бачила.
Свідок ОСОБА_20 в судовому засіданні пояснив, що він був у складі бригади швидкої допомоги. Причина виклику - вибух з постраждалими. Він був у другій бригаді, оскільки диспетчери не знали кількість постраждалих, а потім їм сказали зупинитись на виїзді з ОСОБА_21 до з'ясування обставин першою бригадою, яка прибула на виклик. Вони очікували на подальші вказівки біля 20 хвилин, у подальшому до них зателефонував керівник першої бригади і сказав, що потрібна їхня допомога. Коли вони приїхали на місце події, було багато правоохоронців, пожежники, при цьому було темно. Працівники першої бригади привели постраждалого - їм передали важчого пацієнта. Він провів огляд пацієнта, кровотечі, які загрожували життю не було, тому пацієнт був транспортований до лікарні. Найважчого пацієнта завжди передають новій бригаді.
Всього було 5 постраждалих. У пацієнта, який був переданий його бригаді, були осколкові множинні поранення нижніх кінцівок і під питанням - ураження грудної клітини. Інших постраждалих він не оглядав, йому був переданий найважчий, якого вони ОСОБА_22 і транспортували до лікарні. Про загальну кількість постраждалих йому сказала керівник першої бригади. Про деталі події він дізнався у подальшому від керівника першої бригади. Слідів вибуху він не бачив. Їм був переданий постраждалий, вони провели його огляд і здійснили його транспортування до лікарні. Він бачив, що одна особа лежала у траві, але йому підвели постраждалого. Деталі та обстановку він роздивитись не встиг, оскільки почав огляд підведеного постраждалого для його подальшого транспортування до лікарні.
Свідок ОСОБА_23 у судовому засіданні пояснив, що він знайомий з обвинуваченим, оскільки вони проживають в одному селі.
Дату він не пам'ятає, він був на роботі, ввечері добрався додому і до нього подзвонили діти, що відбувся вибух. Він побачив поліцію та швидкі біля воріт домоволодіння ОСОБА_7 . На подвір'я до останнього він зайшов на запрошення поліцейських. Від людей він дізнався, що вони чули про вибух, казали, що постраждав син ОСОБА_7 , але він особисто нічого не бачив. Він лише бачив на подвір'ї кров та розбиті вікна.
Під час проведення підготовчого судового засідання та після встановлення порядку та обсягу дослідження доказів прокурор клопотав про виклик для допиту в судовому засіданні свідків ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 та ОСОБА_27 . Однак у зв'язку з їхньою неодноразовою неявкою в судові засідання представник сторони обвинувачення від їхнього подальшого виклику та допиту відмовився. Така відмова сторони обвинувачення була підтримала стороною захисту і прийнята судом. При цьому суд роз'яснив сторонам кримінального провадження наслідки відмови від подальшого виклику та допиту свідків у кримінальному провадженні. Тому суд відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) на підставі заявлених сторонами кримінального провадження клопотань дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, а саме:
-акт перевірки об'єкта на наявність вибухових матеріалів № 200 від 07.04.2022, згідно з яким за наслідками огляду місця події за результатом вибуху площею біля 30 кв. см. по АДРЕСА_1 ВМ не виявлені;
-протокол огляду місця події від 06.04.2022, відповідно до якого оглянуте домогосподарство АДРЕСА_1 , описаний його загальний вигляд, місце розташування вирви та важеля до запалу, місце розташування слідів речовини бурого кольору, місце розташування металевого кільця зі штифтом, місце розташування та вигляд металевих уламків, обстановку та вигляд кухонної кімнати, місце виявлення набоїв у шухляді серванту та багнет-ножа, мисливської рушниці та грошових коштів;
-довідку про категорію вибухонебезпечності виявлених вибухових матеріалів № 75 від 07.04.2022, згідно з якою під час огляду металевих предметів різної форми та різного вигляду з різними розмірами, вкритих брудом та кіптявою, металевої пластини, металевого кільця встановлено, що ці предмети за своїми зовнішніми ознаками схожі на уражаючі елементи гранати «РГО» та складові частини запалу типу «УДЗ», які були виявлені на місці вибуху за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що зазначений об'єкт належить до категорії «безпечно» і не вимагає заходів безпеки;
-протокол огляду місця події від 07.04.2022, відповідно до якого у період часу з 00.10 по 00.59 год. в денному приміщенні Козятинської районної лікарні (вул. Вінниченка, 9 в м. Козятин) у травматологічному відділенні вилучені речі ОСОБА_10 , ОСОБА_9 та ОСОБА_8 з описом виявлених на них забруднень та пошкоджень;
-протокол проведення слідчого експерименту від 29.04.2022, згідно з яким у період часу з 15.30 по 15.41 год. ОСОБА_8 розповів, який чином він отримав тілесні ушкодження внаслідок розриву гранати;
-протокол слідчого експерименту від 29.04.2022, відповідно до якого у період часу з 15.55 по 16.06 год. ОСОБА_9 розповів, яким чином він отримав тілесні ушкодження внаслідок розриву гранати;
-протокол проведення слідчого експерименту від 29.04.2022, згідно з яким у період часу з 16.23 по 16.35 год. ОСОБА_10 розповів, яким чином він отримав тілесні ушкодження внаслідок розриву гранати;
-протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 07.04.2022, відповідно до якого на території домоволодіння АДРЕСА_1 був затриманий ОСОБА_7 , у якого були вилучені кофта та штани темного кольору, гумові шльопанці темного кольору;
-протокол проведення слідчого експерименту від 26.05.2022, згідно з яким у період часу з 15.37 по 15.54 год. ОСОБА_7 в приміщенні ІТТ № 1 ГУНП у Вінницькій області розповів, яким чином і де він придбав гранату та застосував її;
-виписки з медичних карток ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 щодо діагнозу, наданої медичної допомоги та періоду перебування у хірургічному відділенні КП «Козятинська ЦРЛ»;
-висновок експерта № 21 від 15.05.2022, відповідно до якого у ОСОБА_9 виявлені ушкодження: осколкові рани в ділянці правого плеча та правого ліктьового суглобу, в ділянці правої лопатки, в ділянці лівого стегна та лівої сідниці, виникли внаслідок пошкодження продуктами вибуху, можливо, 06.04.2022 (в тому числі вибуху гранати тощо), небезпечними для життя в момент заподіяння не були, відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я;
-висновок експерта № 22 від 15.05.2022, згідно з яким у ОСОБА_10 виявлені ушкодження: осколкові рани в ділянці лівого стегна, в ділянці правої сідниці та правого стегна і правої гомілки, виникли внаслідок пошкодження продуктами вибуху, можливо, 06.04.2022, (в тому числі вибуху гранати під час її вибуху тощо), небезпечними для життя в момент заподіяння не були, відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я;
-висновок експерта № 23 від 15.05.2022, відповідно до якого у ОСОБА_8 виявлені ушкодження: осколкові рани в ділянці лівого передпліччя, в ділянці правої гомілки та в ділянці лівого гомілково-ступеневого суглобу, виникли внаслідок пошкодження продуктами вибуху, можливо, 06.04.2022, (в тому числі вибуху гранати під час її вибуху тощо), небезпечними для життя в момент заподіяння не були, відносяться до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я;
-висновок експерта № 81 від 22.04.2022, згідно з яким в плямах на змивах РБК з поверхні стіни та бетонного покриття, вилучених при ОМП, встановлена наявність крові людини групи В з ізогемаглютинином анти-А, що не виключає її походження від ОСОБА_8 та ОСОБА_10 ;
-висновок експерта № 82 від 22.04.2022, відповідно до якого в плямах на одязі ОСОБА_8 : штанах, футболці, трусах, шкарпетці, парі чобіт встановлена наявність крові людини групи В з ізогемаглютинином анти-А, що не виключає її походження від ОСОБА_8 ;
-висновок експерта № 84 від 22.04.2022, згідно з яким в плямах на штанах ОСОБА_10 встановлена наявність крові людини групи В з ізогемаглютинином анти-А, що не виключає її походження від ОСОБА_10 ;
-висновок експерта № 83 від 22.04.2022, відповідно до якого в плямах на одязі, що належить ОСОБА_9 : спортивній куртці та штанах, встановлена наявність крові людини, при визначенні групової належності якої виявлені ізогемаглютинини анти-А та анти-В, антигени А та В не встановлені, тому можна вважати, що кров у вказаних об'єктах відноситься до групи О з ізогемаглютинином анти-А та анти-В, що не виключає її походження від ОСОБА_9 ;
-висновок експерта № СЕ-19/102-22/4187-ФХВР від 05.05.2022, згідно з яким на наданих на дослідження металевих уламках та в сипучій речовині, ззовні схожій на ґрунт, слідів вибухових речовин не виявлено, виявлені сліди нітрит-іонів, які можуть бути характерними для продуктів вибухового перетворення нітроорганічних вибухових речовин;
-висновок експерта № СЕ-19/102-22/4449-БД від 31.05.2022, відповідно до якого на поверхнях металевого кільця із чекою та металевого важеля виявлені клітини з ядрами, слідів крові людини не виявлено; генетичні ознаки клітин з ядрами, виявлених на поверхнях металевого кільця з чекою та металевого важеля, не встановлені; генетичні ознаки клітин з ядрами, виявлених на поверхнях металевого кільця з чекою та металевого важеля, не встановлені;
-висновок експерта № СЕ-19/102-22/6087-ВТХ від 24.05.2022, згідно з яким 06.04.2022 в домогосподарстві за адресою: АДРЕСА_1 мав місце вибух оборонної осколкової ручної гранати РГО, яка відноситься до бойових припасів;
-протокол огляду документів від 28.05.2022, відповідно до якого в період часу з 09.00 год. по 10.00 год. оглянуті публічні Інтернет-ресурси щодо гранат класу РГО, описані їхні характеристики, порядок використання та зберігання;
-висновок експерта № 69 від 13.06.2022, згідно з яким при дослідженні штанів та спортивної кофти ОСОБА_9 встановлено: штани - на їх задній половині справа та зліва в ділянці сідниць ближче до серединного шва наявні шість пошкоджень, які мають дефект (мінус-тканина), кофта - по задній поверхні на правому рукаві наявні три пошкодження, наявність цих пошкоджень, їх локалізація та особливості свідчать про те, що вони є вхідними та могли утворитись внаслідок пошкодження компактними вражаючими елементами, які володіли високою кінетичною енергією внаслідок вибуху бойового припасу;
-висновок експерта № 68 від 13.06.2022, відповідно до якого при дослідженні одягу потерпілого ОСОБА_10 : штанів були виявлені шість пошкоджень довгастої форми, які знаходяться на задній половині справа ближче до правого бокового шва та дещо з переходом на передню половину; наявність цих пошкоджень, їх локалізація та особливості свідчать про те, що вони утворились внаслідок пошкодження компактними вражаючими елементами, які володіли високою кінетичною енергією внаслідок вибуху бойового припасу;
-висновок експерта № 70 від 13.06.2022, згідно з яким при дослідженні одягу ОСОБА_8 на штанах, на їхній задній половинці зліва виявлені декілька пошкоджень, що могли утворитись внаслідок пошкодження компактними вражаючими елементами, які володіли високою кінетичною енергією внаслідок вибуху бойового припасу.
Аналізуючи показання обвинуваченого, потерпілих, свідків, досліджені за клопотаннями сторін кримінального провадження докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.
Згідно з пред'явленим обвинуваченням ОСОБА_7 незаконно придбав, носив та зберігав бойовий припас без передбаченого законом дозволу, а у подальшому вчинив закінчений замах на умисне вбивство двох і більше осіб, вчиненому способом, небезпечним для життя багатьох осіб, з хуліганських мотивів.
Обвинувачений ОСОБА_7 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованих йому діянь визнав частково і суду пояснив, що визнає факт незаконного придбання та зберігання бойового припасу - гранати, однак не визнає факту вчинення замаху на життя потерпілих. Щодо обвинувачення у незаконному придбанні та зберіганні бойових припасів ОСОБА_7 надав суду чіткі та послідовні показання. При цьому суд враховує, що під час досудового розслідування під час огляду місця події 06.04.2022 були виявлені, зокрема, металеве кільце зі штифтом та металеві уламки, набої, багнет-ніж та мисливська рушниця. Зі змісту довідки про категорію вибухонебезпечності виявлених вибухових матеріалів від 07.04.2022 випливає, що під час огляду металевих предметів різної форми та різного вигляду з різними розмірами, вкритих брудом та кіптявою, металевої пластини, металевого кільця встановлено, що ці предмети за своїми зовнішніми ознаками схожі на уражаючі елементи гранати «РГО» та складові частини запалу типу «УДЗ». Також в ході досудового розслідування була проведена відповідна експертиза, зі змісту якої (висновок № СЕ-19/102-22/4187-ФХВР від 05.05.2022) випливає, що на наданих на дослідження металевих уламках та в сипучій речовині, ззовні схожій на ґрунт, слідів вибухових речовин не виявлено, виявлені сліди нітрит-іонів, які можуть бути характерними для продуктів вибухового перетворення нітроорганічних вибухових речовин. А зі змісту висновку № СЕ-19/102-22/6087-ВТХ від 24.05.2022 випливає, що 06.04.2022 в домогосподарстві за адресою: АДРЕСА_1 мав місце вибух оборонної осколкової ручної гранати РГО, яка відноситься до бойових припасів.
Відповідно до положень пунктів 1 та 2 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Згідно з частиною першою статті 92 КПК обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.
Суд звертає увагу на ту обставину, що ні сторона обвинувачення, ні сторона захисту в судовому засіданні не оспорювали правомірність проведення наведених вище процесуальних дій. Тому з огляду на приписи частини третьої статті 26 КПК суд вважає за недоцільне здійснювати аналіз дотримання норм кримінально-процесуального закону в цій частині.
З огляду на викладене, аналізуючи зазначені докази у їх сукупності, суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт придбання, носіння та зберігання ОСОБА_7 гранати, набоїв та мисливської рушниці. Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння ОСОБА_7 у цій частині суд приймає до уваги, що пунктом 2 Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 12.10.2012 за № 576, регламентовано, що до предметів, матеріалів і речовин, підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, належать: вогнепальна зброя (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна, охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї, холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначені патрони, вибухові матеріали і речовини тощо.
Суд враховує, що Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 31.05.2018 (справа № 127/27182/15-к) зазначив, що норма статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) є субсидіарною і для розуміння незаконності поводження зі зброєю, вимагає аналізу відповідного закону. При цьому поняття «закон», яке використав законодавець, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого статтею 263 КК.
Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 04.12.2018 (справа № 161/3885/16-к). Зокрема, ВС зауважив, що поняття «закон», яке використав законодавець у статті 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею кримінального закону.
У постанові від 21.05.2019 (справа № 299/1530/16-к) ВС зауважив, що диспозицію частини першої статті 263 КК не можна вважати бланкетною, оскільки вона не посилається на інші закони чи нормативні акти у визначенні заборонених діянь, а визначає їх у своєму тексті. Відповідно до цього положення забороняються: «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв».
Власне ця заборона і є диспозицією частини першої статті 263 КК, яка супроводжується визначеними в цьому ж положенні санкціями.
А відсилка до іншого «закону» міститься не в диспозиції цієї норми, як зазначив ВС, а у формулюванні умови, яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «без передбаченого законом дозволу». Якщо «дозвіл» відсутній - умова виконана, і діє диспозиція частини першої статті 263 КК, тобто заборона «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». Навпаки, наявність відповідного дозволу свідчить про відсутність передбаченої законом умови, за якої диспозиція цього положення може бути застосована.
Умови, що визначають застосування диспозиції норми, згідно з твердженням ВС, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у частині першій статті 263 КК «без передбаченого законом дозволу» визначають один із елементів гіпотези норми, який - поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України - визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції частини першої статті 263 КК.
У постанові від 07.02.2024 (справа № 461/3474/22) ВС зауважив, що положення Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» від 03.03.2022 № 2114-IX не декриміналізують протиправного поводження з предметами злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, вчиненого до набуття чинності цим Законом, та не встановлюють правомірності незаконного поводження з предметами, отриманими всупереч порядку, встановленому МВС України, в період дії воєнного стану.
Як зазначив ВС у згаданій постанові, згідно зі статтею 4 КК кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення кримінального правопорушення визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Якщо в одній статті (частині статті) Особливої частини КК передбачені різні за своїм змістом діяння (стаття 263 КК), їх вчинення в різний час не утворює повторності злочинів у випадках, коли такі діяння охоплювалися єдиним умислом особи. За наявності єдиного умислу вчинені особою діяння стають елементами одного злочину (незаконне придбання, зберігання) та утворюють собою склад одного і того ж кримінального правопорушення, що кваліфікується за частиною першою статті 263 КК. При цьому злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого із таких діянь.
Специфіка об'єктивної сторони злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, як зауважив ВС, полягає в тому, що вона утворюється поєднанням альтернативно передбачених у диспозиції кримінально-правової норми діянь, різних за своєю правовою природою, серед яких протиправному зберіганню предметів кримінального правопорушення притаманні ознаки триваючого злочину. Характерною рисою, що відрізняє триваюче діяння від інших, є виникнення і наявність так званого «злочинного стану», викликаного фактично безперервним вчиненням кримінального правопорушення, оскільки протиправне діяння здійснюється безперестанно до моменту його припинення за власною волею або за втручання інших осіб, зокрема правоохоронних органів. У «час вчинення триваючого злочину» включається увесь проміжок часу, протягом якого особа безперервно вчиняла діяння на стадії закінченого злочину.
Закон № 2114-IX прийнятий 03.03.2022 та набрав чинності 07.03.2022. За змістом статті 1 цього Закону в період дії воєнного стану громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України (цивільні особи), можуть брати участь у відсічі та стримуванні збройної агресії Російської Федерації та/або інших держав, у тому числі отримати вогнепальну зброю і боєприпаси до неї відповідно до порядку та вимог, встановлених МВС України.
Відповідно до статті 2 Закону № 2114-IX застосування цивільними особами вогнепальної зброї, отриманої відповідно до цього Закону, здійснюється аналогічно до застосування зброї військовослужбовцями під час виконання ними завдань щодо відсічі збройної агресії проти України в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктом 2 статті 6 Закону № 2114-IX його дія поширюється на всіх осіб, які отримали вогнепальну зброю і боєприпаси до неї у випадку, передбаченому статтею 1 цього Закону, незалежно від дати їх видачі та застосовується протягом дії воєнного стану і 10 днів після його припинення або скасування.
За приписами статті 4 Закону № 2114-IX у період дії воєнного стану громадяни України можуть брати участь у відсічі та стримуванні збройної агресії Російської Федерації та/або інших держав, застосовуючи власну нагородну зброю, спортивну зброю (пістолети, револьвери, гвинтівки, гладкоствольні рушниці), мисливську нарізну, гладкоствольну чи комбіновану зброю та бойові припаси до неї.
Вказаним вище вимогам Закону № 2114-IX діяння обвинуваченого не відповідає. Зокрема, хоча обвинувачений і повідомив суду, що придбав гранату для самозахисту, однак за результатами судового розгляду суд встановив, і ці обставини не були оспорені обвинуваченим та його захисником, що боєприпаси до вогнепальної зброї придбані обвинуваченим всупереч встановленому порядку та не відносяться до тих предметів, про які йде мова у статті 4 Закону № 2114-IX.
При цьому суд вважає за доцільне зауважити таке.
Як суд зазначив вище, в ході проведення огляду місця події 06.04.2022 у домоволодінні ОСОБА_7 були виявлені та вилучені, зокрема, важіль до запалу, металеве кільце зі штифтом, металеві уламки, набої, багнет-ніж та мисливська рушниця. Однак з пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення випливає, що останній був обвинувачений у незаконному придбанні, носінні та зберігання саме гранати РГО.
Відповідно до частини першої статті 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.
Також вище суд навів приписи статей 22, 26 КПК. Саме тому, здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження в межах пред'явленого обвинувачення, суд вважає, що діяння ОСОБА_7 за цим фактом (незаконне поводження з гранатою РГО) охоплюється складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 263 КК, за ознаками незаконного придбання, носіння, зберігання, бойового припасу без передбаченого законом дозволу.
Обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник в судовому засіданні не заперечували факту вибуху наведеної вище гранати. Також обвинувачений та його захисник в судовому засіданні не заперечували факту спричинення внаслідок цього вибуху тілесних ушкоджень потерпілим ОСОБА_9 , ОСОБА_8 та ОСОБА_10 . Потерпілі в судовому засіданні теж повідомили, що виявлені у них тілесні ушкодження виникли внаслідок вибуху на подвір'ї домоволодіння обвинуваченого ОСОБА_7 . Окрім показань обвинуваченого та потерпілих у цій частині, на підтвердження винуватості ОСОБА_7 у заподіянні потерпілим тілесних ушкоджень прокурор надав суду наведені вище докази. Правомірність отримання наданих суду доказів сторона захисту в судовому засіданні не оспорювала. Тому суд з огляду на приписи частини третьої статті 26 КПК не здійснює аналіз відповідності вчинення процесуальних дій, за результатами яких були отримані докази, надані прокурором на підтвердження винуватості ОСОБА_7 . Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити таке.
На підтвердження винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому діяння - злочину, передбаченого частиною другою статті 15, пунктами 1, 5, 7 частини другої статті 115 КК - прокурор надав суду протокол проведення слідчого експерименту від 26.05.2022, згідно з яким у період часу з 15.37 по 15.54 год. ОСОБА_7 в приміщенні ІТТ № 1 ГУНП у Вінницькій області ОСОБА_7 розповів, яким чином і де він придбав гранату і яким чином і де він її застосував. З дослідженого в судовому засіданні протоколу та запису, який є додатком до протоколу, випливає, що слідчий фактично здійснив допит ОСОБА_7 . Тому суд вважає за доцільне зауважити таке.
Принципи кримінально-процесуального права, закріплені зокрема у частині першій статті 18 КПК. У зв'язку з цим, Верховний Суд України (далі - ВСУ) в постанові від 09.06.2016 (справа № 5-360кс15) зазначив, що згідно з вимогами частини першої статті 18 КПК жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення, а відповідно до вимог частини другої цієї статті - кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.
Про недопустимість отримання процесуальних джерел доказування з порушенням свободи від самовикриття зауважував також і ВС у постановах від 05.03.2020 (справа № 666/5448/15-к) та від 04.02.2019 (справа № 480/100/17).
Суд вже згадав вище законодавчо закріплену заборону самовикриття. Крім того, на необхідність неухильного дотримання правила (принципу) заборони самовикриття неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, практика ЄСПЛ вказує щонайменше на три типи ситуацій порушення свободи обвинуваченої особи не свідчити проти себе: 1) коли обов'язок свідчити передбачений законом під загрозою застосування санкції («Саундерс проти Сполученого Королівства»), або на особу покладається обов'язок доведення власної невинуватості - за «зворотного» тягаря доведення; 2) коли до особи застосовується примус, тиск, який може бути як фізичним («Яллох проти Німеччини»), так і психологічним («Гефген проти Німеччини»); 3) коли до особи застосовується примус обманним шляхом із використанням прихованих технік розслідування («Аллан проти Сполученого Королівства»). При цьому ані «особливості» певної галузі права, ані публічний інтерес не можуть бути виправданням для відступу від права зберігати мовчання.
У справі «Балицький проти України» (рішення від 03.11.2011) ЄСПЛ зазначив, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними. Також про заборону використання зізнавальних показань осіб зазначено і у справах «Боротюк проти України» (рішення від 16.12.2010), «Яременко проти України (№ 2)» (рішення від 20.04.2015. А у справі «Шличков проти Росії» (рішення від 09.02.2016) ЄСПЛ зауважив, що право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого.
ЄСПЛ повторює, що свідчення, отримані в порушення статті 3 Конвенції, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції.
Крім того, у постанові від 03.07.2018 (справа № 568/1121/16-к) ВС зауважив, що процесуальним законом визначений обов'язок суду визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння як отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, що у наслідку має визнання таких доказів недопустимими.
Зі змісту частини першої статті 240 КПК випливає, що з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. Аналіз наведеної правової норми не містить посилання на обов'язок під час проведення слідчого експерименту отримання довільних показань щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, натомість містить посилання на те, що слідчий експеримент проводиться шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. Суд не приймає до уваги посилання сторони обвинувачення на методику проведення слідчого експерименту. Зокрема, згідно з методикою проведення слідчого експерименту, отримавши згоду особи на участь у слідчому експерименті їй пропонується дати показання про обставини певної події; при чому необхідно вислухати короткі показання всіх осіб, чиї дії перевіряються, що становлять по суті мету експерименту, з'ясувати, чи відповідають умови експерименту тим, у яких відбувалася подія, яка перевіряється; слідчий має право надати особі змогу супроводжувати свої показання демонстрацією якихось дій, навичок, указати місця знаходження схованок, слідів, окремих прикмет або позначок, які сприяють орієнтації, тощо; з метою уточнення окремих важливих деталей, заповнення прогалин, усунення суперечностей після вільної розповіді і демонстрації слідчий має право поставити запитання особі, яка дає показання про обставини певної події.
Зі змісту частини першої статті 95 КПК випливає, що показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Порядок допиту регламентований статтею 224 КПК, натомість порядок проведення слідчого експерименту регламентований, як вже було зазначено вище, статтею 240 КПК.
Аналіз зазначених правових норм свідчить, що допит (отримання показань) і слідчий експеримент - це різні процесуальні дії. Крім того, суд вважає за необхідне зауважити, що зазначена методика згідно з приписами статті 1 КПК не може регламентувати порядок кримінального провадження. Зокрема, частиною першою статті 1 КПК визначено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, а частиною другою зазначеної правової норми уточнено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
Слід також зазначити, що частиною четвертою статті 95 КПК визначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Отже, методика проведення слідчого експерименту з огляду на наведене не є кримінально-процесуальним поняттям (джерелом), натомість є криміналістичним поняттям, а тому не може бути врахована судом під час аналізу відомостей, отриманих в ході проведення слідчого експерименту, натомість такі відомості підлягають оцінці за правилами, встановленими статтею 94 КПК.
Як вже суд зазначив, чинне кримінально-процесуальне законодавство містить застереження, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Варто при цьому зазначити, що ВС у постанові від 29.10.2019 (справа № 515/2020/16-к) зауважив, що правило недопустимості позасудових свідчень передбачене законодавцем для забезпечення низки фундаментальних прав особи в контексті права на справедливий судовий розгляд, передбачений, зокрема, статтею 6 Конвенції. У зв'язку з цим Суд звертає увагу на те, що ЄСПЛ в численних рішеннях, у тому числі щодо України, розглядаючи порушення прав обвинуваченої особи під час давання показань, не надає значення класифікації слідчої дії за національним законом. Так, у справах «Яременко проти України» (№ 2), «Шалімов проти України», «Леонід Лазаренко проти України», «Тітаренко проти України», «Олег Колеснік проти України» ЄСПЛ розглядав порушення відповідних гарантій статті 6 Конвенції, зокрема права зберігати мовчання і права на правову допомогу, незалежно від того, надані вони на допиті чи під час відтворення обстановки та обставин події, - слідчої дії, подібної до слідчого експерименту в чинному Кодексі.
Тому суд при оцінці відомостей, отриманих під час проведення слідчого експерименту враховує лише відомості, повідомлені потерпілим, свідком та обвинуваченим безпосередньо під час проведення відтворення з ними обставин та обстановки події.
Аналогічні висновки зроблені ВС і у постанові від 26.04.2018 (справа № 135/1530/16-к), постанові від 05.03.2020 (справа № 666/5448/15-к).
Крім того, у постанові від 14.09.2020 (справа № 740/3597/17) ВС зауважив, що проведення слідчого експерименту у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст частини четвертої статті 95 КПК.
Як суд зазначив вище, з дослідженого в судовому засіданні протоколу слідчого експерименту з його запису випливає, що у приміщенні ІТТ слідчим фактично був проведений допит ОСОБА_7 без проведення будь-яких вимірювань та досліджень або відтворення обстановки та обставин події. Саме тому суд вважає, що зазначений протокол не може бути використаний в якості доказу винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому діяння.
Разом з тим, як суд зазначив вище, ні обвинувачений, ні потерпілі в судовому засіданні не заперечували тієї обставини, що тілесні ушкодження у потерпілих виникли внаслідок вибуху гранати. Вище суд наводив мотиви щодо підтвердження винуватості ОСОБА_7 у незаконному поводженні з бойовими припасами, тому вважає за недоцільне здійснювати повторну їх оцінку. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що на підтвердження винуватості ОСОБА_7 у вчиненні замаху на життя потерпілих прокурор надав суду, протокол огляду місця події від 06.04.2022, протокол огляду місця події від 07.04.2022, протокол проведення слідчого експерименту з ОСОБА_8 , протокол слідчого експерименту з ОСОБА_9 , протокол проведення слідчого експерименту з ОСОБА_10 , протокол затримання ОСОБА_7 , виписки з медичних карток ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , висновки експертів щодо виявлених у ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_8 тілесних ушкоджень, висновки експертів щодо групової належності слідів крові, виявлених під час огляду місця події, а також висновки експертів щодо характеру пошкоджень одягу потерпілих.
Показання обвинуваченого, потерпілих узгоджуються з наданими суду доказами в частині того, що виявлені у потерпілих тілесні ушкодження виникли саме внаслідок вибуху гранати. При цьому наданими суду доказами, які суд навів вище, підтверджений і факт групової належності виявлених слідів - речовини бурого кольору - саме потерпілим. Тому суд вважає, що в судовому засіданні також знайшла своє підтвердження і та обставина, що виявлені у потерпілих тілесні ушкодження виникли саме внаслідок вибуху гранати, яку обвинувачений незаконно придбав та зберігав за місцем свого проживання.
Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинуваченого в цій частині, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У абзаці першому пункту 5 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» (далі - Постанова № 2) ВСУ зауважив, що умисне позбавлення життя двох або більше осіб кваліфікується за пунктом 1 частини другої статті 115 КК за умови, що їх убивство охоплювалось єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви передбачені як кваліфікуючі ознаки, дії винного додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами частини другої статті 115 КК.
Зі змісту роз'яснень, наданих у абзаці першому пункту 9 Постанови № 2 випливає, що як учинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (пункт 5 частини другої статті 115 КК), умисне вбивство кваліфікується за умови, що винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя певної особи, усвідомлював, що застосовує такий спосіб убивства, який є небезпечним для життя не тільки цієї особи, а й інших людей. При цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною.
В абзаці другому пункту 9 Постанови № 2 ВСУ зауважив, що у разі, коли винний, позбавляючи життя особу, помилково вважав, що робить це таким способом, який є небезпечним для життя потерпілого та інших людей, в той час як той фактично небезпечним не був, вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину, передбаченого пунктом 5 частини другої статті 115 КК.
Якщо при умисному вбивстві, вчиненому небезпечним для життя багатьох осіб способом, позбавлено життя й іншу особу (інших осіб), як зазначив ВСУ в абзаці третьому пункту 9 Постанови № 2, злочин кваліфікується за пунктами 1 і 5 частини другої статті 115 КК, а якщо заподіяно шкоду її (їх) здоров'ю, - за пунктом 5 частини другої статті 115 КК та відповідними статтями цього Кодексу, що передбачають відповідальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень.
В абзаці першому пункту 11 Постанови № 2 ВСУ роз'яснив, що як умисне вбивство з хуліганських мотивів за пунктом 7 частини другої статті 115 КК дії винного кваліфікуються, коли він позбавляє іншу особу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.
Згідно з роз'ясненнями, наданими в абзаці другому пункту 11 Постанови № 2, якщо крім убивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене кваліфікується за пунктом 7 частини другої статті 115 і за відповідною частиною статті 296 КК.
При цьому в абзаці третьому пункту 11 Постанови № 2 ВСУ зауважив, що не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство під час сварки чи бійки, яку розпочав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи з інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих стосунків, навіть якщо при цьому було порушено громадський порядок.
Отже, при вирішенні питання щодо доведення чи недоведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні замаху на умисне вбивство потерпілих, необхідно надати правову оцінку тверджень як сторони обвинувачення, так і сторони захисту щодо наявності чи відсутності у обвинуваченого відповідних мотивів. При цьому захисник обвинуваченого та власне і сам обвинувачений у судовому засіданні зауважили, що у ОСОБА_7 був відсутній будь-який мотив та умисел на спричинення потерпілим будь-яких тілесних ушкоджень, однак їх спричинення настало внаслідок необережного поводження обвинуваченого з бойовим припасом. Саме тому суд вважає за доцільне здійснити дослідження наявності чи відсутності в обвинуваченого умислу на спричинення шкоди здоров'ю потерпілих.
В абзаці четвертому пункту 26 Постанови № 2 ВСУ надані роз'яснення, згідно з якими вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень, внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від учинення цих діянь із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якість, конкретні обставини, які могли б його відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).
Зі змісту роз'яснень, наданих у пункті 22 Постанови № 2, випливає, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.
У постанові від 25.04.2019 (справа №163/353/17) ВС зауважив, що відповідно до частини першої статті 115 КК вбивство - це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. За змістом статті 24 КК наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
Суд касаційної інстанції роз'яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, необхідно ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. А питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.
Визначальним при цьому, як зазначив ВС, є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
У постанові від 26.06.2014 (справа № 5-10кс14) ВСУ зазначив, що вирішуючи в справах про злочини проти життя та здоров'я особи питання про те, з прямим чи непрямим умислом діяв винуватий, суд має виходити із сукупності всіх обставин справи й ураховувати не тільки поведінку винуватого, потерпілого і їх взаємостосунки до злочину, під час і після його вчинення, але й спосіб учинення злочину, застосовані засоби і знаряддя, сам характер заподіяних потерпілим поранень. Про наявність саме прямого умислу можуть свідчити, зокрема, діяння винуватого, які завідомо для нього повинні були потягти смерть потерпілих і не призвели до смертельного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі.
Аналогічний висновок зроблений і ВС у постанові від 21.06.2018 (справа № 263/8377/16-к).
У постанові від 17.12.2019 (справа № 756/10059/17-к) ВС зазначив, що питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.
Слід мати на увазі, що спосіб відображає насамперед причинний зв'язок між діяннями та наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб та засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів та наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинення діянь.
Крім цього, у постанові від 09.10.2018 (справа № 760/4968/15-к) ВС зазначив, що відповідно до частини першої статті 115 КК умисним вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого.
Визначальним при цьому є, як зазначив ВС, спрямованість умислу винного, його суб'єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю. Питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.
Склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК, належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид необережного заподіяння смерті, тому що за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті відбувається єдиним засобом - завданням тілесних ушкоджень. Умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) є злочином із матеріальним складом і змішаною формою вини.
ВС роз'яснив, що при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим.
Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату.
Для з'ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів їм необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Аналогічні висновки викладені у постанові ВС від 21.05.2020 (справа № 604/546/16-к) та від 25.03.2021 (справа № 428/11944/19).
В постанові від 15.09.2019 (справа № 750/3256/17) ВС зауважив, що за нормативним визначенням умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) з об'єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров'я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та причинним зв'язком між указаним діянням та наслідками, а із суб'єктивної сторони ? умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжкої шкоди здоров'ю потерпілого, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання (стаття 24 КК). Кримінальна відповідальність за частиною другою статті 121 КК настає за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
Коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, як зазначив ВС у згаданій постанові, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість) або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії залежно від наслідків слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати за статтею 119 КК чи статтею 128 КК.
Отже, розмежування умисного протиправного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень іншій людині, що спричинило її смерть (частина друга статті 121 КК), і вбивство, вчинене через необережність (частина перша статті 119 КК), згідно з наведеним висновком ВС, здійснюється як за об'єктивною, так і за суб'єктивною сторонами цих злочинів.
З приводу зазначеного ВС неодноразово висловлював свою позицію (провадження №№ 51-6829 км 18, 51-649 км 18, 51-2941 км 18).
У постанові від 29.10.2020 (справа № 263/15874/17) ВС зазначив, що з об'єктивної сторони злочин, передбачений частиною другою статті 121 КК, характеризується суспільно небезпечними, протиправними діяннями та двома суспільно небезпечними наслідками, що настали: первинні - тяжкі тілесні ушкодження, похідні - смерть. При цьому тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинному зв'язку між собою та із вчиненим суспільно небезпечним діянням. Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується двома формами вини - умислом щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережністю щодо настання смерті потерпілого.
Разом із цим, як зазначив ВС у згаданій постанові, питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, їх стосунки.
У постанові від 09.10.2018 (справа № 760/4968/15-к) ВС звернув увагу на те, що склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК, належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид необережного заподіяння смерті, тому що за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті відбувається єдиним засобом - завданням тілесних ушкоджень. Умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) є злочином із матеріальним складом і змішаною формою вини.
ВС роз'яснив, що при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим.
Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату.
Для з'ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів їм необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
ВС вказав, що визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.
А у постанові від 19.11.2019 (справа № 689/332/18) ВС зауважив, що розмежування умисного протиправного заподіяння іншій людині середньої тяжкості тілесних ушкоджень від необережного заподіяння таких ушкоджень здійснюється як за об'єктивною, так і суб'єктивною сторонами цих злочинів. Зміст інтелектуального та вольового критеріїв вини в зазначених злочинах із матеріальним складом зумовлюються усвідомленням особи характеру вчиненого діяння, передбаченням або свідомим припущенням його негативних наслідків та ставленням до них. Тому, на переконання ВС, у кримінальному провадженні має надати оцінку протиправній діяльності винуватої особи, оскільки незалежно від того, є умисел прямим чи непрямим, особа має нести відповідальність за фактично заподіяну шкоду.
У наведених постановах ВСУ та ВС зроблені висновки щодо спрямованості умислу обвинуваченого. Детальний аналіз фактичних обставин справи, встановлених за результатами судового розгляду, крізь призму наведених вище висновків суд здійснить нижче, натомість вважає за доцільне навести роз'яснення і висновки ВСУ та ВС, сформульовані щодо хуліганства.
Отже, згідно з роз'ясненнями, наданими в пункті 4 Постанови ВСУ № 10 від 22.12.2006 «Про судову практику у справах про хуліганство» (далі - Постанова № 10 від 22.12.2006) дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім'ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
Зі змісту пункту 5 Постанови № 10 від 22.12.2006 випливає, що за ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнано таке грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа тривалий час уперто не припиняла.
Також у пункті 5 Постанови № 10 від 22.12.2006 зазначено, що хуліганством, яке супроводжувалось винятковим цинізмом, можуть бути визнані дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад, проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка перебувала у безпорадному стані, та ін.
У постанові від 19.04.2018 (справа № 209/1242/13-к ВС зазначив, що об'єктом злочину, передбаченого статтею 296 КК, є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших поза юридичних чинників і знаходить свій вияв (відображається) у забезпеченні громадського спокою, охороні здоров'я, честі та гідності людини, її прав та свобод, зокрема, права на відпочинок, усталених правил співжиття, комунікації (спілкування), у поведінці в побуті, у повазі і ставленні членів спільноти один до одного, у нормальному функціонуванні органів державної влади, місцевого самоврядування, різних установ, організацій, громадських об'єднань, інших інституцій, які займаються корисною суспільною діяльністю.
Посягання на ці відносини здійснюються в активній формі, в основному з ініціативи правопорушника або через використання незначного (нікчемного) приводу, як правило, відбуваються в публічних (громадських, людних) місцях, супроводжуються ненормативною (брутальною, нецензурною) лексикою та/або фізичним насильством і призводять до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.
Аналогічний висновок зроблений ВС і у постанові від 19.04.2018 (справа № 209/1242/13-к).
У подальшому ВС в постанові від 19.04.2018 зауважив, що в основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров'я, крім інших ознак, перебувають об'єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб'єктивної сторони злочину, як його мотив.
Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені вище об'єкти захисту. Зміст та спрямованість цього діяння висновуються із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, що склалися між такою особою та потерпілим.
У постанові від 04.10.2012 (справа № 5-17кс12) ВСУ сформулював правовий висновок, згідно з яким в основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров'я, крім інших ознак, перебувають об'єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного з цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб'єктивної сторони злочину, як його мотив.
Хуліганські дії, як слідує з наведеної Постанови, завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені об'єкти захисту. Висновки про зміст і спрямованість цього діяння роблять із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, які склалися між такою особою та потерпілим.
Особливість мотиву хуліганства полягає у причинній зумовленості. Наміри вчинити такі дії можуть бути різні. Поєднує їх те, що вони здебільшого позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість (винятковість), чи з розгнузданого самолюбства, пов'язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.
У постанові від 21.05.2019 (справа № 299/1530/16-к) ВС зауважив, що хуліганство відрізняється від інших злочинів спрямованістю умислу, мотивами, цілями винного та обставинами вчинення ним кримінально караних дій.
Зокрема, дії, що супроводжувалися заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо знайомих (членів сім'ї, родичів, сусідів та ін.), і були викликані особистими неприязними стосунками, певними діями потерпілих тощо, кваліфікують як хуліганство лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
При цьому грубе порушення громадського порядку передбачає недотримання встановлених правил поведінки у громадських місцях. Оцінювати порушення як грубе слід з урахуванням кількості його учасників, території, на якій мало місце порушення, кількості потерпілих, тривалості порушення тощо.
Суб'єктивна ж сторона хуліганства характеризується умисною виною і мотивом явної неповаги до суспільства. При цьому неповага до суспільства - це прагнення показати свою зневагу до існуючих правил і норм поведінки в суспільстві, самоутвердитися за рахунок приниження інших осіб, протиставити себе іншим громадянам, суспільству, державі. Вказана неповага має бути явною, тобто очевидною, безсумнівною як для винної особи, так і для очевидців його дій.
Отже, наявність особистих неприязних стосунків між особами само по собі ще не свідчить про відсутність хуліганського мотиву в діях обвинуваченої особи, адже для визначення мотиву злочинних дій потрібно враховувати їх характер та спосіб вчинення, причини, що спонукали особу вчинити певні дії, поведінку обвинуваченого та потерпілих до і під час події.
У постанові від 03.07.2019 (справа № 288/1158/16-к) ВС зазначив, що для юридичної оцінки діяння за статтею 296 КК обов'язковим є поєднання ознак об'єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб'єктивної сторони, зокрема, мотиву явної неповаги до суспільства.
За відсутності відповідного мотиву, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для кваліфікації їх як хуліганства.
В судовому засіданні встановлено, що до події кримінального правопорушення обвинувачений та потерпілий не були знайомі. Окрім цього, наявність між потерпілим та обвинуваченим неприязних стосунків у судовому засіданні встановлена не була. Наведені обставини, на переконання суду, виключають можливість вчинення протиправний дій обвинуваченим щодо потерпілого з мотивів неприязних стосунків.
Диспозиція статті 296 КК передбачає настання відповідальності саме за грубе порушення громадського порядку. Разом з тим, диспозиція статті 296 КК не містить визначення громадського порядку.
Згідно з визначенням, що міститься у статті 1 Закону України «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв'язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів» громадський порядок - сукупність суспільних відносин, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності людини, діяльності підприємств, установ і організацій під час підготовки та проведення футбольних матчів шляхом встановлення, дотримання і реалізації правових та етичних норм.
Інше визначення громадського порядку було надано в пункті 1.6 Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС від 11.11.2010 за № 550, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.12.2010 за № 1219/18514. Зокрема, відповідно до визначення, наданого у зазначеному документі, громадський порядок - система суспільних відносин, які складаються і розвиваються в громадських місцях під впливом правових та соціальних норм, спрямованих на забезпечення нормального функціонування установ, організацій, громадських об'єднань, праці й відпочинку громадян, повагу до їх честі, людської гідності та громадської моралі. Слід зауважити, що зазначене Положення втратило чинність на підставі наказу Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.2017 за № 650, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21.08.2017 за № 1041/30909. Однак, незважаючи на те, що зазначений документ оперує поняттям громадського порядку, його нормативне визначення надано не було. Будь-якого іншого нормативного закріплення (визначення) поняття громадського порядку, ніж наведено вище, чинне законодавство України не містить.
Слід також зауважити, що поняття громадського місця у статті 296 КК не визначене, однак зазначене поняття розкрите (дано його визначення) у статті 1 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення», з якого слідує, що громадське місце - частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під'їзди, а також підземні переходи, стадіони.
У постанові від 19.04.2018 (справа № 209/1242/13-к) ВС зазначив, що об'єктом злочину, передбаченого статтею 296 КК, є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших поза юридичних чинників і знаходить свій вияв (відображається) у забезпеченні громадського спокою, охороні здоров'я, честі та гідності людини, її прав та свобод, зокрема, права на відпочинок, усталених правил співжиття, комунікації (спілкування), у поведінці в побуті, у повазі і ставленні членів спільноти один до одного, у нормальному функціонуванні органів державної влади, місцевого самоврядування, різних установ, організацій, громадських об'єднань, інших інституцій, які займаються корисною суспільною діяльністю.
Посягання на ці відносини здійснюються в активній формі, в основному з ініціативи правопорушника або через використання незначного (нікчемного) приводу, як правило, відбуваються в публічних (громадських, людних) місцях, супроводжуються ненормативною (брутальною, нецензурною) лексикою та/або фізичним насильством і призводять до заподіяння моральної та матеріальної шкоди. Аналогічний висновок зроблено ВС і у постанові від 19.04.2018 р. (справа № 209/1242/13-к).
При цьому суд також вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 05.04.2018 (справа № 658/1658/16-к) ВС зазначив, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
У постанові від 12.06.2018 (справа № 712/13361/15) ВС звернув увагу, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
У постанові від 04.07.2018 (справа № 688/788/15-к) ВС зазначив, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону. Зокрема, у справах, в яких наявність та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення має пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер умислу.
Це питання, як зауважив ВС, має бути вирішене на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постановах від 08.10.2019 (справа № 195/1563/16-к), 01.04.2020 справа (№ 750/11509/18), 21.01.2020 (справа № 754/17019/17), 16.09.2020 (справа № 760/23459/17).
Як суд зазначив вище, сторона обвинувачення та сторона захисту в судовому засіданні надали протилежну правову оцінку фактичним обставинам справи, які були встановлені в судовому засіданні. При цьому, як сторона обвинувачення, так і сторона захисту в судовому засіданні не оспорювали ту обставину, що виявлені у потерпілих тілесні ушкодження належать до легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров'я і зазначені тілесні ушкодження у потерпілих виникли саме внаслідок вибуху бойового припасу. Тому результатами судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_7 незаконно придбав, переніс та зберігав гранату, внаслідок вибуху якої потерпілі отримали виявлені у них тілесні ушкодження. Вище суд зазначив, що обвинувачений категорично заперечив наявність у нього умислу на вбивство потерпілих, зауваживши, що вибух гранати відбувся через те, що в ході розмови з потерпілими зайшла мова про способи оборони у разі подальшого просування загарбницьких військ і він вирішив показати потерпілим наявну в нього гранату. При цьому обвинувачений зазначив, що під час руху з кімнати, де він зберігав гранату, випало захисне кільце і граната була приведена у готовність. Саме з метою попередження вибуху гранати в приміщенні будинку та попередження у зв'язку з цим значної шкоди, як зазначив обвинувачений, він пішов у напрямку вхідних дверей до будинку і намагався викинути гранату на город. Обвинувачений зауважив, що він не знав точного часу спрацювання вибухового механізму гранати з моменту приведення її у бойову готовність, однак знав, що цей час дуже незначний. У подальшому в мережі Інтернет він дізнався, що цей час становить біля 4 секунд. Обвинувачений при цьому зауважив, що, виходячи з будинку, він на порозі зустрів ОСОБА_13 , тому не мав можливості сильно замахнутись, а кинув гранату за ОСОБА_13 . Обвинувачений при цьому зауважив, що він не міг подумати, що потерпілі будуть на території домоволодіння, куди він кидав гранату, однак до цього протягом дня на перекур вони ходили за ріг будинку.
Суд вважає за доцільне зауважити, що в ході досудового розслідування не були вжиті заходи, спрямовані на здійснення перевірки твердження обвинуваченого в цій частині, зокрема, шляхом проведення відповідного слідчого експерименту з метою з'ясування часу, необхідного для подолання обвинуваченим відстані з місця, де у нього випало захисне кільце гранати, до вхідних дверей будинку з метою подальшого кидка гранати і до моменту її вибуху на подвір'ї домоволодіння. Тому суд вважає, що твердження обвинуваченого та його захисника в цій частині поза розумним сумнівом спростовані не були.
Захисник обвинуваченого в судовому засіданні зауважила, що надані суду докази не містять переконливих відомостей, які б свідчили про наявність у діянні її підзахисного умислу на вчинення вбивства потерпілих. Посилання прокурора на те, що поводження з бойовими припасами саме по собі вже становить підвищену небезпеку, як зауважила захисник, ґрунтується на припущенні, що таке поводження може спричинити негативні наслідки, у тому числі й здоров'ю інших осіб.
Оцінюючи зазначені доводи сторони обвинувачення та сторони захисту, суд вважає за доцільне зауважити, що потерпілі ОСОБА_9 , ОСОБА_8 та ОСОБА_10 в судовому засіданні спростували твердження, які зазначені в обвинувальному акті, щодо вчинення обвинуваченим умисних дій, спрямованих на їх вбивство. При цьому потерпілі зазначили про відсутність між ними та обвинуваченим сварок. Показання потерпілих, надані ними в судовому засіданні, узгоджуються з відомостями, які були отримані в ході проведення з ними слідчого експерименту, зокрема, щодо їх розташування на момент вибуху гранати.
Захисник обвинуваченого звернула увагу суду на протокол проведення слідчого експерименту з ОСОБА_10 , зі змісту якого випливає, що обвинувачений ОСОБА_7 з будинку виходив мовчки, без будь-яких погроз. Разом з тим, вище суд надавав правову оцінку можливості використання показань, які зафіксовані у протоколі проведення слідчого експерименту. Тому протокол слідчого експерименту в частині зазначених показань ОСОБА_10 суд не може прийняти до уваги в якості доказу, який підтверджує чи спростовує винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому діяння.
Як суд зазначив, у своїх роз'ясненнях ВСУ та ВС зауважили, що для постановлення обвинувального вироку відносно особи необхідно встановити усі обставин, передбачені частиною першою статті 91 КПК. Також суд вище зазначив, що сторона захисту не оспорювала факт спричинення тілесних ушкоджень внаслідок поводження ОСОБА_7 з гранатою, при цьому як обвинувачений, так і його захисник в судовому засіданні заперечили факт наявності у ОСОБА_7 умислу на вбивство потерпілих. Зазначені твердження захисника обвинуваченого кореспондуються з наведеними вище роз'ясненнями та висновками ВСУ і ВС. Зокрема, в судовому засіданні поза розумним сумнівом не були спростовані показання обвинуваченого в частині того, що він хотів показати потерпілим гранату, оскільки мова зайшла про способи оборони у разі подальшого наступу військ агресора. Також не були спростовані поза розумним сумнівом покарання обвинуваченого в частині того, що по дорозі з кімнати, де він зберігав гранату, випало захисне кільце з гранати і він вирішив з метою попередження завдання значної шкоди викинути її на подвір'я у місце, де зазвичай нікого немає і яке розташоване на значній відстані від місця можливого перебування перехожих. Натомість зазначені показання обвинуваченого частково узгоджуються з показаннями потерпілих. Зокрема, як суд зазначив вище, потерпілі зазначили, що ОСОБА_9 на момент виходу обвинуваченого з будинку перебував перед входом до будинку і протягом незначного часу з моменту виходу обвинуваченого з будинку вони (потерпілі) почули хлопок. Суд вважає слушними зауваження захисника обвинуваченого, що твердження прокурора, які викладені в обвинувальному акті, щодо наявності у обвинуваченого умислу на спричинення смерті потерпілих, ґрунтуються на припущеннях. Зокрема, захисник зауважила, що наданими стороною обвинувачення доказами не спростоване твердження обвинуваченого в частині того, що він хотів кинути гранату далеко на подвір'я.
Вище суд навів висновки ВС, викладені у постанові від 05.04.2018 (справа № 658/1658/16-к) щодо кваліфікації злочину. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що частиною другою статті 17 КПК визначено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. При розкритті змісту поняття розумного сумніву суд вважає за доцільне звернути увагу на прецедентну практику ЄСПЛ. Зокрема, при оцінці доказів ЄСПЛ керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», п. 161). Доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою чи подібних до них неспростовних презумпцій (рішення у справі «Салман проти Туреччини», п. 100; рішення у справі «Єрохіна проти України», п. 52). При цьому згідно з усталеною практикою ЄСПЛ під час провадження на підставі Конвенції необхідно застосовувати принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження) (рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України»).
Також при розкритті поняття стандарту доведення поза розумним сумнівом суд вважає за доцільне звернути увагу, що ВС у постанові від 21.01.2020 (справа № 754/17019/17) зауважив, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
У постанові від 12.06.2018 (справа № 712/13361/15) ВС зазначив, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
У постанові від 04.07.2018 (справа № 688/788/15-к) ВС зазначив, що законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Крім того, у справі «Жупнік проти України» (пункт 43) ЄСПЛ зазначив, що зміна правової кваліфікації (перекваліфікація) судом діяння обвинуваченого не свідчить про порушення статті 6 Конвенції щодо гарантій справедливого судового розгляду.
Зі змісту частини третьої статті 337 КПК випливає, що з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
У постанові від 13.01.2021 (справа № 243/1573/17) ВС зазначив, що суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення лише в частині зміни правової кваліфікації, якщо це покращує становище особи.
Як суд зазначив вище, згідно з пред'явленим ОСОБА_7 обвинуваченням останній обвинувачується, зокрема, у вчиненні злочину, передбаченого пунктами 1, 5, 7 частини другої статті 115 КК, тобто закінченому замаху на умисне вбивство двох і більше осіб, вчиненому способом, небезпечним для життя багатьох осіб, з хуліганських мотивів. Натомість за результатами судового розгляду твердження сторони обвинувачення про наявність у діяння ОСОБА_7 умислу саме на вчинення вбивства, а також на вчинення хуліганських дій поза розумним сумнівом підтверджені не були. При цьому суд встановив, що внаслідок незаконного поводження обвинуваченого з бойовим припасом потерпілим були спричинені легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
Розділом ІІ Особливої частини КК встановлений перелік кримінально караних діянь проти життя та здоров'я особи, з-поміж яких законодавцем передбачена кримінальна відповідальність за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження або ж за умисне легке тілесне ушкодження. Як суд зазначив вище, поза розумним сумнівом у судовому засіданні не був підтверджений наявність у обвинуваченого умислу на спричинення потерпілим будь-яких тілесних ушкоджень. Саме тому суд вважає, що правові підстави для зміни правової кваліфікації діяння обвинуваченого в цій частині на будь-яку іншу з-поміж передбачених наведеним розділом відсутні. Правові підстави для вирішення питання щодо наявності чи відсутності в діянні обвинуваченого складу іншого кримінально караного діяння, на переконання суду, відсутні, оскільки це призведе до виходу за межі пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення, від якого останній не мав змоги здійснити захист, що у своє чергу не узгоджується з приписами статті 337 КПК.
Відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині четвертій статті 17 КПК. Зі змісту частини другої статті 8 та частини п'ятої статті 9 КПК випливає, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні та кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Саме тому, здійснюючи судовий розгляд цього кримінального провадження відповідно до вимог частини шостої статті 22, частини третьої статті 26, частини першої статті 337 КПК, оцінюючи досліджені у справі докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення, суд дійшов до висновку, що сторона обвинувачення поза розумним сумнівом не довела наявність у діянні ОСОБА_7 умислу на вчинення інкримінованого йому злочину, а саме передбаченого пунктами 1, 5, 7 частини другої статті 115 КК. Як наслідок, на переконання суду, ОСОБА_7 відповідно до пункту третього частини першої статті 373 КПК за цим фактом - спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_9 , ОСОБА_8 та ОСОБА_10 - має бути виправданий.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання, як зазначив ВС, виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду, як вже суд зазначив вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зауважив ВС, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» згідно з висновком ВС означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
У постанові від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19) ВС зауважив, що щире каяття - це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями.
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
В ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачений ОСОБА_7 вчинив тяжкий злочин. Разом з тим, обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності притягнутий не був, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. Згідно з наданим суду висновком судово-психіатричної експертизи № 38 від 23.05.2022 ОСОБА_7 на період правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується, не перебував у стані фізіологічного афекту або будь-якому іншому вираженому емоційному стані, що суттєво вплинув на його свідомість та діяльність. Разом з тим, у зазначеному висновку не були надані відповіді щодо здатності ОСОБА_7 усвідомлювати значення своїх дій в період вчинення інкримінованого йому діяння. Зі змісту висновку № 99 від 18.04.2022 випливає, що під час проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи експерти зауважили про можливу наявність органічного ураження головного мозку обвинуваченого з відповідними характерологічними змінами.
Під час судового розгляду кримінального провадження обвинувачений винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння - замаху на умисне вбивство потерпілих - не визнавав. Однак, суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 05.08.2020 (справа № 334/5670/18) ВС зазначив, що щире каяття як обставина, що пом'якшує покарання, має місце і в тому випадку, коли засуджений не погоджується з кваліфікацією своїх дій. При цьому вище суд наводив висновки ВС та відповідні роз'яснення щодо ознак, які свідчать про наявність щирого каяття. Крім того, у постанові від 23.12.2021 (справа № 182/1539/19) ВС зауважив, що щире каяття насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані збитки та бажанні виправити наслідки вчиненого.
За результатами судового розгляду суд встановив, що обвинувачений не визнавав факту вчинення замаху на умисне вбивство потерпілих, однак не заперечував факту спричинення їм тілесних ушкоджень, а також не заперечував факту незаконного поводження з бойовим припасом, висловив у судовому засіданні щирий жаль щодо вчиненого та засудив свої дії. При цьому потерпілі в судовому засіданні зауважили, що будь-яких претензій майнового характеру до обвинуваченого не мають. Тому суд вважає, що за результатами судового розгляду встановлено, що обставиною, яка пом'якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.
З пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення випливає, що обставинами, які обтяжують його покарання, зазначені такі, як вчинення кримінального правопорушення в стані алкогольного сп'яніння, а також вчинення кримінального правопорушення щодо особи, з якою винний перебуває у сімейних та близьких відносинах.
Вирішуючи питання щодо наявності в діянні ОСОБА_7 зазначених обставин, які обтяжують його покарання, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Згідно з висновками, викладеними ВС у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к), факт перебування в стані алкогольного сп'яніння може встановлюватися шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно медоглядом.
Документально підтверджені відомості, які б свідчили про перебування ОСОБА_7 у стані алкогольного сп'яніння на час вчинення інкримінованого йому діяння, суду не надані. При цьому в пред'явленому ОСОБА_7 обвинуваченні зазначено, що до вчинення інкримінованого йому діяння останній спільно з потерпілими вживав алкогольні напої.
Обвинувачений ОСОБА_7 під час надання в судовому засіданні показань повідомив, що потерпілі за столом випивали, він за станом здоров'я спиртні напої не вживав. Аналогічні показання надав і потерпілий ОСОБА_8 . При цьому потерпілі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 не змогли повідомити суду, чи вживав обвинувальний спиртні напої під час спільного перебування за столом. При цьому суд вважає за доцільне зауважити таке.
Відповідно до статті 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 368 КПК суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити питання, зокрема, чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання обвинуваченого, і які саме.
За пунктом 4 частини першої статті 91 КПК обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.
Обов'язок доказування перелічених обставин згідно зі статтею 92 КПК покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.
Вище суд зазначав про висновки ЄСПЛ та ВС щодо стандарту доведення поза розумним сумнівом. Зі змісту цього стандарту, як суд зазначив вище, випливає, що законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Аналогічна правова конструкція закріплена й у частині четвертій статті 17 КПК. Зі змісту частини другої статті 8 та частини п'ятої статті 9 КПК випливає, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні та кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з приписами частини першої статті 94 КПК випливає, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Отже, аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, суд вважає, що в судовому засіданні поза розумним сумнівом не був доведений той факт, що обвинувачений ОСОБА_7 на час вчинення інкримінованого йому діяння перебував у стані алкогольного сп'яніння. Зокрема, як суд вже зазначив, обвинувачений цю обставину в судовому засіданні спростовував, аналогічні показання були надані й потерпілим ОСОБА_8 . Заперечення факту вживання обвинуваченим алкоголю обвинувачений та потерпілий ОСОБА_8 мотивували станом здоров'я обвинуваченого. При цьому потерпілі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 не змогли повідомити суду, чи вживав обвинувачений спиртні напої. Натомість показання обвинуваченого ОСОБА_7 та потерпілого ОСОБА_8 щодо стану здоров'я обвинуваченого узгоджуються з наданими захисником обвинуваченого копіями медичних документів щодо виявлених у обвинуваченого захворювань, а також загального стану його здоров'я. Саме тому суд вважає, що посилання в обвинувальному акті на наявність такої обставини, що обтяжує покарання обвинуваченого, як вчинення злочину в стані алкогольного сп'яніння, не ґрунтується на наданих суду доказах у їх сукупності, натомість є припущенням сторони обвинувачення.
Вирішуючи питання щодо наявності в діянні обвинуваченого такої обставини, що обтяжує його покарання, як вчинення кримінального правопорушення щодо особи, з якою винний перебуває у сімейних та близьких відносинах.
Вище суд зазначив, що наданими суду доказами у їх сукупності поза розумним сумнівом не був доведений факт замаху обвинуваченого на умисне вбивство потерпілих за обтяжуючих обставин, а тому обвинувачений в цій частині має бути виправданий. Натомість суд визнав доведеним факт незаконного поводження обвинуваченого з бойовим припасом. Проте потерпілої сторони для такої категорії кримінально караних діянь не передбачена. Суд враховує, що внаслідок такого незаконного поводження потерпілі отримали тілесні ушкодження, проте зазначене діяння обвинуваченого не охоплене загальною частиною кримінального закону, а саме розділом ІІ Особливої частини КК, яким встановлений перелік кримінально караних діянь проти життя та здоров'я особи.
Крім того, у постанові від 16.01.2019 (справа № 439/397/17) ВС зауважив, що поняття «потерпілий», яке використовується у статті 46 КК, вживається у його кримінально-правовому розумінні, а не кримінально-процесуальному. Тобто потерпілий - це особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода (або існує безпосередня загроза її заподіяння). Саме потерпілий може виразити свою волю про прощення винного, на підставі чого приймається рішення про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі статтею 46 КК.
Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні статті 46 КК має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Позбавлення життя людини є наслідком, що має незворотний характер.
Водночас таке розуміння потерпілого у статті 46 КК, як зазначив ВС, не виключає застосування норми кримінального процесуального права, яка передбачає можливість визнання близьких родичів чи членів сім'ї потерпілими замість померлого (частина шоста статті 55 КПК). Невизнання за потерпілим - учасником кримінального процесу права на примирення у контексті статті 46 КК не означає втрати ним права на відшкодування завданих збитків. Будь-яка шкода, заподіяна кримінальним правопорушенням, може і повинна бути компенсована своєчасно та в повному обсязі безвідносно до того, відбулося чи не відбулося примирення, і це може вплинути на подальші кримінально-правові наслідки при призначенні покарання та на умови його відбування, в тому числі зі звільненням від його відбування.
Хоча наведений висновок ВС сформульований щодо можливості звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням з потерпілим, суд вважає, що останній може бути застосований у цьому кримінальному провадженні, оскільки ВС звернув увагу на необхідність розмежування поняття потерпілого у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві.
Вище суд зазначив, що правові підстави для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_7 в частині заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень - вчинення замаху на умисне вбивство потерпілих за обтяжуючих обставин - судом встановлені не були. При цьому вище суд також зазначив, що кримінально каране діяння, пов'язане з незаконним поводженням з бойовими припасами у кваліфікації, яка була підтверджена за результатами судового розгляду, не передбачає наявності потерпілих. Саме тому суд вважає, що правові підстави для визнання такої обставини, які обтяжують покарання обвинуваченого, як вчинення кримінального правопорушення щодо особи, з якою винний перебуває у сімейних та близьких відносинах, також відсутні.
Отже, обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.
Суд враховує, що потерпілі, висловлюючи свою думку щодо виду та міри кримінального покарання, яке необхідно призначити обвинуваченому, зауважили, що претензій до обвинуваченого не мають. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що ВС у постанові від 21.02.2019 (справа № 742/584/18) роз'яснив, що позиція щодо визначення винному виду та розміру покарання й можливості звільнення від його відбування є не процесуальною вимогою, а думкою потерпілого, яка може бути врахована в сукупності з іншими обставинами, однак не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність. Також така висловлена позиція не обмежує потерпілого у можливостях подальшого оскарження до суду вищого рівня законності й обґрунтованості вироку у частині вирішення вказаних питань у тому числі щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м'якість.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, думки потерпілих щодо міри покарання, обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання обвинуваченого, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Санкцією кримінального закону тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі визначена у межах строку від трьох до семи років.
Як вже суд зазначив вище, в ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачений вчинив умисний тяжкий злочин, винуватість в частині кримінально-правової кваліфікації визнав частково, однак не заперечував фактичних обставин справи, висловив жаль щодо вчиненого. Разом з тим, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд вважає, що призначення обвинуваченого мінімально допустимого санкцією кримінального закону покарання не здатне виконати завдань кримінального покарання. За результатами судового розгляду суд також не встановив наявності правових підстав для застосування приписів статті 69 КК. Вище суд звертав увагу на висновок, викладений ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к), щодо презумпції призначення більш м'якого покарання. Тому суд вважає, що з метою виконання завдань кримінального покарання обвинуваченому слід призначити відносно тривалий строк кримінального покарання у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений є особою раніше несудимою, винуватість у вчиненні інкримінованих йому діянь згідно з наданою під час досудового розслідування кримінально-правовою кваліфікацією не визнав, однак не заперечував фактичних обставин справи, висловив щирий жаль щодо вчиненого та у вчиненому розкаявся. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачений вчинив умисний тяжкий злочин в умовах воєнного стану. Вище суд навів мотиви з посиланням на висновок ВС щодо відсутності правових підстав для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв'язку з придбанням, перевезенням та зберіганням бойового припасу для самозахисту. Хоча правові підстави для призначення обвинуваченому реального покарання судом не встановлені, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому іспитовий строк тривалістю 2 роки.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на обвинуваченого додаткові обов'язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються також рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема, запобіжні заходи.
Вирішуючи питання щодо застосованого до ОСОБА_7 запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, суд вважає за доцільне також зауважити таке.
Зважаючи на ту обставину, що іспитовий строк слід обчислювати саме з моменту проголошення вироку, суд вважає, що правові підстави для подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту до обвинуваченого до набрання вироком законної сили відсутні, а тому такий запобіжний захід доцільно скасувати.
Разом з тим, з наданих суду матеріалів випливає, що 07.04.2022 ОСОБА_7 був затриманий за підозрою у вчиненні злочину і 08.04.2022 до нього був застосований запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. У зв'язку з документальним підтвердження значного погіршення стану здоров'я обвинуваченого за час його перебування під вартою 22.09.2022 суд змінив застосований до обвинуваченого запобіжний захід у вигляді утримання під вартою на домашній арешт цілодобово. У подальшому, суд своєю ухвалою від 22.12.2022 змінив час застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту з цілодобового на домашній арешт в певний період доби, а саме з 22.00 год. по 07.00 год. наступної доби.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про попереднє ув'язнення» (далі - Закон № 3352-XII) визначено, що попереднє ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.
Саме тому строк перебування ОСОБА_7 під вартою з 07.04.2022 по 22.09.2022 має бути зарахований йому до строку призначеного покарання згідно з приписами частини п'ятої статті 72 КК з розрахунку 1 день попереднього ув'язнення за 1 день позбавлення волі.
Крім того, частиною сьомою статті 72 КК визначено, що домашній арешт зараховується судом у строк покарання за правилами, передбаченими в частині першій цієї статті, виходячи з такого їх співвідношення - три дні цілодобового домашнього арешту відповідають одному дню позбавлення волі.
Зважаючи на ту обставину, що 22.09.2022 до обвинуваченого був застосований запобіжний захід у виді цілодобового домашнього арешту, суд вважає за необхідне строк з 22.09.2022 по 22.12.2022 зарахувати ОСОБА_7 до строку призначеного покарання з розрахунку 3 дні цілодобового домашнього арешту за 1 день позбавлення волі.
Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК, а саме знищити. При цьому з матеріалів кримінального провадження убачається, що ухвалами слідчих суддів Вінницького міського суду Вінницької області від 08.04.2022 та 14.04.2022 на речові докази був накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
ОСОБА_7 в пред'явленому обвинуваченні, передбаченому частиною другою статті 15, пунктами 1, 5, 7 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України, визнати невинним і виправдати в зв'язку з недоведеністю наявності в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення.
Визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України та призначити покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
Відповідно до частини п'ятої статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати до строку призначеного ОСОБА_7 покарання строк його перебування під вартою з 07.04.2022 по 22.09.2022 з розрахунку 1 (один) день попереднього ув'язнення за 1 (один) день позбавлення волі.
Згідно з частиною сьомою статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_7 до строку призначеного покарання строк з 22.09.2022 по 22.12.2022 з розрахунку 3 (три) дні цілодобового домашнього арешту за 1 (один) день позбавлення волі.
Відповідно до частини першої статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_7 обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.
Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_7 у вигляді домашнього арешту у певний період доби - скасувати.
Речові докази:
-важіль типу УЗД, металеві уламки, металеве кільце з чекою, змив речовини бурого кольору з поверхні бетону та стіни, які поміщені до камери зберігання речових доказів ВП № 2 Хмільницького РВП ГУНП у Вінницькій області, - знищити;
-10 (десять) патронів, мисливську рушницю з маркуванням 144688-60, які поміщені до камери зберігання речових доказів ВП № 2 Хмільницького РВП ГУНП у Вінницькій області, - повернути власнику або іншому законному володільцю;
-речі ОСОБА_10 , а саме штани сірого кольору з пошкодженнями та слідами речовини бурого кольору; речі ОСОБА_9 , а саме штани чорного кольору з пошкодженнями та слідами речовини бурого кольору, спортивну куртку темно-синього кольору з пошкодженнями та слідами речовини бурого кольору; речі ОСОБА_8 , а саме штани коричневого кольору з пошкодженнями та слідами речовини бурого кольору, труси темно-синього кольору, шарф різнокольоровий, шкарпетку зі слідами речовини бурого кольору, футболку темно-синього кольору, черевики чорного кольору, які поміщені до камери зберігання речових доказів ВП № 2 Хмільницького РВП ГУНП у Вінницькій області, - знищити;
-кофту темного кольору, штани темного кольору, гумові шльопанці темного кольору, які поміщені до камери зберігання речових доказів ВП № 2 Хмільницького РВП ГУНП у Вінницькій області, - знищити.
Арешт, накладений на речові докази, на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 08.04.2022 та 14.04.2022, - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_7 на користь держави 21782 (двадцять одну тисячу сімсот вісімдесят дві) гривні 91 (дев'яносто одну) копійку витрат на залучення експерта.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя-доповідач:
Суддя:
Суддя: