04 квітня 2024 року м. Дніпросправа № 160/8483/23
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач),
суддів: Божко Л.А., Суховарова А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.01.2024 ( суддя першої інстанції Рянська В.В.) в адміністративній справі №160/8483/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , подана його представником - адвокатом Цибанєм Романом Юрійовичем, до військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у якій позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 та військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення своєчасного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 ;
стягнути з військової частини НОМЕР_1 , яка здійснює фінансове забезпечення військової частини НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.01.2023 до 29.03.2023 в сумі 207774,41 грн, без урахування податків та інших обов'язкових платежів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28.02.2022 позивача було призвано на військову службу за мобілізацією на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 “Про загальну мобілізацію”. Він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 . 27.01.2023 його було звільнено з військової служби у запас. Військова частина НОМЕР_2 перебуває на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 . Спору щодо розміру належних позивачу при звільненні сум не було. У день звільнення з ним не було проведено повного розрахунку та не повідомлено про нараховані суми при звільненні. У подальшому на його поточний рахунок в АТ КБ “ПРИВАТБАНК” було перераховано від військової частини НОМЕР_1 такі суми: 09.02.2023 - 14538,49 грн, 10.02.2023 - 25737,10 грн, 29.03.2023 - 81201,24 грн. Тому позивач вважає, що з військової частини НОМЕР_1 на його користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - з 28.01.2023 до 29.03.2023 у сумі 207774,41 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.01.2024 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 , військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.01.2023 до 29.03.2023 у сумі 36397,48 грн (тридцять шість тисяч триста дев'яносто сім гривень 48 копійок), без урахування податків, зборів (обов'язкових платежів).
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.01.2023 до 29.03.2023 у сумі 36397,48 грн (тридцять шість тисяч триста дев'яносто сім гривень 48 копійок), без урахування податків, зборів (обов'язкових платежів).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Військова частина НОМЕР_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким адміністративний позов залишити без задоволення, провадження у справі закрити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, апелянт вказує, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України, оскільки, при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру.
У відзиві позивач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, відмовивши у задоволенні апеляційної скарги.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Отже, в апеляційному порядку підлягає перегляду рішення суду першої інстанції виключно в частині задоволених позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має статус учасника бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_3 від 02.10.2019, виданого Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області.
ОСОБА_1 28.02.2022 був призваний на військову службу за мобілізацією на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 “Про загальну мобілізацію”, проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , що підтверджується копіями довідки ІНФОРМАЦІЯ_2 від 02.02.2023 № 4123 та військового квитка позивача серії НОМЕР_4 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 27.01.2023 № 26 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту “г” пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”.
Підставою наказу зазначено витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 18.01.2023 № 9-РС.
Згідно з виданою військовою частиною НОМЕР_1 довідкою № 752/ФЕС від 04.07.2023 про суми нарахованого та виплаченого грошового забезпечення ОСОБА_1 за січень 2023 року йому було нараховано та виплачено:
09.02.2023 нараховано 14759,89 грн (оклад за військовим званням 766,45 грн, посадовий оклад 2839,35 грн, надбавка за вислугу років 45% - 1622,61 грн, надбавка за особливості проходження служби 3398,47 грн, премія у розмірі 216% - 6133,01 грн), утримано військовий збір 1,5% - 221,40 грн, виплачено 14538,49 грн;
10.02.2023 нараховано додаткову винагороду 26129,03 грн, утримано військовий збір 1,5% - 391,93 грн, виплачено 25737,10 грн;
29.03.2023 нараховано 82437,80 грн (додаткова винагорода 54193,55 грн, компенсація за невикористану відпустку 38 днів - 21465,63 грн, одноразова допомога при звільненні 6778,62 грн), утримано військовий збір 1,5% - 1236,56 грн, виплачено 81201,24 грн.
Згідно з виписками по картці/рахунку позивача в АТ КБ “ПРИВАТБАНК” від військової частини НОМЕР_1 09.02.2023 зараховано 14538,49 грн, 10.02.2023 - 25737,10 грн, 29.03.2023 - 81201,24 грн.
Не погоджуючись із діями відповідача щодо непроведення своєчасного повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ, соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Статтею 2 Закону № 2011-XII закріплено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2).
Відповідно до абзаців 1 та 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно позивач виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення 27.01.2023, проте розрахунки з ним проведено 09.02.2023, 10.02.2023 та 29.03.2023.
При цьому, під час виключення зі списків особового складу Військової частини позивачу станом на день виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідачі не провели з ним розрахунок у повному обсязі.
Період затримки розрахунку при звільненні повинен обраховуватися з 28.01.2023, оскільки заборгованість виникає з першого дня після звільнення.
09.02.2023 через рахунки військової частини НОМЕР_1 позивачу було перераховано суму 14538,49 грн, 10.02.2023 - 25737,10 грн, 29.03.2023 - 81201,24 грн.
Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні становить з 28.01.2023 (наступний день після звільнення) до 29.03.2023 (день остаточного розрахунку), усього 61 календарний день.
Так, апелянт вказує, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України, оскільки, при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру.
З даного приводу, слід зазначити наступне.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
У той же час, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю (далі - КЗпП України).
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, закріплені у статтях 116-117 КЗпП України норми, спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статтей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення військовослужбовців.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладений у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 28 січня 2021 року у справі № 240/11214/19, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.
Слід зазначити, що закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, Верховним Судом у постановах від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Приписами 117 КЗпП України передбачено обов'язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні.
Тобто, роботодавець повинен провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, не залежно від обставин, з яких такі суми не були виплачені останньому.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 вирішувала питання щодо необхідності відступити від висновку Верховного Суду стосовно непоширення статті 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Велика Палата Верховного Суду надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у пункті 57 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України».
У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117).
Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що «частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом».
За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:
- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17.
Беручи до уваги викладене, доводи апелянта про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України є безпідставними.
Враховуючи вищезазначене, а також, те, що відповідач не провів з позивачем повний розрахунок при його звільненні з посади та виключенні зі списків особового складу Військової частини та всіх видів забезпечення, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, судом першої інстанції обгрунтовано стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 36397,48 коп.
Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх часткового задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.01.2024 в адміністративній справі №160/8483/23 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 04 квітня 2024 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 05 квітня 2024 року.
Головуючий - суддя Н.А. Олефіренко
суддя Л.А. Божко
суддя А.В. Суховаров