Справа № 201/10739/22
Провадження № 2/201/209/2024
01 квітня 2024 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
в складі : головуючого судді Батманової В.В.
при секретарі Турбаївській М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа Адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради про усунення перешкод у праві користування житловими приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Дніпровської міської ради, третя особа Адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради про усунення перешкод у праві користування житловими приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
У поданому позові позивач просить про визнання ОСОБА_2 таким що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі проживали батько позивача - ОСОБА_3 та недієздатна особа ОСОБА_2 .
ОСОБА_3 було призначено опікуном ОСОБА_2 рішенням виконавчого комітету №156 від 22 березня 1996 року, а отже саме по цій причині останній мешкав у спірній квартирі. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Станом на час подання позову опікуна недієздатному ОСОБА_2 не визначено та він залишається мешкати в квартирі позивача без правових підстав, чим порушує її право на користування власністю. У зв'язку з викладеним реєстрація ОСОБА_2 у квартирі позивача порушує її права.
Представник позивача надала заяву в якій просила розглянути справу без її участі, позовні вимоги підтримала в повному обсязі.
Представник відповідача скористалась правом на подання відзиву в якому просила відмовити в задоволенні позову, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права та позов заявлено до неналежного відповідача. В судове засідання представник не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила.
Представник третьої особи також надала заяву про можливість розгляду справи без її участі.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази за принципами ст. 89 ЦПК України, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено у ході розгляду справи ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 .
У вказаній квартирі проживали батько позивача - ОСОБА_3 та недієздатна особа ОСОБА_2 .
Його недієздатність визнана рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська у справі № 2-1015 від 21 лютого 1996 року.
ОСОБА_3 було призначено опікуном ОСОБА_2 рішенням виконавчого комітету №156 від 22 березня 1996 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10.05.2023 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) призначено опікуном над недієздатним ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) у зв'язку зі смертю попереднього.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.
Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року за відсутності поважних причин у мешканця житла щодо його постійного не проживання за місцем знаходження житла він може бути визнаний судом, таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Відповідно до п. 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист прав власності та інших речових прав» передбачено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме: від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть, тобто зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
Виходячи з того, що вищезазначений Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України).
Саме таку правову позицію висловила колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11.
Таким чином оскільки член сім'ї власника житла помер, особа яка знаходилась під його опікую та піклуванням втрачає правом користування вказаною квартирою, з урахуванням тих обставин, що їй призначено іншу особу у якості опікуна.
З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку, що вимоги позивача про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням підлягають задоволенню.
Таким чином, враховуючи, що доводи позивача знайшли підтвердження в ході судового розгляду, в зв'язку з чим підлягають задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Обговорюючи питання розподілу судових витрат, з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, на підставі ст.141 ЦПК України, суд вважає за можливе розподіл судових витрат по даній справі не застосовувати оскільки іншого способу захисту права у позивача не існує.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 9, 64, 65, 71, 72, 156, 163 ЖК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268, ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа Адміністрація Соборного району Дніпровської міської ради про усунення перешкод у праві користування житловими приміщенням шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , 1964 року народження, таким що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.
Суддя : В.В. Батманова