Справа № 344/355/24
Провадження № 2/344/1401/24
02 квітня 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області
в складі: головуючого - судді Антоняка Т.М.,
секретаря Мрічко Н.І.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Івано-Франківську цивільну справу за позовом розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду м. Івано-Франківськ справу за позовом ОСОБА_2 до Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування реєстрації та визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом,-
Адвокат Селянін Валерій Олександрович звернувся до суду з позовом в інтересах ОСОБА_2 до Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування реєстрації та визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом, покликаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 13 березня 2023 року складено відповідний актовий запис № 663 і видано Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 . На момент смерті ОСОБА_3 проживав і був власником (домоволодіння) за адресою: АДРЕСА_1 . Дане домоволодіння належало ОСОБА_3 на підставі Договору дарування будинку від 29.01.1985 року, який було укладено між ОСОБА_4 (дарувальником) та ОСОБА_3 (обдарованим). ОСОБА_4 був дідусем ОСОБА_3 . Після смерті ОСОБА_3 у нього залишилась донька ОСОБА_2 . За її заявою приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Підхомною О.Д. заведено спадкову справу № 10/2023. Згідно довідки, виданої ОСОБА_2 , єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 за законом, є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Оскільки після смерті ОСОБА_3 документів, для оформлення спадщини на спадкове майно - домоволодіння по АДРЕСА_1 , виявлено не було, окрім договору дарування і старого технічного паспорта, виникла необхідність у відновленні і виготовлені необхідних для оформлення спадкового майна документів. Зокрема, ОСОБА_2 було замовлено виготовлення нового технічного паспорту на домоволодіння, з відповідною реєстрацією такого в будівельному реєстрі, а також ОСОБА_2 звернулась до Івано-Франківського ОБТІ з проханням надати документи щодо реєстрації права власності на таке домоволодіння, в тому числі і щодо його реконструкції за життя батька. 21 червня 2023 року, Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації ОСОБА_2 було видано довідку № 01075, із зазначенням характеристики домоволодіння по АДРЕСА_1 станом на 13.07.1988 року (момент реєстрації права власності), а також станом на 21.06.2023 року (момент здійснення поточної технічної інвентаризації). У довідці зазначено у зв'язку із чим і в який період часу відбулися зміни у площі домоволодіння. Однак, згідно цієї ж довідки виявилось, що згідно архівних даних дане домоволодіння (по АДРЕСА_1 ), зареєстровано за ОСОБА_4 . Підставою для реєстрації - свідоцтво про право власності від 13.07.1988 року, видане Івано-Франківським МЖЕО на основі рішення міськвиконкому Івано-Франківської міської ради № 135 від 11.05.1988 року. Рішення про реєстрацію права власності прийняте 13.07.1988 року. Запис про реєстрацію права власності № 426 в книзі № 2. Договір дарування від 29.01.1985 року (мається на увазі між ОСОБА_4 (дарувальником) та ОСОБА_3 (обдарованим)) ОБТІ не реєструвався. Переходів права власності на даний об'єкт в ОКП «Івано-Франківське ОБТІ» не реєструвався.
У позовній заяві зазначено, що після отримання зазначених вище документів, такі були передані ОСОБА_2 приватному нотаріусу Івано-Франківського міського нотаріального округу Підхомній О.Д для видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно. Однак, 15 січня 2024 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Підхомною О.Д. було видано Постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, згідно якої нотаріусом було відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказане домоволодіння. При цьому, підставою для відмови було те, що за померлим ОСОБА_3 відсутня реєстрація права власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 , а право власності на таке домоволодіння зареєстровано за третьою особою. У зв'язку із цим, нотаріусом було рекомендовано звернутись до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно.
У даній ситуації, перешкодою для позивачки в отриманні свідоцтва про право власності на спадкове майно є дві обставини, а саме той факт, що померлий ОСОБА_3 після набуття права власності на домоволодіння на підставі договору дарування від 29.01.1985 року, в подальшому, не перереєстрував таке право в нових реєстрах, і окрім самого договору дарування в померлого не залишилось документів якими засвідчується факт реєстрації за ним права власності, а по друге, це той факт, що його дідусь ОСОБА_4 , через три роки після відчуження (після того як він подарував) домоволодіння ОСОБА_3 повторно зареєстрував за собою право власності на дане домоволодіння. Тобто, на даний час існує колізія в тому, що на момент смерті спадкодавця ОСОБА_3 спадкове домоволодіння фактично належить на праві власності ОСОБА_3 , однак юридично його дідусю (прадіду позивачки) ОСОБА_4 , у зв'язку із наявністю свідоцтва про право власності. Отже, наявність цих обставин, порушує права спадкоємця ОСОБА_2 на отримання і оформлення спадкового майна.
Враховуючи наведене, позивач вважає належним способом захисту прав та законних інтересів позивачки на спадкове майно є пред'явлення позову про визнання недійсним свідоцтва про право власності за ОСОБА_4 і скасування реєстрації права власності за ним на будинок та про визнання права власності на спадкове майно - домоволодіння по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .
Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі. 02.04.2024 подав заяву про розгляд справи без участі позивача та підтримання вимог заяви у повному обсязі.
Представник відповідача в судове засідання не прибув, подавши заяву про розгляд справи без участі відповідача. При вирішенні справи покладається на розсуд суду за умови доведення обставин, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог.
Як передбачено ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом ст. 12 та ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ч. 1 та ч. 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши письмові докази у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Як встановлено матеріалами справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 13 березня 2023 року складено відповідний актовий запис № 663 і видано Свідоцтво про смерть Серії НОМЕР_1 (а.с. 19).
За заявою позивачки приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Підхомною О.Д. заведено спадкову справу № 10/2023 (а.с. 21).
Згідно повідомлення приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Підхомної О.Д. від 16.10.2023 вих. № 25/02-14, єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 за законом є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 (а.с. 20).
21 червня 2023 року, Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації ОСОБА_2 було видано довідку № 01075, із зазначенням характеристики домоволодіння по АДРЕСА_1 станом на 13.07.1988 року (момент реєстрації права власності), а також станом на 21.06.2023 року (момент здійснення поточної технічної інвентаризації). У довідці було здійснено вказівку у зв'язку із чим і в який період часу відбулися зміни у площі домоволодіння. Зазначено, що згідно архівних даних дане домоволодіння (по АДРЕСА_1 ), зареєстровано за ОСОБА_4 . Підставою для реєстрації - свідоцтво про право власності від 13.07.1988 року, видане Івано-Франківським МЖЕО на основі рішення міськвиконкому Івано-Франківської міської ради № 135 від 11.05.1988 року. Рішення про реєстрацію права власності прийняте 13.07.1988 року. Запис про реєстрацію права власності № 426 в книзі № 2. Договір дарування від 29.01.1985 року (мається на увазі між ОСОБА_4 (дарувальником) та ОСОБА_3 (обдарованим)) ОБТІ не реєструвався. Переходів права власності на даний об'єкт в ОКП «Івано-Франківське ОБТІ» не реєструвався (а.с. 23).
15 січня 2024 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Підхомною О.Д. було видано Постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, згідно якої, нотаріусом було відмовлено ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказане домоволодіння. Підставою для відмови зазначено те, що за померлим ОСОБА_3 відсутня реєстрація права власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 , а право власності на таке домоволодіння зареєстровано за третьою особою. У зв'язку із цим, нотаріусом було рекомендовано звернутись до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно (а.с. 22).
Відповідно до положень ст. 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла(спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з вимогами ст. ст. 1269, 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Частиною 1 ст. 1298 ЦК України встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцем після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
Частиною 1 ст. 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину.
Відповідно до норм ч. 5 ст. 1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Відповідно до глави 10 п. 4.16 «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року за № 296/5 передбачено, що «видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, проводиться нотаріусами після подання оригіналів правовстановлюючих документів щодо належності цього майна спадкоємцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна».
Як слідує з матеріалів справи, 29 січня 1985 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування будинку, за яким ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_3 прийняв у дар, належний ОСОБА_4 жилий будинок жилою площею 62 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1 і розташований на присадибній земельній ділянці присадибних земель колгоспу ім. ХХІ з'їзду КПРС. Даний договір було підписано сторонами, і посвідчено секретарем виконавчого комітету Криховецької сільської ради народних депутатів Івано-Франківської міської Івано-Франківської області (а.с. 31).
Вказані правовідносини між сторонами регулюються нормами чинного на час укладення договору дарування ЦК УРСР 1963 року (в редакції станом на момент укладення оспорюваного договору дарування).
Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків (стаття 41 ЦК УРСР 1963 року).
Угода визнається недійсною при невідповідності її закону, іншим актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції (стаття 48 ЦК УРСР 1963 року).
У статті 153 ЦК УРСР 1963 року встановлено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу (стаття 244 ЦК УРСР 1963 року).
Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР 1963 року).
Згідно статті 2 Положення про державний нотаріат Української РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 31 серпня 1964 року № 941 в населених пунктах, де немає нотаріальних контор, певні нотаріальні дії, зазначені в статті 14 цього Положення, вчиняють виконавчі комітети сільських, селищних, районних і міських Рад депутатів трудящих.
Згідно пункту а) частини першої статті 14 Положення виконавчі комітети міських, районних, селищних і сільських Рад депутатів трудящих у населених пунктах, де немає нотаріальних контор, вчиняють, з додержанням вимог статті 3 цього Положення, такі нотаріальні дії: посвідчують договори купівлі-продажу, дарування, обміну і застави будинків на суму не більше 1 000 карбованців.
У відповідності до ст. 227 Цивільного кодексу УРСР, даний договір було зареєстровано у виконкомі Криховецької сільської ради в реєстрі за № 2.
Отже, як вбачається із наведених вище положень чинного на той час законодавства, договір дарування, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відповідав діючому законодавству, такий договір було належним чином посвідчено секретарем виконкому Крихівецької (на той час Криховецької) сільської ради, і такий договір було зареєстровано у виконкомі виконавчого комітету. Тобто такий договір відповідає всім вимогам закону щодо його укладення, за змістом, за формою, за складом його учасників та їх волевиявленням.
Також, виникнення права власності на нерухоме майно на момент виникнення спірних правовідносин регулювалось, зокрема, положеннями ЦК Української РСР 1963 року; Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31січня 1966 року; Законом Української РСР від 25 грудня 1974 року «Про державний нотаріат»; постановою Ради Міністрів Української РСР від 11 березня 1985 року № 105 «Про порядок обліку житлового фонду в Українській РСР»; Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 13 квітня 1979 року за №112/5; Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року №5-24-26; Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженою наказом Міністра юстиції Української РСР від 31 жовтня 1975 року № 45/5; Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих, затвердженою наказом Міністра юстиції Української РСР від 19 січня 1976 року №1/5, та іншими нормативними актами.
Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ міського типу (пункт 4 Інструкції), у тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції).
Однак, це стосувалось міст і селищ міського типу, до яких не відносилось село Крихівці Івано-Франківської міської ради.
Відповідно до абзацу третього частини другої статті 331 ЦК України (чинного на даний час) якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Частиною третьою статті 3 Закону України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, яке не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.
На час виникнення спірних правовідносин державна реєстрація права власності на житлові будинки регулювалась підзаконними нормативними актами, зокрема, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56. (в містах і селищах міського типу).
При цьому, зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України в редакції 2004 року та Законом України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Зазначене, узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у Постанові від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17 (14-188цс20), у відповідності до якої Особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.
Таким чином, враховуючи належне укладення, оформлення і державну реєстрацію договору дарування будинку від 29 січня 1985 року між ОСОБА_4 (дарувальником) та ОСОБА_3 (обдарованим), до останнього перейшло право власності на даний будинок з моменту укладення такого договору.
При цьому, на момент укладення даного договору дарування іншого способу засвідчення переходу права власності і реєстрації такого права власності в сільській місцевості не існувало. Лише через 6 місяців було прийнято Інструкцію ЦСУ СРСР № 380 від 15.07.1085 року «Про порядок оформлення і реєстрації житлових будинків».
Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_3 не здійснено державну реєстрацію права власності на набуте майно шляхом подальшої реєстрації свого права в ОБТІ та ще пізніше внесення відомостей до державного реєстру речових прав.
Нездійснення цих дій обмежувало ОСОБА_3 у праві розпоряджатись набутим майном, зокрема укладати щодо майна правочини по його відчуженню цього майна.
Сам той факт, що набувачем не були доведені до завершення всі дії по оформленню прав на набуте майно і не були внесені відповідні відомості до державного реєстру речових прав стосовно набутого у власність майна (у відповідності до змін в цивільному законодавстві і в законодавстві, що стосується створення єдиної реєстраційної системи в Україні) не є ознакою недійсності правочину, не є ознакою неукладення договору, не є ознакою його розірвання, припинення чи ознакою відмови ОСОБА_3 від правочину і від набутого за цим правочином права власності.
Так само дана обставина не є свідченням того, що у відчужувача майна ( ОСОБА_4 ) залишилось чи заново виникло, чи повернулось йому право на подарований ним ОСОБА_3 за договором дарування від 29.01.1985 року будинок, у тому числі, і в той момент, коли ОСОБА_4 видавалось свідоцтво про право власності від 13.07.1988 року, видане Івано-Франківським МЖЕО на основі рішення міськвиконкому Івано-Франківської міської ради № 135 від 11.05.1988 року.
При цьому необхідно врахувати, що закон, яким введено обов'язкову реєстрацію права власності, не встановлює конкретні строки виконання даної вимоги про внесення до державного реєстру відомостей про речове право і не пов'язує відсутність реєстрації права з припиненням права, яке вже набуте з законних підстав.
Тобто самим фактом нездійснення державної реєстрації права власності, відповідно до змін у законодавстві, що регулює дані правовідносини, ОСОБА_3 не втратив права на набуте у власність майно, у тому числі, до своєї смерті, він не втрачав права на реєстрацію цього права.
Як вбачається з матеріалів справи, у процесі доведення цих дій до юридичного завершення (внесення в реєстр речових прав) ОСОБА_3 (як набувач) був єдиною особою, хто мав право бути власником цього майна з усіма правами власника, з єдиним обмеженням щодо розпорядження майном шляхом його відчуження, що у зв'язку зі змінами в законодавстві, стало неможливим без внесення до державного реєстру відомостей про набуте право.
Таке право після смерті ОСОБА_3 отримала його єдина спадкоємиця - донька ОСОБА_2 .
Суд вважає слушним покликання позивача на те, що на даний час відсутні будь-які дані, внаслідок чого спочатку Криховецька (на той час) сільська рада 18.02.1988 року, а в подальшому і виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради 11.05.1988 року прийняли рішення про оформлення вже подарованого будинку за ОСОБА_4 . Чи це відбулось внаслідок активних дій ОСОБА_4 , чи внаслідок недбальства зі сторони посадових осіб Крихівецької селищної ради, які в своїх же реєстрах не побачили засвічений ними ж і зареєстрований в Крихівецькій сільській раді договір дарування. Позивач вважає, що дане свідоцтво про право власності за ОСОБА_4 і реєстрація за ним права власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 , відбулась явно незаконно і порушенням права власності ОСОБА_3 .
Вбачається, що ОСОБА_4 , виконавши зобов'язання за договором дарування належного йому майна, і передавши ОСОБА_3 майно у власність, добросовісно на той час виконав договір, і разом з таким виконанням, втратив право володіти цим майном, користуватись ним на правах власника, а також втратив право надалі розпоряджатись майном, яке стало предметом вже виконаного ним зобов'язання.
Відповідно до змісту ст. 319 ЦК України лише власнику належить сукупність права володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд і в тому числі право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно ст. 346 ЦК України підставою припинення права власності є відчуження власником свого майна.
Виконанням зобов'язання за договором дарування будинку право власності ОСОБА_4 на подароване майно припинилось з підстав, передбачених чинним на той час законодавством і у відповідності до чинних на даний час положень ст. 319, 346 ЦК України, і після цього він вже не мав жодних прав щодо цього майна, незалежно від того, чи зареєстрував ОСОБА_5 своє право власності на це майно.
ОСОБА_4 втратив право і законні підстави для отримання правовстановлюючого документу на відчужене ним же майно незалежно від того, чи на той час зареєстрував набувач майна ОСОБА_3 своє право.
Свідоцтво про право власності є документом, який видається відповідним державним органом для підтвердження наявного (на час видачі свідоцтва) у особи права власності, виниклого з певних законних підстав. Натомість, в 1988 році, свідоцтво про право власності на будинковолодіння (домоволодіння) було видано особі, що вже здійснила відчуження (подарувала) цей будинок і втратила право власності на відчужене майно. Така дія за своєю суттю означає відібрання від обдарованого його мана.
При таких обставинах слід вважати, що оспорюване свідоцтво засвідчує недійсний (неіснуючий) стан речей і є незаконним по своїй суті, отриманим в порушення прав набувача майна ( ОСОБА_3 ), який на момент своєї смерті був єдиним законним володільцем набутого ним у власність за договором дарування будинку.
Наявність свідоцтва виданого на ім'я ОСОБА_4 про право власності на подароване ним же домоволодіння по АДРЕСА_1 (на даний час АДРЕСА_1 ) не дає можливості оформити позивачці право власності на це майно в порядку спадкування.
Встановивши факт порушення права, яке підлягає судовому захисту, суд повинен виходити з того, що захист порушеного права повинен бути ефективним. Тому наявні підстави для визнання зазначеного свідоцтва недійсним. Захист порушеного права у такий спосіб, як визнання недійсним правовстановлюючого документу, не суперечить вимогам ст.ст. 16, 20 ЦК України щодо способів захисту порушених прав.
Верховним Судом у постанові від 20 травня 2021 року № 361/953/16-ц (провадження № 61-3847 св 19) вказано, що визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, яка його отримала, щодо нерухомого майна, отже доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту.
Аналогічний висновок наведено Верховним Судом у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 351/1317/18 (провадження № 61-16345св20) та багатьох інших.
Таким чином, обраний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсними свідоцтва про право власності є належним (22 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 203/5561/16, провадження № 61-14898св21 (ЄДРСРУ № 103844338).
Крім того, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89 гс 18) зазначалося, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу (позивача) не можна покладати обов'язку об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), провадження № 12-83гс21, дійшла висновку про те, що «зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно, заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.
Враховуючи вищевикладене, наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 13.07.1988 року, виданого ОСОБА_4 Івано-Франківським МЖЕО на підставі рішення міськвиконкому Івано-Франківської міської ради № 135 від 11.05.1988 року та про скасування рішення про реєстрацію права власності прийнятого 13.07.1988 року (запис про реєстрацію права власності № 426 в книзі № 2).
При цьому, Верховний Суд в своїх численних постановах виснував, і така практика є усталеною, що у разі оскарження свідоцтва про право власності чи/та скасування рішень про державну реєстрацію права власності, належним відповідачем є особа, яка є власником на підставі документів і рішень, які оскаржуються, речове право якої оскаржується. Орган, який видавав свідоцтво чи державний реєстратор, який приймав рішення про реєстрацію права власності не є належними відповідачами у такій категорії справ (зокрема постанова ВП ВС від 04.12.2019 у справі № 823/588/16).
В такій ситуації, відповідачем мав би бути ОСОБА_4 . Однак, ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть НОМЕР_3 .
Цивільний процесуальний кодекс України не містить норм, які б передбачали здійснення провадження у справах щодо осіб, які померли до відкриття провадження у справі. Навпаки, ЦПК України визначає порядок процесуального правонаступництва лише у тих справах, де сторона - учасник процессу, вибула з певних причин (у тому числі й у зв'язку зі смертю) після відкриття провадження у справі. При цьому, у позовному провадженні процесуальне правонаступництво відбувається в тих випадках, коли права або обов'язки одного із суб'єктів спірного матеріального правовідношення в силу тих або інших причин переходять до іншої особи, яка не брала участі у цьому процесі. Отже, матеріальне правонаступництво тісно пов'язане з процесуальним, оскільки процесуальне правонаступництво передбачає перехід суб'єктивного права або обов'язку від однієї особи до іншої в матеріальному праві. При цьому, незалежно від підстав матеріального правонаступництва процесуальне правонаступництво допускається лише після того, як відбудеться заміна в матеріальному правовідношенні.
Таким чином, якщо фізична особа - відповідач у справі помер до подання позову, а права і обов'язки померлого переходять до його спадкоємців чи іншої особи, позивач повинен подати позов безпосередньо до його спадкоємців чи іншої особи. Зазначена вище позиція, була зазначена в Постановах Верховного Суду від 20.06.2019 у справі № 185/998/16-ц та від 18.12.2019 у справі № 127/328/17.
Проте, після смерті ОСОБА_4 , спадщину за ним ніхто не приймав.
У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 265/6868/16-ц (провадження № 61-34234св18) зроблено висновок про те, що у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку його відсутності, усунення від права на спадкування, неприйняття ним спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.
Такий висновок неодноразово підтверджувався Верховним Судом, зокрема і у Постанові КЦС ВС від 28.12.2022 № 315/236/21 (61-782св22).
З огляду на те, що визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_4 і рішення про державну реєстрацію за ним права власності заявлено у рамках позову про визнання права власності на спадкове майно, оскільки таке перешкоджає спадкоємцю в оформленні права власності, належним відповідачем в даному спорі є орган місцевого самоврядування, на території якого перебуває спадкове майно.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 за час життя не вчинив дії, направлені на оформлення державної реєстрації свого права власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 .
Окрім того, як слідує з довідки КП «Івано-Франківське ОБТІ», площа будинку, яким володів на праві власності спадкодавець, збільшилась внаслідок проведеної до 1992 року реконструкції і тепер домоволодіння по АДРЕСА_1 має наступні характеристики: житловий будинок Літера «А» площею 214, 3 кв.м., гараж Літера «Б» 35,7 кв.м., вбиральня площею Літера «В» 1,3 кв.м., колонка Літера № 1 6.5 м/п., ворота літера № 4 площею 6,6 кв.м., огорода Літера № 5 площею 48,к кв.м., огорожа Літера № 6 площею 30,7 кв.м.
Згідно абзацу 3 п. 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, не вимагається в разі державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 15.01.2021 року по справі №1540/3952/18 прийшов до наступних висновків:
«Індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 5 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію.
Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі №623/214/17.
Вперше на законодавчому рівні встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення».
До 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності.
Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об'єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об'єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації (лист Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року № 8.4-35//18/1)».
Враховуючи наведене, домоволодіння яке перейшло у спадщину позивачці, не є самочинно збудованим (реконструйованим) об'єктом нерухомого майна, а тому відсутні законодавчі обмеження щодо визнання права власності на таке домоволодіння в порядку спадкування за законом.
Зважаючи на вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 89, 141, 263-265, 273, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Позов ОСОБА_2 до Івано-Франківської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування реєстрації та визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом - задовольнити.
Визнати недійсним Свідоцтво про право власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 від 13.07.1988 року, видане ОСОБА_4 Івано-Франківським МЖЕО на основі рішення міськвиконкому Івано-Франківської міської ради № 135 від 11.05.1988 року.
Скасувати рішення про реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 прийняте 13.07.1988 року (запис про реєстрацію права власності № 426 в книзі № 2).
Визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 , яке складається із житлового будинку - Літера «А» площею 214, 3 кв.м., гаража - Літера «Б» 35,7 кв.м., вбиральні - Літера «В» площею 1,3 кв.м., колонки - Літера № 1 6.5 м/п., воріт - Літера № 4 площею 6,6 кв.м., огорожі - Літера № 5 площею 48,к кв.м., огорожі - Літера № 6 площею 30,7 кв.м., в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Антоняк Т.М.
Повний текст рішення складено та підписано 08.04.2024 року.