Справа № 214/10105/23
2/214/498/24
Іменем України
04 квітня 2024 року Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді - Ткаченка А.В.,
за участю секретаря судового засідання - Попкової Ю.В.,
представника позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Виконавчий комітет Саксаганської районної в місті ради, як орган опіки та піклування, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,,
Позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та просить суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з тривалою їх відсутністю за місцем реєстрації без поважних причин. В обґрунтування вимог зазначено, що на підставі договору дарування від 10.04.2013, вона являється власником указаної квартири. З ОСОБА_3 вона перебувала у шлюбі, який рішенням суду від 28.03.2011 розірвано, ОСОБА_4 являється їх сином. Так, колишній чоловік більше трьох років не проживає у належній їй квартирі та має посвідку на проживання у Республіці Польщі, син більше трьох років також не проживає у помешканні, являється громадянином Швеції. При цьому вона також має у власності квартиру по АДРЕСА_2 та вважає, що права неповнолітньої дитини не будуть порушені, оскільки його буде можливо зареєструвати за іншою адресою, тому це не єдине майно, в якому може бути зареєстрований її син. Не дивлячись на те, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання, але не проживають у квартирі вже багато років, мешкають за кордоном, особові рахунки на сплату житлово-комунальних послуг оформлені на неї, тому у неї виникають проблеми зі сплатою надмірно нарахованих комунальних послуг, які не надаються,а нараховуються до сплати відповідно до кількості зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, чим порушуються її права. Крім того, реєстрація відповідачів не дозволяє їй розпорядитися квартирою на власний розсуд. Тому просить задовольнити вимоги.
Ухвалою суду від 19 грудня 2023 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою суду від 06 березня 2024 року витребувано з Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби відомості щодо перетину державного кордону України сторін.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 вимоги позову підтримала, суду пояснила, що фактично дитина проживає разом з матірю, позивачкою ОСОБА_2 , у Швеції. Відповідач ОСОБА_3 проживає періодично з ними, а інколи у Польщі. Однак реєстрація відповідачів перешкоджає позивачці розпорядитися належним їй майном, при тому, що неповнолітній ОСОБА_4 самостійно обрав місце проживання у Швеції, отримавши громадянство цієї країни.
Відповідач ОСОБА_3 звернувся до суду із заявами, шляхом підпису КЕП на електронну адресу суду, поданими в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , про визнання позову.
Представник третьої особи Виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради, як орган опіки та піклування, звернувся до суду із заявою про розгляд справи за відсутністю представника: проти вимог в частині визнання втративши право користування житлом неповнолітнього ОСОБА_4 заперечують, оскільки маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягнення повноліття, тому оскільки вказана вимога направлена всупереч інтересам дитини та позбавляє його житлових прав, які він за віком не може самостійно реалізувати, проти вимог у цій части ні заперечують.
Вислухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 41 Конституції України Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Вказані положення кореспондуються у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, у якій закріплено право кожної фізичної або юридичної особи на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.
Як встановлено судом та підтверджується письмовими доказами, на підставі договору дарування від 10 квітня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Болозенко Т.О., позивач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується витягом з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 11 - копія витягу).
У вказаному помешканні, за відомостями Єдиного державного демографічного реєстру від 19.12.2023, зареєстровані відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 42,43), які, за даними акту від 11 березня 2024 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_4 та затвердженого майстром ТОВ «Житлосервіс-КР», не проживають у квартирі № 79 з початку 2018 року (а.с. 91 - копія акту)
Щодо вимог у частині визнання втративши право користування житловим приміщенням відповідача ОСОБА_3 .
Відповідно до статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно частини 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Згідно пункту другого частини 34 Постанови, під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла.
Згідно пункту 39 Постанови, члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.
Відповідно до частини четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Згідно з частиною другою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За змістом зазначених норм праву користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі тих, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 755/14524/15-ц).
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 березня 2011 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 12 - копія рішення суду.
За таких обставин, враховуючи викладене та подану до суду заяву відповідача ОСОБА_3 про визнання позову, суд приходить до висновку, що право ОСОБА_3 на користування спірним житловим приміщенням підлягає припиненню відповідно до положень статті 406 ЦК України, якою передбачено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (постанова Верховного Суду від 27 березня 2019 року по справі № 612/273/16-ц).
Щодо вимог у частині визнання втративши право користування житловим приміщенням відповідача ОСОБА_4 .
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 Сімейного кодексу України).
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини).
Верховний Суд неодноразово зазначав, що не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Так, у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 755/20478/19 (провадження № 61-16958св20), установивши, що позбавлення неповнолітньої дитини права користування спірною квартирою, яка належить її матері на праві власності, порушує її право на житло, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Суди на підставі належним чином оцінених доказів установили, що тривале непроживання дитини у квартирі було зумовлене поважними причинами, оскільки дитина не має власного житла і не може самостійно обирати місце проживання. Доводи позивачки про проживання дитини за іншою адресою з батьком не спростовують висновків судів, оскільки батько дитини не має власного житла, а орендує його. З цього випливає, що дитина не може вважатися такою, що забезпечена іншим житлом і через це втратила право на проживання у спірній квартирі, в якій вона набула права на житло з народження.
Суд також вважає необхідним звернути увагу, що відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні, порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг, регулює Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» від 5 листопада 2021 року № 1871-IX (далі - Закон 1871-IX).
Так, частиною 2 статті 18 Закону 1871-IX передбачено, що зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини не здійснюється за заявою власника житла, якщо власником такого житла є один із батьків або інших законних представників дитини.
Частиною 7 статті 18 цього Закону встановлено, що зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини віком від 14 до 18 років здійснюється за згодою її батьків або інших законних представників чи одного з них, крім випадку, передбаченого статтею 15 цього Закону.
При цьому пунктом 1 частини 1 статті 18 Закону № 1871-IX встановлено, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється: 1) за заявою про зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування), поданою у паперовій формі такою особою, її законним представником або представником. Заява, передбачена пунктом 1 частини першої цієї статті, може подаватися в електронній формі засобами Єдиного державного веб-порталу електронних послуг у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. До заяви, що подається в електронній формі, документи не додаються.
Аналогічні положення зазначені у Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 р. № 265.
Письмових доказів щодо звернення до органу реєстрації батьків неповнолітнього ОСОБА_4 із заявами про зняття дитини із зареєстрованого місця проживання та відмови на підставі частини 13 статті 18 Закону № 1871-IX, матеріали справи не містять, як і не надано доказів оскарження такої відмови у судовому порядку.
Визнати втратившим право користування неповнолітнього ОСОБА_4 без поважних причин за наявності підтвердженого факту проживання його з матір'ю, згідно показів представника позивача, наданими у судовому засіданні, суд не має правових підстав.
Тому вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Згідно частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з відсутністю вимоги позивача відшкодувати судові витрати, вони покладаються на позивача.
Керуючись статтями 317, 319, 391 ЦК України, статтями 60, 61 СК України, статтями. 10, 12,13, 141, 263, 265 ЦПК України,суд
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - частково.
Визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Відомості про учасників процесу:
Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Представник позивача ОСОБА_1 , робоче місце за адресою: АДРЕСА_6 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП суду невідомий, місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
Третя особа Виконавчий комітет Саксаганської районної у місті ради, код ЄДРПОУ 34339916, місце знаходження за адресою: Дніпропетровська область, Криворізький район, м. Кривий Ріг, вул. Володимира Великого, буд. 32.
Повний текст рішення складено 05 квітня 2024 р.
Суддя А.В. Ткаченко