Справа № 204/13523/23
Провадження № 2/204/630/24
(заочне)
07 лютого 2024 року м. Дніпро
Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:
головуючого судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання Єрмак Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
26 вересня 2023 року позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду із позовною заявою до відповідачки ОСОБА_1 , в якій прохає стягнути заборгованість за кредитним договором № б/н від 03 жовтня 2013 року, у сумі 35850 гривень 13 копійок (а. с. 5 на звороті - 8).
В обґрунтування позовних вимог вказав, що відповідачка звернулася до АТ КБ «Приватбанк» з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписала заяву № б/н від 03 жовтня 2013 року. При підписанні анкети-заяви відповідачка підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між нею та банком Договір про надання банківських послуг. На підставі договору про надання банківських послуг 03 жовтня 2013 року відповідачці відкрито картковий рахунок із початковим лімітом, розмір якого у подальшому було збільшено до 35000 гривень. Позивач свої зобов'язання виконав, надавши відповідачці можливість розпоряджатися кредитними коштами на умовах, передбачених договором, та в межах встановленого кредитного ліміту. Однак відповідачка своїх обов'язків за угодою не виконує, оскільки не надала своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом. Внаслідок цього, станом на 13 березня 2023 року, за нею утворилася заборгованість у сумі 35850 гривень 13 копійок, яка складається із заборгованості: за тілом кредиту у сумі 29324 гривні 73 копійки та заборгованості за відсотками у сумі 6525 гривень 40 копійок, яку позивач прохає стягнути із ОСОБА_1 разом із судовими витратами у сумі 2684 гривні (а. с. 5 на звороті - 8).
Ухвалою суду від 26 жовтня 2023 року у справі відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін та призначено судове засідання на 14 годину40 хвилин 06 грудня 2023 року (а. с. 90), копія якої надіслана сторонам у справі за вихідним № 33483/23-вих/2/204/3686/23 від 26 жовтня 2023 року (а. с. 91).
Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності (а. с. 3), в якій позовні вимоги підтримує в повному обсязі, не заперечує проти ухвалення заочного рішення по справі.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 100-101), про причини неявки суд не повідомила.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 247, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення без фіксування судового процесу технічними засобами.
Судом встановлено, що 03 жовтня 2013 року відповідачка підписала заяву позивача № б/н від 03 жовтня 2013 року про отримання банківських послуг. Відповідно до анкети-заяви, відповідачка погодилася з тим, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ним та Банком договір про надання банківських послуг. Відповідно до наданого суду розрахунку заборгованості, станом на 13 березня 2023 року, за нею утворилася заборгованість у сумі 35850 гривень 13 копійок, яка складається із заборгованості: за тілом кредиту у сумі 29324 гривні 73 копійки та заборгованості за відсотками у сумі 6525 гривень 40 копійок (а. с. 9-14 та на звороті).
Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Приписами п. 1 ч. 2 ст.11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Вимогами ч. 2 ст. 207 ЦК України, визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до вимог статті 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати процентів.
Отже, передумовою для виникнення у позичальниці обов'язку повернути кредитні кошти та сплатити проценти за користування ними має бути встановлений факт отримання і використання кредитних коштів відповідачкою.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.
На підтвердження того, що між банком і відповідачкою було укладено договір про надання кредиту, позивачем надано в якості письмового доказу анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», яка разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, становлять договір про надання банківських послуг від 03 жовтня 2013 року. Вказана Анкета-заява підписана 03 жовтня 2013 року від імені ОСОБА_1 (а. с. 25 та на звороті).
Згідно з вимогами ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 623 ЦК України, боржник, що порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Згідно з вимогами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Як вбачається із Анкети-заяви (а. с. 25 та на звороті), у ній зазначені персональні дані відповідачки щодо дати народження, місця проживання, реквізитів паспорту громадянина України, РНОКПП, місця роботи, розміру доходу. У вказаній заяві міститься інформація про те, що позичальниця ознайомилася з договором про надання банківських послуг та погодилася з ними, а екземпляр договору про надання банківських послуг згодна отримати шляхом самостійної роздруківки його з офіційного сайту www.privatbank.ua. Також зазначено, що позичальниця, зобов'язується виконувати Умови та Привила надання банківських послуг та регулярно знайомитися з їх змінами на вказаному сайті банку. Також позичальниця висловила свою згоду, що дана заява, разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», яка разом з пам'яткою клієнта, становлять договір про надання банківських послуг. Вказана Анкета-заява підписана позичальницею 03 жовтня 2013 року (а. с. 25 та на звороті).
Крім того, позивачем надано Анкету-заяву «Про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в Приватбанку» від 07 травня 2020 року (а. с. 17-24), однак, не зрозуміло, яким чином вказані Анкета-заява від 03 жовтня 2013 року, а тим більше, заява про приєднання від 07 травня 2020 року, стосується кредитного договору б/н від 03 жовтня 2013 року, заборгованість за яким позивач прохає суд стягнути з останньої, оскільки вони не містить жодних даних про те, яку саме картку отримала відповідачка, строк її дії, та розмір наданого кредиту, номеру карткового рахунку, дати вручення картки відповідачці, повідомлення їй пін-коду саме за цим позовом (за кредитним договором б/н від 03 жовтня 2013 року та наданим розрахунком заборгованості).
Про вид картки не вказано ані в Анкеті-заяви від 03 жовтня 2013 року, ані в заяві-приєднання від 07 травня 2020 року, тому, не зрозуміло, яким чином вони стосуються кредитного договору № б/н від 03 жовтня 2013 року. Крім того, із даних Анкет-заяв вбачається, що договір про надання банківських послуг відповідачці не видавався, ані 03 жовтня 2013 року, ані 07 травня 2020 року.
Також, на підтвердження того, що між банком і відповідачкою було укладено договір про надання кредиту б/н від 03 жовтня 2013 року, позивачем надано в якості письмового доказу паспорт споживчого кредиту від 07 травня 2020 року (а. с. 26-28), однак не зрозуміло, яким чином він стосується саме цього кредитного договору та Анкети-заяви від 03 жовтня 2013 року.
Разом з цим, суд зазначає про те, що паспорт споживчого кредиту від 07 травня 2020 року не підтверджує жодних домовленостей між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 про істотні умови кредитного договору від 03 жовтня 2013 року, оскільки містить узагальнену інформацію про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, відсутні дані щодо фактичного ліміту, річна процентна ставка обчислена на основі припущення, тим більше, що його інформація зберігає чинність та є актуальною до 22 травня 2020 року.
Крім того, зі змісту цього паспорту слідує, що умови договору про споживчий кредит можуть відрізнятися від інформації, наведеної в цьому паспорті споживчого кредиту, та будуть залежати від проведеної кредитодавцем оцінки кредитоспроможності споживача з урахуванням, зокрема, наданої ним інформації про майновий та сімейний стан, розмір доходів тощо.
Таким чином, даний документ неможливо визнати належним доказом досягнення між сторонами згоди на укладення кредитного договору та погодження всіх його істотних умов, зокрема стосовно розміру отриманого кредиту, розміру відсоткової ставки за користування кредитом, порядок погашення кредиту, розмір щомісячного платежу, оскільки наявна у ньому інформація є попередньою та містить сім типів кредитного продукту без зазначення, який саме з них обирає позичальник.
Більше того, потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов'язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, яка викладена у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20.
Приписами ч. ч. 1, 3 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг, відповідно до вимог ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів».
Згідно з вимогами п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, в тому числі розмір і порядок нарахування відсотків, пені і штрафів, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк», розміщений на сайті www.privatbank.ua, як невід'ємні частини спірного договору (а. с. 30-60 та на звороті), які не містять підпису позичальника.
У справі, що розглядається, неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «Приватбанк» в період із часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів (а. с. 29 та на звороті) й Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані Умови та правила банківських послуг, відсутність у заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин та не містять підпису позичальнику про ознайомлення з ними під час укладення кредитного договору.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг АТ КБ «Приватбанк», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку в анкеті-заяві позичальниці, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальницею запропонованих їй умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Крім того, пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більш співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Такий висновок також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладено у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17.
Тому, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачкою АТ КБ «Приватбанк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону №1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк, а тому Витяг з Умов та правил надання банківських послуг у АТ КБ «Приватбанк» розміщений на сайті www.privatbank.ua/terms не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 03 жовтня 2013 року шляхом підписання заяви.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та унеможливив покладання на слабшу сторону споживача, невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Крім того, роздруківка із сайту банку позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладено у постанові від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Приписами п. 336 Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року № 578/5 визначено, що первинні документи і додатки до них це документи, що фіксують факт виконання господарських операцій і стали підставою для записів у регістрах бухгалтерського обліку та податкових документах. До них відносяться: касові, банківські документи, ордери, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, корінці квитанцій, банківських чекових книжок, наряди на роботу, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, рахунки-фактури, авансові звіти тощо.
Так, позивачем надано суду розрахунок заборгованості відповідача за два різні періоди: з 28 січня 2017 року по 30 червня 2019 року та з 01 липня 2019 року по 13 березня 2023 року, в яких зазначені різні відсоткові ставки, у порівнянні з іншими періодами (зокрема за період часу з 28 січня 2017 року по 30 червня 2019 року - процентна ставка (поточна) -3,5-3,6 %, коефіцієнт - 0-1; з 01 липня 2019 року по 13 березня 2023 року - процентна ставка (поточна) - 0-3,5%, процентна ставка при порушенні умов кредитування - 0-7 %, процентна ставка на прострочений кредит - 0-84%, коефіцієнт - 0-2).
Крім того, судом встановлено, що вказаний розрахунок заборгованості не охоплює весь період відносин між сторонами, оскільки він наданий за період з 28 січня 2017 року по 13 березня 2023 року, тоді як стягнути заборгованість позивач прохає станом на 13 березня 2023 року та за договором від 03 жовтня 2013 року. Тобто, вказаними розрахунком заборгованості не охоплено більше 4 років, що позбавляє суд достовірно встановити суми використаних кредитних коштів відповідачкою за вказаним кредитним договором та суми внесених нею коштів в рахунок погашення заборгованості.
Також, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачем у період часу, зокрема, у період часу з липня 2022 року по грудень 2022 року, здійснювалося нарахування відповідачці штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання.
Натомість, Законом України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» від 16 червня 2020 року, встановлено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
При цьому, приписами ч. 2 ст. 5 ЦК України визначено, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
В рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року у справі №1-7/99 зазначено, що надання зворотної дії в часі законам та іншим нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. Тобто, вказаний вище Закон має зворотну дію в часі.
Враховуючи наведені положення ЦК України та те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» на усій території України встановлено з 12 березня 2020 року карантин, суд дійшов висновку, що починаючи з 12 березня 2020 року позичальника звільнено від обов'язку сплати пені за прострочення повернення тіла кредиту та процентів, а вказані нарахуванні позивачем здійснено незаконно.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що розрахунок заборгованості, що наданий позивачем на обґрунтування позовних вимог, є неналежним та недостатнім доказом для підтвердження позовних вимог, а тому суд не приймає його до уваги.
Тобто, докази, якими позивач підтверджує обставини щодо погодження між сторонами розміру відсотків, якими обґрунтовує свої вимоги, викладені в позовній заяві щодо стягнення з відповідача заборгованості за відсотками, у сумі 6525 гривень 40 копійок, в розумінні ст. ст. 77, 79, 80 ЦПК України, є неналежними та недостатніми для підтвердження позовних вимог.
Позивачем на підтвердження своїх вимог, щодо користування відповідачкою кредитними коштами позивача за договором № б/н від 03 жовтня 2013 року та наявності у останньої заборгованості за ним, в тому числі і за відсотками, надано суду виписку по карткових рахунках відповідачки (а. с. 70-81 та на звороті). Вказана виписка є первинним банківським документом, а тому може бути належним доказом у справі. Однак надана позивачем виписка по карткових рахунках відповідачки, не береться судом до уваги, оскільки вона надана за період часу з 03 лютого 2016 року по 01 січня 2023 року, а стягнути заборгованість позивач прохає станом на 13 березня 2023 року та за договором від 03 жовтня 2013 року, а отже вказаною випискою не охоплено більше 3 років спірних правовідносин сторін.
Тобто вказана виписка не охоплює весь період заборгованості, а відтак у суду відсутня можливість перевірити рух коштів по вказаним у ній рахункам, а також достовірно встановити суми використаних кредитних коштів відповідачкою за вказаним кредитним договором та суми внесених ним коштів в рахунок погашення заборгованості.
Також, з вказаної виписки вбачається, що позивачем списувалися грошові кошти з розрахункового рахунку відповідачки в рахунок «Комісії за обслуговування» на загальну суму 420 гривень, що є незаконним в силу вимог ч. ч. 1. 2, 5, 7 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Такий висновок також узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, що викладені у постановах від20лютого 2020у справі № 666/4957/15-ц, від12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц та від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.
Отже, списання позивачем грошових коштів з розрахункового рахунку відповідача в рахунок «комісії за обслуговування» на загальну суму 420 гривень, що є платою за послуги, що супроводжують кредит, тобто платою за управління кредитом, є незаконним в силу вимог ч. ч. 1. 2, 5, 7 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Приписами ч. 5 ст. 216 ЦК України визначено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до виписки з рахунків відповідачки, вказана вище сума, є платою за управління кредитом.
Разом з цим, в умовах кредитного договору відсутнє будь-яке погодження між сторонами плати за управління кредитом.
Отже, відповідно до приписів ст. 215 ЦК та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», списання «комісії за обслуговування» є нікчемним в силу закону з моменту його укладення, а отже такими, що не створюють юридичних наслідків для сторін, тому не потребує визнання його недійсним.
Разом з тим, з вказаної виписки по картковому рахунку відповідачки вбачається, що остання користувалася кредитними коштами та нею витрачено 237290 гривень 49 копійок, з останню транзакцією 14 квітня 2022 року, після чого фактичне користування кредитними коштами банку відповідачкою не здійснювалося, а тіло кредиту збільшувалося за рахунок стягнення відсотків за користування кредитом. При цьому, розмір кредитного ліміту розширявся за рахунок списання відсотків, нарахування яких здійснювалося на суму фактично наданої відповідачці позики та розміру відсотків за попередній місяць, а також суми комісії та пені, тобто сума відсотків нараховувалася на суму позики + розмір відсотків за попередні місяці + розмір пені та комісії.
Крім того, з наданої позивачем виписки по картковому рахунку відповідачки вбачається, що останньою у зазначений період часу з 02 лютого 2016 року по 01 січня 2023 року внесено грошові кошти на загальну суму 219962 гривні 10 копійок.
Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17-ц вказала на те, що оскільки фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ «КБ «Приватбанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, а тому позивач вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
З огляду на викладене, враховуючи те, що фактично відповідачкою використано кредитних коштів на суму 237290 гривень 49 копійок, а повернуто банку кошти в розмірі 219962 гривні 10 копійок, при цьому, позивачем з відповідачки безпідставно було стягнуто грошові кошти у сумі 420 гривень, у вигляді комісії за обслуговування, суд доходить висновку, що з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню різниця залишку заборгованості за кредитом та безпідставно стягнутих коштів у розмірі 16908 гривень 39 копійок.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.
Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд доходить висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню, в частині стягнення на користь АТ «КБ «Приватбанк»» із ОСОБА_1 на підставі кредитного договору від 03 жовтня 2013 року заборгованості (за тілом кредиту) фактично отриманого позичальницею кредиту станом на 13 березня 2023 року в розмірі 16908 гривень 39 копійок..
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги задоволено частково, у розмірі 47,16 % від заявленої суми, виходячи із розрахунку 16908,39*100/35850,13, то з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір у розмірі 1265 гривень 88 копійок, виходячи із розрахунку (2684)*47,16/100.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 280-289, 354-355 ЦПК України, суд, -
Позов Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д; ЄДРПОУ 14360570) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) про стягнення заборгованості задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором від 03 жовтня 2013 року (за тілом кредиту) у розмірі 16908 (шістнадцять тисяч дев'ятсот вісім) гривень 39 (тридцять дев'ять) копійок.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» сплачений судовий збір у сумі 1265 (одна тисяча двісті шістдесят п'ять) гривень 88 (вісімдесят вісім) копійок.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його підписання або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.
Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.
Суддя А.І. Приваліхіна