26 березня 2024 року
м. Київ
cправа № 902/1159/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Краснов Є.В.
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
ОГП: Колодяжна А.В.,
позивача: не з'явились,
відповідача: не з'явились,
третьої особи-1: не з'явились,
третьої особи-2: не з'явились,
третьої особи-3: Зінченко Д.В.,
третьої особи-4: не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2023
та рішення Господарського суду Вінницької області від 31.05.2023
у справі № 902/1159/22
за позовом керівника Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області
до ОСОБА_1
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 ; Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області; Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРЗЕМРЕССУРС"; Фермерського господарства "ДУБИ"
про скасування державної реєстрації, припинення права власності та витребування земельної ділянки,
Керівник Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом (з урахуванням заяви про заміну неналежних відповідачів належним та заяви про зміну предмету позову) до ОСОБА_1 , в якому просив суд:
- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2660070305234), припинити право власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку;
- скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237;
- витребувати у ОСОБА_1 у комунальну власність в особі Погребищенської міської ради Вінницького району земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 1,9820 га, яка входить до складу об'єднаної земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 та розташована на території Погребищенської міської ради Вінницького району (колишньої - Очеретянської сільської ради Погребищенського району) Вінницької області в координатах, межах та конфігурації земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194, що була передана на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9391/15-20-СГ від 24.04.2020 у власність ОСОБА_2 , відомості у Державному земельному кадастрі про яку набули статусу архівних.
Підставами звернення прокурора з позовом є порушення вимог закону при передачі земельної ділянки з державної у приватну власність фізичній особі ОСОБА_2 . На думку прокурора, всупереч вимогам ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України, ОСОБА_2 повторно використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Станом на 30.01.2023 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 площею 11,9820 га зареєстрована 23.12.2022 за ОСОБА_1 на праві приватної власності. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 23.12.2022 № 7919. Тобто, власником земельної ділянки та єдиним відповідачем у справі є фізична особа. Водночас, підстави позовних вимог обґрунтовані прокурором порушенням норм законодавства, які визначають порядок набуття фізичною особою земельної ділянки у власність у межах норм безоплатної приватизації.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 31.05.2023 (суддя Міліціанов М.В.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2023 (колегія суддів у складі: Олексюк Г.Є. - головуючий, Мельник О.В., Гудак А.В.), позов задоволено частково. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2660070305234). Скасовано у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237. Витребувано у ОСОБА_1 у комунальну власність в особі Погребищенської міської ради Вінницького району земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 1,9820 га (скасований в результаті об'єднання кадастровий номер земельної ділянки: 0523483800:03:000:0194), яка входить до складу об'єднаної земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 та розташована на території Погребищенської міської ради Вінницького району (колишньої - Очеретянської сільської ради Погребищенського району) Вінницької області в координатах, межах та конфігурації земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194, що була передана на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9391/15-20-СГ від 24.04.2020 у власність ОСОБА_2 , відомості у Державному земельному кадастрі про яку набули статусу архівних. Відмовлено у задоволенні позову в частині вимог про припинення права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2660070305234).
Судами обох інстанцій встановлено, що 07.11.2019 до ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області надійшло клопотання гр. ОСОБА_2 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області за межами населеного пункту, в межах земельної ділянки площею 35,7249 га, кадастровий номер 0523483800:03:000:0148.
За результатами розгляду клопотання гр. ОСОБА_2 , у зв'язку з відсутністю підстав для відмови у наданні відповідного дозволу, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області було прийнято наказ № 2-22881/15-19-СГ від 29.11.2019 "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою".
29.05.2019 наказом ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-8746/15-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано із земель державної власності у власність ОСОБА_2 земельну ділянку державної форми власності сільськогосподарського призначення, розташовану на території Стінянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області площею 2,000 га з кадастровим номером 0523985700:03:000:0643 для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення - 01.03).
24.04.2020 наказом ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9391/15-20-СГ "Про надання у власність", затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано із земель державної власності у власність ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) земельну ділянку площею 1,9820 га з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194 для ведення особистого селянського господарства, що розташована па території Очеретнянської сільської ради Погребищенського району Вінницької області.
На підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9391/15-20-СГ від 24.04.2020, державним реєстратором Славнянської сільської ради Липовецького району 16.06.2020 зареєстроване право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194 за ОСОБА_2 (номер запису про право власності 36909962, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2101627905234).
20.07.2020 між ОСОБА_2 (продавець) та ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до п. 1.1 якого продавець передав у власність (продав), покупцю, а покупець прийняв від продавця (купив) земельну ділянку кадастровий номер 0523483800:03:000:0194, що розташована на території Погребищенської міської ради Вінницької області та зобов'язується сплатити за неї грошову суму у порядку та на умовах передбачених п. 3 договору.
Право власності на земельну ділянку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідно до відомостей викладених у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності наданого Славнянською сільською радою Липовецького району 16.06.2020 індексний номер витягу - 213131295, право власності на земельну ділянку за продавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване державним реєстратором Славнянської сільської ради Липовецького району 16.06.2020, номер запису про право власності 36909962, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2101627905234 (п. 2 договору).
За домовленістю сторін продаж земельної ділянки вчиняється за 37 600 грн, які покупець зобов'язується сплатити продавцю протягом одного року з дня укладення цього договору через касу товариства за місцем знаходження товариства (п. 3.1 договору).
Згідно з висновком про вартість об'єкту оцінки наданого суб'єктом оціночної діяльності - ФОП Довбня М.Ю., оціночна (ринкова) вартість відчуженої за цим договором земельної ділянки станом на 26.06.2020 становить - 37 600 грн (п. 3.2 договору).
Договір вважається укладеним з дня його нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 9.1 договору).
Право власності на земельну ділянку було зареєстровано за ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
11.10.2020 між ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" та ФГ "ДУБИ" укладено договір оренди спірної земельної ділянки.
ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" вчинено дії з об'єднання спірної земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194 площею 1,9820 га із земельними ділянками з кадастровими номерами 0523483800:03:000:0196, 0523483800:03:000:0192, 0523483800:03:000:0191, 0523483800:03:000:0190 та 0523483800:03:000:0182 площею 1,9820 га кожна, які увійшли до складу новоутвореної земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 площею 11,8920 га.
03.11.2022 ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" адресовано приватному підприємцю Кобзарю М.І. заяву про розроблення ним технічної документації із землеустрою щодо об'єднання земельних ділянок площею 11,8920 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровими номерами 0523483800:03:000:0196, 0523483800:03:000:0194, 0523483800:03:000:0192, 0523483800:03:000:0191, 0523483800:03:000:0190 та 0523483800:03:000:0182, які розташовані Вінницька область, Вінницький район, за межами населеного пункту с. Очеретня, Погребищенської міської ради.
ФОП Кобзар М.І. розроблено відповідну технічну документацію з землеустрою щодо об'єднання земельних ділянок площею 11,8920 га для ведення особистого селянського господарства, зокрема спірної земельної ділянки з кадастровим номером: 0523483800:03:000:0194.
15.11.2022 державним реєстратором Липовецької міської ради Вінницького району Чубатюк О.Р. прийнято рішення про державну реєстрацію (індексний номер рішення 65504412 від 17.11.2022) права власності на вказану земельну ділянку за ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС", підставою для державної реєстрації - заява, серія та номер: б/н виданий 03.11.2022, видавник ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС"; технічна документація, серія та номер: б/н виданий 03.11.2022, видавник ФОП Кобзар М.І.; відомості з ДЗК, серія та номер: 58623390, виданий 15.11.2022, видавник: Державний земельний кадастр.
23.12.2022 між ТОВ "УКРЗЕМРЕСУРС" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно п. 1.1 якого продавець передав у власність (продав), покупцю, а покупець прийняв від продавця (купила) земельну ділянку загальною площею 11,8920 га, кадастровий номер якої 0523483800:03:000:0237, що розташована за адресою: Вінницька область, Вінницький район, за межами населеного пункту села Очеретня Погребищенської міської ради, в межах згідно з планом (земельна ділянка), і сплатила за неї грошову суму у порядку та на умовах, передбачених п. 3 цього договору.
Право власності на вище зазначену земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, виданого Липовецькою міською радою Вінницького району Вінницької області 17.11.2022, індексний номер витягу 315448964, право власності на нерухоме майно зареєстроване державним реєстратором Липовецької міської ради адміністрації Липовецького району Вінницької області - Чубатюк О.Р. 15.11.2022, номер запису про право власності - 48464660, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 2660070305234 (п. 1.2 договору).
Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства (п. 1.3 договору).
Згідно з п. 3.1 договору за домовленістю сторін продаж, земельної ділянки вчиняється за 3000000 грн, які продавець отримав від покупця на поточний рахунок НОМЕР_2 в АТ КБ "ПРИВАТБАНК" м. Київ, Україна, до підписання даного договору.
Експертно-грошова оцінка відчужуваної земельної ділянки складає - 1 844 200 грн, згідно зі звітом про експертну грошову оцінку земельної ділянки, складеним суб'єктом оціночної діяльності ФОП Довбня М.Ю. 22.12.2022 (п. 3.3 договору).
За змістом п. 4.3 договору продавцем та покупцем свідчитиме про те, що земельна ділянка передана продавцем та прийнята покупцем в день укладення цього договору до його підписання.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 13.01.2023, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 площею 11,9820 га зареєстрована за ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 , на праві приватної власності за договором купівлі-продажу від 23.12.2022 № 7919.
Посилаючись на те, що фізичною особою ОСОБА_2 повторно використано право безоплатної приватизації земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки попередньо отримано у приватну власність іншу земельну ділянку з кадастровим номером 0523985700:03:000:0643 площею 2 га, прокурор звернувся до суду з позовом у даній справі.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що інтереси держави є порушеними, тому прокурор правомірно звернувся з позовом до суду, а також правомірно заявив вимогу про витребування у кінцевого набувача - ОСОБА_1 у комунальну власність земельної ділянки площею 1,9820 га, яка входить до складу об'єднаної земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 в координатах, межах та конфігурації земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194, що була передана на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9391/15-20-СГ від 24.04.2020 у власність ОСОБА_2 , відомості у Державному земельному кадастрі про яку набули статусу архівних. Також суд першої інстанції, надавши оцінку іншим позовним вимогам на предмет ефективності обраних способів захисту прав та інтересів, дійшов висновку про скасування у державному реєстрі права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2660070305234) та скасування в державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237. В свою чергу, розглянувши клопотання відповідача про закриття провадження у справі з підстав непідсудності цього спору господарським судам, місцевий господарський суд відмовив у його задоволенні.
Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що ОСОБА_1 не являється фізичною особою-підприємцем, не являється засновником чи учасником будь-яких товариств та фермерських господарств, не здійснює жодну підприємницьку діяльність, а тому даний спір не відноситься до юрисдикції господарських судів. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем земельної ділянки, а тому вона може бути витребувана шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Спірна земельна ділянка вибула з володіння держави на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області №2-2932/15-20-СГ від 04.02.2020, тобто органу, уповноваженого на розпорядження землями. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача (держава в особі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області виявила волю на передачу земельної ділянки на користь ОСОБА_2 , який за відплатним договором відчужив її ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС", а потім її було відчужено ОСОБА_1 ). Витребування спірної земельної ділянки у відповідача як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Витребування земельної ділянки у відповідача не може вважатися справедливим, оскільки порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності. Суд скасував державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 11,8920 га кадастровий номер 0523483800:03:000:0237, в той час коли витребував у останньої лише земельну ділянку площею 1,9820 га. Фактично наразі ОСОБА_1 позбавлена можливості зареєструвати за собою право власності на решту земельної ділянки (орієнтовно 9,91 га), оскільки вказана земельна ділянка не існує як об'єкт цивільних відносин і сформувати її та зареєструвати речові права на неї немає підстав. Відповідач позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою (орієнтовно 9,91 га), що свідчить про явне порушення принципу пропорційності втручання у право власності.
Відповідач мотивує подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на прийняття судового рішення без урахування висновків щодо застосування норм права - ст.ст. 236,237 ГПК України (постанова Верховного Суду від 30.03.2023 у справі № 917/202/21); ст. 388 ЦК України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (постанови Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 201/1669/21, від 15.03.2023 у справі № 725/1824/20, від 27.04.2023 у справі № 199/4884/17, від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011, від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12, від 14.07.2021 у справі № 911/1014/20, від 04.02.2020 у справі № 905/2448/17, від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 10.05.2023 у справі № 462/3689/16-ц, від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/21, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12, від 20.03.2019 у справі № 521/8368/15, від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16). Посилаючись на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, зазначає про відсутність висновку щодо застосування виключної підсудності до спорів про безоплатну передачу у власність громадян земельних ділянок в межах норм, визначених ЗК України.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду на 12.12.2023 та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу до 06.12.2023.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 08.12.2023 надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 05.12.2023, у якому Керівник Немирівської окружної прокуратури просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.12.2023 справу № 902/1159/22 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2023 та рішення Господарського суду Вінницької області від 31.05.2023 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 302 ГПК України.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 справу № 902/1159/22 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2023 та рішення Господарського суду Вінницької області від 31.05.2023 повернуто для розгляду до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.03.2024 призначено касаційну скаргу до розгляду на 26.03.2024.
У зв'язку із запланованою відпусткою судді Случа О.В. 22.03.2024 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 902/1159/22, за результатами якого для розгляду справи призначено колегію суддів у складі: Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Краснов Є.В.
Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представників учасників справи, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Обґрунтовуючи вказану підставу касаційного оскарження відповідач вказувала на відсутність висновку щодо застосування виключної підсудності до спорів про безоплатну передачу у власність громадян земельних ділянок в межах норм, визначених ЗК України.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, мотивуючи підстави для передачі справи № 902/1159/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду в ухвалі від 12.12.2023 зазначив, що цей спір стосується питання користування земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства, а під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка подавала клопотання про закриття провадження у справі з підстав непідсудності цього спору судам господарської юрисдикції. Крім того, Суд не встановив наявності висновку Великої Палати Верховного Суду щодо питання юрисдикції спору у справі про користування земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства в частині визначення юрисдикції, а саме чи повинен цей спір розглядатися в порядку цивільного чи господарського судочинства, враховуючи, що відповідно до частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, а згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» особисте селянське господарство є видом господарської діяльності.
Повертаючи справу на розгляд відповідній колегії суддів Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зокрема, у постанові від 04.07.2023 Велика Палата Верховного Суду переглянула рішення у справі № 373/626/17 за позовом прокурора до фізичних осіб про визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсним та витребування земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства з чужого незаконного володіння за правилами цивільного судочинства.
У постанові від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 та у постанові від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що позовні вимоги про визнання рішення органу місцевого самоврядування про виділення у власність фізичній особі земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства не є нерозривно пов'язаними з вимогами про витребування таких земельних ділянок у їх кінцевих набувачів - юридичних осіб, які підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.
У справах № 373/626/17, № 911/3680/17, № 911/3681/17 окремих висновків про юрисдикцію спору в контексті правового режиму земельних ділянок із цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства» Велика Палата Верховного Суду не формулювала, проте практика, зокрема щодо визначення предметної юрисдикції, при вирішенні спорів про витребування на користь держави земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства є послідовною.
Юрисдикція таких спорів не пов'язується із цільовим призначенням земельної ділянки, оскільки відповідно до статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» отримання фізичною особою земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства має на меті задоволення особистих побутових потреб такої особи та не передбачає обов'язку створення нею юридичної особи або реєстрації підприємницької діяльності.
Тож основним критерієм для розмежування цивільної та господарської юрисдикції в справах, пов'язаних з вибуттям земель особистого селянського господарства з власності держави, Велика Палата Верховного Суду визначила суб'єктний склад сторін спору. Саме такий підхід і було застосовано при перегляді справ № 373/626/17, № 911/3680/17, № 911/3681/17.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що предметна юрисдикція спору визначається на момент подання позову до суду. Подальша зміна суб'єктного складу сторін (зокрема, власника земельної ділянки) не впливає на визначення юрисдикції спору, тобто не змінює. У переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду справі прокурор пред'явив позов до ТОВ «Укрземрессурс», яке на момент звернення прокурора до суду було власником спірної земельної ділянки. Після пред'явлення цього позову прокурором ТОВ «Укрземрессурс» відчужило земельну ділянку фізичній особі ОСОБА_1 , у зв'язку із чим прокурор був змушений звертатися до суду з заявою про заміну неналежного відповідача та зміну предмета позову.
Таким чином, з огляду на відповідні висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів погоджується з тим, що даний спір потрібно розглядати в порядку господарського судочинства, хоча і з інших мотивів ніж ті, що викладені в оскаржуваних судових рішеннях.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так скаржник посилається на те, що оскаржені судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права - ст.ст. 236,237 ГПК України (постанова Верховного Суду від 30.03.2023 у справі № 917/202/21); ст. 388 ЦК України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (постанови Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 201/1669/21, від 15.03.2023 у справі № 725/1824/20, від 27.04.2023 у справі № 199/4884/17, від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011, від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12, від 14.07.2021 у справі № 911/1014/20, від 04.02.2020 у справі № 905/2448/17, від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 10.05.2023 у справі № 462/3689/16-ц, від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/21, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12, від 20.03.2019 у справ № 521/8368/15, від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16).
Посилаючись на постанову Верховного Суду від 30.03.2023 у справі № 917/202/21 (917/339/21) (у якій вказано, що відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи) скаржник зазначає, що суди не зазначили норми права на підстав якої вирішили спір. Проте вказані доводи спростовуються текстами оскаржених судових рішень, оскільки суди попередній інстанцій прямо послались на положення ст.ст. 387, 388 ЦК України та ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Держава забезпечує рівний захист усіх суб'єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (відповідна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 16.08.2023 у справі № 201/1669/21, від 15.03.2023 у справі № 725/1824/20).
Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 27.04.2023 у справі № 199/4884/17 наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
У постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011 зазначено, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ із питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Так кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168) (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Так судами обох інстанцій встановлено, а скаржником не оскаржується, ту обставину, що всупереч вимогам ст.ст. 116, 118, 121 ЗК України ОСОБА_2 повторно використано право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Відсутність достатніх правових підстав для видачі наказу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9391/15-20-СГ від 24.04.2020 доводить те, що спірна земельна ділянка площею 1,9820 га, яка розташована на території Погребищенської міської ради з кадастровим номером 0523483800:03:000:0194 вибула із власності держави всупереч вимогам закону, а повторне набуття земельної ділянки ОСОБА_2 у власність у межах норм безоплатної приватизації є протиправним.
Поряд з цим, матеріалами справи підтверджено та судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20.07.2020, право власності на вказану земельну ділянку перейшло від ОСОБА_2 до ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС".
В свою чергу, судом було також встановлено обставини об'єднання ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" земельних ділянок, у результаті чого земельна ділянка площею 1,9820 га, а також земельні ділянки із кадастровими номерами 0523483800:03:000:0196, 0523483800:03:000:0194, 0523483800:03:000:0192, 0523483800:03:000:0191, 0523483800:03:000:0190 та 0523483800:03:000:0182, увійшли до складу новоутвореної земельної ділянки з кадастровим номером 0523483800:03:000:0237 площею 11,8920 га, що підтверджено відповідною технічною документацією та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (т. 1, а. с. 178-185).
Окрім того, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23.12.2022, право власності на вказану земельну ділянку перейшло від ТОВ "УКРЗЕМРЕССУРС" до ОСОБА_1 .
Тобто, із вищевикладених обставин чітко вбачається ряд послідовних дій щодо отримання у приватну власність з державної власності земельної ділянки, з одночасним вчиненням дій щодо унеможливлення подальшого повернення такої земельної ділянки (продаж іншим особам, об'єднання із іншими земельними ділянками).
При цьому судом апеляційної інстанції зазначено, що будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття цієї земельної ділянки з власності держави становить пропорційне втручання у право власності відповідача з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.
При цьому суд вказав, що в інтересах ОСОБА_3 діяли ті самі представники, якими вчинялись дії з оформлення права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 та ТОВ "Укрземресурс", що свідчить про можливу обізнаність відповідача відносно статусу земельної ділянки та наявність судового спору. Також матеріали справи, окрім факту укладення договору купівлі-продажу та проведення державної реєстрації, не містять відомостей про здійснення ОСОБА_1 розрахунків за спірну земельну ділянку шляхом внесення коштів на рахунок ТОВ "Укрземресурс".
Водночас, рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що в рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007, аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, зазначено, що обов'язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін.
ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України").
Верховний Суд зазначає, що в силу положень ст. 300 ГПК України суд касаційній інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Водночас, принцип законності є першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення "власності" "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження "законів". Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції (Iatridis v. Greece [ВП], § 58; Former King of Greece and Others v. Greece [ВП], § 79; Broniowski v. Poland [ВП], § 147).
Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи "закон" стаття 1 Першого протоколу посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право (Spacek, s.r.o., v. the Czech Republic, § 54; Vistins and Perepjolkins v. Latvia [ВП], § 96).
Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (East West Alliance Limited v. Ukraine, § 167; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).
Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Belane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).
При цьому якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
У той же час, втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68; "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).
Водночас, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах "Раймондо проти Італії" від 22.02.1994, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 05.07.2001, "Аркурі та інші проти Італії" від 05.07.2001, "Ісмаїлов проти Російської Федерації" від 06.11.2008).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Таким чином, ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
З огляду на викладене колегія суддів звертає увагу, що при розгляді справ, в яких підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу, зокрема щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, судам в першу чергу необхідно досліджувати питання наявності вищевказаних критеріїв співмірності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном, в процесі чого сторони можуть доводити наявність або відсутність обставин справи, пов'язаних з такими критеріями, шляхом подання відповідних доказів.
Як уже зазначалося, за статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов'язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються.
Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.
Так, вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій лише формально послалися на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції і відповідну практику ЄСПЛ та взагалі не навели жодних мотивів для висновку про відсутність порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача як дійсного володільця і про покладення на останнього такого тягаря, який буде надмірним.
Таким чином, місцевий та апеляційний господарські суди при вирішенні спору у справі, яка переглядається, фактично не застосували статтю 1 Першого протоколу до Конвенції і відповідну практику ЄСПЛ, обмежившись лише формальним посиланням на них, та не встановили і в судових рішеннях не зазначили чи відповідає втручання у право на мирне володіння відповідачем спірним майном трьом вищенаведеним критеріям. Зокрема, суди не обґрунтували, чи є втручання законним, чи має воно на меті "суспільний", "публічний інтерес"; як внаслідок цього відновиться або покращиться економічний інтерес та/або становище держави. У такий спосіб, без такого обґрунтування висновки судів про задоволення позову є передчасними.
Колегія суддів звертає увагу, що загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, які мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
За змістом рішення ЄСПЛ у справі "Хаджинастасиу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні цього ж суду у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.
Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
При цьому висновки суду щодо дотримання вказаних критеріїв підлягають обов'язковому відображенню у мотивувальній частині судового рішення та є однією з умов його законності й обґрунтованості (стаття 236 ГПК України).
Отже, доводи скаржника про те, що місцевий та апеляційний суди, приймаючи оскаржувані судові рішення, не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм статті 388 ЦК України, знайшли своє часткове підтвердження.
Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, оскільки судами не досліджено обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного та рішення у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд суду першої інстанції, позаяк ці обставини які не можуть бути встановлені Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).
Керуючись ст.ст. 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.09.2023 та рішення Господарського суду Вінницької області від 31.05.2023 у справі № 902/1159/22 скасувати.
Справу № 902/1159/22 направити на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Краснов Є.В.