91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32
19.10.10 Справа № 19/234пд.
Суддя Косенко Т.В., за участю секретаря судового засідання Хухрянської І.В., розглянув матеріали справи за позовом
Приватного підприємства "Лукея", м.Луганськ
до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" в особі Луганської філії, м.Луганськ
про визнання недійсними пунктів кредитного договору та додаткової угоди
в присутності представників сторін:
від позивача -Хайдарова І .О., довіреність № б/н, від 24.09.2010;
від відповідача - Литвин Л. В., довіреність № 290/03, від 18.08.2010
Обставини справи: заявлено вимогу про визнання недійсним розділу 7 кредитного договору від 14.04.2008 № 13 з моменту укладення; визнання недійсною додаткову угоду від 10.10.2008 до кредитного договору від 14.04.2008 № 13 з моменту укладення.
Розпорядженням заступника голови господарського суду від 13.09.2010, у зв"язку з виходом судді Косенко Т.В. з відпустки, справу № 19/234пд, що призначалась до розгляду суддею Лісовицьким Є.А., передано їй на розгляд.
У судовому засіданні 14.10.2010, на підставі ст.77 Господарського процесуального кодексу України, була оголошена перерва.
15.09.2010 представник відповідача надав заперечення № 2375 від 15.09.2010, в якому заперечує проти позовних вимог та вважає їх необгрунтованими з підстав зазначених у відзиві.
В судовому засіданні 19.10.2010 представник позивача надав відзив на заперечення, де зазначив, що з доводами відповідача не згоден, оскільки встановлення розміру неустойки в договорі обмежується положеннями Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань".
Розглянувши матеріали справи, вислухавши представників сторін, які прибули у судове засідання, встановивши фактичні обставини справи, оцінивши надані докази, господарський суд Луганської області дійшов наступного.
Між Акціонерним банком "Брокбізнесбанк" (відповідач, банк) та Приватним підприємством "Лукея" (позивач, позичальник) 14.04.2008 був укладений кредитний договір № 13 з додатковими угодами до нього, за умовами якого банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти (далі -кредит) на умовах, визначених договором (п.1.1).
Відповідно до п.п.1.1.1-1.1.3 договору кредит надається в сумі 300000 доларів США з терміном користування кредитом до 15.04.2013 включно, процентна ставка за користування кредитом складає13,5% річних.
Даний договір містить статтю 7 "Відповідальність сторін", а саме:
- п.7.1. За порушення строків погашення заборгованості за кредитом та/або строків сплати процентів за користування кредитом та/або комісій банк має право нараховувати позичальнику неустойку в розмірі 0,1%, від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочення.
При розрахунку неустойки приймаються: рік - рівний календарній кількості днів, місяць -рівний календарній кількості днів.
- п.7.2. У разі виявлення фактів нецільового використання кредиту (в повному обсязі або частково) банк має право нараховувати позичальнику неустойку у розмірі 10% від суми кредиту, використаного не за цільовим призначенням.
- п.7.3. Банк має право нараховувати позичальнику неустойку в розмірі 0,5% від суми фактичного залишку заборгованості за кредитом у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником п.п.4.2.7, 4.2.8 цього договору за кожний факт порушення.
- п.7.4. Банк має право нараховувати позичальнику неустойку в розмірі 7% від суми фактичного залишку заборгованості за кредитом у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником п.4.2.4 цього договору за кожний факт порушення.
- п.7.5. Банк має право нараховувати позичальнику неустойку в розмірі 5% від суми фактичного залишку заборгованості за кредитом у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником п.п.4.2.5, 4.2.6, 4.2.9-4.2.11 цього договору за кожний факт порушення.
- п.7.6. При достроковому, не узгодженому з банком повному або частковому поверненні кредиту, банк має право нараховувати позичальнику неустойку у розмірі 5% від такої погашеної суми.
- п.7.7. Неустойки, передбачені цією статтею договору, підлягають сплаті на письмову вимогу банка за реквізитами, вказаними банком.
Позивач вважає, що п.7.1 договору підлягає визнанню недійсним, оскільки він суперечить вимогам чинного законодавства, а саме не відповідає нормам ст.3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», в якій зазначено, що розмір пені, передбачений ст.1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Пункти 7.2, 7.3, 7.4, 7.5 договору також підлягають визнанню недійсними з огляду на те, що, на думку позивача, вони встановлюють подвійну та навіть більше відповідальність позичальника за одне й те й саме порушення, що суперечить положенням ст.61 Конституції України, яка передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Стосовно п.7.6 договору позивач зазначив, що він також суперечить положенням актів цивільного законодавства, але яким саме не зазначив.
З огляду на викладене, позивач просить визнати недійсним весь розділ 7 кредитного договору № 13 від 14.04.2008.
В ст.203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, такими є:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як вбачається з умов договору п.7.1 договору повністю відповідає нормам чинного законодавства, а саме:
Відповідно до ст.218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Нормами ст.216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно ст.230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до п.4 ст.231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Виходячи зі змісту ст.ст.546, 548, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до закону або умов договору неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.
Посилання позивача на те, що п.7.1. договору суперечить Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", як на підставу визнання цього пункту недійсним, не є правомірним, оскільки положення цього Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 28.03.2006 по справі № 48/299 «Про наслідки встановлення в договорі розміру пені, що є більшим, ніж передбачений в законодавстві».
Крім того, листом Вищого господарського суду № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" надано роз'яснення, що згідно з ч.2 ст.551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Тобто, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.
Що стосується господарсько-правової відповідальності у вигляді фінансових санкцій, яка встановлена в п.п.7.2 - 7.5 договору, то вона передбачає право банку застосувати до позичальника фінансові санкції у випадку порушення ним умов господарського зобов'язання, а саме:
- у випадку нецільового використання кредиту (п. 7.2.);
- у випадку ненадання банку всіх необхідних документів для здійснення перевірки цільового використання кредиту, аналізу фінансового стану позичальника; у випадку не повідомлення банку про зміну назви, місцезнаходження, складу посадових осіб, зміну до установчих документів позичальника, про прийняття рішення щодо злиття, поділу, приєднання, перетворення, виділу чи про ліквідацію юридичної особи-позичальника, інших обставин, що впливають на виконання зобов"язань за цим договором (п.7.3.);
- у випадку відмови застрахувати за власний рахунок предмет застави на користь банку в рекомендованій або акредитованій банком страховій компанії на строк не менше одного року за пакетом "Повне КАСКО" на його повну вартість або у випадку відмови здійснити подальше щорічне страхування предмету застави на користь банку строком не менше ніж на один календарний рік (п. 7.4.);
- у випадку не відкриття в банку поточних рахунків та не переведення на них обігу грошових коштів з інших банків в повному обсязі; у випадку неповідомлення банку про загрозу зриву строків повернення кредиту та процентів за його використання; у випадку укладення без згоди банку договорів по отриманню нових позик і кредитів, договорів поруки по зобов'язаннях третіх осіб, договорів застави; у випадку неповідомлення банка про участь у судових розглядах, що загрожують майновому стану позичальника; у випадку відмови в наданні іншого або додаткового забезпечення виконання зобов"язання (п. 7.5.)
Як вбачається з вищенаведеного в перелічених пунктах договору подвійна відповідальність за одне й те саме порушення відсутня, оскільки в цих пунктах передбачена відповідальність у вигляді фінансових санкцій одноразово за кожний вид порушення господарського зобов'язання. Тобто позивачем не доведено правомірності посилань на ст.61 Конституції України.
До того ж відповідно до п.7 ст.179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З вищенаведеного вбачається, що позивач не довів наявності підстав для визнання статті 7 "Відповідальність сторін" недійсною у повному обсязі.
Також 10.10.2008 до даного кредитного договору № 13 сторони уклали додаткову угоду, в якій домовились, що відсоткова ставка встановлюється у розмірі 18% річних, починаючи з 10.10.2008.
Позивач, посилаючись на статті 203 та 215 Цивільного кодексу України, просить визнати вказану додаткову угоду недійсною, оскільки з боку банку вона підписана заступником директора Луганської філії Сорокою К.О. без належних повноважень на її підписання.
Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Частиною 1 ст.238 Цивільного кодексу України встановлено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Як вбачається додаткова угода від 10.10.2008 підписана заступником директора Луганської філії Акціонерного банку "Брокбізнесбанк" Сорокою К.О., який уповноважений від імені Акціонерного банку «Брокбізнесбанк»за довіреністю від 01.07.2008, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краковецькою А.М. за реєстровим № 3415 на виконання функцій, зокрема п.2 довіреності, а саме укладати, підписувати, вносити зміни та розривати кредитні договори, договори застави, іпотеки та поруки, одержувати та пред'являти до виконання виконавчі документи, отримувати стягнене майно (кошти).
Тобто твердження позивача про те, що додаткова угода підписана особою, не уповноваженою на здійснення відповідного правочину, не відповідає дійсності.
На підставі викладеного у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Судові витрати покладаються на позивача, згідно ст.44, 49 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно ст.85 Господарського процесуального кодексу України, у судовому засіданні 19.10.2010 були оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Луганської області
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Відповідно до ст.85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата підписання рішення: 25.10.2010.
Суддя Т.В.Косенко