02.04.24
22-ц/812/556/24
Провадження №22-ц/812/556/24
Іменем України
02 квітня 2024 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.
із секретарем судового засідання: ОСОБА_1 ,
розглянувши в порядку спрощеного у відкритому судовому засіданні за відсутності учасників цивільну справу №487/8344/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , на рішення, яке постановив Заводський районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Притуляк Інни Олександрівни у приміщенні цього суду 06 лютого 2024 року, повний текст якого складений 16 лютого 2024 року, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Димов Олександр Сергійович, про розірвання договору довічного утримання,
14 листопада 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Димов Олександр Сергійович, про розірвання договору довічного утримання
Позов мотивував тим, що йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 березня 2023 року належала квартира АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 як адвокат надавав йому правничу допомогу у певних справах та в певний період часу.
Скориставшись його вразливим станом, оскільки він тривалий час є наркозалежним та юридично необізнаним, відповідач змусив укласти договір довічного утримання, посвідчений 04 квітня 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С., реєстровий номер 675, за умовами якого відповідач отримував у власність належну йому квартиру АДРЕСА_1 , натомість був зобов'язаний утримувати його, забезпечувати продуктами харчування, необхідним одягом та медикаментами, надавати медичну та будь-яку іншу допомогу. Ціна матеріального забезпечення була встановлена за договором в розмірі 3000 грн. на місяць.
Відповідач не виконував належним чином умови договору, а саме: не забезпечував належного харчування, догляду та необхідної допомоги, жодного разу не сплатив матеріальне забезпечення, як і не сплачував житлово-комунальні послуги по квартирі, що призвело до накопичування боргів.
Окремо позивач зазначив, що багато років хворіє, є наркозалежною особою, постійно перебуває на замісній підтримуючій терапії та безумовно потребує сторонньої допомоги, яку відповідач йому не надавав.
Спираючись на викладені обставини, положення частини 1 статті 755 ЦК України, ОСОБА_3 просив суд розірвати договір довічного утримання, укладений між ним та ОСОБА_2 04 квітня 2023 року та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. за реєстровим номером 676; застосувати наслідки розірвання договору, визнавши за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати обтяження нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 , накладене 04 квітня 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. на підставі договору довічного утримання від 04 квітня 2023 року за реєстровим номером 49803924.
12 грудня 2023 відповідач ОСОБА_2 надав до суду письмові пояснення, в яких заперечує обставини, викладені у позовній заяві щодо порушення ним умов договору довічного утримання. Також вказав, що ОСОБА_3 зайво сплачений судовий збір у розмірі 8797,40 грн та просив суд вирішити процесуальне питання про його повернення позивачу.
05 лютого 2024 року до початку підготовчого засідання від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшла заява про визнання позову у підготовчому провадженні, подана відповідно до пункту 1 частини 1 статті 49 ЦПК України.
До підготовчого судового засідання позивач та його представник не з'явилися.
Представник позивача подав до суду заяву, відповідно до якої розгляд справи просив провести за його та позивача відсутності, позов задовольнити з урахуванням заяви відповідача про його визнання.
Окремо подав заяву, відповідно до якої просив повернути частину сплаченого ОСОБА_3 судового збору з урахуванням підстав для застосування положень частини 1 статті 142 ЦПК України.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 лютого 2024 року позов ОСОБА_3 задоволений, розірвано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 04 квітня 2023 року та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. за реєстровим номером 675; визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; скасовано обтяження - заборону на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване 04 квітня 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. на підставі договору довічного утримання №675 від 04 квітня 2023 року, за реєстровим номером 49803924; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 4905,50 грн.; зобов'язано фінансовий орган - Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області повернути ОСОБА_3 сплачений за квитанцією № 9323-8401-7349-5752 від 13 листопада 2023 року судовий збір у розмірі 4907,50 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що з урахуванням встановлених обставин справи, позиції відповідача, який фактично підтвердив факт невиконання своїх зобов'язань за договором довічного утримання з липня 2023 року, позовні вимоги ОСОБА_3 щодо розірвання договору є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Посилаючись на положення частини 1 статті 756 ЦК України щодо наслідків розірвання договору довічного отримання, суд дійшов висновку, що за ОСОБА_3 слід визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 , скасувавши її обтяження, зареєстроване 04 квітня 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. на підставі зазначеного договору за реєстровим номером 49803924.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд виходив з наступного.
Суд першої інстанції не погодився з доводами відповідача про те, що вказаний спір є немайновим, з урахуванням чого позивачем надмірно сплачений судовий збір у розмірі 8797,40 грн.
Так, заявлена ОСОБА_3 вимога про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 є вимогою майнового характеру, а тому судовий збір за такі вимоги має справлятися за правилами, визначеними законом України «Про судовий збір» для таких вимог, а тому з урахуванням вартості квартири, яка становить 981500 грн. саме вказана сума і становить ціну позову.
Виходячи з положень частини 1 статті 142 ЦПК України частини 3 статті 7 Закону України «Про судовий збір», з урахуванням визнання відповідачем позову на стадії підготовчого провадження та подання представником заяви про повернення частини сплаченого судового збору позивачу, суд вважав за необхідне прийняти рішення про повернення ОСОБА_3 п'ятдесяти відсотків судового збору, сплаченого за квитанцією №9323-8401-7349-5752 від 13 листопада 2023 року у розмірі 4907,50 грн., та відповідно до положень частини 1 статті 141 ЦПК України, з урахуванням задоволення позовних вимог у повному обсязі, - про стягнення з відповідача на користь позивача витрат по сплаті судового збору у розмірі 4905,50 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що оскаржує рішення суду в частині розподілу судових витрат, та просить його змінити, стягнути з нього на користь позивача ОСОБА_3 356,80 грн. витрат по сплаті судового збору.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду в оскаржуваній частині є вочевидь незаконним та необґрунтованим з мотивів неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також у зв'язку з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. На думку відповідача, при подання позовної заяви ОСОБА_3 помилково розрахував розмір судового збору, виходячи з вартості переданої за договором довічного утримання квартири, тоді як ним заявлено одну основну (немайнову) вимогу. Наслідком розірвання довічного утримання відповідно до частини 1 статті 756 ЦК України є перехід до відчужувача права власності на майно, відчужене за договором, тому суд неправильно задовольнив позовні вимоги про визнання права власності, оскільки такі наслідки передбачені законом. Враховуючи відсутність необхідності судового визнання права власності, були відсутні підстави для стягнення судового збору у зазначеній судом сумі, тоді як сплаті підлягало 1073 грн. 60 коп. судового збору.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В судове засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з'явилися, від відповідача ОСОБА_2 та третьої особи приватного нотаріуса Димова О.С. надійшла заява про розгляд справи в їх відсутність.
Зважаючи на вимоги статей 128, 130, частини 2 статті 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення учасників справи, які не з'явилися, належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи, враховуючи, зокрема, що матеріали справи є достатніми для проведення судового розгляду.
Щодо меж апеляційного перегляду.
Враховуючи, що рішення суду оскаржується відповідачем лише в частині розподілу судових витрат, то відповідно до положень частини 1 статті 367 ЦПК України в іншій частині рішення суду не переглядається.
Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону в оскаржуваній частині.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся із позовом до ОСОБА_2 , в якому заявив наступні позовні вимоги: розірвати договір довічного утримання, укладений між ним та ОСОБА_2 04 квітня 2023 року; застосувати наслідки розірвання договору, визнавши за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати обтяження нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , накладене 04 квітня 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. на підставі договору довічного утримання від 04 квітня 2023 року за реєстровим номером 49803924.
05 лютого 2024 року до початку підготовчого засідання від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшла заява про визнання позову у підготовчому провадженні, подана відповідно до пункту 1 частини 1 статті 49 ЦПК України.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 лютого 2024 року позов ОСОБА_3 задоволений, розірвано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 04 квітня 2023 року та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. за реєстровим номером 675; визнана за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; скасовано обтяження - заборону на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване 04 квітня 2023 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. на підставі договору довічного утримання №675 від 04 квітня 2023 року, за реєстровим номером 49803924; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 4905,50 грн.; зобов'язано фінансовий орган - Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області повернути ОСОБА_3 сплачений за квитанцією № 9323-8401-7349-5752 від 13 листопада 2023 року судовий збір у розмірі 4907,50 грн.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд виходив з наступного.
Так суд першої інстанції вважав, що заявлена ОСОБА_3 вимога про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 є вимогою майнового характеру, а тому судовий збір за такі вимоги має справлятися за правилами, визначеними Законом України «Про судовий збір» для таких вимог. Крім того, з урахуванням вартості квартири - 981500 грн., саме вказана сума і становить ціну позову.
Виходячи з положень частини 1 статті 142 ЦПК України частини 3 статті 7 Закону України «Про судовий збір», з урахуванням визнання відповідачем позову на стадії підготовчого провадження та подання представником заяви про повернення частини сплаченого судового збору позивачу, суд вважав за необхідне прийняти рішення про повернення ОСОБА_3 п'ятдесяти відсотків судового збору, сплаченого за квитанцією №9323-8401-7349-5752 від 13 листопада 2023 року у розмірі 4907,50 грн., та відповідно до положень частини 1 статті 141 ЦПК України, з урахуванням задоволення позовних вимог у повному обсязі, - про стягнення з відповідача на користь позивача витрат по сплаті судового збору у розмірі 4905,50 грн.
Тобто, вирішуючи питання розподілу судового збору, сплаченого позивачем за подання позовної заяви, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на задоволення позовних вимог судовий збір покладається у справі, яка переглядається, на відповідача; позивачем при поданні позовної заяви судовий збір сплачений правильно, виходячи з вартості відшукуваного майна - квартири, оскільки заявлені ним вимоги є майновими. Натомість суд врахував визнання відповідачем позову до початку розгляду справи по суті та стягнув з нього 50% судового збору, а решту - 50% повернув позивачеві за рахунок державного бюджету.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на вимогах процесуального закону, що регулює питання справляння судового збору та розподілу судових витрат за наслідками вирішення справи.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки рішенням суду першої інстанції позовні вимоги задоволені повністю, є підстави для покладення на відповідача судових витрат, зокрема судового збору, сплаченого за подання позовної заяви.
Однак, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 49 ЦПК України відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.
05 лютого 2024 року до початку підготовчого засідання, тобто до початку розгляду справи по суті, від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшла заява про визнання позову у підготовчому провадженні
Згідно із частиною 1 статті 142 ЦПК України у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідному рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Аналогічні положення викладені у частині 3 статті 7 Закону України «Про судовий збір».
За такого суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь позивача 50% сплаченого судового збору - 4905 грн. 50 коп.
Відповідач заперечує стягнення вказаної суми, вважає, що при зверненні з позовом ОСОБА_3 помилково розрахував розмір судового збору, виходячи з вартості переданої за договором довічного утримання квартири.
Колегія суддів відхиляє такі доводи апеляційної скарги як помилкові.
Так, порядок сплати та розміри ставок судового збору встановлено Законом України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір».
У преамбулі цього Закону зазначено, що він визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно із частиною 2 статті цього закону встановлюються ставки судового збору у таких розмірах: за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; позовної заяви немайнового характеру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 52 постанови від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 (провадження № 12-36гс20) зазначила, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 175, частини 1 статті 176 ЦПК України позовна заява повинна містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці. Ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; 2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; 3) у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців; 4) у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки; 5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки; 6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік; 7) у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік; 8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки; 9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості; 10) у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог. .
В пунктах 54, 55, 56, 57 вказаної вище постанови Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов'язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.
Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.
Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17, провадження № 12-76гс18).
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З урахуванням викладеного, оскільки задоволення заявлених позивачем вимог про розірвання договору довічного утримання із застосуванням наслідків такого розірвання - визнання за позивачем права власності на майно, яке було відчужено за цим договором (квартиру АДРЕСА_1 ) призвело до переходу до ОСОБА_3 права власності на нерухоме майно, яке має вартісну оцінку, тобто носять майновий характер, розмір ставок судового збору за їх подання визначається на підставі статті 4 Закону України «Про судовий збір», виходячи з розміру вартості майна, на набуття у власність якого спрямовано позов. Тому посилання відповідача на немайновий характер заявлених вимог ґрунтується на помилковому тлумачення норм права, які регулюють визначення розміру судового збору.
За такого суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що з урахуванням заявленої позивачем вимоги майнового характеру на суму 981500 грн. (згідно із пунктом 4 договору довічного утримання, про розірвання якого просив позивач) ОСОБА_3 за подання позовної заяви правильно сплатив судовий збір у сумі 9815 грн.
Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що позовна вимога про визнання за ОСОБА_3 права власності на квартиру є похідною до іншої позовної вимоги - про розірвання договору довічного утримання, яка є основною, що, на думку відповідача випливає із змісту статті 755 ЦК України, а тому судове визнання права власності за відчужувачем є неправомірним, а стягнення судового збору за таку вимогу - не було необхідним.
В силу статті 13 ЦПК України одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, відповідно до якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частини 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Як передбачено частиною 1 статті 352 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
ОСОБА_4 , подавши апеляційну скаргу, реалізував своє право на оскарження рішення суду першої інстанції лише в частині розподілу судових витрат. В іншій частині він рішення суду не оскаржував, а тому колегія суддів не може надавати оцінку правильності рішення суду в частині вирішення позовних вимог, зокрема про визнання за позивачем права власності на квартиру.
Оскільки рішення суду в оскаржуваній з урахуванням вимог апеляційної скарги частині відповідає вимогам процесуального права, що регулюють справляння та розподіл судового збору, колегія суддів в силу вимог статті 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування в цій частині.
Керуючись статтями 367,368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 06 лютого 2024 року в частині розподілу судового збору залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Л.М. Царюк
Ж.М. Яворська
Повний текст постанови складений 02 квітня 2024 року