28 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/24784/23 пров. № А/857/25053/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
судді-доповідача Іщук Л. П.,
суддів Онишкевича Т.В., Сеника Р.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2023 року (головуючий суддя Димарчук Т.М., м. Луцьк) у справі № 140/24784/23 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , Луцька міська рада про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач 1), ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач 2), у якому просить визнати незаконними та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 в особі об'єднаної житлової комісії про надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї житла для постійного проживання, серед виділених 37 квартир у АДРЕСА_1 , а саме, трикімнатної квартири АДРЕСА_2 та відповідного наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким затверджено це рішення та рішення Міністерства оборони України в особі Комісії з контролю за забезпеченням військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями від 16.11.2022 № 122 про погодження надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї, житла для постійного проживання, серед виділених 37 квартир у АДРЕСА_1 , а саме: трикімнатної квартири АДРЕСА_2 ; визнати незаконним та скасувати ордер на вселення до трикімнатної квартири для постійного проживання, а саме, квартири АДРЕСА_2 , який виданий Луцькою міською радою ОСОБА_2 та членам його сім'ї; зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 надати квартиру, а Міністерство оборони України погодити надання квартири АДРЕСА_2 , яку надано ОСОБА_2 , іншому черговику, який перебуває на обліку військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов, надання житлових приміщень для постійного проживання, перед ОСОБА_2 , та який є першим у відповідній черзі на отримання вищевказаної конкретної квартири.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 19.09.2023 відмовлено у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування ордеру на вселення до квартири АДРЕСА_2 , який виданий Луцькою міською радою ОСОБА_2 та членам його сім'ї.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2023 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій покликається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що має гарантоване право на забезпечення його та членів його сім'ї житлом на пільгових умовах. Вказує, що з серпня 2021 року для розподілу серед військовослужбовців Луцького гарнізону, які потребують забезпечення житлом для постійного проживання виділено 37 квартир державного житлового фонду (для постійною проживання) на АДРЕСА_1 . Вважає, що рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 про надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї житла для постійного проживання, а саме, трикімнатної квартири АДРЕСА_2 та відповідний наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким затверджено це рішення, є незаконними, оскільки ОСОБА_2 перебуває в списку позачергової черги з 23.12.2023, тоді як рішення прийняті 08.09.2022 та 16.11.2022. Також вказує, що ОСОБА_2 не може перебувати на обліку позачергової черги, оскільки проходить військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Наголошує, що надання відповідачами житла ОСОБА_2 порушує його права, оскільки таке житло мав отримати він, так як перебуває у черзі вже більше 28 років. Вважає, що відповідачами порушені вимоги щодо надання житла військовослужбовцям, в яких наявна вислуга на військовій службі 20 років і більше, необхідності перебування військовослужбовця та членів його сім'ї на обліку у об'єднаній житловій комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 , видача квартири згідно черговості (номер у відповідній черзі), та погодження одним черговикам надання житла, і відмов іншим черговикам з тих самих підстав.
Зазначає, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, а тому висновки суду про відмову у позові у зв'язку з тим, що його права у даних правовідносинах не порушені, є незаконними та безпідставними.
Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 було внесено до списків позачерговиків, які стоять на квартирному обліку в/ч НОМЕР_1 , що підтверджується випискою із протоколу засідання житлової комісії військової частини НОМЕР_2 від 31.08.1998 №9 (а.с.20).
08.09.2022 на засіданні об'єднаної житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 для осіб, які у встановленому законом порядку визнані особами з інвалідністю і мають право на позачергове одержання житла протягом 2 років, вирішено надати трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , житловою площею 47, 4 кв м, загальною площею 79,7 кв м підполковнику ОСОБА_2 (інваліду війни ІІІ групи) на склад сім'ї 4 особи, що підтверджується витягом з протоколу засідання об'єднаної житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 від 08.09.2022 №9 (а.с.118-124).
Даний протокол затверджений наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 від 08.09.2022 №227агд.
Начальником Луцького гарнізону був затверджений Список надання житлової площі для постійного проживання у ІНФОРМАЦІЯ_6 , місцезнаходження АДРЕСА_3 (а.с.37).
Комісією з контролю за забезпеченням військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей житловими приміщеннями було погоджено надання для ОСОБА_2 житла для постійного проживання із зняттям з квартирного обліку, а саме, трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , житловою площею 47, 4 кв м, загальною площею 79,7 кв, що підтверджується протоколом від 16.11.2022 №122 (а.с.145-153).
22.12.2022 Виконавчим комітетом Луцької міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 20.12.2022 №701-1 було видано ОСОБА_2 ордер №20 на право зайняття жилого приміщення жилою площею 47, 4 кв м за адресою АДРЕСА_3 (а.с.212).
Позивач, не погоджуючись із рішеннями про надання ОСОБА_2 трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, апеляційний суд зазначає наступне.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно п. 1 ст. 12 Закону №2011-ХІІ держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до абз. 4 п. 1 статті 12 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.
Згідно абз. 1 п. 9 статті 12 Закону №2011-ХІІ військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас за станом здоров'я або якщо вони на час звільнення мають вислугу військової служби не менше 20 років, або у відставку, а також у зв'язку зі скороченням штатів чи проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості їх використання на військовій службі, залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки і відповідних квартирно-експлуатаційних органах та користуються правом позачергового одержання житла. Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Військовослужбовці, які набули право на пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», залишаються на такому обліку та користуються правом позачергового одержання житла.
Згідно статті 12 Закону №2011-ХІІ Кабінет Міністрів України затвердив Порядок №1081 (далі - Порядок №1081), який визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського (у тому числі осіб, які проходять військову службу за призовом ) складу, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення та Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку, розвідувальних органів, посади в яких комплектуються військово-службовцями, у тому числі звільнених в запас або у відставку, що залишилися перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, у військових частинах, закладах, установах та організаціях (далі - військові частини) після звільнення (далі - військовослужбовці) та членів їх сімей.
Пунктом 3 Порядку №1081 передбачено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла. Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.
Згідно пункту 22 Порядку №1081 облік військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов (далі - облік), ведеться у військових частинах та квартирно-експлуатаційних органах.
Пункт 30 Порядку №1081 передбачає випадки, коли військовослужбовці знімаються з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, а саме у разі: 1)поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; 2)засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; 3) звільнення з військової служби за службовою невідповідністю у зв'язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; 4) подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; 5) в інших випадках, передбачених законодавством.
Наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року №380 затверджено Інструкцію з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями ( далі - Інструкція №380 ).
Згідно пунктів 2, 4, 5 розділу І Інструкції №380 забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями від Міністерства оборони України здійснюється за рахунок: новозбудованого, вивільненого або придбаного житла; надання грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення (за згодою військовослужбовця); переобладнання нежилих приміщень фонду Міноборони у жилі (крім приміщень, розташованих на територіях, які використовуються за призначенням військовими частинами). Військовослужбовцям, які перебувають на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання, та які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються житлові приміщення для постійного проживання або за їх бажанням виплачується грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Житлові приміщення для постійного проживання та грошова компенсація за належне для отримання жиле приміщення надаються один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. Військовослужбовці мають право здати отримане за рахунок Міноборони постійне житло або рівнозначне житло, яке відповідає санітарно-технічним вимогам, у населених пунктах, регіонах, в яких воно було отримане, та за умови потреби Міноборони в такому житлі із подальшим правом на забезпечення житлом від Міноборони у встановленому законодавством порядку.
Приписами пунктів 1, 2 розділу VІ Інструкції №380 житловими приміщеннями для постійного проживання забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, які відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» набули права та не забезпечувалися постійним житлом протягом усього часу проходження військової служби і мають календарну вислугу на військовій службі 20 років і більше, зареєстровані в населеному пункті дислокації військової частини, в якій військовослужбовець проходить службу та перебуває на відповідному обліку. Військовослужбовці та члени їх сімей визнаються такими, що потребують поліпшення житлових умов, відповідно до статті 34 Житлового кодексу Української УРСР. Потребуючими поліпшення житлових умов також визнаються: військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають в одній квартирі по дві і більше сім'ї незалежно від родинних відносин, та особи різної статі старші за 9 років, крім подружжя (у тому числі, якщо займане ними жиле приміщення складається більш як з однієї кімнати); військовослужбовці з числа осіб з інвалідністю внаслідок війни, визначених у пунктах 11, 12 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», та члени їх сімей; члени сімей загиблих, визначені абзацами шостим та восьмим пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; військовослужбовці та члени їх сімей, які були забезпечені житловими приміщеннями на територіях, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження,- із урахуванням вимог законодавства України щодо тимчасово окупованих територій.
Пунктом 1 розділу VІІ Інструкції №380 встановлено, що особи, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання, забезпечуються жилим приміщенням згідно з чергою у військовій частині, що визначається часом зарахування на облік (включення до списків осіб, які користуються правом першочергового одержання житлових приміщень, або до списків осіб, які користуються правом позачергового одержання житлових приміщень) за рішенням житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії), яке затверджується наказом командира військової частини.
Відповідно до пункту 3 розділу VІІ Інструкції №380 для прийняття рішення про надання житлових приміщень для постійного проживання житлова комісія військової частини (об'єднана житлова комісія) розглядає документи облікових справ військовослужбовців. Після розгляду документів облікової справи житлова комісія військової частини (об'єднана житлова комісія) приймає рішення про надання житлового приміщення для постійного проживання. Затверджений командиром військової частини протокол засідання житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії) разом з обліковою справою направляється військовою частиною до КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району, що є підставою для видання наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю житлового приміщення для постійного проживання.
На підставі отриманих документів КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району готує список надання житлової площі для постійного проживання (далі - Список надання постійного житла) (додаток 23). Список надання постійного житла, підписаний начальником КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району, з обліковою справою військовослужбовця, витягом із наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю жилого приміщення для постійного проживання, копією протоколу засідання житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії) направляється до ГКЕУ для узагальнення та внесення на розгляд Комісії з контролю (пункт 4).
За результатами розгляду Списку надання постійного житла Комісія з контролю приймає рішення окремо щодо кожного військовослужбовця про: погодження надання постійного житла; відмову в погодженні надання постійного житла із зазначенням причини такої відмови. Рішення Комісії з контролю оформлюється протоколом. У разі прийняття Комісією з контролю рішення щодо відмови в погодженні надання постійного житла воно підлягає новому розподілу у встановленому цією Інструкцією порядку протягом одного місяця та є підставою для скасування наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю житлового приміщення для постійного проживання. Рішення Комісії з контролю є обов'язковим для виконання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району, військовими комісаріатами та військовими частинами (пункт 5).
Аналізуючи наведені норми, апеляційний суд висновує, що Інструкцією №380 передбачено певний алгоритм дій та поетапність процесу надання особам, які потребують поліпшення житлових умов, житлових приміщень для постійного проживання.
Як вже було встановлено, 08.09.2022 на засіданні об'єднаної житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 вирішено надати трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , житловою площею 47, 4 кв м, загальною площею 79,7 кв м підполковнику ОСОБА_2 , який є інвалідом війни ІІІ групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 .
Предметом даного спору є рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 в особі об'єднаної житлової комісії про надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї житла для постійного проживання, а саме: трикімнатної квартири АДРЕСА_2 та відповідного наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким затверджено це рішення, а також рішення Міністерства оборони України в особі Комісії з контролю за забезпеченням військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями від 16.11.2022 з№ 122 про погодження надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї, житла для постійного проживання, які оскаржує позивач.
Тобто, різними суб'єктами було прийнято ряд рішень (індивідуальних актів) щодо надання житла ОСОБА_2 та таких, які безпосередньо стосуються прав, свобод та інтересів ОСОБА_2 .
Відповідно до ч. 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Статтею 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 визначено, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Апеляційний суд зазначає, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, причому, захист прав, свобод та інтересів особи є похідним, тобто, передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Визнання протиправними рішень суб'єкта владних повноважень та зобов'язання вчинити певні дії можливе лише у разі, якщо такий суб'єкт повинен був вчинити певні дії (або прийняти відповідне рішення) згідно з законодавством і, невчинення цих дій (неприйняття рішення) порушує права позивача.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 29.01.2021 у справі №140/2133/19.
При цьому право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України і конкретизоване в інших законах, передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Метою судового захисту порушеного права є вирішення між сторонами правового конфлікту, припинення публічно-правового спору та використання дієвого способу захисту (відновлення) порушеного права.
При цьому порушення вимог Закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України у Рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20.02.2019 у справі №522/3665/17 і зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;(б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;(в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;(г) є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); (д) суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.
Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
(б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч. 2 ст.124 Конституції України;
(в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
(д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
Тому, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись, зокрема з поміж іншого, про наявність права на позов у матеріальному розумінні, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб'єкта владних повноважень.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб та чи забезпечить такий спосіб захисту відповідного порушеного права позивача, враховуючи при цьому наступний етап процесу - виконання судового рішення.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржувані позивачем рішення породжують права та обов'язки лише для суб'єкта, якому такі рішення адресовано, а саме ОСОБА_2 .
Позивачем не доведено в чому саме полягає порушення його прав ( і яких ) або законних інтересів прийняттям спірних рішень індивідуального характеру, та яким чином задоволення позовних вимог сприятиме відновленню ймовірно порушених прав позивача.
Суд першої інстанції слушно зауважив, що спірні рішення мають персональний характер, а тому є актами індивідуальної дії, оскільки породжують певні правові наслідки, впливають на права і свободи тільки того суб'єкта, якому його адресовано, в даному випадку ОСОБА_2 .
Доводи апелянта про неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду є помилковими, оскільки скаржник аналізує правову природу нормативно-правових актів.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, які є результатом застосування норм права.
Вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів. Нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами, його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
Отже, оскаржувані позивачем рішення є актами індивідуальної дії, оскільки видані з метою забезпечення житлом конкретної особи - ОСОБА_2 , а позивачем не доведено, що такими рішеннями порушуються саме його права і законні інтереси.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції належно з'ясував характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), і правильно встановив, що стверджувальне позивачем порушення не є обґрунтованим, відтак відсутні підстави для задоволення позову.
Решта доводів апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2023 року у справі № 140/24784/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя Л. П. Іщук
судді Т. В. Онишкевич
Р. П. Сеник