28 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/4746/22 пров. № А/857/3798/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Ніколіна В.В.,
суддів - Гудима Л.Я., Матковської З.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2023 року (суддя - Плахтій Н.Б., м. Луцьк) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про визнання протиправним та скасування рішення,-
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у липні 2022 року звернулися до суду з адміністративним позовом до Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області, в якому просили визнати протиправним рішення від 23.06.2022 №18/7 «Про призупинення на час дії воєнного стану діяльності Української Православної церкви (московського патріархату) на території Городищенської сільської територіальної громади Луцького району Волинської області». В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_2 зазначає, що проживає та прописана у селі Шклинь Луцького району і є прихожанкою Української православної церкви Волинської єпархії, юрисдикція якої поширюється на територію Луцького району Волинської області, в тому числі і на територію Городищенської сільської територіальної громади. Внаслідок прийняття оскаржуваного рішення вона позбавлена права відвідувати Богослужіння, приймати участь у релігійних культах та релігійних обрядах, які здійснюються у громадах Української православної церкви, що зазначені у Додатку №1 до оскаржуваного рішення, на території Городищенської сільської територіальної громади, в тому числі у її селі. При цьому покликається на те, що оскаржуваним рішенням Городищенської сільської ради порушується її свобода приймати і змінювати релігію у громадах Української православної церкви, а також порушується її свобода одноособово чи разом з іншими сповідувати релігію у громадах Української православної церкви, що зазначені у Додатку №1 до оскаржуваного рішення, на території Городищенської сільської територіальної громади, в тому числі у селі Шклинь Луцького району Волинської області. Позивач ОСОБА_1 зазначає, що є священником (кліриком) Української православної церкви Волинської Єпархії, юрисдикція якої поширюється на територію Луцького району Волинської області, в тому числі і на територію Городищенської сільської територіальної громади. Внаслідок прийняття вказаного рішення він як священник Української православної церкви позбавлений можливості здійснювати Богослужіння, релігійні культи та релігійні обряди, виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання у громадах Української православної церкви, що зазначені у Додатку №1 до оскаржуваного рішення, на території Городищенської сільської територіальної громади. На думку позивачів, визначені в оскаржуваному рішенні Городищенської сільської ради обмеження сповідувати свою релігію або переконання не встановлені законом України та не є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ані Конституція України, ані Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не надають право сільській раді призупиняти на час дії воєнного стану діяльність Української православної церкви (московського патріархату) на території Городищенської сільської ради територіальної громади Луцького району Волинської області, тобто обмежувати право на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржили позивачі, які із покликанням на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. В обґрунтування апеляційних вимог зазначають, що оскаржуваним рішенням порушено їх право на свободу думки, совісті і релігії. Зазначено, що законодавством не передбачено право органу місцевого самоврядування втручатись у право священників та прихожан Української православної церкви вибирати (змінювати) керівництво. Зазначено, що оскаржуваним рішенням відповідач обмежив право на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Вказують, що релігійні організації як інститути громадянського суспільства є автономними утвореннями і саме тому ні держава, ні її органи, ні територіальні громади, ні органи місцевого самоврядування, котрі діють від її імені, не мають права визначати на центральному чи локальному рівнях пріоритетною або обмежувати ту чи іншу релігію, надавати особливий захист та юридичний статус тій чи іншій релігійній організації, втручатися у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій та фінансувати їх діяльність, змінювати їх підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням). Вважають, що оскаржуваним рішенням відповідач встановив необґрунтовані перешкоди у реалізації права осіб на свободу релігії та віросповідання, зокрема у питаннях внутрішньої діяльності релігійних організацій. Вважає, що оскаржуване рішення не відповідає положенням Конвенції про захист прав людини та основних свобод та практиці ЄСПЛ.
Відповідач подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити таку без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 23.06.2022 Городищенська сільська рада прийняла рішення №18/7 «Про призупинення на час дії воєнного стану діяльності Української православної церкви (московського патріархату) на території Городищенської сільської ради територіальної громади Луцького району Волинської області», згідно із яким:
«ВИРІШИЛА: 1. Призупинити на час дії воєнного стану діяльність релігійних громад Української Православної Церкви (московського патріархату) на території Городищенської сільської територіальної громади (перелік громад у Додатку №1 до цього рішення), а саме встановити охорону об'єктів нерухомості (культових будівель) церковних громад Української Православної Церкви (московського патріархату), що забезпечують життєдіяльність населення, ввести особливий режим їх роботи, заборонити проведення зборів, мітингів, ходів, а також інших масових заходів.
2. У зв'язку із зумисним не виконанням приписів Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об'єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», звернутися з вимогою до релігійних громад Української Православної Церкви (московського патріархату) на території Городищенської сільської територіальної громади про негайне приведення назв та статутів вказаних громад у відповідності до чинного законодавства, зокрема шляхом обов'язкового відтворення у своїй назві зв'язку з Російською Православною Церквою.
3. Надати релігійним громадам Української Православної Церкви (московського патріархату) на території Городищенської сільської територіальної громади місячний термін на виконання п.2 цього рішення.
4. Доручити старостам провести збори на території підлеглих їм сіл з метою повного та всебічного інформування населення про дійсну приналежність релігійних громад УПЦ (МП) до складу Російської Православної Церкви.
Доручити старостам встановити на максимально близькій відстані від культових споруд УПЦ (МП) інформаційні стенди з інформацією щодо дійсної приналежності релігійних громад УПЦ (МП) до складу Російської Православної Церкви.
Офіцеру громади попередити настоятелів релігійних громад УПЦ (МП) про відповідальність за пошкодження вказаних інформаційних стендів.
5. Доручити відділу земельних ресурсів, кадастру та екологічної безпеки та юристу сільської ради провести перевірку законності використання земельних ділянок комунальної власності релігійними громадами УПЦ (МП) на території сільської ради, а також проаналізувати можливість дострокового розірвання договорів оренди (постійного користування), що укладені з релігійними громадами УПЦ (МП).
Доручити відділу земельних ресурсів, кадастру та екологічної безпеки та юристу сільської ради провести аудит законності використання земельних ділянок приватної власності релігійними громадами УПЦ (МП) на території сільської ради. Зокрема надати оцінку правомірності забудови культовими спорудами земель для обслуговування житлових будинків.
У випадку виявлених порушень вимог земельного чи іншого законодавства скласти відповідні протоколи та запропонувати шляхи усунення порушень та притягнення до відповідальності винних осіб.
У разі виявлення фактів незаконної (самовільної) забудови культових споруд, підготувати звернення сільської ради до контролюючих органів з метою знесення вказаних забудівель.
6. Звернутися до релігійних громадам УПЦ (МП) на території сільської ради із закликом про негайну зміну їх релігійного підпорядкування і повного розірвання зв'язків із духовним лідером країни-агресора росії кірілом, оскільки панівна тепер у росії ідеологія фашистського типу, одним з головних творців, натхненників та пропагандистів якої є очільник московського патріархату кіріл гундяєв, була і запишається базою для виправдання війни росії проти України, окупації нашої землі, вбивства наших громадян, руйнування наших міст і сіл, намагання знищити нашу державність та саму ідентичність українського народу.
Рекомендувати релігійним громадам УПЦ (МП) на території сільської ради перейти в Православну Церкву України для підтримання миру, релігійного спокою та збереження безперервного зв'язку зі світовим православ'ям.
7. Попередити релігійні громади УПЦ (МП) на території сільської ради, що невиконання вказаного рішення з їх боку потягне за собою повну заборону їх діяльності на території Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області
8. Контроль за виконанням цього рішення покласти на сільського голову Світлану соколюк» (а. с.40-42).
В Додатку №1 до даного рішення наведений перелік релігійних громад УПЦ (московського патріархату) на території Городищенської сільської територіальної громади, а саме: Свято-Хресто-Воздвиженська громада УПЦ (в с.Угринів), релігійна громада Преподобного Іова Почайвського УПЦ (в с.Дубова Корчма), релігічна громада УПЦ (в с.Шклинь), релігійна громада УПЦ (в с.Несвіч), громадська організація «Свято-Михайлівський духовно-просвітницький центр (в с.Несвіч), Свято-Дмитрівська громада УПЦ (в с.Ниви Губинські) (а.с.43).
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що твердження позивачів про порушення їх прав є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваного рішення на їх конкретні, реальні, індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. Позивачі не вказали, як саме оскаржуване рішення порушує їхні права на свободу світогляду і віросповідання та у чому полягають об'єктивні перешкоди у фактичній реалізації позивачами їх прав та свобод унаслідок прийняття зазначеного рішення. Текст адміністративного позову містить лише перелік належних позивачам прав, проте у позовній заяві відсутнє обґрунтування їх реального порушення оскаржуваним рішенням, підтверджене відповідними доказами. Позивачі не довели, що внаслідок прийняття спірного рішення позбавлені можливості здійснити, реалізувати свої права повністю чи частково, чи таким рішенням створюються перешкоди для їх реалізації. Доказів того, що спірне рішення спричинило суттєвий та реальний негативний вплив саме на позивачів і вони дійсно зазнали шкоди, матеріали справи не містять.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частин першої - третьої статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Згідно із частинами першою - четвертою статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 № 987-ХІІ (далі - Закон № 987-ХІІ) кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Відповідно до частин першої - п'ятої статті 5 Закону №987-ХІІ в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Частинами першою - третьою статті 8 Закону №987-ХІІ передбачено, що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
За приписами частини першої статті 29 Закону №987-ХІІ забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Згідно із частинами першою, третьою статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Відповідно до частин першої, другої статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Частинами першою, другою статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР) місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (частина перша статті 10 Закону №280/97-ВР).
Згідно із частиною першою статті 25 Закону №280/97-ВР сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
За приписами частин першої, другої, десятої статті 59 Закону №280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Конституційний Суд України у рішенні від 16.04.2009 №7-рп/2009 зазначив, що гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
В Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях 27 грудня 2001 року №20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року №2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини).
Відповідно до пунктів 18, 19 частини першої статті 4 КАС України у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовуються неодноразово. Ненормативним (індивідуальним) правовим актам притаманні наступні ознаки: а) спрямовуються на врегулювання конкретних (одиничних) актів поведінки; б) поширюються лише на персонально визначених суб'єктів; в) містять індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; г) не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів; д) не мають зворотної дії в часі (вказані висновки узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 01.09.2022 у справі №520/16518/20).
Конституційний Суд України у рішенні від 16.04.2009 №7-рп/2009 (пункт 5) вказав, що зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону №280/97-ВР вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі №18-рп/2004 термін «порушене право», який вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». При цьому з приводу останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.02.2020 у справі №697/835/17.
Умовою звернення до суду з позовом про визнання незаконним (протиправним) рішення органу місцевого самоврядування є заінтересованість позивача. В контексті завдань адміністративного судочинства (стаття 2 КАС України) звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому (вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №522/3665/17).
Як вірно вказав суд першої інстанції, для правильного вирішення даної справи необхідно з'ясувати, чи мають позивачі матеріально-правову зацікавленість (інтерес) в оскарженні спірного рішення Городищенської сільської ради від 23.06.2022 №18/7.
За змістом частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
З огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України, об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень. Для визначення інтересу як об'єкту судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об'єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.
Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду:
а) порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або
б) порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або
в) створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі) або
г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.
З наведеного вбачається необхідність з'ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб'єкта владних повноважень.
Ознаками «потерпілого» від порушення законного інтересу є те, що:
(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;
(б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;
(в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);
(г) існує причинно-наслідковий взаємозв'язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому у кожній конкретній справі дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №522/3665/17.
При цьому за висновками Верховного Суду, що викладені у постанові від 13.08.2020 у справі №369/3756/16-а, обов'язковою умовою оцінки судом рішення суб'єкта владних повноважень та/або органів місцевого самоврядування є доведеність позивачем порушення таким рішенням його прав та законних інтересів. При цьому таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, що не дозволяє скаржитися щодо певних обставин абстрактно лише тому, що заявник вважає, що спірне рішення начебто впливає на правове становище позивача та третіх осіб. Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень та/або органами місцевого самоврядування особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.
ОСОБА_1 обґрунтовуючи яке саме право порушене вказував, що внаслідок прийняття спірного рішення він позбавлений можливості здійснювати богослужіння, релігійні культи та обряди у громадах УПЦ, що зазначені у Додатку №1 до нього.
При цьому на підтвердження зазначених обставин ОСОБА_1 надав Указ Керуючого Волинською єпархією УПЦ від 27.08.1996 №324 (а.с.53), згідно з яким ОСОБА_1 назначений настоятелем Свято-Хресто-Воздвиженської церкви с.Ярівка з одночасним обслуговуванням церкви св.влмч.Георгія Побідоносця у с.Бережанка Горохівського району.
Таким чином, надані позивачем ОСОБА_1 докази не підтверджують його приналежність до релігійних громад, наведених у Додатку №1 до спірного рішення.
Не є зрозумілим, яким способом оскаржуване рішення позбавило ОСОБА_1 виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання у громадах УПЦ, що зазначені у додатку №1 до оскаржуваного рішення, на території Городищенської сільської територіальної громади.
ОСОБА_2 обґрунтовуючи яке саме її право порушене вказує, що з огляду на спірне рішення вона позбавлена права відвідувати богослужіння, приймати участь у релігійних культах та релігійних обрядах, що здійснюються у громадах УПЦ, порушується її свобода приймати і змінювати релігію, свобода одноособово чи разом з іншими сповідувати релігію у громадах УПЦ.
На думку апеляційного суду, зі змісту оскаржуваного рішення не вбачається, що позивачку у будь-який спосіб було позбавлено вищевказаних прав.
На підтвердження вказаних обставин позивач надала довідку канцелярії Волинської єпархії УПЦ від 01.08.2022 №138 (а.с.70), відповідно до якої ОСОБА_2 є прихожанкою релігійної громади села Шклинь Городищенської сільської територіальної громади Луцького району Волинської єпархії УПЦ.
Разом з тим, як вірно вказує суд першої інстанції, той факт, що позивач ОСОБА_2 є прихожанкою релігійної громади УПЦ с.Шклинь, не підтверджує порушення її прав спірним рішенням. В матеріалах справи відсутні докази того, що внаслідок прийняття Городищенською сільською радою рішення від 23.06.2022 №18/7 позивач позбавлена можливості відвідувати богослужіння, приймати участь у релігійних культах та релігійних обрядах, що здійснюються у її релігійній громаді, оскільки прямої заборони функціонування церков (храмів) УПЦ на території Городищенської сільської територіальної громади спірне рішення, з огляду на його зміст, не містить.
Жодним чином не обґрунтовано, яким сином скасування рішення відновить порушені, на думку ОСОБА_2 , права, чи буде ефективним обраний позивачем спосіб захисту, та чи відповідатиме задоволення позовних вимог інтересам Городищенської сільської територіальної громади.
В апеляційній скарзі наголошено, що оскаржуваним рішенням відповідач обмежив право на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Разом з тим, не є зрозумілим, яким способом відповідач обмежує свободу позивача сповідувати релігію у громадах УПЦ, що зазначені у Додатку №1 до оскаржуваного рішення.
Доводи апелянта ОСОБА_2 про порушення спірним рішенням її свободи приймати і змінювати релігію, свободи одноособово чи разом з іншими сповідувати релігію у громадах УПЦ є взагалі необґрунтованими та недоведеними належними і допустимими доказами.
Також, апеляційний суд зазначає, що Рішення Городищенської сільської ради від 23.06.2022 №18/7 оскаржується в цілому, разом з тим дане рішення містить вісім пунктів, щодо кожного з яких позивачами не наведено правове обґрунтування їх протиправності та не зазначено, яким чином порушуються їхні права кожним пунктом рішення. Таке обґрунтування відсутнє як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі.
Твердження апелянтів про порушення їх прав є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваного рішення на їх конкретні, реальні, індивідуально виражені права, свободи чи інтереси.
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не вказують, як саме оскаржуване рішення порушує їхні права на свободу світогляду і віросповідання та у чому полягають об'єктивні перешкоди у фактичній реалізації позивачами їх прав та свобод унаслідок прийняття зазначеного рішення.
Колегія суддів зазначає, що і текст адміністративного позову, і текст апеляційної скарги містить лише перелік належних позивачам прав, проте відсутнє обґрунтування їх реального порушення оскаржуваним рішенням, підтверджене відповідними доказами.
Як вірно вказує суд першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не довели, що внаслідок прийняття спірного рішення позбавлені можливості здійснити, реалізувати свої права повністю чи частково, чи таким рішенням створюються перешкоди для їх реалізації. Доказів того, що спірне рішення спричинило суттєвий та реальний негативний вплив саме на позивачів і вони дійсно зазнали шкоди, матеріали справи не містять.
Апеляційний суд резюмує, що позивачами не наведено обґрунтованих мотивів і не надано відповідних доказів, яким чином спірне рішення порушує їхні суб'єктивні права або інтереси.
Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.
В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.
Міркування і твердження апелянтів не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв'язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню.
Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2023 року у справі № 140/4746/22 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя В. В. Ніколін
судді Л. Я. Гудим
З. М. Матковська