05 лютого 2024 рокуСправа №160/31416/23
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Царікової О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпрі адміністративну справу №160/31416/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
29.11.2023 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформленого листом - повідомленням з надання відстрочок від призову на військову службу під час мобілізації від 27.10.2023 в частині, що стосується відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 ;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у листопаді 2023 року подав відповідачу заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», до якої додав відповідні підтверджуючі документи, проте, відповідач відмовив позивачу в наданні відстрочки від призову. Зазначене стало підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
26.12.2023 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. №710912/23), в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечив та зазначив, що надана позивачем довідка від 24.03.2023 №375 Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-соціальної допомоги №2» про те, що ОСОБА_2 за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду, оскільки стосовно підтвердження цього факту уповноважений інший орган. Крім того, вказує, що законодавець визначає підставою для надання відстрочки від призову на підставі абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» безпосередньо здійснення військовозобов'язаним постійного догляду, який передбачений виключно для перетинання державного кордону України. З огляду на викладене, відповідач наголошував на тому, що позивач не має права на відстрочку від призову за мобілізацією та просив суд відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, повно, всебічно, об'єктивно дослідивши надані у справі докази, надавши їм юридичну оцінку, суд дійшов до такого висновку.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 02.09.2005, виданого Тернівським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області.
Згідно виписного епікризу з медичної карти стаціонарного хворого №711 неврологічного відділення КНП «Криворізька міська лікарня №16» КМР, копія якого міститься у матеріалах справи, ОСОБА_2 з 25.02.2023 по 10.03.2023 знаходилась на стаціонарному лікуванні. Діагноз: гнійний менінгоенцефаліт, синдром внутрішньочерепної гіпертензії, виражений вестибуло-мозочковий синдром, астенічний синдром.
Відповідно до висновку лікарсько-консультативної комісії №375 від 24.03.2023, копія якого міститься у матеріалах справи, ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду, постійного лікування, не здатна до самообслуговування.
Також, у матеріалах справи наявна копія акта №21 від 28.04.2023 про встановлення факту здійснення позивачем догляду за дружиною, складеного відповідно до п. 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України.
10.05.2023 позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 з заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Рішенням комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформленого протоколом №12 від 11.05.2023 позивача визнано таким, що не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, оскільки за висновком лікарсько-консультативної комісії його дружина потребує постійного догляду.
Проте, як зазначає позивач, останнього викликано за повісткою до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 з заявою та відповідними документами про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Проте, листом від 27.10.2023 №516989 ІНФОРМАЦІЯ_2 повідомлено позивачу про те, що з поданих позивачем документів не вбачається підтвердження факту здійснення постійного догляду. Додатково повідомлено, що у зв'язку з відсутністю підтверджуючих обставин, відповідач не має можливості надати позивачу відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ, як чоловіку, який зайнятий постійним доглядом за хворою жінкою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду.
Позивач вважає таку позицію відповідача протиправною, що стало підставою для звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Розділом ІІ Конституції України передбачені основоположні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, серед яких відповідно до статті 65 встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон №3543-ХІІ).
У статті 1 Закону №3543-ХІІ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону №3543-ХІІ, з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався та тримає станом на момент ухвалення рішення суду у даній справі.
Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 22 Закону №3543-ХІІ, громадяни зобов'язані з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону №3543-ХІІ, під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до ч. 1-3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Згідно з ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані: прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово-облікових документів (посвідчень про приписку до призовних дільниць, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов'язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів; проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України; проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі; виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487, визначає механізм організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - військовий облік) центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами (далі - державні органи), органами місцевого самоврядування, органами військового управління (органами управління), військовими частинами (підрозділами) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, підприємствами, установами та організаціями, закладами освіти, закладами охорони здоров'я незалежно від підпорядкування і форми власності (далі - підприємства, установи та організації).
Відповідно до п. 2 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави. Він полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо: фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів за військово-обліковими ознаками; здійснення заходів із забезпечення виконання встановлених правил військового обліку призовниками, військовозобов'язаними та резервістами; подання відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов'язаних та резервістів до органів ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Згідно з пп. 8 п. 1 Правил військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (додаток 2 до «Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів») призовники, військовозобов'язані та резервісти повинні особисто повідомляти в семиденний строк органам, в яких вони перебувають на військовому обліку, про зміну персональних даних, зазначених у статті 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів», а також надавати зазначеним органам документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов'язані: з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період; надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, Оперативно-рятувальній службі цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом.
Згідно з абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду.
З аналізу вищезазначених норм Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» слідує, що визначений перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації є вичерпний та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову, або підпадають під умови відстрочки слід надати той обсяг документів, який підтвердить існування обставин, достатніх для того, щоб уповноважений суб'єкт владних повноважень міг прийняти відповідне рішення.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 є дружиною позивача, що підтверджується свідоцтвом про про шлюб серії НОМЕР_3 від 02.09.2005, виданим Тернівським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області.
Актом про встановлення факту здійснення догляду встановлено що ОСОБА_1 дійсно здійснює догляд за дружиною ОСОБА_2 , у зв'язку з потребою постійного стороннього догляду.
Відповідно до висновку лікарсько-консультативної комісії №375 від 24.03.2023, копія якого міститься у матеріалах справи, ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду, постійного лікування, не здатна до самообслуговування.
Відмовляючи позивачу в отриманні відстрочки, відповідач посилається на те, що обставини, на які посилався позивач, належним чином відповідно до вимог закону не підтверджені.
У відзиві на позовну заяву відповідачем вказано, що наданий позивачем акт №21 від 28.04.2023 про встановлення факту здійснення позивачем догляду за дружиною складено відповідно до п. 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57, та передбачений виключно для супроводу при перетинанні державного кордону, а не для підтвердження факту про здійснення постійного догляду як підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Окрім зазначеного вище акта, позивачем було подано відповідачу разом із заявою про надання відстрочки копії наступних документів: паспорта громадянина України позивача, свідоцтва про шлюб, відповіді на запит до видачі акта про встановлення факту здійснення догляду, висновку ЛКК, паспорта громадянина України дружини позивача.
Суд зазначає, що вказані документи, надані позивачем, підтверджують лише те, що ОСОБА_2 потребує соціальної послуги з догляду, однак не підтверджують тих обставин, що остання потребує постійного догляду, а позивач є тією особою, що здійснює такий постійний догляд.
Суд наголошує на тому, що згідно пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 №724), у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право, зокрема, особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Відтак, суд наголошує на тому, що поданий позивачем акт може застосовуватись як підстава для перетину кордону, однак не підтверджує наявності підстав у сукупності з іншими наданими позивачем документами для надання йому відстрочки від призову за мобілізацією.
Суд звертає увагу, що вказані документи не є достатніми для підтвердження обставин (в розумінні абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-ХІІ) того, що позивач є особою, яка зайнята постійним доглядом за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду.
Згідно із преамбулою Закону України «Про соціальні послуги» саме цей Закон визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім'ям, які перебувають у складних життєвих обставинах. Статтею 1 Закону України «Про соціальні послуги» визначено, що надавачі соціальних послуг - юридичні та фізичні особи, фізичні особи - підприємці, включені до розділу «Надавачі соціальних послуг» Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг, а отримувачі соціальних послуг - це особи/сім'ї, які належать до вразливих груп населення та/або перебувають у складних життєвих обставинах, яким надаються соціальні послуги.
Статтею 15 Закону України «Про соціальні послуги» визначено порядок ведення та внесення відомостей до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг щодо надавачів та отримувачів таких соціальних послуг.
Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги» до уповноважених органів системи надання соціальних послуг належать:
1) центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення;
2) Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації;
3) виконавчі органи міських рад міст обласного значення, рад об'єднаних територіальних громад.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про соціальні послуги» надавачі соціальних послуг провадять свою діяльність відповідно до законодавства про соціальні послуги, на підставі установчих та інших документів, якими визначено перелік соціальних послуг та категорії осіб, яким надаються такі послуги, за умови забезпечення їх відповідності критеріям діяльності надавачів соціальних послуг, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Надавачі соціальних послуг можуть належати до державного, комунального або недержавного секторів.
До надавачів соціальних послуг недержавного сектору належать підприємства, установи, організації, крім визначених частиною другою цієї статті, громадські об'єднання, благодійні, релігійні організації, фізичні особи - підприємці та фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності.
Працівники надавачів соціальних послуг державного/комунального та недержавного секторів та фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, забезпечують надання соціальних послуг на професійній основі відповідно до вимог цього Закону.
Фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, можуть надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг отримувачам соціальних послуг з числа членів своєї сім'ї, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки та є:
1) особами з інвалідністю I групи;
2) дітьми з інвалідністю;
3) громадянами похилого віку з когнітивними порушеннями;
4) невиліковно хворими, які через порушення функцій організму не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися;
5) дітьми, яким не встановлено інвалідність, але які є хворими на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежні), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дітьми, які отримали тяжку травму, потребують трансплантації органа, потребують паліативної допомоги. Перелік зазначених тяжких захворювань, розладів, травм, станів дітей, яким не встановлено інвалідність, затверджує Кабінет Міністрів України.
Фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, виплачується компенсація за догляд.
З аналізу вищенаведених норм закону слідує, що особи, які у встановленому законом порядку визнані такими, що потребують стороннього постійного догляду, є соціально захищеними державою, а надання їм такого захисту, зокрема і в частині постійного догляду особами з числа членів своєї сім'ї, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки, - здійснюється і передбаченому законом порядку, а отже - підтверджується відповідними доказами, зокрема, але не виключно, - актами про встановлення факту здійснення постійного догляду за особами з інвалідністю I чи II групи, яка потребує постійного догляду, доказами отримання компенсації за догляд за такою особою, тощо.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
З огляду на викладене, на час виникнення спірних правовідносин позивач відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підлягав призову на військову службу під час мобілізації та не мав підстав на відстрочку із вказаних у заяві підстав.
Таким чином, ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовляючи позивачу в отриманні відстрочки, діяв на підставі та в межах повноважень передбачених законодавством, оскільки обставини на які посилався позивач, не підтверджені належними та допустимими доказами.
Належних та допустимих доказів у підтвердження зайняття позивачем постійним доглядом за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, позивачем надано не було.
Суд наголошує, що обов'язок доведення існування обставин для надання військовозобов'язаній особі відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема і з підстав, передбачених абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», - лежить саме на такій особі.
Однак, за наявними в матеріалах судової справи доказами, позивачем не доведено, що його дружина потребує постійного догляду, а він здійснює такий догляд на постійній основі, з огляду на що, суд дійшов висновку, що у позивача відсутнє право на відстрочку від призову під час мобілізації відповідно до абз. 10 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» на момент звернення до відповідача із відповідною заявою.
За приписами ч. 1 та ч. 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 КАС України.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Європейський Суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зважаючи на встановлені у справі обставини, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову.
У зв'язку з відмовою у задоволенні адміністративного позову, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 5, 6, 9, 14, 72-77, 90, 139, 243-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, відмовити повністю.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складено 05.02.2024.
Суддя О.В. Царікова