Номер провадження 2/754/455/24
Справа №754/10468/23
Іменем України
27 березня 2024 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Таран Н.Г.
секретаря судового засідання Довгань Г.А.
за участі:
представника відповідача Кунашенко В.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовною заявою ОСОБА_2 до Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві, про стягнення грошових коштів
Позивач ОСОБА_2 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до Держави Україна в особі Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління Державної податкової служби у місті Києві про стягнення грошових коштів.
В обґрунтування позову зазначив, 17.05.2019 Головним управлінням ДПС у м. Києві (відповідач 2) винесено вимогу № Ф-69535-17 У про сплату боргу (недоїмки) в сумі 21 030,90 грн. 13.01.2022 дана вимога за заявою Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві передана на виконання до Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (відповідач 1). 18.01.2022 відкрито виконавче провадження НОМЕР_2 щодо примусового виконання вимог № Ф-69535 -17 У від 17.05.2019, що видана Головним управлінням ДПС у м. Києві. 19.02.2022 ОСОБА_2 сплачено грошові кошти у сумі 23 803,77 грн., що підтверджується: квитанцією №18881454907-1645286922811 та довідкою АТ «Приватбанк». Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.08.2022 зазначено, що «З приводу позовних вимог в частині стягнення солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_2 суми грошових коштів у розмірі 23 803,77 грн., сплачених по виконавчому провадженню НОМЕР_2. Наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 за № 1650/24182 затверджено Порядок повернення коштів помилково або надмірну зарахованих до державного та місцевих бюджетів, який прийнято на виконання статтей 43, 45, 78 та 112 Бюджетного кодексу України, ст. 43 Податкового кодексу України, ст. 301 Митного кодексу України, ст. 7 Закону України «Про судовий збір» та Положення про Міністерства фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 375. В даному випадку, після набрання рішенням законної сили у даній адміністративній справі, кошти сплачені позивачем на виконання спірної постанови будуть вважатися помилковими, а тому останній не буде позбавлений можливості звернутися в порядку та спосіб, встановлений наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787 з метою їх повернення. Відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, та перерахування компенсації частини суми штрафних (фінансових) санкцій, визначених за даними системи обліку даних реєстраторів розрахункових операцій, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787. З позивача в примусовому порядку стягнуто кошти у сумі 23 803,77 грн., як наслідок отримані відповідачами на підставі незаконного відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_3, саме тому кошти у сумі 23 803,77 грн. підлягають поверненню позивачу на підставі ст. 1212 ЦК України, адже підстав, на якій вони були отримані, відпали.
Посилаючись на зазначені обставини, просив суд стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 23 803,77 грн. помилково зарахованих до державного бюджету, 8 695,44 грн. пені, 1 999,53 грн. інфляційних втрат, 543,90 3% річних та понесені судові витрати 8 000,00 грн. сплачених витрат на правову допомогу та 1 073,60 грн. сплаченого судового збору.
Ухвалою суду від 07.08.2023 позовна заява залишена без руху та надано строк на усунення недоліків.
14.08.2023 на адресу суду надійшла заява позивача про усунення недоліків.
Ухвалою суду від 17.08.2023 року відкрито спрощене позовне провадження у цивільній справі за даним позовом з повідомленням сторін.
13.12.2023 року представником відповідача 1 подано відзив на позов, в якому зазначено, що з позовними вимогами не погоджуються, вважають їх не обгрунтованими та не підкріпленими належними та допустимими доказами.
27.03.2024 на адресу суду надійшли пояснення відповідача 2 в яких зазначено, що з урахуванням норм п. 10 Порядку № 417, у відповідача 2 відсутні законодавчі підстави для повернення позивачу коштів з єдиного внеску
Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причин неявки суду не повідомив, в той же час на адресу суду надав клопотання про розгляд справи без участі позивача, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просив позов задовольнити.
Представник відповідача 1 Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причин неявки суду не повідомив.
Представник відповідача 2 Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління Державної податкової служби у місті Києві в судовому засіданні позовні вимоги не визнає та просив у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши учасника процесу, дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до вимог ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст.81,83 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
На підставі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що 17.05.2019 Головним управлінням ДПС у м. Києві (відповідач 2) винесено вимогу № Ф-69535-17 У про сплату боргу (недоїмки) в сумі 21 030,90 грн. 13.01.2022 дана вимога за заявою Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві передана на виконання до Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (відповідач 1). 18.01.2022 відкрито виконавче провадження НОМЕР_2 щодо примусового виконання вимог № Ф-69535 -17 У від 17.05.2019, що видана Головним управлінням ДПС у м. Києві. 19.02.2022 ОСОБА_2 сплачено грошові кошти у сумі 23 803,77 грн., що підтверджується: квитанцією №18881454907-1645286922811 та довідкою АТ «Приватбанк». Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.08.2022 зазначено, що «З приводу позовних вимог в частині стягнення солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_2 суми грошових коштів у розмірі 23 803,77 грн., сплачених по виконавчому провадженню НОМЕР_2. Наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 за № 1650/24182 затверджено Порядок повернення коштів помилково або надмірну зарахованих до державного та місцевих бюджетів, який прийнято на виконання статтей 43, 45, 78 та 112 Бюджетного кодексу України, ст. 43 Податкового кодексу України, ст. 301 Митного кодексу України, ст. 7 Закону України «Про судовий збір» та Положення про Міністерства фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 375. В даному випадку, після набрання рішенням законної сили у даній адміністративній справі, кошти сплачені позивачем на виконання спірної постанови будуть вважатися помилковими, а тому останній не буде позбавлений можливості звернутися в порядку та спосіб, встановлений наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787 з метою їх повернення. Відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, та перерахування компенсації частини суми штрафних (фінансових) санкцій, визначених за даними системи обліку даних реєстраторів розрахункових операцій, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787. З позивача в примусовому порядку стягнуто кошти у сумі 23 803,77 грн., як наслідок отримані відповідачами на підставі незаконного відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_3, саме тому кошти у сумі 23 803,77 грн. підлягають поверненню позивачу на підставі ст. 1212 ЦК України, адже підстав, на якій вони були отримані, відпали.
Відповідно до ч. 2 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися способом захисту свого права, який має відповідати встановленим законом і крім того, забезпечувати ефективний захист порушеного права.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.
За приписами ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Тобто, у випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження): як в момент його набуття (збереження), так і на час розгляду спору.
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. При цьому, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 08.01.2019 у справі № 916/2927/17 та від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.
За встановленими обставинами справи, позивач сплатив суму боргу 23 451,99 грн., а саме борг 21 030,90 грн., виконавчий збір 2 103,09 у ВП НОМЕР_2 та витрати виконавчого провадження 318,00 грн., щодо виконання вимоги № Ф-69535-17 У.
Таким чином, правова підстава набуття коштів скасована у встановленому законом порядку.
Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
В матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження того, що кошти виконавчою службою не отримано чи вони утримуються за наявності правових підстав або ж були повернуті позивачу.
Водночас, приписами частин 1 та 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Частина 3 статті 42 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.
Згідно з ч. 1 ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження» кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Відповідно доч.1ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Оскільки відповідно до наведених вище норм набувачем сплачених боржником у виконавчому провадженні виконавчого збору та витрат виконавчого провадження є Державний бюджет України, помилково або надмірно сплачені суми підлягають стягненню саме з Державного бюджету України.
Відповідно до ч. 2 ст. 45 Бюджетного кодексу України Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
Порядком повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України № 787 від 03.09.2013 р., який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 за № 1650/14182 (далі - Порядок, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), визначено процедури повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, а саме: податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджету, коштів від повернення до бюджетів бюджетних позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі залучених державою (місцевими бюджетами) або під державні (місцеві) гарантії (далі - платежі).
Положеннями п. 5 розділу І Порядку визначено, що повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету або на єдиний рахунок (у разі його використання) податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів, перерахування між видами доходів і бюджетів коштів, помилково та/або надміру зарахованих до відповідних бюджетів через єдиний рахунок, здійснюється за поданням (висновком, повідомленням) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а при поверненні судового збору (крім помилково зарахованого) - за судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Подання подається платником разом з його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією документа на переказ, або паперовою копією електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету.
Заява про повернення коштів з бюджету складається платником у довільній формі з обов'язковим зазначенням такої інформації: причина повернення коштів з бюджету, найменування платника (суб'єкта господарювання), код за ЄДРПОУ (для юридичної особи) або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, реєстраційний номер облікової картки платника податків (ідентифікаційний номер) або серія (за наявності) та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та мають відмітку у паспорті), місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи та номер контактного телефону, сума платежу, що підлягає поверненню, спосіб перерахування коштів з бюджету - у безготівковій формі із зазначенням реквізитів рахунку одержувача коштів чи у готівковій формі.
Відповідно до п. 2 розділу ІІ Порядку повернення помилково або надміру зарахованих до бюджетів платежів здійснюється з відповідних рахунків за надходженнями, відкритих в Казначействі на ім'я головних управлінь Казначейства та Казначейства відповідно до законодавства, у межах поточних надходжень за день.
Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI) орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Порядок узгодження сум недоїмки з єдиного внеску встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.
У разі якщо згоди з органом доходів і зборів не досягнуто, платник єдиного внеску зобов'язаний сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею протягом десяти календарних днів з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів або оскаржити вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня чи в судовому порядку.
У разі якщо платник єдиного внеску протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з органом доходів і зборів, не оскаржив вимогу в судовому порядку або не сплатив узгоджену суму недоїмки протягом десяти календарних днів з дня надходження узгодженої вимоги, орган доходів і зборів надсилає в порядку, встановленому законом, до підрозділу державної виконавчої служби вимогу про сплату недоїмки.
Вимога органу доходів і зборів про сплату недоїмки або рішення суду щодо стягнення суми недоїмки виконується державною виконавчою службою в порядку, встановленому законом.
Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) страхувальниками, визначеними Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів врегульовано Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (далі - Інструкція № 449).
Відповідно до частини 2 розділу VI Інструкції №469 у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї Інструкції. Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена в строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою.
Частиною 3 розділу VI Інструкції №469 визначено, що органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску; платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій. У випадку, передбаченому абзацом другим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) приймається відповідним органом доходів і зборів протягом 10 робочих днів з дня, що настає за днем вручення платнику акта перевірки, а за наявності заперечень платника єдиного внеску до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки. Орган доходів і зборів надсилає (вручає) вимогу про сплату боргу (недоїмки) платнику єдиного внеску протягом трьох робочих днів з дня її винесення. У випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається): платникам, зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 10 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій). Вимога про сплату боргу (недоїмки), крім загальних реквізитів, має містити відомості про розмір боргу, в тому числі суми недоїмки, штрафів та пені, обов'язок погасити борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк.
Відповідно до пункту 4 розділу VI Інструкції №449 після формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) та внесення даних до відповідного реєстру вимога надсилається (вручається) платнику. У разі якщо неможливо надіслати (вручити) платнику єдиного внеску вимогу про сплату боргу (недоїмки) поштою у зв'язку з відсутністю його за місцезнаходженням (місцем проживання) (відсутністю службових (посадових) осіб платника єдиного внеску за його місцезнаходженням), відмовою платника єдиного внеску або службових (посадових) осіб платника прийняти вимогу, поверненням поштового відправлення у зв'язку із закінченням встановленого строку зберігання або з інших причин, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення, вимога вважається надісланою (врученою) платнику єдиного внеску у день, зазначений поштовою службою у повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.
Згідно з частиною 5 розділу VI Інструкції №469, протягом 10 календарних днів із дня одержання вимоги про сплату боргу (недоїмки) платник зобов'язаний сплатити зазначені у пункті 1 вимоги суми недоїмки, штрафів та пені. У разі якщо платник єдиного внеску протягом 10 календарних днів з дня надходження (отримання) вимоги про сплату боргу (недоїмки) не сплатив зазначені у вимозі суми недоїмки та штрафів з нарахованою пенею, не узгодив вимогу з органом доходів і зборів, не оскаржив вимогу в судовому порядку або не сплатив узгодженої в результаті оскарження суми боргу (недоїмки) (з дня отримання відповідного рішення органу доходів і зборів або суду), після спливу останнього дня відповідного строку така вимога вважається узгодженою (набирає чинності).
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що вимога про сплату недоїмки набуває чинності (є узгодженою) після закінчення десятиденного строку, який обчислюється з дня отримання вимоги платником або, у разі її оскарження, з дня отримання відповідного рішення органу доходів і зборів або суду.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентується Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статті 2 Закону №1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов'язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 Закону №1404-VIII підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів - рішень інших державних органів, які законом визнані виконавчими документами.
Як зазначено у пункті 2 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.
За змістом частин першої, другої статті 12 Закону №1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.
Отже, вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом, який може бути пред'явлений до примусового виконання шляхом подання відповідної заяви стягувачем протягом трьох місяців, які обчислюються з дня набрання такою вимогою законної сили.
Як вбачається з матеріалів справи, вимога про сплату боргу (недоїмки) від 17.05.2019 №Ф-69535-17-У набрала законної сили 16.07.2021, а відтак тримісячний строк пред'явлення до виконання вимоги про сплату боргу (недоїмки) складає з 16.07.2021 по 17 жовтня 2021 року, однак всупереч положенням статті 12 Закону №1404-VIII відповідачем було прийнято оскаржувану постанову від 18.01.2022 про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Засіб правового захисту, гарантований статтею 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з точки зору закону, так і на практиці в тому сенсі, що він дозволяє або запобігти оскаржуваному порушенню чи його продовженню, або забезпечує належне відшкодування шкоди, завданої будь-яким порушенням, яке вже мало місце (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 07 лютого 2017 року у справі «Лашманкін та інші проти Росії» (Lashmankin and Others v. Russia), заява № 57818/09, п. 344, від 10 січня 2012 року у справі «Ананьєв та інші проти Російської Федерації» (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, п. 96, також зазначене вище рішення у справі «Кудла проти Польщі», п. 157).
Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі дії мають бути ефективними, тобто призводити до того результату, на який вони спрямовані. Інакше кажучи, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 3 серпня 2022 року у справі №910/9627/20 (пункт 8.45)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 зроблено висновок про те, якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
В даному випадку, оцінивши зібрані у справі докази, суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту - є ефективним, в той час як попереднє звернення до державного органу стосовно зобов'язання сформувати подання про повернення коштів, в даному випадку з урахуванням ст.ст. 19, 55 Конституції України буде надмірним тягарем для позивача та суперечиме принципам справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення даного спору судом.
Так, суд вбачає, що позивач обрав можливість звернення до суду з вимогою про стягнення безпідставно набутих коштів, оскільки на підставі рішення суду відпала правова підстава для їх сплати в рамках виконавчого провадження, а тому на переконання суду вказане надає обгрунтовані правові підстави для звернення позивача до суду з даним позовом.
Суд вважає, що розгляд даної цивільної справи призведе для позивача до потрібних результатів, наслідків, та надасть найбільший ефект для захисту його порушеного права, відповідатиме принципам справедливості, розумності та є належним здійсненням правосуддя.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, враховуючи вищевикладене, а також, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст. 3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності та розумності, дійшов до висновку про обгрунтованість вимоги про стягнення з Державного бюджету України грошових коштів у сумі 23 803,77 грн. помилково зарахованих до державного бюджету, 8 695,44 грн. пені, 1 999,53 грн. інфляційних втрат, 543,90 3% річних
на підставі ст. 1212 ЦК України.
Щодо стягнення витрат на правову допомогу, суд зауважив, що Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Відповідно до висновку, зробленого у постанові ВС/КАС від 21.01.2021 р. у справі №280/2635/20, відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Дослідивши матеріали справи, зокрема, надані стороною позивача документи, суд дійшов висновку, що витрати на професійну правничу допомогу підтверджені належними та допустимими доказами, у зв'язку з чим наявні правові підстави для задоволення вимоги позивача щодо стягнення витрат на правничу професійну допомогу в сумі 8 000,00 грн.
Таким чином, здійснивши оцінку наявних у матеріалах справи доказів у порядку ст. 89 ЦПК України, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, надавши оцінку аргументам представника відповідача, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача понесені ним та документально підтверджені судові витрати, пропорційно до задоволених позовних вимог. Оскільки дане рішення підлягає виконанню шляхом стягнення спірної суми з Державного бюджету України, судові витрати в справі також підлягають стягненню з Державного бюджету України.
Керуючись ст. ст.2, 4, 5, 12, 13, 76-82, 89, 141, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_2 до Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві, про стягнення грошових коштів- задовольнити.
Стягнути солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та Державної податкової служби України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_2 23803,77 грн. помилково зарахованих до державного бюджету грошових коштів; 8695,44 грн. - пені; 1999,53 грн. - інфляційних втрат; 543,90 грн. 3 % річних за прострочення повернення грошових коштів; та понесені по справі судові витрати - 8000,00 грн. сплачених витрат на правову допомогу та 1073,60 грн. сплаченого судового збору.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення та підписання повного тексту судового рішення.
Сторони по справі:
Позивач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 )
Відповідачі: Деснянський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 34972294, місцезнаходження: 02232, м. Київ, вул. Оноре де Бальзака, 64),
Державна податкова служба України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у м. Києві (код ЄДРПОУ ВП 41116011, місцезнаходження: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/119)
Повний текст рішення складено 29.03.2024 року.
Суддя: Н.Г.Таран