Дата документу 26.03.2024 Справа № 334/1515/20
Єдиний унікальний №334/1515/20 Головуючий у 1 інстанції: Турбіна Т.Ф.
Провадження № 22-ц/807/553/24 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«26» березня 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2023 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дебт Форс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,
В березні 2020 року ТОВ «Вердикт Фінанс» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.
В обґрунтування позовних вимог зазначило, що між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» 23 листопада 2006 року був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11082469000, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 19 960,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00% річних.
З метою забезпечення належного виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки № 11082469000/П від 23.11.2006 року.
20 квітня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кредекс Фінанс» було укладено договір про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кредекс Фінанс», а ТОВ «Кредекс Фінанс» набуло права вимоги за кредитним договором до позичальників та/або поручителів, в тому числі за договором кредиту № 11082469000 та договором поруки № 11082469000/п від 23 листопада 2006 року.
20 квітня 2012 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ТОВ «Кредекс Фінанс» відступило ТОВ «Вердикт Фінанс», а ТОВ «Вердикт Фінанс» набуло право вимоги за кредитним договором до позичальників та/або поручителів, в тому числі за договором кредиту № 11082469000 та договором поруки № 11082469000/п від 23 листопада 2006 року.
У зв'язку з невиконанням умов вищезазначеного кредитного договору у відповідачів станом на 16 січня 2020 року існує заборгованість, передбачена ст. 625 ЦК України, яка становить 130 477,19 грн., з яких: 27 548,42 грн. - 3% річних (з 16 січня 2017 року по 16 січня 2020 року), 102 928,77 грн. - пеня (з 16 січня 2019 рок по 16 січня 2020 року).
На підставі зазначеного просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором в розмірі 130 477,19 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2102,00 грн.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2020 року позов ТОВ «Вердикт Фінанс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено в повному обсязі.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31.07.2023 року заяву ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення від 09 грудня 2020 року задоволено, заочне рішення скасовано, справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2023 року замінено у справі первісного позивача ТОВ «Вердикт Фінанс» на правонаступника «Дебт Форс».
ТОВ «Дебт Форс» звернулось до суду із заявою про зменшення розміру позовних вимог, в обґрунтування якої зазначило, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 вересня 2010 року у справі № 2-5671/10 стягнуто солідарно з відповідачів на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11082469000 від 23 листопада 2006 року в розмірі 123 147,40 грн. та судові витрати в сумі 1351,47 грн. Остаточно просило стягнути солідарно з відповідачів суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 46 407,76 грн., яка складається з: 11 083,26 грн. - нараховані 3% річних за користування кредитними коштами відповідно до ст. 625 ЦК України; 35 324,50 грн. - інфляційні збитки за користування грошовими коштами, відповідно до ст.625 ЦК України за період з 16 січня 2017 року по 16 січня 2020 року згідно розрахунку станом на 08 серпня 2023 року.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2023 року позов задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «Дебт Форс» 3% річних у сумі 11 083,26 грн., інфляційні втрати у сумі 35 324,50 грн., а всього 46 407,76 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «Дебт Форс» судовий збір у рівних частинах - по 1051,00 грн. з кожного.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 вересня 2010 року по справі № 2-5671/10 стягнуто солідарно з відповідачів на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11082469000 від 23 листопада 2006 року в розмірі 123 147,40 грн., пред'явивши позов в 2010 році, банк змінив строк та валюту зобов'язання, кредитор може пред'явити позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги, перебіг позовної давності почався 13 травня 2010 року та закінчися 13 травня 2013 року, судом першої інстанції не враховані позиції Верховного Суду, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, стягнути з позивача на її користь витрати по сплаті судового збору та професійної правничої допомоги в розмірі 10 000 грн.
ТОВ «Дебт Форс» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначило, що рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 вересня 2010 року по справі № 2-5671/10 не виконане, кредитор має право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, у тому числі, за останні три роки до моменту пред'явлення позову, вимога банку про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 вересня 2010 року по справі № 2-5671/10.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
За приписами ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «Дебт Форс» про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 суми боргу у порядку ст.625 ЦК України, суд виходив з їх доведеності.
При цьому суд першої інстанції зазначив в рішенні, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
З таким висновком суду погоджується колегія суддів.
Матеріалами справи підтверджується, що 23.11.2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №11082469000, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала кредитні кошти у розмірі 19 960,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00% річних (т.1, а.с.15-23).
З метою забезпечення належного виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов'язань між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки № 11082469000/П від 23.11.2006 року (т.1, а.с.24-25).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19), зазначено, що: «преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень».
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.09.2010 року, ухваленим у справі № 2-5671/10, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором № 11082469000 від 23.11.2006 року в розмірі 123 147,40 грн. та судові витрати в сумі 1351,47 грн. (т.2, а.с.141-142). Зазначене рішення набрало законної сили.
20.04.2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кредекс Фінанс» було укладено договір факторингу №05/12, за умовами якого банк відступив на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» право вимоги за кредитним договором № 11082469000 від 23.11.2006 року та договором поруки (т.1, а.с.38-42).
20.04.2012 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ТОВ «Вердикт Фінанс» було укладено договір про відступлення прав вимоги №05/12-КВ, відповідно до умов якого ТОВ «Кредекс Фінанс» відступило, а ТОВ «Вердикт Фінанс» набуло право вимоги вищевказаним за кредитним договором (т.1, а.с.43-46).
15.07.2020 року між ТОВ «Вердикт Фінанс» та ТОВ «Вердикт Капітал» та укладено договір № 15-07/20 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Вердикт Фінанс» відступило, а ТОВ «Вердикт Капітал» набуло право вимоги заборгованості за договорами кредиту, в тому числі за договором кредиту № 11082469000 від 23.11.2006 року (т.2, а.с.84-96).
03.01.2023 року між ТОВ «Вердикт Капітал» та ТОВ «Кампсіс Фінанс» укладено договір № 03-01/23 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, відповідно до якого ТОВ «Вердикт Капітал» відступило ТОВ «Кампсіс Фінанс», а ТОВ «Кампсіс Фінанс» набуло право вимоги заборгованості за договорами кредиту, в тому числі за договором кредиту № 11082469000 (т.2, а.с.97-105).
23.05.2023 року між ТОВ «Кампсіс Фінанс» та ТОВ «Дебт Форс» укладено договір № 23-05/23 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, відповідно до умов якого ТОВ «Кампсіс Фінанс» відступило ТОВ «Дебт Форс», а ТОВ «Дебт Форс» набуло право вимоги заборгованості за договорами кредиту, в тому числі за договором кредиту № 11082469000, при цьому ТОВ «Дебт Форс» набуло статусу кредитора по відношенню до боржників (т.2, а.с.107-116).
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За приписами частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
Судом першої інстанції встановлено, що заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11082469000, укладеним 23 листопада 2006 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , яка визначена і стягнута рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.09.2010 року, становить 123 147,40 грн.
Частина 2 статті 625 ЦК України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суми, які кредитор може стягнути з боржника відповідно до ст. 625 ЦК України носять компенсаторний характер, а право на їх стягнення з'являється у кредитора після прострочення боржника, тобто у разі неправомірного користування боржником грошовими коштами кредитора.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 року у справі №127/15672/16-ц зробила висновок, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Згідно уточненої позовної заяви позивач на підставі ст. 625 ЦК України просить стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за період з 16.01.2017 року по 16.01.2020 року, тобто за останні три роки до звернення з позовом до суду, у розмірі 46 407,76 грн., яка складається із: 3% річних за користування кредитними коштами - 11 083,26 грн.; інфляційних збитків за користування грошовими коштами 35 324,50 грн. (т.2, а.с.137-140).
Судом встановлено та не спростовано відповідачами, що вказані нарахування здійснені на суму заборгованості, яку визначено судовим рішенням від 23.09.2010 року у розмірі 123 147,40 грн.
Зазначене судове рішення відповідачами не виконано.
Правильність розрахунку 3% річних та інфляційних втрат відповідачами не оскаржено та не спростовано ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанцій.
Доводи апеляційної скарги в частині незастосування судом правових висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 23.11.2022 року у справі №285/3536/20, у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 13.03.2023 року у справі №554/9126/20 стосовно заяви відповідачів про застосування позовної давності при вирішенні вимог, заявлених на підставі ст. 625 ЦК України, колегія суддів вважає неприйнятними з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц зробила висновок, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду 06.03.2019 року була розглянута справа №757/44680/15-ц, в частині вирішення вимоги банку про стягнення сум на підставі ст. 625 ЦК України колегія суддів прийшла до такого висновку: тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що: натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3% річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Тлумачення першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що:
- натуральним зобов'язання (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;
- задавненим зобов'язанням є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності;
- законодавець в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізм обходу заборони передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред'явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності;
- очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу в задавненому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3% річних та інфляційних втрат, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги;
- приватне право не може допускати ситуацію за якої кредитор, при існуванні задавненої вимоги, пред'являє тільки позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3% річних та інфляційних втрат. Оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до задавненої вимоги позовну давність, а кредитору надає можливість обійти застосування до задавненої вимоги позовної давності. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У справі № 285/3536/20, що переглядалася Верховним Судом (постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі №285/3536/20), кредитор просив стягнути із відповідачів 3% річних на підставі статті 625 ЦК України від суми простроченої заборгованості за тілом кредиту за період з 07 вересня 2017 року по 07 вересня 2019 року, при тому, що строк виконання зобов'язань за кредитними договорами було змінено і перебіг позовної давності щодо стягнення основної заборгованості розпочався у лютому 2009 року. Тобто, у даному випадку 3% річних були нараховані на задавнену вимогу, при цьому позову про стягнення задавненої вимоги (основної заборгованості) не було пред'явлено. Суд дійшов висновку, що оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до задавненої вимоги позовної давності, а кредитора - обійти застосування до задавненої вимоги позовної давності, тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги. За таких обставин, у справі № 285/3536/20 у задоволенні позовних вимог було відмовлено в зв'язку з тим, що позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, допускається тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
Аналогічні висновки покладені в основу судового рішення суду касаційної інстанції у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21), на яку посилається представник відповідачки у своїх запереченнях проти позову.
Наявність або відсутність у зобов'язання ознаки натурального прямо впливає на можливість чи неможливість стягнення сум за ст. 625 ЦК України у межах 3-річної позовної давності до моменту пред'явлення позову.
Отже, якщо кредитор уже скористався судовим захистом та рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов'язання вже не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум передбачених ст. 625 ЦК України, у тому числі, за останні три роки до моменту пред'явлення позову.
Аналогічний висновок сформульовано у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 29.09.2021 у справі №548/223/19.
За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати зобов'язання боржника за кредитним договором натуральним зобов'язанням (задавненою вимогою), оскільки рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.09.2010 року стягнуто з боржників на користь банку заборгованість за кредитним договором, тобто вимога банку про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку.
При цьому позовні вимоги про стягнення сум, передбачених ст. 625 ЦК України, обмежуються останніми трьома роками, які передували подачі позову, тобто пред'явлені з урахуванням трирічного строку позовної давності.
Суд першої інстанції надав належну оцінку також доводам представника відповідачки про те, що кредитор втратив право пред'явлення вимоги до поручителя про стягнення сум, передбачених ст. 625 ЦК України, на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України у зв'язку із припиненням поруки.
За приписами ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 ст. 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Частиною 4 статті 559 ЦК України (в редакції чинній на час укладення договору поруки) визначено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Як встановлено судом, рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.09.2010 року з поручителя солідарно з боржником стягнуто заборгованість за кредитним договором, тобто на час пред'явлення вимоги до поручителя порука не була припинена.
Статтею 129 Конституції України закріплено, що до основних засад судочинства відноситься обов'язковість судового рішення.
Права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження 254цс 19). Позивач має право на компенсацію знецінення неповернутих коштів за час невиконання рішення суду про стягнення суми, яке викликане недобросовісною поведінкою боржника та недосконалістю системи виконання судових рішень у державі.
На правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості поширюється і порука, оскільки наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором кредиту солідарно як з боржника так і з поручителя, яке не виконане останніми, не звільняє їх від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 ЦК України. Вказана норма не містить застереження щодо неможливості солідарної відповідальності боржника та поручителя за порушення грошового зобов'язання.
Судом першої інстанції встановлено, що з урахуванням суми заборгованості за кредитним договором у розмірі 123 147,40 грн., стягнутої за рішенням суду, відповідачі згідно зі ст.625 ЦК України не звільняються від відповідальності за неможливість ними грошового зобов'язання, та повинні сплатити кредитору за період з 16.01.2017 року по 16.01.2020 року (тобто за останні три роки до звернення з позовом до суду): 11 083,26 грн. - сума 3% річних, 35 324,50 грн. - сума інфляційних втрат.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 06 березня 2019 року у справі №757/44680 (провадження №61-32171сво18), від 13 березня 2023 року у справі №554/9126/20 (провадження №61-13760 сво21), а також у постанові Великої палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/17/17, оскільки висновки в указаних справах не суперечать один одному, а їхні фактичні обставини відрізняються.
Не заслуговує на увагу також посилання в апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 19.10.2022 року у справі №278/2290/20, оскільки в зазначеній справі судами встановлено, що заборгованість за кредитним договором, стягнута рішенням суду, виконана боржником у повному обсязі, виконавче провадження у зв'язку з цим закінчено, ні первісний кредитор, ні новий кредитор не оскаржувало дії державного виконавця про закінчення виконавчого провадження у зв'язку з повним виконанням рішення суду про стягнення кредитної заборгованості.
В справі, яка переглядається апеляційним судом, суд першої інстанції встановив, що рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.09.2010 року, у справі № 2-5671/10 про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором № 11082469000 від 23.11.2006 року в розмірі 123 147,40 грн. відповідачами не виконане.
Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Таким чином, при розгляді справи апеляційним судом встановлено, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2023 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 29 березня 2024 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: В.Ю. Бєлка
І.В. Кочеткова