Справа № 303/8825/22
Іменем України
25 березня 2024 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючої - судді Кожух О.А.,
суддів - Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,
за участі секретаря - Гусоньки З.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 квітня 2023 року (головуючий суддя Полянчук Б.І.) у справі № 303/8825/22 за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,
У грудні 2022 року АТ «Альфа-Банк» (змінено найменування на АТ «Сенс Банк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Позов мотивовано тим, що 30.07.2008 між позивачем та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №305/92-Ж-08, відповідно до якого Банк надає у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 12000,00 доларів США.
В якості забезпечення зобов'язань за кредитним договором № 305/92-Ж-08 ОСОБА_1 , як іпотекодавець передала в іпотеку домоволодіння загальною площею 71,8 кв.м, житловою площею 39,1 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Оскільки ОСОБА_1 належним чином не виконувала взяті на себе зобов'язання по кредитному договору - AT «Укрсоцбанк» (правонаступником якого надалі було АТ «Альфа-Банк») звернуло стягнення на домоволодіння іпотекодавця на підставі ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та звернулось з відповідною заявою до державного реєстратора.
Підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно за Банком було відповідне застереження в п.п. 4.5.3 Договору іпотеки від 30.07.2008, яке передбачало передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Вказував, що державний реєстратор ОСОБА_3 прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 36490316 від 07.05.2020, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а тому законним власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 є АТ «Альфа Банк».
Зазначав, що у вказаному домоволодінні зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до яких Банк звертався з вимогою звільнити житлове приміщення та намагався врегулювати питання в позасудовому порядку, зокрема, ним було надіслано вимогу про добровільне виселення, проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання в домоволодінні колишній власник продовжує користуватися ним та відмовляється добровільно виселятися. Наведені дії створюють перешкоди у здійснені законних прав власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатися нерухомим майном.
Посилаючись на дані обставини, положення ст. 41 Конституції України, ст.ст. 316,317,319,321,391 ЦК України, Банк просив визнати громадян: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування домоволодінням, загальною площею 71,8 кв.м, житловою площею 39,1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04.04.2023 у задоволенні позову - відмовлено.
На це рішення подав апеляційну скаргу Банк. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким його позов задовольнити.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що позивач є не іпотекодержателем, а власником майна. Звертає увагу, що посилання місцевого суду на те, що у період воєнного стану зупиняється дія ст. 40 ЗУ «Про іпотеку», не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки дана норма Закону стосується виконання рішення суду. Посилаючись на постанову Пленуму ВССУ №5 від 07.02.2014, вказує, що відповідно до положень ст. 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №317/725/16-ц зазначено, що для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність обох підстав, позивач повинен бути власником майна та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном. Крім цього, посилаючись на постанову пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2017, зазначає, що власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (п. 3 ч. 1 ст. 346 ЦК України) із зняттям останнього з реєстрації.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Глагола Г.П., посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить у задоволенні апеляційної скарги - відмовити, а судове рішення - залишити без змін.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, зокрема представник ОСОБА_1 - адвокат Глагола Г.П. та АТ «Сенс Банк» повідомлялися шляхом надсилання судової повістки до їх електронного кабінету у системі «Електронний суд», яку було доставлено 22.01.2024 (а.с.149-150). Відповідно до ч. 5 ст. 130 ЦПК України, вважається, що особі, яку представляє вказаний адвокат, також вручена судова повістка. Представник ОСОБА_1 - адвокат Глагола Г.П. подала до апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із її зайнятістю в іншому судовому засідання, а також неможливістю прибуття відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судове засідання через перебування на роботі (а.с.153-156), проте жодних доказів на підтвердження цих обставин не надала. Зважаючи на те, що позиція апелянта апеляційному суду відома, оскільки викладена у позовній заяві та апеляційній скарзі, а позиція відповідачів відповідно відома, оскільки викладена у відзиві на позовну заяву та відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності учасників справи. Відповідно до положень ст. 247 ч. 2 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Встановлено, що 30.07.2008 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту №305/92-Ж-08, відповідно до якого кредитор надає позичальнику грошові кошти на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання у сумі 12000,00 (дванадцять тисяч) доларів США, зі сплатою 14% процентів річних, в розмірі та в порядку, визначених в Додатку №1 до цього договору (а.с. 6-10).
Для забезпечення виконання зобов'язання позичальника за цим кредитним договором 30.07.2008 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір №305/92-Ж-08, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку Банку домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11-13).
Право власності у іпотекодавця на будинок виникло на підставі рішення виконавчого комітету Страбичівської сільської ради від 27.09.2007 №132, про що було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а право власності зареєстроване 19.12.2007 (а.с.55,56).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №208961870 від 14.05.2020 вбачається, що за АТ «Альфа-Банк» 07.05.2020 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , підстава для державної реєстрації права власності: передавальний акт, серія та номер: 10221-10229, виданий 11.10.2019, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха С.С.; Протокол № 4/2019, серія та номер: 10307, 10308, виданий 15.10.2019, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха С.С.; Рішення № 5/2019, серія та номер: 10305, 10306, виданий 15.10.2019, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха С.С.; Статус, серія та номер: б.н., виданий 11.03.2019, видавник: АТ «Альфа-Банк» (а.с.30).
Згідно довідки Страбичівської сільської ради №350 від 20.08.2019 (а.с.16), повідомлень №405,406 старости Страбичівського старостинського округу Горондівської сільської ради від 27.12.2022 (а.с.38-39), довідки виконавчого комітету Горондівської сільської ради від 13.01.2023 вбачається, що в житловому будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані та проживають відповідачі: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Із рішення №5/2019 єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15.10.2019 (а.с.23-26), статуту АТ «Альфа-Банк» (а.с.26 зворот - 28) правонаступником усього майна, майнових прав та обов'язків АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк».
Згідно Витягу з державного реєстру банків 01.12.2022 змінено найменування АТ «Альфа-Банк» на «АТ «Сенс Банк» (а.с.76).
28.01.2022 АТ «Альфа-Банк» було надіслано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 письмову вимогу про добровільне виселення (а.с.17,18,21-22), яку було вручено їм 16.02.2022 (а.с.19-20).
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ч.ч.4, 5 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Частиною першою статті 1 протоколу N 1 до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, згідно якої кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).
Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
На переконання Великої Палати Верховного Суду (див. постанову від 31.10.2018 № 753/12729/15-ц) таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2019 № 643/18788/15-ц зазначила, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
У постанові від 31.03.2021 № 753/72/17 Верховним Судом зазначено, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
У вказаній постанові від 31.03.2021 № 753/72/17 зазначено, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, тому відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.
У справі, яка розглядається апеляційним судом, встановлено, що право власності на спірний житловий будинок зареєстровано за Банком на підставі іпотечного застереження, такий житловий будинок до набуття позивачем права власності на нього, був предметом іпотеки.
Вимога Банку про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.
Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
У цій справі апеляційний суд дійшов висновку, що колишній власник з членами його сім'ї, які проживають у житлі, яке набуто за їх кошти, а не за рахунок кредиту, та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, шляхом набуття права власності, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.
За обставинами даної справи встановлено, що на момент набуття нерухомості у власність, Банк достеменно знав, що предмет іпотеки було придбано не за кредитні кошти, і у житловому будинку зареєстровані та проживають власник, який передав майно в іпотеку, та члени його сім'ї.
Отже, обмеження права власника (Банку), який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону N 898-IV, є передбачуваними.
З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР (Постанова ВП ВС від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц).
Банк міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при набутті у власність у позасудовому порядку.
Набувши у власність житловий будинок, який був предметом іпотеки, Банк знав про проживання в ньому відповідачів - колишнього власника (іпотекодавця) та членів його сім'ї, які не мають іншого житла, тому право Банку на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
У справі, що розглядається, апеляційний суд не встановив достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав Банку, як актуального власника житла, на користування житловим будинком, шляхом серйозного втручання у право відповідачів на повагу до житла, яким вони користуються протягом тривалого часу (з 2007 року).
Сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення колишнього власника цього нерухомого майна та членів його сім'ї.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 зазначила, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК УРСР, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Установивши, що спірний будинок набутий відповідачем у власність не за рахунок отриманих кредитних коштів, а на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Страбичівської сільської ради від 27.09.2007 №132, а право власності зареєстроване 19.12.2007, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло є, відповідно, їх виселення, однак у даному випадку для виселення відповідачів зі спірного будинку без надання іншого житла немає достатніх підстав, у зв'язку з чим вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задоволенню не підлягає.
Позивач не навів правових підстав і обставин для виселення відповідачів без надання іншого житла, наявність у відповідача у власності іншого житла не довів.
Слід також зазначити, що Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією держави-окупанта проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 дійшла висновку про те, що вказаний Закон має бути застосований до спірних правовідносин, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, а тому у разі задоволення позовних вимог, примусове виконання судового рішення про виселення відповідача слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Тобто, прийняття вказаного закону не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, а є підставою для зупинення дії судового рішення, проте у цій справі вимоги позивача до задоволення не підлягають у зв'язку із неможливістю виселення відповідачів без надання іншого житла, а тому доводи апеляційної скарги у цій частині не впливають на правильність висновків місцевого суду про відмову у задоволенні позовних вимог.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 297/1649/21 (провадження № 61-1768св24).
Місцевий суд вірно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував матеріальний закон, дотримався процедури розгляду справи та вирішив спір у відповідності з чинним законодавством. Доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростовують. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - залишити без змін.
Керуючись ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» - залишити без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 квітня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29 березня 2024 року.
Головуюча:
Судді: