Справа № 381/543/24 Суддя (судді) першої інстанції: Соловей Г.В.
27 березня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Штульман І.В.
суддів: Вівдиченко Т.Р.,
Черпака Ю.К.,
при секретарі судового засідання Верес П.О.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2024 року у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Фастівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області, Інспектора СРППВПЗ Фастівського РУП ГУ НП в Київській області Влодимірець В.В., Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 звернувся до Фастівського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до Фастівського РУП ГУ НП в Київській області, Інспектора СРППВПЗ Фастівського РУП ГУ НП в Київській області Влодимірець В.В., Головного управління Національної поліції в Київській області, просив суд визнати протиправною та скасувати постанову серії БАД №999892 від 19 січня 2024 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) і накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 гривень.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погодившись з судовим рішенням суду першої інстанції, позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу у повному обсязі та просив її задовольнити.
Відповідачі, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи явку уповноважених представників до суду не забезпечили та причини неявки суду не повідомили.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 19 січня 2024 року інспектором СРППВПЗ Фастівського РУП ГУ НП в Київській області винесено постанову серії БАД №999892 про застосування адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, стосовно ОСОБА_1 за вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП і застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу у сумі 425 гривень.
Вважаючи постанову серії БАД № 999892 протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 , будучи водієм транспортного засобу на якого поширюються обов'язки, передбачені Правилами дорожнього руху, зобов'язаний не тільки при собі мати посвідчення водія відповідної категорії та реєстраційний документ на транспортний засіб, а й на вимогу працівників поліції пред'явити зазначені документи у спосіб, що дає можливість ознайомитися з ними та зафіксувати інформацію. Невизнання позивачем ОСОБА_1 своєї вини у вчиненому правопорушенні судом першої інстанції розцінено, як спосіб уникнення ним адміністративної відповідальності при накладенні адміністративного стягнення. Судом першої інстанції зроблено висновок, що дії інспектора СРППВПЗ Фастівського РУП ГУ НП в Київській області Влодимірець В.В. при винесенні постанови у справі про адміністративне правопорушення були вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, КУпАП та іншими нормативно-правовими актами.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведеним конституційним положенням кореспондує частина перша статті 8 Закону України «Про Національну поліцію».
Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року за № 3353-XII (далі - Закон №3353-XII) регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об'єднань).
Згідно статті 14 Закону № 3353-XII учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин. Учасники дорожнього руху зобов'язані, у тому числі, знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Єдиний порядок дорожнього руху на всій території України встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (далі - ПДР).
Пунктом 1.1 ПДР встановлено, що ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.
Відповідно до пункту 1.3 ПДР учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.
Згідно пункту 1.9 ПДР особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Підпунктами «а», «б» пункту 2.1 ПДР визначено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі: а) посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії; б) реєстраційний документ на транспортний засіб (для транспортних засобів Збройних Сил, Національної гвардії, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, Національної поліції, Служби безпеки, Управління державної охорони - технічний талон).
Відповідно до пункту 2.4 ПДР на вимогу поліцейського водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також: а) пред'явити для перевірки документи, зазначені в пункті 2.1; б) дати можливість перевірити номери агрегатів і комплектність транспортного засобу; в) дати можливість оглянути транспортний засіб відповідно до законодавства за наявності на те законних підстав, у тому числі провести з використанням спеціальних пристроїв (приладів) зчитування інформації із самоклейної мітки радіочастотної ідентифікації про проходження обов'язкового технічного контролю транспортним засобом, а також перевірку технічного стану транспортних засобів, які відповідно до законодавства підлягають обов'язковому технічному контролю.
Аналогічні положення закріплені і в статті 16 Закону №3353-XII, згідно якої водій зобов'язаний мати, зокрема при собі та на вимогу поліцейського, а водії військових транспортних засобів - на вимогу посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, пред'являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
З аналізу вищевказаних норм вбачається, що законодавством визначено перелік випадків, коли працівник поліції має право вимагати, а водій зобов'язаний надати, зокрема посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб.
Частиною першою статті 126 КУпАП визначено, що керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в посвідченні водія відповідної категорії, реєстраційному документі на транспортний засіб, а також полісі (договорі) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката «Зелена картка»), або не пред'явила електронне посвідчення водія та електронне свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, чинний внутрішній електронний договір зазначеного виду обов'язкового страхування у візуальній формі страхового поліса, а також інших документів, передбачених законодавством, - тягне за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Виходячи з наведених вище правових норм, право органів Національної поліції перевіряти наявність документів, зазначених в пункті 2.1 ПДР кореспондується із обов'язком водія механічного транспортного засобу мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такі документи. Сама по собі їх наявність не спростовує факту адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 126 КУпАП, об'єктивна сторона якого полягає, зокрема, у керуванні таким транспортним засобом особою, яка не має права керування на нього.
Вирішуючи дану справу, колегія суддів враховує, що згідно з приписами статті 222 КУпАП, органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення, у тому числі про порушення ПДР, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, зокрема статті 126 КУпАП.
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Згідно пунктів 1 - 4 Положення про Департамент патрульної поліції, затверджений Наказом Національної поліції України від 06 листопада 2015 року № 73 (у редакції наказу Національної поліції України від 31 жовтня 2016 року №1114 Департамент патрульної поліції є міжрегіональним територіальним органом Національної поліції України, який створюється, реорганізовується та ліквідовується Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України в установленому законом порядку. Департамент патрульної поліції складається із структурних підрозділів апарату Департаменту патрульної поліції і територіальних (відокремлених) підрозділів Департаменту патрульної поліції (далі - підрозділи Департаменту патрульної поліції). Департамент патрульної поліції організовує діяльність своїх підрозділів, здійснює контроль за їх діяльністю, надає їм організаційно-методичну і практичну допомогу та здійснює їх інформаційно-аналітичне, матеріально-технічне та фінансове забезпечення.
Департамент патрульної поліції є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України та банківських установах, має печатки із зображенням Державного Герба України, інші печатки та штамп (пункт 9 Положення про Департамент патрульної поліції від 06 листопада 2015 року № 73).
Пунктом 3 частини першої статті 288 КУпАП визначено порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення, яким передбачено, що постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі можна оскаржити у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.
Аналіз наведених норм права свідчить, що при розгляді справ про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачених частиною першою статті 126 КУпАП інспектори патрульної поліції та управління патрульної поліції діють не як самостійний суб'єкт владних повноважень, а від імені органів Національної поліції.
Отже, відповідні інспектори та управління не можуть виступати самостійним відповідачем у таких справах, оскільки належним відповідачем є саме той орган, на який, зокрема положеннями статті 222 КУпАП покладено функціональний обов'язок розглядати справи про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 126 КУпАП - Департамент патрульної поліції.
Використання у зазначеній вище нормі формулювань «від імені органів Національної поліції», «розгляд яких віднесено до відання органів, зазначених у статтях 222-244 КУпАП», використаний у частині другій статті 255 КУпАП, вказує на те, що відповідачем у таких справах, які розглядаються судом в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, є саме орган державної влади - суб'єкт владних повноважень, а не особа, яка перебуває з цим органом у трудових відносинах та від його імені здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення і накладає адміністративні стягнення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що інспектор СРППВПЗ Фастівського РУП ГУ НП в Київській області Влодимірець В.В., який постановив оскаржувану постанову, є працівником структурного органу Департаменту патрульної поліції, та не є юридичною особою, а отже також не може бути відповідачем у даній адміністративній справі.
Фастівське районне управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області та Головне управління Національної поліції в Київській області є структурним / територіальним підрозділом Департаменту патрульної поліції, а отже не можуть бути відповідачами у даній адміністративній справі.
Таким чином позовні вимоги заявлено та вирішено до неналежних осіб, які мають відповідати за даним позовом у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до положень частини третьої та четвертої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача.
Частинами шостою та сьомою статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що після заміни сторони, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку, а заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Поряд з тим, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому, обов'язком суду є встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності.
З цього слідує, що суд за результатами розгляду справи відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Колегія суддів звертає увагу, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. Заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду.
Дана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 вересня 2020 року по справі №742/2298/17 відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи.
Проте, суд першої інстанції вищенаведених вимог процесуального закону не дотримався і, вирішуючи спір про визнання протиправною та скасування постанови у цій справі про адміністративне правопорушення, не з'ясував хто є належним відповідачем у справі, як і не вирішив питання про залучення до участі у справі належного відповідача чи співвідповідача.
У даному випадку, суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного провадження, позбавлений можливості в межах наданої йому Кодексом адміністративного судочинства України компетенції виправити вказаний процесуальний недолік суду першої інстанції та має відмовити у задоволенні позовних вимог з мотивів того, що позов заявлено до неналежного відповідача, оскільки частиною сьомою статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції. Іншого процесуальним законодавством не передбачено.
Оскільки у апеляційного суду відсутні повноваження направляти справу до суду першої інстанції на новий розгляд, колегія суддів приходить до висновку, що правильним процесуальним наслідком за даних обставин є зміна мотивувальної частини постанови суду першої інстанції щодо підстав відмови у задоволенні адміністративного позову.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 26 грудня 2019 року у справі №724/716/16, від 17 червня 2020 року у справі №127/6881/17 та від 17 вересня 2020 року у справі №742/2298/17.
Колегія суддів звертає увагу, що відмова у задоволенні адміністративного позову, заявленого до неналежного відповідача, враховуючи неможливість його заміни на стадії перегляду судового рішення в апеляційному порядку, не позбавляє позивача права на повторне звернення до суду з тим самим позовом, проте, вже до належного відповідача.
Відтак, доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції.
У силу вимог частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої та третьої статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтями 273, 275-277, 280, 282, пунктами 5 та 6 частини першої статті 283, статтями 286-288 цього Кодексу, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.
Судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду справ, визначених статтями 273-277, 282-286 Кодексу адміністративного судочинства України, набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені.
Оскільки суд першої інстанції порушив норми процесуального права, тому мотивувальна частина оскаржуваного рішення підлягає зміні щодо підстав відмови у задоволенні позову в редакції цієї постанови.
Керуючись статтями 241, 242, 243, 272, 286, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2024 року у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Фастівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області, Інспектора СРППВПЗ Фастівського РУП ГУ НП в Київській області Влодимірець В.В., Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправною та скасування постанови - задовольнити частково.
Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2024 року - змінити в мотивувальній частині.
В іншій частині рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення судового рішення і не може бути оскаржена.
Головуючий суддя І.В. Штульман
Судді: Т.Р. Вівдиченко
Ю.К. Черпак