27 березня 2024 рокусправа № 380/3053/24
м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Коморного О.І. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправною відмови Адміністрації Державної прикордонної служби України та зобов'язання вчинити дії.
Обставини справи.
До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами :
- визнати відмову від 08.01.2024 № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрації Державної прикордонної служби код ЄДРПОУ 00034039 в наданні інформації на запит від 05.01.2024 -протиправною.
- зобов'язати Адміністрацію Державної прикордонної служби код ЄДРПОУ 00034039 надати інформацію на запит від 05.01.2024, шляхом надсилання на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 наступної інформації:
Коли саме і на яких підставах (звернення п. Арестовича, запрошення іноземної сторони, окреме доручення Президента України, ГУР, МЗС - будь-яка підстава без зазначення чутливих для нацбезпеки деталей) ОСОБА_2 востаннє виїхав з України ?
З якою метою мала відбуватись ця поїздка?
Яким був термін поїздки, тобто кінцеві дати, коли б він мав повернутись?
Надати копії документів без конфіденційної інформації, на підставі яких виїхав ОСОБА_2 .
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачка є журналістом, публікує матеріали в онлайн у медіа « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (ІНФОРМАЦІЯ_1). Вказує, що у період воєнного стану позивачка пише про суспільно важливі теми, однією з таких тем є матеріали, що стосуються недосконалого правового регулювання в частині перетину державного кордону чоловіками мобілізаційного віку. Зазначає, що вже тривалий час йде дискусія, на якій підставі виїхав за межі території України ОСОБА_2 , який до 17.01.2023 перебував на посаді радника Офісу Президента України. З метою з'ясування правових підстав, на підставі яких виїхав за межі України ОСОБА_2 та надання читачам перевіреної інформації, позивачкою 05.01.2024 направлено відповідний запит на адресу Державної прикордонної служби України. Вказує, що 08.01.2024 листом № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрація Державної прикордонної служби відмовила в наданні запитуваної інформації, посилаючись на те, що запитувана інформація є з обмеженим доступом. Вважає, що запитувана інформація є суспільно необхідною, оскільки отримання її буде сприяти розвитку суспільної дискусії з важливих питань діяльності держави в особі державних органів, зокрема Державної прикордонної служби України, в частині її діяльності, що стосується перетинання державного кордону громадянами України чоловічої статі, яким за позицією відповідача виїзд за кордон в умовах воєнного стану заборонений. На переконання позивачки, без відкритої роботи відповідача із цього питання, в суспільстві формується думка про надання переваг (пільг) певним громадянам, порівнюючи з іншими громадянами, а також про зловживання, як певними громадянами правом на отримання дозволу для виїзду за кордон в умовах воєнного стану, так і відповідачем в ході виконання своїх функцій.
Ухвалою від 13.02.2024 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач позов не визнав, долучив до матеріалів справи відзив на позовну заяву в якому зазначив, що за захист інформації з обмеженим доступом (конфіденційної інформації) забезпечується Конституцією України, законами України «Про інформацію», «Про захист персональних даних», а тому може поширюватися лише за згодою особи або в інших, передбачених законом, випадках. Також вказує, що в українському законодавстві немає вичерпного переліку видів інформації, що може бути предметом суспільного інтересу, проте стаття 29 Закону України «Про інформацію» дає орієнтири. Відповідно до статті 29 Закону України «Про інформацію» предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо. Вказує, що застосування критеріїв «трискладового тесту» здійснюється з урахуванням ситуації на момент розгляду запиту - тобто наявність захищеного інтересу, істотної шкоди та переваги шкоди над суспільним інтересом встановлюється розпорядником на момент прийняття рішення щодо відмови чи надання доступу до запитуваної інформації. З урахуванням положень частини другої статті 7 Закону «Про доступ до публічної інформації», статті 32 Конституції України суспільними інтересами (інтерес громадськості), у яких конфіденційна інформація може бути поширена, є лише інтереси національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Вимога частини першої статті 29 Закону України «Про інформацію» щодо встановлення переваги потенційної шкоди від поширення конфіденційної інформації над правом громадськості знати її відображає принцип пропорційності обмеження права, який є аспектом принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України і через призму якого досліджується правомірність будь-якого обмеження права, в тому числі права на отримання інформації. Такий підхід також відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 8) та практиці Європейського суду з прав людини, відповідно до яких втручання у право на приватність особи можливе, якщо воно ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Гнучкість законодавства виправдано надає розпорядникам можливість визначати, чи є конкретна інформація суспільно необхідною, з урахуванням індивідуальних обставин справи. У запиті на публічну інформацію від 05.01.2024 ОСОБА_1 відсутні докази, що запитувана ним інформація є предметом суспільного інтересу (суспільно необхідною інформацією) та розголошення такої інформації переважає право особи на захист від неналежного поширення про неї інформації з обмеженим доступом, а саме - конфіденційної інформації (персональних даних), що забезпечується Конституцією України, законами України «Про інформацію», «Про захист персональних даних». Крім того розголошення запитуваної інформації в умовах неспровокованої та невиправданої збройної агресії з боку російської федерації може завдати істотної шкоди інтересам національної безпеки. Твердження позивача, що Адміністрацією Держприкордонслужби при наданні відповіді від 08.01.2024 № 02.3/ЗПІ-48-44 залишено поза увагою частину восьму статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» є безпідставними, оскільки інформація про перетинання державного кордону особою зберігається не у формі документів, а обробляється в базі даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України, в'їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території» та надається в порядку, визначеному Положенням № 614. Враховуючи зазначене вище, посадові особи Адміністрації Держприкордонслужби під час розгляду запиту про надання публічної інформації та надання відповіді від 08.01.2024 № 02.3/ЗПІ-48-44 на запит на публічну інформацію від 05.01.2024 журналіста ОСОБА_1 діяли відповідно до вимог частини другої статті 19 Конституції України, а саме - на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вказує, що позивачем не надано доказів, що рішенням, дією чи бездіяльністю посадових осіб Адміністрації Держприкордонслужби порушені права, свободи або законні інтереси позивача.
Позивачка подала письмові пояснення на заперечення відповідача в яких вказує, що не погоджується з покликанням відповідача на те, що 17 січня 2023 року в Офісі президента підписали заяву про відставку ОСОБА_2 з посади позаштатного радника, у зв'язку з чим вважає, що ОСОБА_2 перестав відноситись до публічних осіб. Зазначає, що парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) (далі - Резолюція № 1165) вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6). Публічні фігури - це особи, які займають державні посади і/чи використовують державний ресурс, а також усі ті, хто відіграє певну роль у громадському житті, чи то в галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи будь-якій іншій сфері (пункт 7). Отже, згаданий міжнародний правовий акт визначає, що визначення публічної особи є ширшим та не обмежується обійманням посад в органах державної влади або місцевого самоврядування. Разом з тим вказує, що загальновідомим є факт, що ОСОБА_2 є політиком, відомим блогером, веде свій канал в «Ютубі», на який підписано 1,75 млн. осіб, отже має можливість та здійснює формування громадської думки на всі аспекти життя в Україні, а тому беззаперечно відноситься до публічних осіб. У рішенні в справі «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини» ("Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary"2 ) суд узагальнив свою практику у справах із доступу до публічної інформації та виокремив такі чотири порогові критерії, відповідно до яких обмеження доступу до інформації може оцінюватися як втручання у реалізацію свободи вираження поглядів: 1. Мета запитувача; 2. Природа інформації; 3. Роль запитувача; 4. Чи готова та доступна інформація. Зазначає, що метою журналіста є висвітлити питання виїзду закордон ОСОБА_2 на онлайн - медіа «NGL.media». Вважає, що природа цієї інформації має явно виражений суспільний інтерес, оскільки в період воєнного стану не всі громадяни можуть виїхати за кордон, а отже підстави для виїзду ОСОБА_2 та діяльність відповідача з цього питання викликає неабиякий інтерес у суспільства.
Відповідач подав заперечення на відповідь на відзив в якому зазначив, що Адміністрація Держприкордонслужби повторно наголошує, що інформація про перетинання державного кордону особою стосується її приватного життя, а захист від неналежного поширення забезпечується Конституцією України, Законами України «Про захист персональних даних» та «Про інформацію». Саме тому вона може поширюватися лише за згодою особи. Зазначає, що як на підставу для задоволення позову, позивач посилається на той факт, що оскільки запитувана інформація стосується публічної особи, то громадськість має право створювати дискусію на ті чи інші теми, які можуть стосуватися такої публічної служби. А інформація є суспільно важливою, оскільки є очевидні моменти, що ті, хто перебувають у владі можуть виїхати безперешкодно. Однак вказує відповідач, що поза увагою позивача, не зважаючи, що він зазначений в позовній заяві, залишився той факт, що 17 січня 2023 року в Офісі президента підписали заяву про відставку ОСОБА_2 з посади позаштатного радника. Відповідно, на момент виникнення спірних правовідносин, а саме: ймовірного на думку позивача перетину державного кордону ОСОБА_2 ; звернення ОСОБА_1 із запитом на отримання публічної інформації ОСОБА_2 не належав до категорії публічних осіб, не був уповноважений на виконання функцій держави.
Суд на підставі заяв по суті справи, якими згідно ч.3 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України, є позов та відзив, та поданих сторонами доказів
встановив:
ОСОБА_1 , як журналіст, 05.01.2024 направила запит на адресу Державної прикордонної служби України, в якому просила надати інформацію:
1. Коли саме і на яких підставах (звернення п. Арестовича, запрошення іноземної сторони, окреме доручення Президента України, ГУР, МЗС - будь-яка підстава без зазначення чутливих для нацбезпеки деталей) ОСОБА_2 востаннє виїхав з України?
2. З якою метою мала відбуватись ця поїздка ?
3. Яким був термін поїздки, тобто кінцеві дати, коли б він мав повернутись?
4. Просимо надати копії документів без конфіденційної інформації, на підставі яких виїхав ОСОБА_2
08.01.2024 листом № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрація Державної прикордонної служби відмовила в наданні запитуваної інформації, посилаючись на те, що запитувана інформація є з обмеженим доступом.
Згідно змісту листа, відповідач зазначає, що інформація про перетинання державного кордону особою стосується її приватного життя, а захист від неналежного поширення забезпечується Конституцією України, Законами України «Про захист персональних даних» та «Про інформацію». Саме тому вона може поширюватися лише за згодою особи.
Позивачка вважає такі дії відповідача протиправними та звернулася до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п.4 ч.3 ст. 2 КАС України є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі.
Суд згідно ч.4 ст. 9 КАС України вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Доказами в адміністративному судочинстві відповідно до ч.1 ст.72 КАС України є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Докази суду надають відповідно до ч.3 ст.77 КАС України учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Згідно ст. 5 вказаного Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначений Законом України «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон 2939-VI).
Статтею 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
Доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах: 1) прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень; 2) вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом (п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 Закону № 2939-VI).
Стаття 5 Закону № 2939-VI гарантує, що доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
За приписами ст. 6 Закону № 2939-VI визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:
1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;
2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;
3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.
Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.
Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.
Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», крім відомостей, зазначених в абзаці четвертому частини першої статті 47 вказаного Закону.
Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Положеннями ст. 14 Закону № 2939-VI на розпорядників публічної інформації покладені обов'язки, зокрема, оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (ч. 1, 2 ст. 19 Закону № 2939-VI).
Відповідно до ст. 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Аналіз положень Закону № 2939-VI дає підстави для висновку, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація. При цьому, запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог п. 1-3 ч. 2 ст. 6 цього Закону.
Ці вимоги є «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. Доступ до інформації може бути обмежено за умови додержання сукупності всіх трьох підстав.
Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».
Суд звертає увагу на те, що положення ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженим лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту».
Отже, обов'язок доведення того факту, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.
Поряд з цим, суд наголошує на тому, що відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник інформації у відповіді на запит вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових «трискладового тесту» означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 806/1959/16, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 9901/249/19.
Суд встановив, що у листі-відмові від 08.01.2024 № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрація Державної прикордонної служби вказує, на те що інформація про фізичну особу є конфіденційною, не може зазнавати втручання в особисте життя та поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках визначених законом.
Відповідно до частини другої статті 21 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу є конфіденційною, а тому відповідно до частини першої статті 21 цього ж закону є інформацією з обмеженим доступом.
Статтею 32 Конституції України передбачено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про захист персональних даних» поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Також відповідач вказав, що відповідно до частини четвертої статті 301 Цивільного кодексу України обставини особистого життя фізичної особи може бути розголошено іншим особам лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за згодою фізичної особи.
На покликання позивача на той факт, що запитувана інформація стосується публічної особи, суд погоджується з спростуванням відповідача, що 17 січня 2023 року в Офісі президента підписали заяву про відставку ОСОБА_2 з посади позаштатного радника.
Відтак на момент виникнення спірних правовідносин, звернення ОСОБА_1 із запитом на отримання публічної інформації про ОСОБА_2 не належать до категорії публічних осіб, оскільки останній не уповноважений на виконання функцій держави.
Вимога частини першої статті 29 Закону України «Про інформацію» щодо встановлення переваги потенційної шкоди від поширення конфіденційної інформації над правом громадськості знати її, відображає принцип пропорційності обмеження права, який є аспектом принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України і через призму якого досліджується правомірність будь-якого обмеження права, в тому числі права на отримання інформації.
Такий підхід також відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 8) та практиці Європейського суду з прав людини, відповідно до яких втручання у право на приватність особи можливе, якщо воно ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №420/8512/20 наголосив, що «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, котра має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані зі збереженням, примноженням, захистом чинних цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідач виконав усі встановлені Законом № 2939-VI дії та правомірно відмовив у наданні приватної інформація про фізичну особу.
Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3); безсторонньо (пункт 4); добросовісно (пункт 5); з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (пункт 8); своєчасно, тобто протягом розумного строку (пункт 10).
За змістом ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Підсумовуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що поданий позов є необґрунтованим та не підлягає задоволеннь.
Відповідно до приписів ст. 139 КАС України відшкодування судових витрат позивачу, якому у задоволенні позову відмовлено, не передбачено.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 1, 2, 5,19, 20, 241-246, 263 КАС України, суд -
ухвалив :
1. В позові ОСОБА_1 про визнання протиправною відмови Адміністрації Державної прикордонної служби України та зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив судове рішення.
Повний текст рішення складений 27.03.2024.
СуддяКоморний Олександр Ігорович