28 березня 2024 року
м. Київ
справа № 640/2766/20
адміністративне провадження № К/990/10422/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Дашутіна І.В., Васильєвої І.А.,
розглянувши в письмовому провадженні в касаційній інстанції адміністративну справу №640/2766/20
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 липня 2022 року (суддя Літвінова А.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року (головуючий суддя Василенко Я.М., судді: Ганечко О.М., Кузьменко В.В.),
У лютому 2020 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві (далі також -відповідач, контролюючий орган), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 16.04.2019 №192340-1305-2615.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначає, що перебування на спрощеній системі оподаткування звільняє платника єдиного податку від обов'язку сплачувати плату за землю з урахуванням того, що нежитлове приміщення, яке розташоване на земельній ділянці, податок за яке був нарахований контролюючим органом, використовується позивачем для здачі в оренду, тобто в підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року, в задоволенні позову відмовлено.
В ході розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачеві на праві приватної власності належить нежитловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 214,3 кв.м.
ОСОБА_1 25 лютого 2010 року зареєстрований Оболонською районною у місті Києві державною адміністрацією як фізична особа -підприємець, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи -підприємця серії НОМЕР_1 .
Позивач зареєстрований платником єдиного податку (свідоцтво платника єдиного податку від 28.01.2012 серії НОМЕР_2 ); з 01 січня 2012 року позивачем обрано спрощену систему оподаткування; видом господарської діяльності обрано, зокрема, здавання в оренду власного нерухомого майна.
Контролюючим органом в автоматичному режимі було сформовано податкове повідомлення - рішення (форми «Ф») від 16 квітня 2019 року №192340-1305-2615, яким визначено позивачеві суму податкового зобов'язання за платежем - «Земельний податок з фізичних осіб» за 2019 рік на суму 48 265,20 грн.
Не погоджуючись з вказаним податковим повідомленням-рішенням, позивач оскаржив його в адміністративному порядку до Державної податкової служби України скаргу, однак рішенням останньої від 24 грудня 2018 року скаргу позивача залишено без розгляду.
Вважаючи податкове повідомлення-рішення контролюючого органу протиправними та такими, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, позицію якого підтримав й апеляційний суд, виходив з того, що контролюючим органом правильно здійснено розрахунок суми земельного податку за 2019 рік, виходячи з площі нежитлового приміщення, що належить на праві власності позивачеві, та пропорційно частці прибудинкової території, що, як ствердили суди, свідчить про правомірність податкового повідомлення рішення від 16 квітня 2019 року №1923240-1305-2615 та відсутність підстав для його скасування.
З такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не погодився позивач та подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами попередніх інстанцій не надано жодної оцінки та не перевірено доводи позивача щодо безпідставності нарахування земельного податку з площі земельної ділянки 214,3 кв.м, яка отримана шляхом складення (додавання) усіх приміщень будинку (цокольне (підвальне) приміщення площею 93,1 кв.м та приміщення першого поверху площею 121,2 кв.м). Наголошує, що площа земельної ділянки, на якій розташований будинок, що належить йому на праві власності, може бути проекцією площі першого поверху, яка складає 121,2 кв.м, або підвалу - 93,1 кв.м, проте, жодним чином не може дорівнювати сумі цих двох приміщень, оскільки вони розташовані одне над одним. Таким чином, позивач стверджує, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі ухвалені без повного та всебічного з'ясування обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення.
За змістом касаційної скарги підставою касаційного оскарження вказано пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 липня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року у цій справі.
Контролюючий орган правом подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористався, що не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Податковий кодекс України (далі також - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу).
У розумінні підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень розділу ХIII Податкового кодексу України.
Так, відповідно до підпунктів 269.1.1 та 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
В силу вимог підпункту 270.1.1 та 270.1.2 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Таким чином, обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.
При цьому, для цілей оподаткування земельним податком особа повинна мати статус землевласника/землекористувача, набутого в порядку, встановленому Земельним кодексом України.
Положеннями частин 1 та 2 статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Аналогічні положення закріплені в частині 1 статті 377 Цивільного кодексу України.
Тобто, особа - власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Пунктом 286.1 статті 286 Податкового кодексу України встановлено, що підставою для нарахування земельного податку, є дані державного земельного кадастру.
Згідно пункту 287.6 статті 287 Податкового кодексу України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
Аналіз наведених норм дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об'єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов'язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.
Згідно з пунктом 269.2 статті 269 Податкового кодексу України особливості справляння податку суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV цього Кодексу.
Пунктом 291.2 ст. 291 Податкового кодексу України передбачено, що спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою (гл. 1 розділу XIV цього Кодексу), з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності..
У межах даних правовідносин спірним є питання застосування положень підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України щодо звільнення позивача від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку).
У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 Податкового кодексу України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності.
Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності.
Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
При цьому, надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.
Отже, у разі надання в оренду будівель, споруд або їх частин за договором оренди, одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також яка прилягає до будівлі або споруди, тобто підприємницька діяльність наймодавців провадиться обов'язково за рахунок надання в оренду майна і земельної ділянки.
Таким чином, враховуючи наведені законодавчі норми права з урахуванням встановлених обставин справи, а також того, що позивачем не доведено факту використання саме земельної ділянки, на якій розміщений нежитловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 214,3 кв.м, для провадження господарської діяльності, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про наявність у позивача обов'язку зі сплати земельного податку.
Також суди обґрунтовано визнали безпідставними доводи позивача про те, що він звільнений від сплати земельного податку, у зв'язку з тим, що є суб'єктом господарювання та перебуває спрощеній системі оподаткування й використовує належні йому на праві власності земельні ділянки в господарській діяльності, оскільки, фактично, в його господарській діяльності використовуються належні приміщення (будівлі), а не земельна ділянка.
Водночас, колегія суддів не може погодитися з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що контролюючим органом правильно здійснено розрахунок суми земельного податку та вважає його передчасним, враховуючи доводи позивача про безпідставність визначення площі земельної ділянки, яка підлягає оподаткуванню, шляхом складення (додавання) площі підвального приміщення та першого поверху одного й того ж нежитлового будинку.
Як уже було зазначено в цій постанові, до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені.
Під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій позивач наголошував на неправильному визначені контролюючим органом площі земельної ділянки як об'єкту оподаткування, проте таким доводам ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції оцінки надано не було, хоча дослідження цих обставин має визначальне значення для правильного вирішення цієї справи.
Так, констатуючи правильність нарахування позивачеві земельного податку, суд першої інстанції послався лише на розрахунок, наведений відповідачем у відзиві на позовну заяву, не вказавши, при цьому, жодного первинного документу в підтвердження його обґрунтованості.
Судом же апеляційної інстанції питання правильності визначення контролюючим органом об'єкта оподаткування взагалі не досліджувалося, хоча позивач в апеляційній скарзі вказував на безпідставність визначення площі земельної ділянки саме у розмірі 214,3 кв.м шляхом додавання площі підвалу та першого поверху нежитлового будинку.
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами. Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі.
Відомості про обставини справи, на підставі яких суд приймає відповідне рішення по суті, повинні бути достовірними, тобто відповідність доказу об'єктивній дійсності є його безсумнівність, яка обумовлена зібраними матеріалами справи; достатніми, що відображається в наявності такої системи належних, допустимих, достовірних доказів, які отримані в результаті всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин, пов'язаних з предметом справи та всієї сукупності зібраних у ній доказів і яка достовірно встановлює всі обставини справи; належними, тобто властивість доказу, яка характеризує зв'язок відомостей і які становлять його зміст з обставинами, які підлягають доказуванню; допустимими, тобто відповідними процесуальній формі їх одержання, єдиною загальною вимогою недопустимості доказів є виявлення порушень закону при їх збиранні.
При цьому обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 2 та частини четвертої статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Тобто, цей принцип зобов'язує суд до активної ролі в судовому процесі для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі дотримались вимог частини четвертої статті 9 КАС України, що призвело до неповного з'ясування обставин справи, які мають значення для правильного вирішення цього спору.
Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Частиною четвертою статті 353 КАС визначено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались норм процесуального права задля з'ясування усіх фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини справи, з урахуванням предмета доказування у цій справі, з перевіркою їх належними та допустимими доказами, надати належну правову оцінку кожному доказу окремо та у їх сукупності. Судове рішення, з урахуванням встановлених обставин та зібраних доказів, повинно містити обґрунтування, чому суд приймає або відхиляє той чи інший доказ, надавши правову оцінку усім доводам сторін в межах заявленого позову.
Оскільки справа направляється на новий розгляд, розподіл судових витрат відповідно до частини шостої статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 341, 345, 353, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 липня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року скасувати, а справу № 640/2766/20 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується.
СуддіВ.П. Юрченко І.В. Дашутін І.А. Васильєва