27 березня 2024 р. Справа № 520/31611/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 р. (ухвалене суддею Заічко О.В.) по справі № 520/31611/23
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області, в якому просила: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області, щодо не проведення остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у не нарахуванні та невиплати грошового забезпечення з 01.01.2020 р. по дату звільнення за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; зобов'язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 01.01.2020 р. по 31.12.2020 р. за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України в 14.11.2019 р. № 294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням, із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; зобов'язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення ( з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 01.01.2021 р. по 19.07.2021 р. за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України в 15.12.2020 р. № 1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням, із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; зобов'язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.01.2020 р. по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду 25.12.2023 р. позов задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення позивачці остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у не нарахуванні та невиплати грошового забезпечення з 29.01.2020 р. по 31.12.2020 р. та з 01.01.2021 р. по 19.07.2021 р. за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; зобов'язано відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення позивачці за періоди: з 29.01.2020 р. по 31.12.2020 р. за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України в 14.11.2019 р. № 294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням, із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з урахуванням раніше сплачених сум; зобов'язано Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за періоди з 01.01.2021 р. по 19.07.2021 р. за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України в 15.12.2020 р. № 1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням, із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з урахуванням раніше сплачених сум; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 р. в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти в цій частині постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Конституції України, Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про Держаний бюджет України на 2020 рік», Закону України «Про Держаний бюджет України на 2021 рік», Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи, оскільки перерахунок грошового забезпечення позивачки повинен бути здійснений з 01.01.2020 р., а не з 29.01.2020 р. та на відповідача покладено обов'язок провести повний розрахунок із позивачкою у день звільнення з військової служби, відсутність проведення такого розрахунку є наслідком протиправної бездіяльності відповідача.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просив: скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 р.; прийняти нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити, апеляційну скаргу відповідача задовольнити, розглянути клопотання відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду в порядку ч. 3 ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України, ч. 1 ст. 319 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з пропуском строку на звернення з позовом до суду; апеляційне провадження закрити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Кодексу законів про працю України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи, оскільки судом першої інстанції не враховано, що позивачкою пропущено строк звернення до суду, встановленого ч. 3 ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України, так як позивачку звільнено зі служби цивільного захисту 19.07.2021 р., а з адміністративний позовом звернулася лише 06.11.2023 р.
Відповідач подав до суду апеляційної інстанції письмовий відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просив залишити без розгляду позов ОСОБА_1 , у зв'язку з пропуском процесуального строку.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Згідно із ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційних скарг не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судовим розглядом встановлено, що наказом від 09.07.2021 р. за № 298о/с Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області позивача звільнена зі служби. У позовній заяві позивачка зазначає, що при здійсненні розрахунку при звільнені відповідач керувався приписами Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. № 103, яким було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14. Не погодившись з такими виплатами звернулася до відповідача.
Листом за Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області № 65020-7431/65190 від 24.10.2023 р. позивачці повідомлено, що посадові оклади визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт. На теперішній час змін у законодавстві не прийнято, тому відсутні підстави для перерахунку грошового забезпечення.
Не погоджуючись із вищевказаною бездіяльністю відповідача, позивачка звернулася до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно не проведено позивачці остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у не нарахуванні та невиплати грошового забезпечення з 29.01.2020 р. по 31.12.2020 р. та з 01.01.2021 р. по 19.07.2021 р. за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанцій з наступних підстав.
Щодо клопотання представника відповідача про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022 р., частини 1, 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (в подальшому - КЗпП України) викладено в такій редакції: "Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Тобто, до 19.07.2022 р. КЗпП України, не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06.04.2023 р. у справі № 260/3564/22 та від 19.01.2023 р. у справі № 460/17052/21.
Проте, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 № 540-IX, який набрав чинності 02.04.2020 р., главу XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України доповнено пунктом такого змісту: " 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 р. № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Таким чином, лише з 01.07.2023 р. встановлені законодавчо обмеження щодо застосування строків, визначених ч. 2 ст. 233 КЗпП України, а тому доводи апелянта про пропуск позивачем строків звернення до суду є помилковими.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладені в постанові Верховного Суду від 18.10.2023 р. у справі № 380/14605/22.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (ч. 1 ст. 2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” від 25.03.1992 № 2232-XII (в подальшому - Закон № 2232-ХІІ)).
Статтею 1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 р. за № 2011-ХІІ (в подальшому - Закон №2011-ХІІ) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (ст. 2 Закону № 2011-ХІІ).
Згідно ч. 1 ст. 9 Закону №2011-ХІІ, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону 2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Тобто грошове забезпечення включає в себе усі, встановлені законом, надбавки, доплати та винагороди, передбачені під час проходження служби.
Відповідно до абз. 1 ч. 4 ст. 9 Закону 2011-ХІІ, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Постановою № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 2 Постанови № 704 встановлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21.02.2018 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову № 103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: “ 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.”.
Тобто, на момент набрання чинності постановою № 704 (01.03.2018 р.) пункт 4 викладено в редакції змін, викладених згідно із пунктом 6 постанови № 103, а саме: “ 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14”.
Отже, станом на 01.03.2018 р. пункт 4 Постанови № 704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року.
29.01.2020 р. Шостий апеляційний адміністративний суд своєю постановою у справі № 826/6453/18 визнав протиправним та скасував пункт 6 Постанови № 103, який вносив зміни в п. 4 Постанови № 704.
Таким чином, з дня набрання чинності постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/6453/18 діє редакція п. 4 постанови №704, яка була чинною до внесення вказаних змін, тобто з 29.01.2020 р. розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Тобто, з 29.01.2020 р. відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімумом для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018.
Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 р. по справі № 826/9052/18 викладено висновки про необхідність зобов'язання Кабінету Міністрів України скасувати підпункт 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 стосовно внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб”, що додатково свідчить про неможливість застосування п. 4 Постанови № 704 в редакції Постанови № 103.
З 01.01.2020 р. пункт 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
Встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 14.11.2019 р. № 294-ІХ встановлено у 2020 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 01.01.2020 року для працездатних осіб - 2102 гривні, статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік” від 15.12.2020 р. № 1082-IX визначено, що станом на 01.01.2021 прожитковий мінімум на одну працездатну особу - 2270 грн.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що з 29.01.2020 р. оклад за посадою та оклад за військовим званням повинен розраховуватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, який з 01.01.2020 р. збільшено, внаслідок чого настала подія підвищення розміру винагороди за службу військовослужбовця.
Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки норма пункту 3 розділу ІІ Закону № 1774-VІІІ не втратила чинності і має вищу юридичну силу за положення п. 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін, внесених Постановою № 103, а також додатків 1, 12, 13, 14 Постанови № 704, відповідачем протиправно не здійснено перерахунок та виплату грошового забезпечення позивача: у період з 29.01.2020 р. по 31.12.2020 р. - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 р. за Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”; у період з 01.01.2021 р. по 15.12.2021 р.- із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2021 р. за Законом України “Про Державний бюджет України на 2021 рік.
Щодо вимоги позивачки про зобов'язання Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби з 01.01.2020 р. по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно із ч. 2 ст. 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування, тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України.
Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р. по справі № 821/1083/17.
Таким чином, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум, тобто, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постанові Верховного Суду від 13.02.2020 р. по справі № 813/356/16.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
День звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня. Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підставі ст.116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому від підприємства.
Суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постанові Верховного Суду від 06.08.2020 р. у справі № 813/851/16.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовна заява ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасною, оскільки відповідачем не здійснено повного розрахунку з позивачкою, у зв'язку з чим відсутня можливість обрахувати суму середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивачці.
Щодо доводів відповідача, що судом першої інстанції не розглянуто заяву Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Харківській області про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, суд апеляційної інстанції вважає помилковими, оскільки судом першої інстанції правильно вирішено справу, а відповідно до вимог ч. 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування рішення, якщо це призвело до неправильного вирішення справи.
Інші доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційні скарги без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 308, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 р. по справі № 520/31611/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич