Справа № 420/2831/24
26 березня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді: Юхтенко Л.Р.,
розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , поштова адреса: АДРЕСА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду 25 січня 2024 року (документ сформований в системі Електронний суд 24.01.2024) надійшла позовна заява ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , поштова адреса: АДРЕСА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ), відповідно до якої позивач просить:
Визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року включно
Зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року у сумі 586 020,70 грн включно відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100.
Ухвалою суду від 30 січня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) учасників справи у порядку ч. 5 ст. 262 КАС України.
Вказаною ухвалою відповідача зобов'язано протягом п'ятнадцяти днів з моменту отримання копії ухвали про відкриття провадження надати суду інформацію/докази: щодо здійснення/нездійснення нарахувань та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені позивачу за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року включно та відповідні докази; Копію розрахункового листа позивача на день звільнення; Копії розрахункового листа позивача щодо виконання рішення суду по справі № 420/14422/22із зазначенням дати виплати; Довідку про середньоденний заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач проходив військову службу з 23.06.1998 року по 27.05.2020 року у військовій частині НОМЕР_2 .
Відповідно до наказу № 104 від 27.05.2020 року позивача виключено зі списків особового складу, знято зі усіх видів забезпечення.
Позивач зазначив, що у період проходження військової служби йому не у повному обсязі була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення.
У зв'язку з цим він був вимушений звертатися до суду за захистом свого порушеного права.
Так, позивач зазначив, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.04.2023 року по справі № 420/14400/22 та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11.10.2023 року по справі № 420/14400/22, 25.12.2023 року відповідачем виплачсено позивачу індексацію грошового забезпечення: за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням базового місяця січень 2008 року та за період з 01.03.2018 року по 27.05.2020 року із застосуванням щомісячної індексації- різниці грошового забезпечення 3953,47 грн в місяць у загальній сумі 187010,90 грн.
Таким чином, позивач вважає, що повідомленням про надходження коштів підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року на 1306 днів.
Разом з цим позивачу не було нараховано та не виплачено середнього заробітку за час несвоєчасної виплат грошової індексації, що є, на його думку, протиправним.
Позивач вважає, що такі дії відповідача є протиправними, а тому має бути порушено питання відповідальності відповідача за затримку розрахунку щодо виплати індексації грошового забезпечення, яке врегульовано приписами ст. ст. 116, 117 КЗпП України, і у нього виникло право на отримання середнього заробітку за час затримки виплати відповідно до ст. ст. 116, 117 КЗпП України.
На думку позивача, норми ст. 117 КЗпП України в редакції, що почала діяти 19.07.2022 не підлягають застосуванню, оскільки на момент звільнення позивача до цієї норми виплата середнього заробітку повинна здійснюватися за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також, позивач зазначив, що середньоденне грошове забезпечення позивача складає 347 грн, а тому середній заробіток за час затримки розрахунку складає 521,70 грн *1306 дні = 681340,20 грн.
Позивач просить врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 щодо застосування механізму розрахунку істотності частки середнього заробітку, та із застуванням цього механізму вважає, що у цій справі загальний розмір виплат нарахованих позивачеві при виключенні зі списків особового складу складав 217423,99 грн, з яких:
30 413,09 грн - грошове забезпечення виплачено у добровільному порядку при звільненні.
187010,90 грн - індексація грошового забезпечення виплачена на виконання рішення суду.
Частка заборгованості складає: 187010,90 грн/217423,99 грн*100%= 86,01 %.
Отже, виходячи з принципу пропорційності, на думку позивача, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку щодо виплати індексації грошового забезпечення належна позивачу має складати: 681 340,20 грн*86,01%= 586 020,70 грн.
До суду 20 лютого 2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вхід. № ЕС/6975/24), відповідно якого представник відповідача позовні вимоги не визнає та просить відмовити у задоволенні, зазначивши, що відсутня будь-яка протиправна бездіяльність відповідача у виплаті компенсації позивачу середнього заробітку, оскільки період розгляду судової справи не залежав від відповідача.
Представник відповідача зазначив, що як тільки було рішення суду, що набрало законної сили, відповідач відразу його виконував.
Також представник відповідача звертає увагу, що на час виключення позивача зі списків особового складу військової частини спору щодо виплати індексації грошового забезпечення не існувало, позивач при переведенні до нового місця служби не вказував жодних претензій військовій частині НОМЕР_2 .
Також представник відповідача акцентує увагу на тому, що більше ніж через два роки з моменту переведення та виключення зі списків особового складу військової частини він звернувся до суду із позовом про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення.
На думку представника відповідача приписи КЗпП України не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб.
Також представник відповідача вважає, що якщо розраховувати середній заробіток, то його треба розраховувати саме з розміру сплаченого індексу інфляції за рішенням суду за період в 6 місяців згідно з ст. 117 КЗпП України.
Окрім цього представник відповідача просить суд врахувати, що розмір середнього заробітку, який позивач просить нарахувати та виплатити на його користь є неспівмірним з розміром сум, що сплачені на виконання рішення суду, посилаючись на те, що відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19, в разі виплати частини належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, який повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум.
Також представник відповідача посилається на те, що зі змісту ст. 117 КЗпП України вбачається, що відповідна норма не розповсюджується на відносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, що підтверджується висновками, викладеними у рішенні Європейського суду з прав людини від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України».
Окрім цього, представник відповідача зазначає, що позивач не пояснює причин пропуску строків звернення до суду, встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України та не надає доказів про поважність причин пропуску строків і не ставить питання про поновлення строків звернення до суду.
З таких підстав представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову.
До суду не надходила відповідь на відзив.
Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, судом у справі встановлені такі факти та обставини.
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 27.05.2020 року № 104 старшого лейтенанта ОСОБА_1 , призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_4 (по особовому складу) від 06.05.2020 року № 110 на посаду заступника командира військової частини з тилу, вважати таким, що вибув до нового місця служби та з 27 травня 2020 року виключити із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Суд встановив, що позивач звернувся до командира військової частини НОМЕР_2 із заявою від 09.02.2022 року з проханням нарахувати та виплатити йому індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року та провести перерахунок та доплату індексації грошового забезпечення (враховуючи фіксовану суму індексації за березень 2018 року) за період з 01.03.2018 року по 27.05.2020 року.
Суд встановив, що у зв'язку із відмовою у нарахуванні та виплаті індексації грошового забезпечення, позивач звернувся до суду, та виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.04.2023 року по справі № 420/14400/22 та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11.10.2023 року по справі № 420/14400/22, 25.12.2023 року відповідачем виплачсено позивачу індексацію грошового забезпечення: за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням базового місяця січень 2008 року та за період з 01.03.2018 року по 27.05.2020 року із застосуванням щомісячної індексації- різниці грошового забезпечення 3953,47 грн в місяць у загальній сумі 187010,90 грн., що підтверджено випискою по картковому рахунку позивача.
Судом досліджені індивідуальні відомості про застраховану особу ОСОБА_1 з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та встановлено, що у березні 2020 року та квітні 2020 року розмір грошового забезпечення позивача складав 15911,85 грн щомісячно, та у травні 2020 року позивачу було виплачено 30413,09 грн.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги належать задоволенню частково, з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За правилами частини першої ст. 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до статей 1 та 2 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частин другої-третьої ст. 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - Закон № 1282-ХІІ).
Статтею 2 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Сукупний аналіз наведених норм права доводять, що індексація грошового забезпечення є невід'ємною складовою грошового забезпечення та підлягала виплаті при звільненні позивача.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Натомість врегульовано Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 справа №825/66/16, постанова від 02.10.2019 справа №817/1227/18, постанова від 10.09.2019 справа №814/2791/16, постанова від 19.06.2019 справа № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд дійшов висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі служби органів внутрішніх справ.
Також Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Тому суд доходить висновку, щодо застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України.
Також суд зазначає, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Щодо посилання відповідача на висновки викладені у рішенні Європейського суду з прав людини від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», суд зазначає, що аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Тому за висновком Європейського суду з прав людини, не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17, дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Таким чином положення статті 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України в редакції чинної на час звільнення позивача, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Суд зазначає, що матеріалами справи підтверджено та не заперечується відповідачем, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.04.2023 року по справі № 420/14400/22 та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 11.10.2023 року по справі № 420/14400/22, 25.12.2023 року відповідачем виплачсено позивачу індексацію грошового забезпечення: за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням базового місяця січень 2008 року та за період з 01.03.2018 року по 27.05.2020 року із застосуванням щомісячної індексації- різниці грошового забезпечення 3953,47 грн в місяць у загальній сумі 187010,90 грн., що підтверджено випискою по картковому рахунку позивача.
Таким чином повний розрахунок із позивачем відповідачем був здійснений 25.12.2023 року, та тому відповідачем затримано розрахунок з позивачем з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року на 1306 календарні дні.
Сторонами не заперечується, що у день звільнення позивача, йому не було виплачено індексацію грошового забезпечення в належному розмірі.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в редакції чинної на час здійснення виплати індексації грошового забезпечення, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
За таких встановлених судом обставин, суд доходить висновку, що позовні вимоги - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року включно, є правомірними та належать задоволенню.
Стосовно позовних вимог - зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року у сумі 586 020,70 грн включно відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100, суд зазначає таке.
Статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Тому наведені позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток є безпідставними та не належать задоволенню.
Належним способом захисту прав є стягнення з відповідача на користь визначеного судом розміру відшкодування за час затримки.
Позивач просить визначити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року у сумі 586 020,70 грн., що дорівнює частки заборгованості від всієї суми, яка повинна бути виплачена у день звільнення позивача - 86,01 %.
Так, позивач зазначив, що середньоденне грошове забезпечення позивача складає 521,70 грн (15911,85 грн+15911,85 грн)/61 (березень 2020 року, квітень 2020 року) =521,70 грн, що відповідає даним з індивідуальних відомостей про застраховану особу ОСОБА_1 з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Тому середній заробіток за час затримки розрахунку складає 521,70 грн *1306 дні = 681 340,20 грн.
Позивач просить врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 щодо застосування механізму розрахунку істотності частки середнього заробітку, та із застуванням цього механізму вважає, що у цій справі загальний розмір виплат нарахованих позивачеві при виключенні зі списків особового складу складав 217423,99 грн, з яких:
30 413,09 грн - грошове забезпечення виплачено у добровільному порядку при звільненні.
187010,90 грн - індексація грошового забезпечення виплачена на виконання рішення суду.
Частка заборгованості складає: 187010,90 грн/217423,99 грн*100%= 86,01 %.
Отже, виходячи з принципу пропорційності, на думку позивача, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку щодо виплати індексації грошового забезпечення належна позивачу має складати: 681 340,20 грн*86,01%= 586 020,70 грн.
У свою чергу у відзиві на позовну заяву відповідач не погоджується із розміром виплати, яку позивач просить нарахувати та виплатити та просить застосувати принцип співмірності, і врахувати, що позивач звернувся до суду майже через два роки після виключення його зі списків особового складу частини та відповідачем виконувалось рішення без зайвих зволікань.
Надаючи оцінку доводам та запереченням сторін, суд зазначає таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і зазначила, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
- Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
- Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
- Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Суд зазначає, що стаття 117 КЗпП України - це відповідальність, яка покладається на роботодавця за несвоєчасний розрахунок з працівником при звільненні.
Метою, яка закладена законодавцем у зміст процедури відшкодування, передбаченої ст. 117 КЗпП, є компенсація працівникові майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Разом з цим, суд враховує, що на дату звільнення між сторонами не існував спір з питань виплати індексації грошового забезпечення, позивач вперше звернувся до відповідача із заявою про виплату індексації грошового забезпечення лише 09 лютого 2020 року, тобто через два роки після звільнення з посади.
Також суд враховує поведінку відповідача, який без зайвої затримки виконав рішення Одеського окружного адміністративного суду та виплатив позивачу нараховану індексацію грошового забезпечення.
Також суд враховує, що позивач продовжив служити та був звільнений із посади у військовій частині НОМЕР_2 через призначення його на іншу посаду у військовій частині НОМЕР_5 , тому суд вважає, що позивач не поніс надмірних майнових втрат пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні.
Тому оцінюючи у сукупності обставини у справі, поведінку сторін, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд вважає, що достатнім та співмірним розміром середнього заробітку за затримку буде сума 30000 грн, яка належить стягненню на користь позивача з урахуванням обов'язкових відрахувань.
Також суд враховує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в п. 39-41 постанови Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.
За таких встановлених судом обставин позовні вимоги - зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року у сумі 586 020,70 грн включно відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100, є частково правомірними та належать задоволенню шляхом стягнення середнього заробітку за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року в розмірі 30000 грн. з урахуванням обов'язкових відрахувань.
В частині виплати решт суми, суд доходить висновку, що в цій частині позовні вимоги не належать задоволенню з підстав їх необґрунтованості та неспівмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
Стосовно доводів представника відповідача щодо пропуску строку звернення до суду суд зазначає таке.
Відповідно ч.ч. 1, 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, частина п'ята статті 122 КАС України є спеціальною нормою у розв'язанні спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби порівняно з нормою, яка міститься в частині другій статті 122 КАС України та встановлює шестимісячний строк звернення до суду.
Водночас, частина п'ята статті 122 КАС України є загальною нормою у розв'язанні спорів стосовно зазначених правовідносин у разі, якщо іншими законами встановлено інший строк звернення до суду в спорах щодо таких правовідносин.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року № 2352-IX, який набув чинності 19.07.2022 року, внесено зміни до ст. 233 КЗпП, відповідно до якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Суд звертає увагу, що до внесення цих змін у ст. 233 КЗпП України працівник мав можливість звертатися до суду зі спору виплати заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, ст. 233 КЗпП України є спеціальною нормою по відношенню до ч. 5 ст. 122 КАС України у спорах щодо виплати заробітної плати.
З урахуванням внесених змін до ст. 233 КЗпП України, з 19 липня 2022 року строк звернення до суду з позовом про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а до 19 липня 2022 року такий строк не був обмежений.
Повертаючись до обставин у цій справі, суд зазначає, що зі змісту спірних правовідносин вбачається, що спір стосується правовідносин між позивачем та відповідачем щодо нарахування, виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Остаточний розрахунок і з позивачем був здійснений 25.12.2023 року, та із вказаною позовною заявою позивач звернувся до суду 24.01.2024 року тобто у строк встановлений законом.
Тому, з урахуванням викладеного, доводи відповідача щодо недотримання позивачем строку звернення до суду, встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України є безпідставними та відхиляються судом.
Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, оцінюючи встановлені факти, суд дійшов висновку, що відповідач, заперечуючи проти позову частково не довів, з посиланням на відповідні докази, правомірності своїх дій, а тому позовні вимоги належать задоволенню частково.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з тим, що позивач звільнений від сплати судового збору, жодні судові витрати не належать стягненню з відповідача на його користь.
Також у зв'язку з тим, що судові витрати пов'язані із залученням свідків та проведенням експертиз в цій справі відсутні, жодні судові витрати не належать відшкодуванню за рахунок державного бюджету.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 12, 72, 77,90, 139, 246, 255,295,297 КАС України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , поштова адреса: АДРЕСА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,- задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , поштова адреса: АДРЕСА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року включно.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , поштова адреса: АДРЕСА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.05.2020 року по 24.12.2023 року включно в розмірі 30000,00 грн (тридцять тисяч гривень 00 копійки) з урахуванням обов'язкових відрахувань.
В іншій частині позовних вимог, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст. 295,297 КАС України, з урахуванням п.п.15.5 п. 15 ч. 1 Перехідних положень КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя Л.Р. Юхтенко