07 лютого 2024 року № 320/34476/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Ставничому Н.В., за участю: представника позивача - Попеля Д.В., представника відповідача - Дехтярова В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального Міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального Міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області №556 від 12.05.2023 про скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ;
- зобов'язати Центральне Міжрегіональне Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області поновити в дії посвідку серії НОМЕР_2 від 31.10.2018 на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , яка була скасована рішенням Центрального Міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області №556 від 12.05.2023.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2023 року відкрито спрощене позовне провадження та призначено судове засідання.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідач протиправно оскаржуваним рішенням від 12.05.2023 скасував дозвіл на імміграцію в Україні від 12.10.2018 відповідно до п. 6 ч. 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію", а також посвідку про право постійного проживання в Україні, після набуття 28.08.2019 позивачем громадянства України за територіальним походженням, оскільки позивач не отримував жодних повідомлень від відповідача щодо прийняття його до громадянства України, а також не отримував повідомлень від органів Міністерства внутрішніх справ України щодо необхідності вилучення у нього документа про право постійного проживання в Україні та документа, що підтверджує громадянство Республіки Білорусь, на підставі прийнятого позитивного рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позову. Мотивуючи відзив, відповідач зазначає, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області правомірно прийнято рішення від 12.05.2023 № 556 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну. Також відповідач зазначив, що вимога позивача про поновлення в дії посвідки на постійне проживання в Україні є порушенням принципу законності та дискрецїї міграційного органу, а тому задоволенню не підлягає.
Позивач подав відповідь на відзив, у якій вказує, що відповідач не надає жодних доказів на підтвердження виконання обов'язку повідомити позивача про прийняте рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням. Крім того, на переконання позивача, відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну не враховав, те що позивач має стійкий правовий соціальний зв'язок з Україною, а саме: постійно проживає на території України з 2018 року та має нерухоме майно у власності.
Своєю чергою, відповідач подав заперечення на відповідь на відзив, у якому зазначив, що з'ясування у березні 2023 року факту перебування позивача в громадянстві України з серпня 2019 року стало підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, виданих у 2018 році, оскільки в Україні допускається лише єдине громадянство. На переконання відповідача, позивач з моменту прийняття рішення від 28.08.2019 про набуття громадянства України за територіальним походженням не міг перебувати у двох правових статусах: «громадянина України» та «іноземця», у зв'язку з чим скасовано дозвіл на імміграцію в Україну.
У чергове судове засідання, призначене на 07.02.2024, з'явились представники сторін, які підтримали свої вимоги та заперечення щодо позовних вимог.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Суд встановив, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_2 відбулась у відділі РАЦСу Радянського району міста Мінськ, про що в книзі реєстрації народжень зроблено відповідний актовий запис №68 та видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 . Його батьками зазначено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
13.01.2004 позивача документовано паспортом Республіки Білорусь серії НОМЕР_4 , строком дії до 07.01.2024.
Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав не нерухоме майно про реєстрацію права власності №115190430 від 23.02.2018 ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
03.04.2018 позивач звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 3 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка має право на набуття громадянства України за територіальним походженням, оскільки його батько народився на території, що входила на момент його народження до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
12.10.2018 ГУ ДМС України в м. Києві прийнято рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 3 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».
У подальшому, позивача документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 31.10.2018.
На підставі ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» 09.04.2019 року позивачем подану до Голосіївського РВ ЦМУ ДМС у м. Києві заяву про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням.
28.08.2019 прийнято рішення оформити набуття громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_1
23.03.2023 до Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надійшов лист Управління з питань громадянства від 23.03.2023 № 8010.4-10855/8010.4.0-23 з інформацією про набуття громадянства України позивачем, до якого долучено заяву про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням від 09.04.2019 та рішення про оформлення набуття громадянства України від 28.08.2019.
12.05.2023 Т.в.о. начальника ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області затверджено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , згідно з яким на підставі принципу єдиного громадянства - громадянства держави України, що передбачають приписи ч. 1 ст. 2 Закону України "Про громадянство України», рекомендовано: скасувати рішення від 12.10.2018 про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну; скасувати, визнати недійсною посвідку на постійне місця проживання серії НОМЕР_2 від 31.10.2018.
Рішенням від 12.05.2023 № 556 скасовано позивачу дозвіл на імміграцію в Україну, а також скасована посвідка на постійне місця проживання серії НОМЕР_2 від 31.10.2018.
Також судом встановлено, що 14.08.2023 на підставі подання Голосіївського відділу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення про скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про оформлення набуття громадянства України за ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» позивачу у зв'язку з невиконанням п. 1.2.10 Порядку реалізації Угоди між Україною і Республікою Білорусь про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Білорусь, і громадянами Республіки Білорусь, які постійно проживають в Україні, затвердженого наказом МВС України МЗС України, Мінюсту України від 28.04.2000 № 317/95/15/5а у редакції наказу МВС, Мінюсту від 30.05.2007 № 169/115/321/5.
Позивач, вважаючи рішення відповідача від 12.05.2023 № 556 протиправним, звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Конституції України встановлено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Статтею 33 Конституції України встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Спірні правовідносини врегульовані, зокрема, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI від 22.09.2011 (далі - Закон № 3773), а також Законом України «Про імміграцію» № 2491-ІІІ від 07.06.2001 (далі - Закон № 2491-ІІІ).
Згідно з нормами статті 3 Закону № 3773 іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 3773 іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Частиною 1 статті 1 Закону №2491-ІІІ визначено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Отже, іммігрантами можуть бути лише іноземці та особи без громадянства. Після набуття цими особами громадянства України змінюється їх правовий статус та підстави перебування та проживання в Україні.
Згідно зі ст. 3 Закону №2491-ІІІ правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Правовий зміст поняття громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначено Законом України від 18.01.2001 № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235-III).
Пунктом 1 статті 2 Закону №2235 визначено, що законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.
Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Відповідно до ст. 8 Закону №2235 особа (іноземець або особа без громадянства), яка народилася або постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.
Статтею 12 Закону №2491 визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Нормами частин 1 - 3 статті 13 Закону №2491-III встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1983 від 26.12.2002, якою затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983).
Згідно з п. 21 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Відповідно до п. 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Спірне рішення № 556 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого 12.10.2018 позивачу, прийняте на підставі п. 6 ч. 1 ст. 12 Про імміграцію. При цьому, у висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, вказано, що 28.08.2019 позивач набув громадянство України на підставі частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України». Згідно з пунктом 1 статті 2 Закону України «Про громадянство України» якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Крім того, зазначено, що Закон України «Про імміграцію» не розповсюджується на громадян України.
Аналіз спірного рішення та висновку про скасування дозволу на імміграцію вказують на відсутність встановлення відповідачем підстав для скасування дозволу на імміграцію, вичерпний перелік яких встановлено ст. 12 Закону № 2491.
Посилання відповідача на те, що скасування дозволу на імміграцію зумовлене набуттям позивачем статусу громадянина України, в контексті правомірності спірного рішення, суд вважає необґрунтованим, оскільки а ні висновок, а ні рішення № 556 не містять посилання на норму Закону, який встановлює обов'язок скасування дозволу на імміграцію у зв'язку із набуттям особою громадянства України.
З урахуванням зазначеного, суд вважає необґрунтованим скасування дозволу на імміграцію позивача на підставі п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону № 2491-ІІІ.
Водночас, суд враховує, що листом від 14.08.2023 № 8010.4.2-29317/80.3-23 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області повідомило позивача щодо прийняття 14.08.2023 рішення про скасування рішення від 28.08.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про оформлення набуття громадянства України за ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».
Аналіз встановлених обставин вказує на те, що позивач опинився у стані правової невизначеності коли міграційний орган власними рішеннями позбавляє позивача не лише громадянства України, а й законних підстав для перебування на території України в якості іноземця.
Більше того, суд відзначає, що статтею 12 Закону №2491-III передбачено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Проте, як у висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 від 12.05.2023, так і в оскаржуваному рішенні відповідача від 12.05.2023 №556, не зазначено жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем будь-яких протиправних дій на шкоду державній безпеці України, громадському порядку в Україні.
Відповідно до пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Отже, загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності та процедуру такого притягнення має визначати закон.
Вина у вчиненні злочину або адміністративному правопорушенні встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідно.
Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Суд зазначає, що станом на час прийняття рішення у цій справі жодним судовим рішенням не встановлено, що позивач своїми діями несе загрозу громадському порядку.
Крім того, суд зауважує, що наявні у матеріалах справи докази вказують на те, що позивачу надано дозвіл на імміграцію ще у 2018 році та позивач є власником нерухомого майна в Україні. Натомість спірне рішення, яке прийнято, як встановлено вище, за відсутності законодавчих підстав, тягне за собою для позивача наслідки встановлені ст. 13 Закону № 2491-ІІІ (особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення).
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Слід зазначити, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень суд перевіряє відповідність спірного рішення вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України. Цей обов'язок витікає із завдань адміністративного судочинства, до яких належить справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд зазначає про невідповідність спірного рішення вимогам частини 2 статті 2 КАС України, оскільки відповідачем не доведено, що його прийнято з підстав, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Вказані обставини вказують на те, під час прийняття спірного рішення відповідачем не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
У рішенні Великої палати ЄСПЛ від 16 березня 2006 року у справі "Тетяна Жданок проти Латвії" встановлено, що "для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип "демократії, здатної себе захистити" для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого".
Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що спірне рішення прийнято відповідачем за відсутності встановлених Законом підстав та необґрунтовано, що має наслідком визнання його протиправним та скасування.
Посилання позивача на неправомірність дій відповідача щодо неповідомлення про прийняття його до громадянства України за територіальним походженням не заслуговує на увагу, оскільки у змісті адміністративного позову позивач не зазначає, які положення чинного законодавства України не дотримані (порушені) відповідачем, що призвели до таких неправомірних дій.
Безпідставними також є доводи позивача про неможливість виконання ним п. 1.2.10 Порядку реалізації Угоди між Україною і Республікою Білорусь про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Білорусь, і громадянами Республіки Білорусь, які постійно проживають в Україні, затвердженого наказом МВС України, МЗС України, Мін'юсту України від 28.04.2000 №317/95/15/5а в редакції наказу МВС, МЗС, Мін'юсту 30.05.2007 №169/115/321/5, у зв'язку з неповідомленням його про ухвалене рішення щодо оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, оскільки така причина стала підставою для прийняття ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області рішення від 14.08.2023 про скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 28.08.2019 про оформлення набуття громадянства України за ч. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України», яке не є предметом позовних вимог у цій справі.
Приймаючи до уваги висновок суду про протиправність та скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.05.2023 №556 про скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , вимога про зобов'язання відповідача поновити в дії посвідку на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , як похідна, підлягає задоволенню.
Щодо доводів відповідача про те, що вимога позивача про поновлення в дії посвідки на постійне проживання в Україні є порушенням принципу законності та дискрецїї міграційного органу, а тому задоволенню не підлягає, то суд вважає їх безпідставними, з огляду на таке.
Згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Отже, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Тож, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Отже, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
У цьому випадку, задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача поновити в дії посвідку на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. При цьому в силу положень частини 2 статті 77 вказаного кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, а вимоги такими, що належить задовольнити повністю.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального Міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області №556 від 12.05.2023 про скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ;
3. Зобов'язати Центральне Міжрегіональне Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області поновити в дії посвідку серії НОМЕР_2 від 31.10.2018 на постійне проживання в Україні громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , яка була скасована рішенням Центрального Міжрегіонального Управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області №556 від 12.05.2023.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Щавінський В.Р.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 22 березня 2024 р.