Справа №639/317/24
Провадження №2/639/563/24
(заочне)
25 березня 2024 року Жовтневий районний суд м. Харкова
у складі: головуючого - судді Труханович В.В.,
за участю секретаря - Яременко В.В.,
позивача - ОСОБА_1 ,
третьої особи - ОСОБА_2 ,
третьої особи - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Харкова цивільну справу № 639/317/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратила право користування житловим приміщенням, -
До Жовтневого районного суду м. Харкова з позовом звернувся ОСОБА_1 та просить ухвалити рішення, на підставі якого визнати відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 21.07.1999 квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
В даній квартирі, крім співвласників зареєстрована ОСОБА_5 , яка є колишньою дружиною відповідача ОСОБА_4 .
Починаючи з 2004 року відповідачі за спірною адресою не проживають, комунальні послуги не сплачують. Їх особисті речі в квартирі відсутні.
Факт реєстрації відповідачів за вказаною адресою носить формальний характер та порушує право позивача та третіх осіб, як власників квартири, щодо вільного володіння та розпорядження квартирою.
Вищевикладені обставини вимусили позивача звернутися до суду з даним позовом.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 26 січня 2024 року відкрито спрощене позовне провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратила право користування житловим приміщенням. Призначено судове засідання.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 заявлений позов підтримав та дав пояснення про обставини, які викладені у рішенні вище. Проти ухвалення заочного рішення не заперечував.
3-ті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в судовому засіданні позов ОСОБА_1 підтримали, просили його задовольнити та пояснили, що приблизно з 2006-2007 року відповідачі у спірній квартирі не проживають. Вони постійно проживають на території Російської Федерації, є громадянами Росії.
Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися, про причину неявки суд не повідомили, відзив на позовну заяву не надали. На підставі вимог ст. 280 ЦПК України, суд вважає можливим розглянути справу у відсутності відповідачів та ухвалити по справі заочне рішення.
Суд, вислухавши пояснення позивача та 3-тіх осіб, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.
За приписами статті 2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтями 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з вимогами ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Так, у судовому засіданні було встановлено, що на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 21.07.1999, НОМЕР_1 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належить квартира, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . ( а.с. 11-12)
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплено положення, відповідно до яких громадяни, що мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Як вбачається з довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 24.01.2024 за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 ( а.с. 15)
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (стаття 319 ЦК України).
Судом встановлено, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності, в тому числі і відповідачу ОСОБА_4 , а тому він не може бути визнаний таким, що втратив право користування указаним житлом відповідно до статей 319, 321 ЦК України.
Оскільки відповідач ОСОБА_4 є співвласником квартири АДРЕСА_2 , позбавлення права користування квартирою особи, яка є її співвласником, суперечить нормам частини другої статті 405 ЦК України.
Отже, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 відповідача ОСОБА_4 .
Що стосується позовних вимог в частині визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням за вказаною адресою відповідача ОСОБА_5 , суд зазначає наступне.
Як було зазначено у рішенні вище, відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована у тому числі і ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ( а.с. 13)
Конституція України у статті 47 проголошує, що кожен має право на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Конституція України закріпляє право громадян на житло як найважливіше соціально-економічне право.
При цьому, право на житло, як суб'єктивне право, тобто таке, що належить конкретній особі на конкретне жиле приміщення в будинку відповідного житлового фонду, виникає в силу передбачених у житловому законодавстві юридичних фактів і отримує свою конкретизацію та деталізацію у відповідних правовідносинах.
Згідно ч. 3 ст. 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання.
Право громадян на житло передбачено ст. 1 ЖК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших осіб або прав державних і громадських організацій.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
У постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх.
Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у право на житло.
Як пояснив позивач в судовому засіданні ОСОБА_5 є дружиною його сина ОСОБА_4 . Починаючи з 2006-2007 року вона в квартирі не проживає, оскільки разом з чоловіком виїхала на постійне проживання до Російської Федерації. На даний час шлюб між ними розірвано.
Відповідно до ч.2 ст. 3 СК України, сім*ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім*ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разу відсутності члена сім*ї без поважним причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Стаття 150 ЖК України передбачає, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
В силу ст. ст. 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Тож у правових спорах щодо визнання особи такою, що втратила право користування житлом, саме на позивача покладено обов'язок доведення факту відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статті 77, 78 та 80 ЦПК України вказують на те, що докази повинні бути належними, допустимими та достатніми.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Однак, в супереч вищезазначеним нормам закону позивач не надав суду жодного доказу на підтвердження своїх позовних вимог в частині визнання ОСОБА_5 такою, що втратила право користування житловим приміщення, а саме доказів, які б достеменно та офіційно підтверджували не проживання відповідача у квартирі без поважних причин, період відсутності, причин відсутності, зокрема, акту обстеження проживання особи, показів свідків, інформації про перетин відповідача державного кордону України, тощо.
Також суд враховує, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 призведе до порушення права відповідача ОСОБА_5 на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції, адже доказів того, що вона має інше житло, суду не надано.
За таких обставин суд приходить до висновку про необхідність відмовити у задоволені позову ОСОБА_1 за недоведеністю.
Відповідно до п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-80, 141, 263, 264, 265, 280, 282 ЦПК, ст.ст. 11, 317, 319,321, 328, 334, 391, 405 ЦК України, ст. 150 ЖК України, суд
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратила право користування житловим приміщенням- відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільно-процесуальним законодавством.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Найменування сторін:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
Відповідач: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
Третя особа: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
Третя особа: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення складено 26.03.2024.
Суддя В. В. Труханович