19 березня 2024 р.Справа № 440/10834/22
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Русанової В.Б. ,
за участю секретаря судового засідання Юрченко Д.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.03.2023 (суддя Костенко Г.В.; м. Полтава) по справі № 440/10834/22
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про стягнення середнього заробітку за час невиконання (затримки виконання) рішенння суду,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач) про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 04 грудня 2020 року по день винесення рішення у цій справі або фактичного поновлення на роботі.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року в адміністративній справі №440/4374/20, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, його поновлено на посаді заступника прокурора Сумської області, рішення суду у частині поновлення позивача на посаді допущено до негайного виконання, однак до цього часу останнє залишається не виконаним. Позивач вказує, що період з 04 грудня 2020 року до фактичного його поновлення на публічній службі (або винесення рішення судом першої інстанції) є періодом затримки виконання рішення про поновлення на посаді, у зв'язку з чим, відповідно до вимог Кодексу законів про працю України та постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі по тексту - Порядок №100), просить стягнути з відповідача грошові кошти за вказаний період затримки.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 09.03.2023 по справі № 440/10834/22 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, буд. 13/15, м.Київ, код ЄДРПОУ 00034051) про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі №440/4374/20 за період з 04.12.2020 по 09.03.2023 включно у розмірі 985710 (дев'ятсот вісімдесят п'ять тисяч сімсот десять) гривень 30 коп..
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 8915 (вісім тисяч дев'ятсот п'ятнадцять) гривень 01 коп..
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його прийняття з порушенням норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.03.2023 по справі № 440/10834/22 та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що право позивача на стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі матеріальний закон пов'язує виключно з виданням роботодавцем відповідного наказу, фактичним допуском незаконно звільненого до роботи, за наявності вини роботодавця у невиданні наказу про поновлення на роботі.
Зазначає, що процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи. Для цього необхідна або заява від особи, яка бажає поновитись на посаді та працювати, або відкриття провадження з примусового виконання рішення суду про поновлення на роботі, однак на підтвердження вказаного доказів позивачем не надано, як і не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про відмову роботодавця виконувати рішення суду та його умислу, спрямованого на такі дії чи бездіяльність.
З огляду на викладене, порушень статті 236 КЗпП України з боку Офісу Генерального прокурора не вбачається, а, відтак, відсутні підстави для виплати позивачу середнього заробітку у зв'язку з несвоєчасним виконанням судового рішення про поновлення на роботі.
Щодо стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі № 440/4374/20 про поновлення його на посаді за період з 04.12.2020 по 09.03.2023 (день винесення судового рішення) у сумі 985710,30 грн. вказує, що наказ Генерального прокурора про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Сумської області не видавався, тобто на момент ухвалення рішення Полтавським окружним адміністративним судом від 09.03.2023 ОСОБА_1 фактично поновлений не був, що унеможливлює здійснення розрахунку належних до стягнення сум.
Згідно з ч. 4 ст.229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судовим розглядом встановлено, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року в адміністративній справі №440/4374/20, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Десятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, Офісу Генерального прокурора задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення №17 Десятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 13 липня 2020 року про неуспішне проходження атестації заступником прокурора Сумської області ОСОБА_1 ..
Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 27 липня 2020 року №193к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Сумської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 04 серпня 2020 року.
Поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 серпня 2020 року по 03 грудня 2020 року в сумі 148 292,70 грн..
Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 37509,33 грн..
Постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі №440/4374/20 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року змінено в частині мотивів; в іншій частині рішення залишено без змін.
У зв'язку з невиконанням відповідачем судового рішення в частині поновлення на роботі в органах прокуратури, позивач звернувся до суду з цим позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року у справі №440/4374/20, починаючи з 04.12.2020 по 09.03.2023 у розмірі 985710 (дев'ятсот вісімдесят п'ять тисяч сімсот десять) гривень 30 коп..
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 129-1 Конституцій України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
За статтею 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Згідно із пунктом 3 частини першої статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відповідно до частини восьмої статті 235 КЗпП України, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Згідно зі статтею 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд неодноразово викладав висновки щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання.
Так, зокрема у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.
Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Верховний Суд підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас, така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.
Як зауважив Верховний Суд у справі № 640/19103/19, відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов'язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Верховний Суд наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі.
У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Ця правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 лютого 2018 року у справі №807/2713/13-а, від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16, від 31 липня 2019 року у справі №813/593/17, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, від 27 листопада 2019 року у справі №802/1183/16-а, від 19 грудня 2019 року у справі № 2а-7683/12/1370, від 05 лютого 2020 року у справі №815/1676/18, від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №280/5260/19, від 27 січня 2022 року у справі №580/5185/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, від 23 березня 2023 року у справі №420/8539/21 та від 09 січня 2024 року у справі № 460/15639/21 тощо.
Окрім того, колегія суддів звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, який, урахувавши раніше висловлену Верховним Судом правову позицію щодо застосування статті 236 КЗпП України, зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов'язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов'язання щодо поновлення працівника на посаді.
Застосовуючи наведені підходи Верховного Суду до спірних правовідносин, колегія суддів вважає безпідставними доводи скаржника про те, що право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі виникає лише за наявності вини роботодавця у невиданні відповідного наказу про поновлення працівника на роботі. Твердження апелянта про те, що позивач не вживав заходів для своєчасного виконання судового рішення про поновлення його на посаді не заперечують того, що відповідач, зволікаючи і очікуючи ініціативи з боку працівника, допустив таким чином затримку у його виконанні.
Аналогічні висновки висловлені також Верховним Судом у постанові від 18.12.2023 у справі №640/27278/21.
Повертаючись до матеріалів даної справи, судовим розглядом встановлено, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі №440/4374/20, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 27 липня 2020 року №193к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Сумської області та органів прокуратури та поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області з 05 серпня 2020 року та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 37509,33 грн..
Постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі №440/4374/20 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року змінено в частині мотивів; в іншій частині рішення залишено без змін.
Відтак, існування зазначеного судового рішення породжувало у відповідача обов'язок щодо поновлення позивача на вказаній посаді, який мав бути здійснений шляхом видання відповідного наказу негайно після його проголошення.
Між тим, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, станом на момент прийняття рішення у цій справі, доказів поновлення позивача на посаді до суду не надано. При цьому, факт невиконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді відповідач не заперечує.
Враховуючи наведені вище правові положення, а також беручи до уваги те, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.12.2020 у справі №440/4374/20 про поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Сумської області фактично не виконано Офісом Генерального прокурора, то вірними є висновок суду першої інстанції про затримку з боку Офісу Генерального прокурора виконання цього рішення, а відтак і про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час такої затримки, а саме з 04.12.2020.
Посилання Офісу Генерального прокурора на неможливість негайного поновлення позивача на посаді прокурора, з огляду на наявність у нього права на зайняття адвокатською діяльністю, колегія суддів відхиляє та зазначає, що позивач не обмежений у строках подання заяви про зупинення права на заняття адвокатською діяльністю, а, отже, міг реалізувати таке право в будь-який день, зокрема, у день видання Офісом Генерального прокурора на виконання рішення суду наказу про його поновлення на посаді. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28.07.2022 у справі №640/2806/21.
При цьому, колегія суддів зауважує, що, згідно з інформацією з Єдиного реєстру адвокатів України, право на зайняття адвокатською діяльністю позивача зупинено з 06 липня 2021 року на підставі заяви адвоката. Проте, і після цієї дати відповідач не поновив його на посаді в органах прокуратури на підставі рішення суду.
Крім того, аналізуючи наведені норми права у контексті ст. 235 КЗпП України та ст. 370-372 КАС України, колегія суддів зазначає, що негайне виконання рішення суду про поновлення особи на посаді у відносинах публічної служби не ставиться у залежність від будь-яких обставин, у тому числі від перебування особи на іншій службі або заняття нею адвокатською діяльністю. Питання щодо несумісності має вирішуватися після виконання рішення суду про поновлення особи на посаді і це питання не є предметом розгляду у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді. Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05.05.2022 у справі №280/4402/21, від 08.11.2022 у справі №460/15639/21.
При визначенні періоду, за який належить стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, колегія суддів зазначає наступне.
У постанові від 20 жовтня 2022 року (справа №280/5734/21) Верховний Суд зауважив, що відсутність кінцевої дати періоду, упродовж якого відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо виконання судового рішення про поновлення особи на публічній службі, не є підставою для уникнення відповідальності та відмови у задоволенні вимоги про стягнення відповідної компенсації.
Оскільки у даному випадку судом встановлено невиконання відповідачем (Офісом Генерального прокурора) рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року у справі №440/4374/20 в частині поновлення позивача на посаді, граничною датою періоду затримки, за який належить стягнути середній заробіток є дата прийняття рішення у цій справі, тобто 09 березня 2023 року.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 04 грудня 2020 року по дату прийняття рішення у цій справі.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (Порядок №100).
Абзацом 1 пункту 2 розділу II Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час (абзац 3 пункту 2 розділу II Порядку №100).
Як встановлено судом, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі підлягає стягненню з Офісу Генерального прокурора за період з 04 грудня 2020 року по 09 березня 2023 року. Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача за цей період становить 565 днів.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, судом враховано, що, згідно з довідкою Сумської обласної прокуратури (№18-708 вих-20 від 07.08.2020, наявна у матеріалах справи), середньоденна заробітна плата, розрахована із нарахованої заробітної плати та кількості фактично відпрацьованих днів за два місяці перед звільненням складала 1744,62 грн..
Окрім того, розмір середньоденного заробітку ОСОБА_1 станом на дату поновлення на посаді в сумі 1744,62 грн. визначено в рішенні суду №440/4374/20 у спорі між тими ж сторонами, що набрало законної сили, тому не потребує доказування.
Отже, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, який підлягає стягненню (за період з 04 грудня 2020 по 09 березня 2023 року) на користь позивача з відповідача складає 985 710,3 грн. (1744,62 грн. х 565 робочих днів).
З урахуванням викладеного, за результатами з'ясування обставин у справі та їх правової оцінки колегія суддів прийшла до висновку про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його задоволення.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09.03.2023 по справі № 440/10834/22 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій
Судді(підпис) (підпис) О.А. Спаскін В.Б. Русанова
Повний текст постанови складено 25.03.2024 року