21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua
27 вересня 2010 р. Справа 7/117-10
за позовом: Головного управління статистики у Вінницькій області
до: Головного управління державного казначейства України у Вінницькій області
про визнання договору недійсним
Головуючий суддя
Cекретар судового засідання
Представники:
позивача: Михайленко Д.О. - представник, довіреність № 01/06-10 від 09.06.2010 року, паспорт серія НОМЕР_1 виданий 09.02.2001 року.
відповідача: Бубела Н.А. - начальник юридичного відділу, довіреність № 14-40/134 від 11.01.2010 року, посвідчення № 119 видане 14.10.2008 року.
інші: Порхун Л.М. - головний спеціаліст-юрисконсульт відділу правової роботи, довіреність від 15.09.2010 року № 448/10.
Головне управління статистики у Вінницькій області звернулось з позовом до Головного управління державного казначейства України у Вінницькій області про визнання договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна б/н від 28.11.2007 року укладеного між Головним управлінням статистики у Вінницькій області та управлінням державного казначейства України у Тульчинському районі недійсним з моменту його підписання та зобов'язання відповідача повернути позивачу все, що він отримав на виконання вказаного договору.
Ухвалою від 22.06.2010 року за вказаним позовом господарським судом Вінницької області порушено провадження у справі № 7/117-10 та призначено до розгляду на 21.07.2010 року.
В судовому засіданні заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши наявні в матеріалах справи докази судом встановлено, що відповідач не надав витребуваних доказів, без яких неможливо вирішити спір по суті. Крім того у суду виникла необхідність у виклику в судове засідання для надання пояснень по суті спору представників КРУ у Вінницькій області в зв'язку з чим розгляд справи було відкладено до 23.09.2010 року.
21.09.2010 року до суду надійшов відзив відповідача в якому останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі з наступних підстав:
- оспорюваний договір було виконано позивачем без будь-яких заперечень та зауважень;
- оспорюваний договір було підписано зі сторони позивача без будь-яких заперечень;
- підписання договору від 28.11.2007 року управлінням Державного казначейства у Тульчинському районі не свідчить про відсутність в останнього необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки в останнього були в наявності повноваження на укладення такого договору. Крім того, Головне управління Державного казначейства у Вінницькій області вчинило дії, що свідчать про схвалення ним договору від 26.11.2007 року.
Також відповідач зазначає у відзиві, що інші твердження позивача наведені в позовній заяві в якості обґрунтування позовних вимог є необґрунтованими, безпідставними та надуманими.
В судовому засіданні 23.09.2010 року оголошувалась перерва до 27.09.2010 року з метою надання сторонами додаткових документів.
Розгляд справи здійснюється без технічної фіксації судового процесу в зв'язку з відсутністю поданих сторонами відповідних клопотань.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.
09.09.2004 року між РВ ФДМУ по Вінницькій області (Орендодавець) та Головним управлінням статистики у Вінницькій області (Орендар) було укладено договір оренди державного нерухомого майна, що знаходиться на балансі відділення державного казначейства у Тульчинському районі Вінницької області № 79-НМ.
За умовами вказаного договору Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно - частину нежитлового вбудованого приміщення загальною площею 139,4 кв.м., розташоване за адресою: 23600, Вінницька область, Тульчинський район, м.Тульчин, вул.Леніна, 47, на 2-му поверсі двоповерхової з підвалом будівлі колишнього банку "Україна" для розміщення у вказаному приміщенні управління статистики у Тульчинському районі Вінницької області.
Окрім іншого, у вказаному договорі було покладено на орендаря в якості обов'язку одночасно з договором оренди укласти з балансоутримувачем орендованого майна договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг Орендарю (п.5.9 Договору).
Як вбачається із матеріалів справи, на протязі серпня-листопада 2007 року між управлінням Державного казначейства у Тульчинському районі та Головним управлінням статистики у Вінницькій області відбувалось листування з приводу відшкодування в дольовому порядку витрат на ремонтні роботи понесених в зв'язку із спорудженням огорожі навколо орендованого приміщення (а.с.11-13, 17-20, т.1).
Із аналізу змісту вказаних листів слідує те, що управлінням Державного казначейства у Тульчинському районі пропонувалось Головному управлінню статистики у вінницькій області взяти участь в дольовій участі у проведенні капітального ремонту огорожі орендованого приміщення, а згодом і відшкодування фактично понесених витрат у розмірі 1932,76 грн., а останнє відмовлялось від відшкодування витрат посилаючись на те, що огорожа не являється об'єктом оренди і в зв'язку з цим відсутні підстави нести такі витрати Головному управлінню статистики у Вінницькій області.
28.11.2007 року між управлінням Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області (Балансоутримувач) та Головним управлінням статистики у Вінницькій області (Орендар) було укладено договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна (а.с.23-24, т.1).
Згідно п.1.1 вказаного Договору Балансоутримувач проводить за власний рахунок капітальний ремонт огорожі біля будівлі, яка являється об'єктом спільного користування, що знаходиться за адресою: м.Тульчин, вул.Леніна, 47, загальною довжиною121,4 м., а Орендар бере дольову участь у витратах Балансоутримувача на умовах визначених цим Договором.
За умовами вказаного Договору Балансоутримувач зобов'язувався забезпечити укладання договорів на проведення капітального ремонту огорожі та виступати по них єдиним платником щодо здійснення нагляду та прийому актів виконаних робіт, інформувати Орендаря про витрати на проведення капітального ремонту, направляти Орендарю для оплати рахунки для сплати дольової участі у проведенні капітального ремонту огорожі у відсотку до займаної орендованої площі (п.п.2.1.1, 3.1.3, 3.1.4 Договору).
В свою чергу Орендар зобов'язувався своєчасно проводити розрахунки по виставлених рахунках дольової участі в капітальному ремонті огорожі (п.3.2.1 Договору).
В п.5.1 Договору встановлено, що відшкодування витрат по участі в дольовому проведенні капітального ремонту огорожі проводити у відповідності до виставлених рахунків балансоутримувачем.
Орендар має право протягом п'яти днів з моменту отримання рахунку в разі непогодження з сумою, виставленою в рахунку, надати Балансоутримувачу свої обґрунтовані письмові заперечення. Балансоутримувач розглядає заперечення протягом п'яти днів та в разі погодження змінює суму виставлену в рахунку (п.5.2 Договору).
Платіжним дорученням від 14.12.2007 року Головне управління статистики у Вінницькій області перерахувало на рахунок управління Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області 1932,76 грн. в якості відшкодування витрат дольової участі по капітальному ремонту огорожі (а.с.25, т.1).
Також із матеріалів справи слідує те, що Контрольно-ревізійним управлінням у Вінницькій області ревізія фінансово-господарської діяльності Головного управління статистики у Вінницькій області за 2007-2009 роки за наслідками чого було складено акт від 22.03.2010 року № 08-07/10 (а.с.26, т.1).
У вказаному акті вказано на проведення зайвих видатків на капітальний ремонт огорожі в сумі 1932,76 грн. в зв'язку із порушенням Договору № 79-НМ, п.1 ст.284 ГК України, п.п.5, 20 Порядку № 228 тощо.
23.04.2010 року начальнику Головного управління статистики у Вінницькій області Контрольно-ревізійним управлінням у Вінницькій області було надіслано лист за № 02-08-20-14/2570 з вимогою усунути виявлені під час ревізії порушення в частині, що стосується здійснення витрат на відшкодування ремонту огорожі в сумі 1932,76 грн. (а.с.27, т.1).
26.04.2010 року позивачем було надіслано претензію на адресу управління Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області та відповідача з вимогою повернути 1932,76 грн. (а.с.28, т.1).
У відповідях на вказану претензію управління Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області та відповідач відмовились повертати кошти в сумі 1932,76 грн. посилаючись на відсутність підстав для здійснення такого (а.с.29-30, т.1).
Неперерахування грошових коштів відповідачем спонукала позивача звернутись з відповідним позовом суду.
Як вбачається із змісту позовної заяви та нормативно-правового обґрунтування позовних вимог, які викладені в окремому порядку позивач в якості підстав позову посилається на те, що оспорюваний договір укладено внаслідок помилки (а.с.35-36, т.1).
За посиланням позивача при підписанні оспорюваного договору Головне управління статистики у Вінницькій області помилково прийняло рішення, що огорожа навколо об'єкту оренди пов'язана із договором оренди від 09.09.2004 року № 79-НМ і укладається на виконання його пунктів.
За твердженням позивача дана помилка мала істотне значення. оскільки стосувалася природи правочину, а саме предмету оспорюваного договору та його змісту.
В якості норми законодавства, яка підлягає застосуванню при розгляді даного спору позивач вказав на ст.229 ЦК України.
З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.
У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Пункт 10 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказує, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.
Предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним пункту договору, укладеного 28.11.2007 року, а тому, враховуючи наведене вище, при вирішенні даного спору слід керуватися вимогами ЦК України та законодавчих актів в редакції, що діяла на час укладення оспорюваних договорів.
Правове регулювання визнання правочинів недійсними здійснюється на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Я вказувалось вище, позивач вказуючи на невідповідність оспорюваного договору чинному законодавству в якості нормативної підстави визначив ст.229 ЦК України.
Відповідно до приписів вказаної норми якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
В даному випадку правові засади визнання недійсним правочину в якому має місце невідповідність між внутрішньою волею сторони правочину і її зовнішнім волевиявленням, спричинена не внутрішнім його психічним чи фізичним станом, а хибним (помилковим) сприйняттям обставин, обумовленим їх властивостями.
Під помилкою розуміється неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Оскільки в цьому випадку волевиявлення особи не відповідає її справжньому наміру, такий правочин визнається недійсним. Причини помилки в цьому випадку ролі не грають. Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо. Помилка є підставою для визнання недійсними правочинів як фізичних, так і юридичних осіб.
Однак не будь-яка помилка може братися судом до уваги. Так, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.
Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Істотною є помилка, наслідки якої або взагалі не можна усунути, або для усунення яких сторона, що помилилася, має нести значні витрати.
В п.13 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" наголошено на тому, що вимоги про визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56 Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною - за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу). Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу.
Мотив правочину - це обставини, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин. За загальним правилом помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом.
В п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Як вбачається із змісту позовної заяви та нормативно-правового обгрунтування позову підстава позову зводиться до того, що позивач помилився при укладенні оспорюваного договору вважаючи, що він укладається на виконання положень раніше укладеного договору оренди.
Наведене переконливо свідчить про те, що фактично підставою позовних вимог послуговується мотив з яким пов'язано факт укладення оспорюваного правочину.
Окрім того, суд зауважує на наступні положення законодавства.
Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно ч.1 ст.181 ГК України встановлено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Разом з тим, із аналізу ч.ч. 2-7 названої статті Господарського кодексу України можна дійти висновку про те, що в разі якщо проект договору викладено як єдиний документ укладення він буде вважатись укладеним за наявності згоди іншої сторони з його умовами при оформленні його відповідно до вимог частини першої цієї статті (підписання та скріплення печатками) і поверненні одного примірнику договору другій стороні або надсиланні відповіді на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. При наявності заперечень сторін щодо умов договору розбіжності між ними вирішуються в порядку передбаченому названою статтею шляхом складання протоколів розбіжностей, а в подальшому -в судовому порядку.
Правовідносини щодо укладення, зміни і розірвання договорів регулюються главою 53 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно ч.1 ст.640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (ч.1 ст.641 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Аналогічне положення міститься в ч.1 ст.651 ЦК України.
Відповідно до ст.654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Беручи до уваги факт підписання оспорюваного договору двома сторонами, відсутність заперечень зі сторони відповідача стосовно умов договору у вигляді подання протоколів розбіжностей чи судових спорів з цього приводу суд приходить до висновку про його укладеність та підтверджує факт погодження сторонами його умов.
Прийшовши до такого висновку суд, крім іншого, враховує, що після укладення оспорюваного договору відповідач фактично сплатив на його виконання грошові кошти, що свідчить про наступне схвалення останнім положень оспорюваного договору.
Крім того, слід вказати, що оспорювання позивачем договору і подача відповідного позову відбулось після проведення КРУ у Вінницькій області ревізії фінансово-господарської діяльності позивача.
Слід зауважити, що висновки викладені акті КРУ у Вінницькій області від 22.03.2010 року № 08-07/10, стосовно порушень нібито допущених Головним управлінням статистики у Вінницькій області оцінюються судом критично і не можуть слугувати підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.
Окрім того, суд зауважує наступне.
Статтею 204 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину відповідно до якого, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
В пункті 3 ч.1 ст.3, ст.6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Згідно ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Слід звернути увагу, що відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.
За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Беручи до уваги викладене вище, оцінюючи встановлені обставини справи та приписи законодавства в сукупності суд дійшов висновку, що позовні вимоги із доводами, які обґрунтовують їх, не можуть слугувати підставою для визнання недійсним договору від 26.11.2007 року укладеному позивачем з управлінням Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області.
В зв'язку з відсутністю підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача повернути одержане за оспорюваним договором.
При цьому судом враховано приписи ч.1 ст.216 ЦК України, яка передбачає застосування двосторонньої реституції тільки у випадку визнання договору недійсним.
Розглядаючи справу судом було здійснено перевірку повноважень управління Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області, яке не є юридичною особою на укладення укладення договорів.
Як встановлено судом, оспорюваний договір укладався управлінням Державного казначейства у Тульчинському районі ГУДКУ у Вінницькій області на підставі Положення про управління, п.7.3 якого надає право начальнику управління на підставі виданої ГУДКУ у Вінницькій області довіреності укладати договори, в тому числі щодо розпорядження майном, що знаходиться на балансі управління.
Витрати на держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають віднесенню на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 45, 46, 49, 82, 84, 85, 115 ГПК України, суд-
1. В позові відмовити повністю.
Суддя
Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 12 жовтня 2010 р.
віддрук. 1 прим.:
1 - до справи.