1Справа № 335/7744/23 4-с/335/14/2024
14 березня 2024 року м. Запоріжжя
Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Романько О.О., за участю секретаря судового засідання Гутник Є.С., представника стягувача адвоката Волошиної Є.В., представника боржника ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_2 на рішення та дії заступника начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Соколенко Світлани Миколаївни від 31.01.2024 про зупинення виконавчих дій за виконавчими провадженнями ВП №74014996, ВП 74015005,-
До суду звернувся через свого представника ОСОБА_2 зі скаргою на рішення (дії) державного виконавця. В обґрунтування скарги зазначає, що відповідно до рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08.11.2023 по справі № 335/7744/23 було задоволено її вимоги до АТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» про стягнення заробітної плати та належних сум у зв'язку із звільненням. Рішення в установленому порядку набрало законної сили. Затим, Орджонікідзевським районним судом м. Запорiжжя 16.01.2024 було видано виконавчі листи на виконання зазначеного рішення суду. Виконавчі листи було подано до Лівобережного відділу ДВС у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса). 31.01.2024 державний виконавець відкрив виконавчі провадження. Потім, на підставі постанов від 31.01.2024 вчинення виконавчих дій було зупинено відповідно до наказу Фонду державного майна України від 04.01.2022 № 1 «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації» (зі змінами та доповненнями), п. 12 ч.1 ст.34, ст.35 Закону України «Про виконавче провадження».
Вважають, що у спірних відносинах втручання держави у право на працю та право на мирне володіння майном здійснюється: з відвертим порушенням принципу верховенства права; є непропорційним меті втручання, якою, вочевидь, є запобігання знецінення активів підприємств, що підлягають приватизації, але аж ніяк не перетворення таких підприємств на повністю недоторканих перед законом і судом шляхом надання їм можливості не виконувати будь-які рішення суду, навіть ті, що не пов'язанні безпосередньо із грошовими виплатами (рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника). На думку представника стягувача, вказані обставини не були враховані виконавцем при винесенні оскаржуваних постанов про зупинення виконавчих дій. В спірних відносинах усуненням порушення є зобов'язання виконавця скасувати незаконні постанови, що матиме наслідком відновлення виконавчих дій аж до повного виконання рішення.
Крім того, звертають увагу суду, що питання законності зупинення виконавчих дій у виконавчому провадженні стосовно АТ «ЗАлК» з мотивів включення пакету його акцій до об'єктів, що підлягають приватизації, вже було предметом судового дослідження та знайшло оцінку в судовому рішенні, яке набрало законної сили.
Просили визнати неправомірними постанови заступника начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Соколенко Світлани Миколаївни від 31.01.2024про зупинення виконавчих дій за виконавчими провадженнями ВП 74014996, ВП 740115005. Зобов'язати державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) скасувати постанови від 31.01.2024про зупинення виконавчих дій за виконавчими провадженнями ВП74014996, ВП 740115005. Зобов'язати державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) поновити виконавчі провадження.
19.02.2024 заступник начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Світлана Соколенко надала письмовий відзив на скаргу, в якому зазначила про правомірність прийнятих нею рішень та просила відмовити у задоволенні скарги стягувача.
22.02.2023 представник боржника ОСОБА_3 надав заперечення на скаргу стягувача, в яких зазначив, що у повному обсязі заперечують щодо вимог ОСОБА_2 .. Вважають, що у державного виконавця були всі законодавчо визначені обставини для обов'язкового зупинення виконавчих проваджень.
В судовому засіданні представник стягувача адвокат Волошина Є.В. повністю підтримала скаргу за наведених у ній обставин, просила її задовольнити. Додатково пояснила, що підприємство перебуває у приватизації з 2018 року. АТ «ЗАлК» перебуває в зоні активних бойових дій, через ракетні обстріли воно вже зазнавало руйнувань та пошкоджень виробничих потужностей, що унеможливлює його найскорішу приватизацію. Існує вірогідність, що через такі обставини самого майна підприємства може не вистачити для погашення заборгованості з заробітної плати. З 2003 року у підприємства є рух коштів на його рахунках, але заробітна плата працівникам, які звільнилися не виплачується. Держава у цьому випадку підтримує підприємство, але не захищає права пересічних громадян, які на ньому працювали та мають право на заробітну плату. Конституція України гарантує отримання заробітку за виконану працю та виконання рішення суду щодо її стягнення. Також, просила звернути увагу на рішення Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22 та положення Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Представник боржника ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечував проти задоволення скарги стягувача з підстав, викладених ним у запереченнях на скаргу. Додатково зазначив, що дія наказу Фонду держмайна від 04.01.2022 № 1 є безстроковою. При ухваленні рішень щодо зупинення виконавчих проваджень державний виконавець керувався поточною редакцією такого наказу. Окремо зазначив, що АТ «ЗАлК» не є державним підприємством та у даному випадку немає правових підстав застосовувати положення Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Додатково зазначив, що завершення приватизації обумовлено настанням певних юридичних фактів, тому наразі процес приватизації підприємства триває і тому немає підстав для відновлення виконавчих дій.
Державний виконавець в судове засідання не з'явилася, про час і місце його проведення були повідомлені належним чином, у своєму відзиві просила розгляд справи проводити за її відсутності.
Заслухавши пояснення представника стягувача та представника боржника, дослідивши матеріали справи, суд приходить до таких висновків.
Судом встановлено, що рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08.11.2023, позовні вимоги ОСОБА_2 до АТ «ЗАлК» задоволені повністю. Зокрема, стягнуто з Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (69032, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Південне шосе, буд. 15, код ЄДРПОУ 00194122), в тому числі з рахунків його відокремленого структурного підрозділу - Придніпровське виробниче управління Публічного акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (27500, Кіровоградська область, м. Світловодськ, вул. Обсерваторна, буд. 5, код ЄДРПОУ 04720228) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_1 , зареєстрованої та проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , нараховану, але не виплачену заробітну плату у розмірі 116046 (сто шістнадцять тисяч сорок шість) гривень 63 копійки.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (69032, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Південне шосе, буд. 15, код ЄДРПОУ 00194122), в тому числі з рахунків його відокремленого структурного підрозділу - Придніпровське виробниче управління Публічного акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (27500, Кіровоградська область, м. Світловодськ, вул. Обсерваторна, буд. 5, код ЄДРПОУ 04720228) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_1 , зареєстрованої та проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500 (однієї тисячі п'ятсот) гривень 00 копійок.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (69032, Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Південне шосе, буд. 15, код ЄДРПОУ 00194122), на користь держави судовий збір у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 копійки.
На виконання рішення суду у справі № 335/7744/23 за заявою представника стягувача 16.01.2024 були видані два виконавчих листа.
ОСОБА_2 через свого представника звернувся до Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) із заявою про відкриття виконавчого провадження, нею були пред'явлені до примусового виконання виконавчий лист № 335/7744/23 виданий 16.01.2024 Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати у розмірі 116046 (сто шістнадцять тисяч сорок шість) гривень 63 копійки; виконавчий лист № 335/7744/23 виданий 16.01.2024 Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з АТ «ЗАлК» на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500 (однієї тисячі п'ятсот) гривень 00 копійок.
31.01.2024 заступником начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Світланою Соколенко винесено постанови про відкриття виконавчих проваджень ВП № 74015005 про витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500 гривень 00 копійок; ВП № 74014996 щодо нарахованої, але не виплаченої заробітної плати у розмірі 116046 гривень 00 копійок, копії яких були направлені сторонам виконавчого провадження.
Виконавчі провадження за виконавчими листами наданими стягувачем на підставі рішення державного виконавця було приєднано до зведеного виконавчого провадження відносно боржника АТ «ЗАлК».
31.01.2024 заступник начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Світлана Соколенко на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34, ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» винесла постанови про зупинення вчинення виконавчих дій по двом зазначеним виконавчим провадженням, у зв'язку із наказом Фонду державного майна України від 04.01.2022 № 1 «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації» із змінами та доповненнями.
Відповідно до наказу № 810 від 18.06.2018 Фонду державного майна України «Про внесення змін до наказу Фонду державного майна України від 27.03.2018 № 447 «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році» внесено позицію по ПАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» ЄДРПОУ 00194122.
Згідно з наказом Фонду державного майна України «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2021 році» № 5 від 06.01.2021 року ПАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» ЄДРПОУ 00194122 також був внесений до відповідного переліку.
Згідно з додатком № 1 до наказу Фонду державного майна України «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2022 році» № 1 від 04.01.2022 року (Перелік державних пакетів акцій (часток) господарських товариств та інших господарських організацій і підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності) належні державі пакет акцій АТ «ЗАлК» в розмірі 68,0095% статутного капіталу включено в перелік об'єктів, що підлягають приватизації в 2022 році.
Такий же розмір належного державі пакету акцій АТ «ЗАлК», а саме в розмірі 68,0095% статутного капіталу, зазначено і в запереченнях представника боржника.
Відповідно до наказу ФДМУ № 978 від 02.09.2022 було виключено з назви наказу словосполучення «в 2022 році».
Вирішуючи скаргу по суті суд виходить з наступного.
Згідно ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
За вимогами ч.2 ст.451 ЦПК України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
За вимогами ч.3 ст.451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову у задоволенні скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України «Про виконавче провадження».
В силу приписів ст. 19 Конституції України, ст. 1 Закону № 1404-VIII державний виконавець повинен вчиняти виконавчі дії не лише з дотриманням Закону України «Про виконавче провадження», а й відповідно до інших законів, які є обов'язковими при вчиненні ним тих чи інших виконавчих дій, що є гарантією належного виконання виконавцем своїх обов'язків і недопущення порушення прав сторін виконавчого провадження.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Таким чином, установлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів. Схожі правові висновки КГС ВС виклав у пункті 13 постанови від 30.08.2018 у справі № 916/4106/14 та підпункті 8.12 постанови від 25.09.2020 у справі № 924/315/17.
Отже, дії органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень регламентовані не тільки Законом України «Про виконавче провадження», а й іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Положеннями ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, засад: верховенства права, обов'язковості виконання рішень, законності.
Підстави та порядок зупинення вчинення виконавчих дій визначено статтею 34 Закону України «Про виконавче провадження».
Так, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі, зокрема включення державних підприємств або пакетів акцій (часток) господарських товариств до переліку об'єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації (п. 12 ч.1 ст. 34 Закону).
Посилаючись на дану обставину, державним виконавцем винесено оскаржувані постанови про зупинення вчинення виконавчих дій.
Водночас, гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання встановлюються Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 № 4901-VI.
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» та особливості їх виконання (ч. 1 ст. 1 цього Закону), саме цим Законом затверджено порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою.
Відповідно до частини 1 ст. 2 цього Закону держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державне підприємство. Виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених Законом.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно із ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Зупинення вчинення виконавчих дій порушує основоположні права особи - на виконання судового рішення та отримання за цим рішенням заробітної плати.
Згідно ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01.07.1949 №95, ратифікованою Україною 04.08.1961, Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім'ї. Зазначені положення Конвенції узгоджуються з положеннями Конституції України та прийнятим на їх виконання спеціальним законодавством.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї та практику практики Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 1 Протоколу 1 Конвенції проголошує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) визначено три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати.
Неспроможність державних органів надати заявнику майно, присуджене йому згідно з остаточним рішенням суду становить втручання, несумісне з гарантіями, закріпленими в пункті 1 статті 1 Першого протоколу (рішення у справах «Бурдов проти Росії» від 07 травня 2002 року, «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року).
Звертає суд і на критерій якості закону, як складової верховенства права, та складової першого критерію правомірності втручання, адже згаданий п. 12 ч.1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що виконавець зупиняє виконавчих дій у разі включення державних підприємств або пакетів акцій (часток) господарських товариств до переліку об'єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації.
Проте із наведеної норми не є зрозумілим, в якому випадку зупиняються виконавчі дії - у разі включення кредитора, чи все ж таки боржника до переліку об'єктів приватизації; чи є підставами для зупинення те, що підприємство вже було включено у цей перелік на час відкриття виконавчого провадження.
Крім того, ст.35 Закону України «Про виконавче провадження» містить строки (терміни) зупинення виконавчих дій, наприклад: У випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій до виключення боржника з реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення». У разі поновлення виконавчого провадження, зупиненого на підставі пункту 10 частини першої статті 34 цього Закону, виконавче провадження повторному зупиненню з цих підстав не підлягає (за кожним кредитором, який є стягувачем у відповідному виконавчому провадженні); У випадку, передбаченому пунктом 13 частини першої статті 34 цього Закону, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій на період дії обставин, визначених статтею 2-1 Закону України «Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну «Укроборонпром» та забезпечення їх стабільного розвитку»; У випадку, передбаченому пунктом 14 частини першої статті 34 цього Закону, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій на період дії обставин, визначених статтею 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності державних вугледобувних підприємств».
Водночас строки зупинення виконавчого провадження на підставі п. 12 ч.1 ст. 34 Закону нічим не врегульовані.
З огляду наведеного суд вважає, що втручання держави у право на мирне володіння майном у даному випадку не можна вважати цілком законним та є непропорційним меті втручання, якою, вочевидь є запобігання знецінення активів підприємств, що підлягають приватизації, що не було враховано державним виконавцем при винесенні оскаржуваної постанови.
До таких же висновків прийшла і колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Запорізького апеляційного суду у Постанові від 09 лютого 2022 року у аналогічній справі № 336/7419/21, на яку, до речі, посилається в апеляційній скарзі апелянт. При цьому, вказана Постанова набула законної сили, Акціонерне товариство «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» з нею погодився, касаційну скаргу не подав.
Крім того, відповідно до Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року по справі № 619/562/18, належним доказом вжиття усіх передбачених Законом заходів з примусового виконання рішення суду, що свідчить про повноту виконавчих дії, є повне виконання рішення суду.
За приписами ст. 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
Законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, то він повинен дотримуватись цих вимог законодавства.
Зупинення вчинення виконавчих дій порушує основоположні права особи - на виконання судового рішення і отримання за цим рішенням заробітної плати та інших виплат пов'язаних зі звільненням. Окрім того, що стягувач втратив роботу, так він ще і не має можливості в розумні строки отримати свою заробітну плату та повний розрахунок. Змушений доводити свою правоту у судах починаючи зі стягнення заробітної плати, а так само і щодо належного виконання рішення суду, яке набуло законної сили в установленому порядку. За логікою боржника саме стягувач повинен ще додатково звертатися до судових органів і щодо питання не проведення приватизації та її затягування задля захисту своїх прав.
Фактично стягувач ОСОБА_2 позбавляється права на отримання того, що їй належить і так, а так само і на виконання рішення суду. Вона через невизначеність строків як самої приватизації, так і зупинення виконавчих дій, а також того, що вона не може позиватися ще і до Фонду державного майна України з питання приватизації боржника та її постійної пролонгації, заздалегідь поставлена у невигідне та скрутне становище порівняно з боржником, а тому несе надмірний тягар щодо захисту своїх конституційних прав.
Дійсно, приватизацію державного пакета акцій АТ «ЗАлК» натепер не завершено і не припинено.
Однак, вказаний пакет акцій боржника насправді включається до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, починаючи з 2018 року, і щоразу відповідне роздержавлення не відбувається та переноситься на наступний рік. Таким чином, підстава, що зумовлює повну безкарність та недоторканість суб'єкта господарювання з державною часткою понад 50%, триває неадекватно довго.
Зупинення вчинення виконавчих дій, яке у спірних відносинах має всі підстави розтягнутися на безкінечний період часу, вочевидь, порушує основоположні права особи на виконання судового рішення, отримання за цим рішенням присудженого заробітку, який до моменту звернення до суду вже не виплачувався тривалий час.
Зарплата є грошовим виразом «мінімуму засобів існування». Людина завжди повинна мати можливість існувати своєю працею, і її заробітна плата повинна щонайменше бути достатньою для її існування. Позбавлення таких засобів існування в будь-який спосіб є протизаконним.
Зважуючи на викладене, скарга підлягає задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати.
Неспроможність державних органів надати заявнику майно, присуджене йому згідно з остаточним рішенням суду становить втручання, несумісне з гарантіями, закріпленими в пункті 1 статті 1 Першого протоколу (рішення у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002 року, «Войтенко проти України» від 29.06.2004 року).
Аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути:
?незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів та доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України», заява № 61406/00, § 59);
?«ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України», заява № 38722/02, § 75);
?спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 16.08.2013 у справі «Гарнага проти України», заява № 20390/07, § 29).
Суд наголошує, що ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов'язок виконавця вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили.
За приписами п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
У рішенні від 17.05.2005 у справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої п. 1 ст. 6 Конвенції.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах «Півень проти України» (заява № 56849/00) від 29.06.2004, «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997).
Відповідно до змісту рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі «Шмалько проти України» право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.
У справі «Фуклєв проти України» (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.
Сукупний аналіз рішень Європейського суду з прав людини у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України» достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.
Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Також, суд звертає увагу і на критерій якості закону, як складової верховенства права, та складової першого критерію правомірності втручання, адже згаданий п. 12 ч.1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі включення державних підприємств або пакетів акцій (часток) господарських товариств до переліку об'єктів малої або великої приватизації, що підлягають приватизації.
Проте із наведеної норми не є зрозумілим, в якому випадку зупиняється вчинення виконавчих дій: - у разі включення кредитора, чи все ж таки боржника до переліку об'єктів приватизації; чи є підставами для зупинення те, що підприємство вже було включено у цей перелік на час відкриття виконавчого провадження (як в даному випадку - ще з 2018 року).
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що втручання держави у право на мирне володіння майном у даному випадку здійснюється не на підставі закону та є непропорційним меті втручання, якою, вочевидь є запобігання знецінення активів підприємств, що підлягають приватизації, що не було враховано державним виконавцем при винесенні оскаржуваних постанов.
Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», право на суд, захищене статтею 6 конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення.
Як зазначив Верховний суд у своїй постанові від 07.12.2022 по справі № 908/1525/16, зазначив необґрунтовані затримки з виконання чинного судового рішення про стягнення коштів з державного підприємства, яке тривалий час перебуває у процедурі приватизації, внаслідок чого зупинено виконавче провадження, зважаючи на конкретні обставини, можуть бути у певних випадках підставою для задоволення судом скарги на дії виконавця та зобов'язання його поновити виконавче провадження. Крім того, виконуючи зобов'язання за Конвенцією, Україна має запровадити позасудовий юридичний механізм для виплати компенсацій за затримки з виконанням державою чинних судових рішень, ухвалених на користь кредиторів. Такий механізм має стосуватися і тих випадків, коли державне підприємство тривалий час перебуває у процедурі приватизації. Відсутність цього компенсаторного механізму не означає, що держава має відповідати у повному обсязі перед кредиторами за боргами будь-яких державних підприємств (п.60 постанови).
Як зазначив Верховний суд у постанові від 06.11.2023 по справі 725/8953/21, то Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Як зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 4901-VI цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання.
Згідно із ч. 1 ст. 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа). Примусова реалізація майна юридичних осіб - відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, з використанням яких юридичні особи провадять виробничу діяльність, а також акцій (часток, паїв), що належать державі та передані до їх статутного фонду.
З наведених норм права чітко вбачається, що саме цей Закон № 4901-VI встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень. Держава гарантує виконання рішень суду за якими боржниками є три категорії осіб: 1) державні органи; 2) державні підприємства; 3) інші юридичні особи, примусова реалізація майна яких заборонена.
Оскільки державні органи та державні підприємства також мають статус юридичної особи, очевидно, що під третьою категорією боржників законодавець мав на увазі всіх інших юридичних осіб, які не є державними органами або державними підприємствами, проте примусова реалізація їх майна заборонена. Це підтверджується також тим, що законодавець по всьому тексту Закону № 4901-VI окремо розділяє державні підприємства та інші юридичні особи.
Звертаємо увагу, що норми статей 1, 2 Закону № 4901-VI достатньо чітко та ясно викладені, що дозволяє встановити їх зміст за допомогою мовного та логічного способів тлумачення. Необхідно відмітити, що навіть мету прийняття Закону № 4901-VI.
Відповідно до пояснювальної записки до проекту Закону № 4901-VI метою вказаного проекту є приведення положень чинного законодавства у відповідність з Конвенцією шляхом запровадження комплексу ефективних засобів, які б забезпечили безумовне виконання рішень суду вказаної категорії. Досягнення вказаної мети передбачається шляхом запровадження механізму, за яким виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів, підприємств, установ чи організацій, боржника-юридичної особи, примусова реалізація майна якого забороняється, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, у разі якщо неможливо виконати рішення за рахунок боржника.
Це відповідає положенням Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», який діє з 2001 року до цього часу. Відповідно до статті 1 цього Закону встановлений мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, господарських товариств в оборонно-промисловому комплексі, визначених частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності» (далі - підприємства), до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.
Згідно зі ст. 2 зазначеного Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних капіталів цих підприємств, акцій (часток) господарських товариств в оборонно-промисловому комплексі, визначених ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», якщо таке відчуження здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою.
Отже, метою прийняття Закону № 4901-VI було гарантування державою виконання судових рішень за боржників на примусову реалізацією майна яких держава наклала мораторій (державні органи, державні підприємства, інші юридичні особи, примусова реалізація майна яких заборонена), що унеможливлювало виконавчому органу виконання відповідного судового рішення за рахунок примусової реалізації майна таких боржників.
Разом з тим включення державою єдиного майнового комплексу державного підприємства до переліку об'єктів приватизації ніяким чином не гарантує та не пришвидшує виконання таким державним підприємством судового рішення. Навпаки, виконавче провадження стосовно такого державного підприємства зупиняється до закінчення однорічного строку з дня завершення приватизації (пункт 12 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження»). Справи про банкрутство таких державних підприємств не можуть порушуватися протягом одного року з дня завершення приватизації, а порушені справи підлягають закриттю (частина п'ята статті 12 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна»).
Отже, включення державою єдиного майнового комплексу державного підприємства до переліку об'єктів приватизації суттєво, на невизначений строк, затягує виконання таким підприємством судового рішення, що, власне, й сталось у цій справі, внаслідок чого стягувач позбавлений можливості отримати гроші на виконання судового рішення, а також не поінформований про можливий термін початку виконання судового рішення та перебуває у стані правової невизначеності.
Єдиний логічний висновок у цій ситуації мав би бути таким, що якщо держава прийняла рішення про приватизацію майна державного підприємства, у зв'язку з чим зупинене виконання таким підприємством судового рішення на невизначений строк, то держава має гарантувати виконання таким державним підприємством судового рішення протягом розумного строку, який би не створював для кредитора надмірного тягаря.
Такий висновок цілком відповідає правовим нормам частин 2, 3 статті 4 Закону № 4901-VI відповідно до яких у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Не пізніше цього строку керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.
В своїх запереченнях державний виконавець не вказував на категоричну неможливість застосування положень Закону № 4901-VI, а лише послалася на те, що будь-які виконавчі дії, зокрема щодо перевірки та звернення на виявлене у боржника майно та кошти, нею не можуть бути проведені саме через зупинення виконавчих проваджень.
За загальним правилом, якщо правова норма надає якесь право або гарантію особам приватного права, то зміст такої норми повинен тлумачитись або буквально або розширено, проте не може тлумачитись звужено. Правозастосовний орган не може шляхом звуженого тлумачення зменшувати обсяг наданих законодавцем прав або гарантій.
Нормами статей 1, 2, 4 Закону № 4901-VI держава надала кредиторам будь-яких державних підприємств гарантії виконання нею рішень судів, за якими боржниками є державні підприємства, якщо вони самі не виконають їх протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. При цьому, надаючи такі гарантії держава не поділяла державні підприємства за видами, категоріями чи іншими ознаками.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України» (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст. ст. 260-261, 353-354, 450-452 ЦПК України, суд,-
Скаргу ОСОБА_2 на рішення та дії заступника начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Соколенко Світлани Миколаївни від 31.01.2024 про зупинення виконавчих дій за виконавчими провадженнями ВП №74014996, ВП 74015005 - задовольнити частково.
Визнати неправомірними постанови заступника начальника Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Соколенко Світлани Миколаївни від 31.01.2024 про зупинення вчинення виконавчих дій за виконавчими провадженнями № 74014996, № 74015005.
Зобов'язати державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) скасувати постанови від 31.01.2024 про зупинення виконавчих дій за виконавчими провадженнями № 74014996, № 74015005.
Зобов'язати державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) поновити виконавчі провадження № 74014996, № 74015005.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду або ухвала суду не були вручені у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Повне судове рішення складено 19.03.2024.
Суддя: О.О. Романько