21 березня 2024 р. Справа № 480/8832/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 18.01.2024, головуючий суддя І інстанції: С.В. Воловик, повний текст складено 18.01.24 по справі № 480/8832/23
за позовом ОСОБА_1
до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України
про скасування наказу та зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ №656-ос в частині призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ); зобов'язати НОМЕР_4 прикордонний загін Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити позивачу різницю грошового забезпечення за час виконання обов'язків на посаді начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави за період з 05.08.2023 по дату винесення рішення судом.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу у НОМЕР_5 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України на посаді заступника начальника третього відділу прикордонної служби прикордонній комендатурі швидкого реагування, втім, на підставі рапорту полковника ОСОБА_2 , наказом №656-ос від 02.08.2023 його було призначено на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ).
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 18.01.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України № 656-ОС від 02.08.2023 в частині призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ), звільнивши з посади заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування з 05.08.2023. Зобов'язано НОМЕР_4 прикордонний загін Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю в грошовому забезпеченні за час виконання військового обов'язку на нижчеоплачуваній посаді начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави за період з 05.08.2023 по 18.01.2024. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, НОМЕР_4 прикордонний загін Державної прикордонної служби України подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне встановлення обставин, що мають значення для справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 18.01.2024 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що під час проходження позивачем військової служби на посаді заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на БТР) прикордонної комендатури швидкого реагування, начальнику НОМЕР_3 прикордонного загону від заступника начальника загону - коменданта прикордонної комендатури швидкого реагування полковника ОСОБА_3 07.06.2023 подана доповідна записка, у якій вказувалось про неналежне виконання позивачем своїх обов'язків. Зазначає, що призначення позивача на нижчу посаду здійснено у зв'язку із проведенням організаційно-штатних заходів, які є плановими з метою підвищення бойової та мобілізаційної готовності і спроможності з найбільшою ефективністю виконувати поставлені завдання. Вказує, що позивач відмовився від виконання керівних документів вищих органів управління щодо вибуття на ділянку прикордонного загону, з урахуванням таких факторів, як ставлення позивача до виконання своїх обов'язків, недопущення зриву укомплектованості підрозділу та не залишення останнього без відповідної керівної ланки, начальником прикордонного загону прийнято цілком виважене, доцільне та законне рішення в умовах сьогодення про переміщення позивача на іншу посаду, яка б не передбачала виїзду до районів ведення воєнних (бойових) дій. Звертає увагу, що пунктом 310 Положення №1115/2009 встановлено, що в особливий період просування військовослужбовців по службі може здійснюватися без дотримання вимог пунктів 97 та 98 цього Положення. Призначення військовослужбовців на вищі, рівні та нижчі (не більше ніж на один ступінь) посади у воєнний час здійснюється без згоди цих військовослужбовців. Зауважує, позивач проходить військову службу в Державній прикордонній службі України за контрактом. Відповідно до умов підписаного ним контракту, а саме пунктом 1 визначено, що позивач добровільно вступив на військову службу за контрактом і взяв на себе зобов'язання, зокрема, проходити з дотриманням визначених законодавством вимог та порядку військову службу в будь-якому регіоні України на посадах, вимоги до заміщення яких відповідають професійній (фаховій) підготовці за відповідним напрямом і основною або спорідненою спеціальністю, освітньо- кваліфікаційним рівнем підготовки та досвіду служби за фахом.
Позивач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що під час проходження служби ОСОБА_1 на посаді заступника начальника 3 впс (тип С) (на БТР) прикордонної комендатури швидкого реагування, начальнику ІНФОРМАЦІЯ_1 від заступника начальника загону - коменданта прикордонної комендатури швидкого реагування полковника ОСОБА_3 07.06.2023 подана доповідна записка, у якій вказувалось про неналежне виконання позивачем своїх обов'язків.
Згодом, 28.07.2023 від ІНФОРМАЦІЯ_2 НОМЕР_5 прикордонному загону надійшло розпорядження про проведення заходів з поповнення безповоротних та санітарних втрат особового складу прикордонної комендатури швидкого реагування НОМЕР_3 прикордонного загону з метою доукомплектування особовим складом підрозділів, які приймають безпосередню участь в бойових діях в районі виконання завдань НОМЕР_6 прикордонного загону.
На виконання вказаного розпорядження, 02.08.2023 заступником начальника загону - комендантом прикордонної комендатури швидкого реагування ОСОБА_4 направлено подання про призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) четвертої прикордонної комендатури у зв'язку з небажанням останнього вибувати у складі бойового підрозділу на ділянку НОМЕР_6 прикордонного загону.
У зв'язку з цим, 02.08.2023 наказом №656-ос ОСОБА_1 призначено на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) четвертої прикордонної комендатури (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ), звільнивши з посади заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування.
До виконання службових обов'язків на вказаній посаді, позивач приступив 05.08.2023, про що подано відповідний рапорт.
Не погоджуючись із прийнятим відповідачем наказом №656-ос в частині призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ), позивач ініціював даний спір.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що підпунктом 6 пункту 93 Положення №1115/2009 така підстава для призначення на нижчу посаду, як доукомплектування підрозділів прикордонної комендатури та неналежне виконання військовослужбовцем своїх обов'язків, не передбачена, на переконання суду, призначення ОСОБА_1 на нижчу посаду відбулось за відсутності правових підстав для такого призначення.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно зі ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі по тексту - Закон №2232-ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
На підставі ч.4 ст.2 Закону №2232-ХІІ порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 3 Закону №2232-ХІІ визначено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі ст.1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-ХІІ (далі по тексту - Закон №1932-ХІІ) особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі по тексту - Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану” Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався відповідними нормативно-правовими актами та триває на теперішній час.
На підставі п.2 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_3 , командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Відповідно до положень Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 03.04.2003 №661-VI (далі по тексту - Закон №661-VI) Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, основними обов'язками якої, зокрема є: припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України; припинення у взаємодії з відповідними правоохоронними органами збройних конфліктів та інших провокацій на державному кордоні України; участь у взаємодії із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями у відбитті вторгнення або нападу на територію України збройних сил іншої держави або групи держав; участь у виконанні заходів територіальної оборони, а також заходів, спрямованих на додержання правового режиму воєнного і надзвичайного стану.
Аналіз вищенаведених норм права дозволяє дійти висновку, що військовослужбовці Державної прикордонної служби України, починаючи з 24 лютого 2022 року здійснюють передбачені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про Державну прикордонну службу України» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.
Порядок проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період визначається Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України № 1115/2009 від 29.12.2009 року (далі по тексту - Положення №1115/2009).
Відповідно до п.12 Положення №1115/2009 встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців з державою, зокрема включення їх до списків особового складу органів Держприкордонслужби або виключення з таких списків, присвоєння та позбавлення військових звань, пониження та поновлення у військових званнях, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо, оформлюється письмовими наказами на підставі документів, види та форма яких установлюються наказом Міністерства внутрішніх справ України.
Згідно з пп.6 п.93 Положення №1115/2009 призначення військовослужбовців на нижчі посади здійснюється:
- у зв'язку з проведенням організаційно-штатних заходів у разі неможливості призначення на рівну посаду - за згодою військовослужбовця;
- за станом здоров'я на підставі висновку (постанови) військоволікарської комісії - за згодою чи на особисте прохання військовослужбовця;
- за результатами атестації - за рішенням відповідного начальника;
- на особисте прохання військовослужбовця;
- у порядку реалізації накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України дисциплінарного стягнення - за рішенням відповідного начальника;
- у разі скасування військовослужбовцю допуску до державної таємниці - на посаду, не пов'язану з державною таємницею, - за згодою військовослужбовця, у разі неможливості призначення на рівну посаду;
- вагітних військовослужбовців-жінок за їх клопотанням відповідно до медичного висновку - на посади з більш легкими умовами військової служби, а також військовослужбовців-жінок, які мають дітей віком до трьох років, за їх клопотанням, у разі неможливості виконання ними обов'язків за попередньою посадою та за відсутності рівних посад;
- у разі коли військовослужбовець, якому призначено покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, не може бути залишений на посаді, пов'язаній з керівництвом підлеглими особами, виконанням завдань з охорони державного кордону, в разі неможливості призначення на рівну посаду - за рішенням відповідного начальника;
- у разі виникнення обставин, передбачених абзацом першим пункту 111 цього Положення, за відсутності рівних посад - за рішенням відповідного начальника.
Колегія суддів зазначає, що у розумінні пункту 94 Положення №1115/2009 нижчою вважається посада, якщо штатом за цією посадою передбачено нижче граничне військове звання, а в разі рівних граничних військових звань - менший тарифний розряд (посадовий оклад).
Відповідно до п.123 Положення №1115/2009 військовослужбовці призначаються на вищі, рівні або нижчі посади в органі Держприкордонслужби, в якому вони проходять службу, або в іншому органі Держприкордонслужби у випадках, передбачених пунктом 93 цього Положення.
Переміщення на рівні посади та переміщення на нижчі посади у випадках, передбачених абзацами четвертим, шостим та десятим підпункту 6 пункту 93 цього Положення (у тому числі в іншу місцевість), здійснюється без згоди військовослужбовця, крім визначених випадків:
- неможливість проходження військовослужбовцем військової служби у місцевості, в яку його переміщують, відповідно до висновку (постанови) військово-лікарської комісії;
- неможливість проживання членів сім'ї військовослужбовця за станом здоров'я в місцевості, до якої його переміщують, відповідно до документів, які це підтверджують;
- потреба у догляді за непрацездатними чи хворими батьками, дружиною (чоловіком) або особами, які виховували його з дитинства замість батьків і визнані опікунами та мешкають окремо від сім'ї військовослужбовця у тому ж населеному пункті, за наявності документів, які це підтверджують.
Відповідно до п.310 Положення №1115/2009 призначення військовослужбовців на вищі, рівні та нижчі (не більше ніж на один ступінь) посади у воєнний час здійснюється без згоди цих військовослужбовців.
Отже, системний аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку про те, що у воєнний час допускається призначення військовослужбовців на нижчі, не більше ніж на один ступінь, посади без згоди цих військовослужбовців, але виключно у разі наявності підстав, передбачених підпунктом 6 пункту 93 Положення №1115/2009.
Між тим, підпунктом 6 пункту 93 Положення №1115/2009 визначений виключний перелік підстав призначення військовослужбовців на нижчі посади, серед яких наявні як ті, за якими необхідна згода військовослужбовців, так і ті, за якими призначення відбувається за рішенням начальника, без їх згоди (а саме, за результатами атестації; реалізація дисциплінарного стягнення; неможливості залишення військовослужбовця на посаді, якому призначено покарання у вигляді службового обмеження; виникнення обставин абзацу 1 пункту 111 Положення).
Судом встановлено, що нормативною підставою для прийняття наказу №656-ос в частині призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ) та звільнення з посади заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування, визначено пункт 310 Положення №1115/2009, рапорт полковника ОСОБА_2 та подання до призначення.
Колегія суддів враховує, що до спірного призначення позивач обіймав посаду заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування, граничним військовим званням за якою відповідно до штату є «капітан», тарифний розряд 24, в той час, як за посадою начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ) граничним військовим званням є також «капітан», а тарифний розряд - 18.
Отже, з огляду на приписи пункту 94 Положення №1115/2009, посада на яку був призначений позивач оскаржуваним наказом, є нижчою ніж посада, з якої він був звільнений.
Суд зазначає, що у доповідній записці полковника ОСОБА_2 , яка визначена відповідачем як підстава для призначення ОСОБА_1 на нижчу посаду, йдеться про неналежне виконання останнім своїх обов'язків, складання відносно нього протоколу про військове адміністративне правопорушення та проведення службового розслідування.
У поданні до призначення, яке також визначене прикордонним загоном як підстава для прийняття оскаржуваного наказу, вказано що призначення позивача на нижчу посаду необхідно здійснити на виконання розпоряджень ІНФОРМАЦІЯ_2 №25-1001-Е-25/5095 та №25/5095-23Вих від 28.07.2023, з метою доукомплектування підрозділів прикордонної комендатури швидкого реагування.
Оскільки підпунктом 6 пункту 93 Положення №1115/2009 така підстава для призначення на нижчу посаду, як доукомплектування підрозділів прикордонної комендатури та неналежне виконання військовослужбовцем своїх обов'язків, не передбачена, на переконання суду, призначення ОСОБА_1 на нижчу посаду відбулось за відсутності правових підстав для такого призначення.
Законом України від 24.03.1999 №548-ХІV затверджено Статут внутрішньої служби Збройних Сил України (далі по тексту - Статут).
Статтею 28 Статуту, дія якого поширюється зокрема і на військовослужбовців Державної прикордонної служби України, передбачено, що єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в: наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і покладенні на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця; наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.
Єдиноначальність - принцип управління, за яким керівникові надаються широкі управлінські повноваження при персональній відповідальності за результати роботи.
Разом з цим, статтею 36 Статуту встановлено, що командир (начальник) відповідає за відданий наказ, його наслідки та відповідність законодавству, а також за невжиття заходів для його виконання, за зловживання, перевищення влади чи службових повноважень.
Тобто, приймаючи відповідні рішення або накази керівник має керуватися виключно нормами чинного законодавства та не допускати протиправних наслідків прийняття таких рішень (наказів).
З огляду на встановлені обставини у справі, а саме відсутність, передбачених підпунктом 6 пункту 93 та пунктом 310 Положення №1115/2009 підстав для призначення позивача на нижчу посаду без його згоди, та недоведеність відповідачем правомірності та законності призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) четвертої прикордонної комендатури (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ), яка є нижчою від посади, яку він займав (заступник начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування) більш ніж на один ступінь, колегія суддів дійшла висновку про протиправність оскаржуваного наказу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України №656-ОС від 02.08.2023 в частині призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ).
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій (рішення), які є предметом оскарження, надано не було.
Колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи те, що сам по собі факт скасування наказу про призначення позивача на нижчу посаду є неповним та неефективним захистом прав про захист яких поданий позов, суд першої інстанції, відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, правомірно вийшов за межі позовних вимог, та обрав спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
З огляду на вищевикладене, розглянувши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування наказу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України №656-ОС від 02.08.2023 в частині призначення ОСОБА_1 на посаду начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ), звільнивши з посади заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування, поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника третього відділу прикордонної служби (тип С) (на ББА) прикордонної комендатури швидкого реагування з 05.08.2023, та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу різницю в грошовому забезпеченні за час виконання військового обов'язку на нижчеоплачуваній посаді начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби п'ятнадцятої прикордонної застави за період з 05.08.2023 по 18.01.2024.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції. В апеляційній скарзі також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки судом першої інстанції та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведених аргументів.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 18.01.2024 по справі № 480/8832/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) О.В. Присяжнюк І.М. Ральченко