21 березня 2024 року справа №360/1144/23
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гайдара А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Державної судової адміністрації України та Луганського окружного адміністративного суду на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 грудня 2023 року (повне судове рішення складено 13 грудня 2023 року) у справі № 360/1144/23 (суддя в І інстанції Тарасенко І.М.) за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України та Луганського окружного адміністративного суду про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Луганського окружного адміністративного суду (далі - відповідач-1), Державної судової адміністрації України (далі - відповідач-2), в якому просила:
1) визнати протиправними дії Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102 грн.;
2) зобов'язати Луганський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату належних ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн., у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн.;
3) визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270, у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн.;
4) зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати належної ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн., у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач працює на посаді судді. За період з січня 2021 року до наступного часу Луганський окружний адміністративний суд, нараховував їй суддівську винагороду, для визначення суми якої використовувалася величина під назвою «Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року», у розмірі 2102 грн., що на думку позивача розмір її винагороди не відповідає розміру, установленому спеціальним Законом, у зв'язку із чим вона не погоджується із сумою виплаченої суддівської винагороди.
Позивач вважала, що Державна судова адміністрація України, як головний розпорядник бюджетних коштів, починаючи з 01.01.2021 року і до цього часу допускає протиправну бездіяльність щодо незабезпечення фінансування виплати належних ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення виходячи із «Розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року», у розмірі 2102 грн.
Отже, позивач вказала на те, що наведені протиправні дії Луганський окружний адміністративний суд та протиправна бездіяльність Державної судової адміністрації України, мають своїм наслідком виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення з 01.01.2021 по теперішній час у розмірі, меншому ніж визначений Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а отже порушують її права, у зв'язку із чим вона змушена була звернутись із даним позовом до суду.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13 грудня 2023 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102 грн.
Зобов'язано Луганський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату належних ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн., у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн.
Визнано протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270, у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн.
Зобов'язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати належної ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року та допомоги на оздоровлення за 2021, 2022, 2023 роки, зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн., у 2022 році - 2481 грн., у 2023 році - 2684 грн.
У іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідачами подано апеляційні скарги, в якій просять скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Луганський окружний адміністративний суд в обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідно до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатись іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Луганський окружний адміністративний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня і наділений повноваженнями щодо нарахування, виплати суддівської винагороди з дотриманням бюджетного законодавства при взятті таких бюджетних зобов'язань, їх реєстрації в органах Казначейства та здійсненням платежів відповідно до взятих бюджетних зобов'язань.
Відповідно до затвердженого ДСА України кошторису та щомісячного розпису видатків на 2021 - 2023 роки сума коштів була недостатньою для забезпечення виплати позивачу суддівської винагороди, обчисленої із урахуванням прожиткового мінімуму величиною 2270,00 грн, 2481,00 грн та 2684,00 грн.
Апелянт зауважує, що Луганський окружний адміністративний суд не наділений правом самостійно без відповідного правового врегулювання збільшувати видатки з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату суддівської винагороди у вищому розмірі, ніж це передбачено законодавством України.
Розміри видатків суду на оплату праці, у т.ч. на виплату суддівської винагороди, визначені статтями 7 Законів «Про Державний бюджет України» на 2021 рік, 2022 рік та 2023 рік, які не визнавалися неконституційними, були чинними, а тому підлягали застосуванню.
Згідно Звіту про надходження та використання коштів загального фонду (форма № 2д) за 2021 рік судом отримано та виплачено коштів на суддівську винагороду у розмірі 153 447 500 грн - у межах кошторисних призначень відповідно до ст. 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а відповідно до аналогічного Звіту на 2022 рік було виділено та витрачено на виплату суддівської винагороди кошторисні призначення у розмірі 177 041 757 грн, у зв'язку з чим суми вказаних коштів не вистачило б для нарахування та виплати суддівської винагороди з обрахунку базового посадового окладу судді із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом 1 січня 2022 року - 2481 грн.
Отже, апелянт звертає увагу суду, що дії Луганського окружного адміністративного щодо обрахування з 1 січня 2021 року розміру суддівської винагороди позивача та допомоги на оздоровлення, виходячи з розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді 2102,00 грн на підставі Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік»), вчинені в межах наданих повноважень та є правомірними.
ДСА в апеляційній скарзі наполягає на тому, що частиною 1 ст. 151 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII передбачено, що ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 148 Закону № 1402-VIII фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно зі ст. 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до ч. 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15 грудня 2020 року № 1082-ІХ встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня - 2 102 грн.
Такий саме розмір прожиткового мінімуму був встановлений на 2022 рік та на 2023 рік відповідними законами про Державний бюджет на відповідний рік, не скасовувалися, неконституційними не визнавалися та є чинними.
На виконання ст. 34 Бюджетного кодексу України Міністерство фінансів України у листі від 11 серпня 2020 року № 04110-08-2/24733 (п. 6) щодо підготовки бюджетних запитів на 2021-2023 роки зазначило, що на 2021-2023 роки видатки на оплату праці працівників бюджетної сфери розраховано з урахуванням прогнозного розміру посадового окладу […] суддів на рівні 2020 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 2020 року № 671 було схвалено Прогноз економічного і соціального розвитку України на 2021 - 2023 роки.
У спірні періоди позивачу нараховувалося і виплачувалося 30 прожиткових мінімумів, як це передбачено Законом № 1402-VІІІ.
На підтвердження правильності викладеної правової позиції апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 26 вересня 2018 року по справі № 820/1853/17.
Згідно зі ст. 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, а відповідно до ст. 116 цього кодексу здійснення видатків бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч Бюджетного Кодексу України чи закону про Державний бюджет України є порушенням бюджетного законодавства.
Враховуючи наведене, апелянт зауважує, що ДСА України та Луганський окружний адміністративний суд у спірних правовідносинах при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди діяли та діють в межах чинного законодавства.
На підтвердження правильності викладеної правової позиції відповідач також посилається на постанови Верховного Суду від 26 вересня 2018 року по справі № 820/1853/17, від 3 червня 2020 року по справі № 464/5990/16-а.
Між цим, апелянт звертає увагу суду, що позивач звернулась із цим позовом із пропуском тримісячного строку, встановленого ст. 233 Кодексу законів про працю України, а також про те, що дана справа не підлягає розгляду у спрощеному позовному провадженні.
Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , громадянка України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 .
Указом Президента України від 19 листопада 2010 року № 1046/2010 «Про призначення судді» ОСОБА_1 призначено строком на п'ять років на посаду судді Луганського окружного адміністративного суду. З 20 грудня 2010 року згідно із наказом голови Луганського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2010 року № 255-ос позивач працює суддею цього суду, що підтверджується трудової книжкою від 01 вересня 2004 року серії НОМЕР_3 .
Згідно з Указом Президента України від 03 квітня 2017 року № 95/2017 «Про призначення суддів», ОСОБА_1 призначена на посаду судді Луганського окружного адміністративного суду, на якій здійснює повноваження до цього часу.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачами, позивач в період з січня 2021 року по серпень 2023 року включно отримувала суддівську винагороду, виплати щорічної відпустки, допомогу на оздоровлення із застосуванням розміру прожиткового мінімуму в сумі 2102,00 грн., що підтверджується довідкою про доходи за період з січня 2021 року по грудень 2021 № 02-23/221/2023 від 14.09.2023, довідкою про доходи за період з січня 2022 року по грудень 2022 року № 02-23/222/2023 від 14.09.2023 року, довідкою про доходи за період з січня 2023 року по серпень 2023 року № 02-23/223/2023 від 14.09.2023.
Вважаючи, що Луганський окружний адміністративний суд повинен був при визначенні розміру суддівської винагороди позивача діяти відповідно до Закону № 1402 та обчислювати розмір суддівської винагороди, виходячи з показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України «Про Державний бюджет на 2021 рік», Законом України «Про Державний бюджет на 2022 рік» та Законом України «Про Державний бюджет на 2023 рік», а не 2102 грн. звернулась до суду із цим позовом.
Отже, спірними питаннями у справі є правомірність виплати Луганським окружним адміністративним судом суддівської винагороди ОСОБА_1 з січня 2021 року виключно із застосуванням обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та незабезпечення ДСА України фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди з січня 2021 року виключно в повному обсязі без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, апеляційний суд застосовує джерела правового регулювання у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зважає на наступне.
Спершу слід зазначити, що рішення місцевого суду оскаржено лише відповідачами. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином, оскільки судове рішення позивачем не оскаржене, апеляційному перегляду підлягає рішення місцевого суду лише в частині, в якій задоволені позовні вимоги. В іншій частині судове рішення апеляційному перегляду не підлягає і має бути залишено без змін.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно зі статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Відповідно до статті 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Конституційний Суд України в пункті 4.1 рішення від 11 березня 2020 року у справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: «Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 03 червня 2013 року №3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя.
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження.
Таким чином, місцевий суд дійшов правильного висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом № 1402-VIII, при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України. Адже, зміни до статті 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» не внесено.
Згідно з частиною другою вказаної статті, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду № 4-р/2020 від 11.03.2020 діє в редакції Закону № 1774-VIII) визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Отже, слід констатувати, що зміст вказаних норм дає підстави для однозначних висновків про те, що розмір винагороди судді встановлюється виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів» і не може визначатись (змінюватись) іншими законами України.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено, що у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: з 1 січня 2189 гривень, з 1 липня 2294 гривні, з 1 грудня 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня 1921 гривня, з 1 липня 2013 гривень, з 1 грудня 2100 гривень; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня 2395 гривень, з 1 липня 2510 гривень, з 1 грудня 2618 гривень; працездатних осіб: з 1 січня 2270 гривень, з 1 липня 2379 гривень, з 1 грудня 2481 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 1769 гривень, з 1 липня 1854 гривні, з 1 грудня 1934 гривні.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» установлено, що у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: з 1 січня 2393 гривень, з 1 липня 2508 гривні, з 1 грудня 2589 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня 2100 гривень, з 1 липня 2201 гривня, з 1 грудня 2272 гривні; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня 2618 гривень, з 1 липня 2744 гривні, з 1 грудня 2833 гривні; працездатних осіб: з 1 січня 2481 гривня, з 1 липня 2600 гривень, з 1 грудня 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 1934 гривні, з 1 липня 2027 гривень, з 1 грудня 2093 гривні.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» установлено, що у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років - 2272 гривні; дітей віком від 6 до 18 років - 2833 гривні; працездатних осіб - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність, - 2093 гривні.
У цій справі, вирішуючи спір по суті, суд наголошує на тому, що спосіб визначення розміру суддівської винагороди закріплений у статті 130 Конституції України, відповідно до якої, «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які у поєднанні (системному зв'язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.
Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що позаяк Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій).
Крім того, варто зауважити на тому, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, на виконання частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить.
Як уже зазначалось, розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в розумінні частини другої статті 130 Конституції України.
Слід зазначити, що відсутні були правові підстави і для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, оскільки відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України «Про прожитковий мінімум» № 966-XIV від 15.07.1999 (далі - Закон № 966-XIV).
Відповідно до статті 1 Закону № 966-XIV, прожитковим мінімумом є вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
Суд акцентує увагу на тому, що у змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 Закону № 966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Суд констатує, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді». Водночас, цей Закон не відносить суддів до соціальної демографічної групи населення стосовно якої прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
Натомість, статтями 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та статтями 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», разом із встановленням на 1 січня прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб в розмірі 2270 грн. (станом на 01.01.2021 року), в розмірі 2481 грн. (станом на 01.01.2022), в розмірі 2684 (станом на 01.01.2023) був введений такий новий вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого визначено в сумі 2102 грн. в той час, коли ні до Закону № 1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди, ні до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму відповідні зміни не вносилися.
За змістом Рішення Конституційного Суду України № 5-рп(II)/2020 від 18.06.2020 року, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori); «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
В той же час, Закони України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік» змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIII.
Слід зазначити, що Закони України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік» не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.
Конституція України не надає законам про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Тобто, у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis ), тобто Закону № 1402-VIII, а положення Законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та «Про Державний бюджет України на 2023 рік» необхідно вважати загальними нормами (lex generalis).
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях № 6-рп/2007 від 09.07.2007 року (справа про соціальні гарантії громадян) та № 10-рп/2008 від 22.05.2008 року (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Крім того, фактичне зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимо, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів, про що зазначила Велика Палата Верховного суду у пункті 80 постанови від 04 листопада 2020 року у справі № 200/9195/19-а
Як вбачається з матеріалів справи, за період 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, що підтверджується довідками Луганського окружного адміністративного суду.
Вказане свідчить, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застосуванням обмеженням її розміру, саме Луганський окружний адміністративний суд діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII, що призвело до порушення прав позивача та недоотримання суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року.
Щодо незабезпечення відповідачем-2 фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 148 Закону № 1402-VІІІ, Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
Відповідно до статті 149 Закону № 1402-VІІІ, суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Повноваження та види розпорядників бюджетних коштів визначені статтею 22 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), відповідно до частини першої якої, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, Державна судова адміністрація України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників (пункт 1 частини другої статті 22 БК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 22 БК України головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань (пункт 3); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством (пункт 4).
Частиною першою статті 23 БК України встановлено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
У постановах Верховного суду у справах № 400/2031/21 та № 360/503/21 суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність направлення їх на новий розгляд через те, що у цих справах позови були пред'явлені до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (територіального органу ДСА), що здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі. Разом з тим, зважаючи на положення статей 148, 149 Закону № 1402-VІІІ у системному взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої, п'ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, процесуальний статус якого був у цих справах визначений в якості третьої особи.
У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2023 року у справі № 120/19262/21-а наведено такі правові висновки: «… у системному взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої, п'ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, … . Ураховуючи те, що у цій справі ДСА України має статус відповідача і суд першої інстанції зобов'язав його, як головного розпорядника коштів, вирішити питання щодо фінансування спірних виплат, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.».
Разом із цим, у суду наявні всі підстави вважати, що ДСА України допущено протиправну бездіяльність щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2023 року, в повному обсязі без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Отже, враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язати ДСА України здійснити фінансування спірних виплат.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п.29).
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що належним способом захисту порушеного права позивача на належне грошове забезпечення є зобов'язання ДСА України здійснити фінансування Луганського окружного адміністративного суду з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів для проведення виплати судді ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди, обчисливши її відповідно до вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі розмір якого встановлено на 01.01.2021 - 2270 грн., - за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, на 01.01.2022 - 2481 грн. - за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 та на 01.01.2023 - 2684 грн. - за період з 01.01.2023 по 31.08.2023, а Луганській окружний адміністративний суд виплатити недоплачену суддівську винагороду за вказані періоди, у тому числі й допомоги на оздоровлення.
Зазначений висновок суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 24 вересня 2020 року по справі № 280/788/19, від 9 грудня 2021 року по справі № 280/6910/20, від 25 липня 2023 року по справі № 120/2006/22, від 15 серпня 2023 року по справі № 120/19262/21.
Щодо строку звернення до суду з цим позовом та доводів апелянта з цього приводу.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до абзацу 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство належить застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX внесені зміни до норм КЗпП України.
Зокрема, частини перша та друга статті 233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Норми КАС України передбачають можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, внесених у вказану статтю Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, звернення до суду не обмежувалося будь-яким строком, однак після внесення вказаних змін, у трудових спорах, у справах про виплату працівнику всіх сум, що належать йому при звільненні, було встановлено тримісячний строк звернення до суду.
Отже, після 19 липня 2022 року строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, що включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та у постановах від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22, від 03 серпня 2023 року в справі № 280/6779/22 і від 06 березня 2024 року в справі № 600/5050/23-а.
При цьому п. 1 гл. XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
З період, зокрема з 19.07.2022 (набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) по 30.06.2023 в Україні діяв карантин, що встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), у зв'язку з чим на цей час період строки, що визначені статтею 233 Кодексу законів про працю України, продовжувалися.
Наведене дає підстави для висновку, що до 19.07.2022 строк звернення з цим позовом до суду не був обмежений будь-яким строком, а дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), закінчилася тільки 30.06.2023, позивач звернувся до суду з цим позовом 27.09.2023 (а.с.1), тобто, протягом 3-х місяців після скасування карантину, відтак встановлений статтею 233 КЗпП тримісячний строк звернення до суду дотримано.
Отже, позовні вимоги позивача щодо нарахування та виплати їй всіх складових заробітної плати за період з 1 січня 2021 року заявлені до суду без пропуску строку, встановленого ст. 122 КАС України.
Також колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції обрано спосіб захисту прав, який відповідає тому, що був застосований у справі № 120/19262/21, і з чим погодився Верховний Суд в постанові від 15 серпня 2023 року.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що в заявах по суті справи відповідачем-судом не заперечувалось, що нарахування відповідних виплат позивачу здійснювалось із розрахунку прожиткового мінімуму для працездатних осіб у сумі 2 102,00 грн, визначеного Законами України про Державний бюджет України на відповідний рік, а відповідачем-ДСА з цих же розрахунків здійснювалось фінансування оплати праці.
Також, на думку ДСА, розгляд цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження є порушенням норм процесуального права та свідчить про наявність підстав для скасування судового рішення.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного); спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Згідно із п. 20 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - це адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Пунктом 10 ч. 6 ст. 12 КАС України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 12 КАС України справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України “Про запобігання корупції” займають відповідальне та особливо відповідальне становище, є для цілей цього Кодексу справами незначної складності.
Згідно із приміткою до ст. 51-3 Закону України “Про запобігання корупції” під службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, в цій статті розуміються, зокрема, судді.
Позивачем у даній справі є суддя Луганського окружного адміністративного суду.
Таким чином, беручи до уваги, що судді відносяться до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, зазначена справа не відноситься до малозначних справ.
Разом із цим дана обставина автоматично не наділяє цю справу ознаками справи, що має виняткову складність і вимагає її розгляду із застосуванням особливостей загального позовного провадження.
Отже, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення з підстав розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків місцевого суду.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статями 291, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційні скарги Державної судової адміністрації України та Луганського окружного адміністративного суду - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 грудня 2023 року у справі № 360/1144/23 - залишити без змін.
Повне судове рішення - 21 березня 2024 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Колегія суддів І. В. Сіваченко
А. А. Блохін
А. В. Гайдар