20 березня 2024 року № 640/11310/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту кіберполіції Національної поліції України про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Департаменту кіберполіції Національної поліції України, в якій просить суд:
- визнати протиправним і скасувати наказ Департаменту кіберполіції Національної поліції України від 11 липня 2022 року №190 о/с про звільнення капітана поліції ОСОБА_1 інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області;
- поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області;
- стягнути з Департаменту кіберполіції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 заробіток (грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу, починаючи з 16 липня 2022 року по дату винесення судового рішення;
- стягнути з Департаменту кіберполіції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000 грн. 00 коп.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.07.2022 відкрито провадження у справі, розгляд якої визначено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
На виконання положень пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-ІХ, адміністративну справу передано на розгляд до Київського окружного адміністративного суду
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 справу прийнято до провадження, розгляд якої визначено здійснити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що звільнення позивача є незаконним, а наказ про звільнення протиправним, оскільки написання ним рапорту про звільнення відбувалось під психологічним тиском, що полягав у домінуючому становищі керівництва та їх поведінці, а саме: криками та погрозами, що у позивача будуть погані умови праці, постійні перевірки та, внаслідок, звільнення через невідповідність посаді. Одночасно наголосив, що відповідачем при прийнятті наказу про звільнення позивача, протиправно проігноровано його наступний рапорт про не розгляд рапорту про звільнення.
Представник відповідача подав відзив на позов, в якому наголосив, що звільнення позивача здійснено відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим трудовим законодавством, на підставі рапорту позивача, тож позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають, а наведені у позові обставини не відповідають дійсності. Одночасно зауважив, що позивач усіляко пришвидшував своє звільнення та постійно наголошував своєму безпосередньому керівникові про такі наміри, а тому 11.07.2022 позивача було звільнено. Лише після його звільнення за власним бажанням, о другій половині дня, Департаментом отримано наступний рапорт від позивача про нерозгляд рапорту про звільнення, відповідно, для задоволення якого вже були відсутні правові підстави.
Розглянувши подані представниками сторін документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач подав 08.07.2022 на ім'я начальника Департаменту рапорт про своє звільнення за власним бажанням. Вказаний рапорт зареєстрований 11.07.2022 за вх. № 3274, за резолюцією виконавцем визначено Виходець Ю. (11.07.2022), ОСОБА_2 ; зміст резолюції - опрацювати у встановленому порядку; кому надіслано - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ; дата - 12.07.2022.
Наказом Департаменту від 11.07.2022 № 190 о/с, на підставі рапорту від 08.07.2022, відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням), капітана поліції ОСОБА_1 (0004286), інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області, звільнено з 15 липня 2022 року зі служби в поліції.
Відповідно до рапорту позивача від 09.07.2022 на ім'я начальника Департаменту, він просив не розглядати рапорт про його звільнення у липні 2022 року, у зв'язку з поспішно прийнятим рішенням. Вказаний рапорт направлений позивачем відповідачу рекомендованим листом від 09.07.2022.
Вказаний рапорт надійшов до Департаменту 11.07.2022 та зареєстрований за вх.№ 3282, за резолюцією виконавцем визначено Виходець Ю. (11.07.2022), ОСОБА_2 ; зміст резолюції - опрацювати в установленому порядку; кому надіслано - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ; дата - 12.07.2022.
Листом від 15.07.2022 № 5416/38/7/01-2022 Департамент повідомив позивача, що його рапорт від 09.07.2022 щодо залишення без розгляду питання про звільнення зі служби, надійшов на виконання до відділу кадрового забезпечення лише 12.07.2022, тобто після прийняття та реалізації наказу про звільнення від 11.07.2022 № 190 о/с, тож підстави для його розгляду відсутні.
Не погоджуючись з такою позицією відповідача, вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся з даною позовною заявою до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходячи з положень норм законодавства, які діяли на момент їх виникнення, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто
Виходячи з наведених норми основного закону, у зв'язку з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
При цьому, принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліції» (далі - Закон № 580-VIII).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону № 580-VIII поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу в поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Згідно з частинами першою, п'ятою статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень
Порядок підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції встановлює Міністерство внутрішніх справ України.
Відносини, що виникають у зв'язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції (частина перша статті 60 Закону № 580-VIII).
Згідно з пунктами 5, 6 частиною десятою статті 62 Закону № 580-VIII, поліцейський: у повному обсязі користується гарантіями соціального та правового захисту, передбаченими цим Законом та іншими актами законодавства; захищає свої права, свободи та законні інтереси всіма способами, що передбачені законом.
За приписами пункту 7 частини першої, другої, третьої статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.
День звільнення вважається останнім днем служби.
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114).
Згідно з пунктом «ж» пункту 64 Положення № 144, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Відповідно до пункту 68 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
За приписами частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Верховний Суд у постанові від 15.02.2021 у справі № 160/3607/19 висловив правову позицію, що приписи пункту 68 Положення № 114 застосовуються як норми спеціального нормативно-правового акту у питанні регулювання терміну попередження позивачем про звільнення за власним бажанням, який, на відміну від КЗпП України, становить не два тижні, а три місяці.
Також, у вказаній справі суд касаційної інстанції зазначив, що у межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору можуть домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 12.08.2019 у справі № 810/3376/16, від 20.12.2019 у справі № 826/375/17.
Особливістю розглянутого правового регулювання є те, що змістом наведеного законодавчого припису, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. У разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.08.2019 у справі № 815/1490/16, від 22.11.2019 у справі № 813/740/17.
Верховний Суд України у постановах від 05.12.2011 у справі № 21-236а11, від 29.05.2012 у справі № 21-122а12, від 10.07.2012 у справі № 21-136а12, усуваючи розбіжності у судовій практиці щодо застосування пункту 68 Положення № 114, дійшов висновку, що до закінчення тримісячного строку попередження відповідні особи мають право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк.
Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим статусом працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку тощо.
На протиправність передчасного звільнення за наведеним правовим регулюванням також вказував Верховний Суд у постановах від 12.08.2019 у справі № 810/3376/16, від 20.05.2020 у справі № 804/868/16.
Таким чином, видача наказу про звільнення поліцейського до закінчення строку, передбаченого пунктом 68 Положення № 114, якщо таке прохання не міститься у рапорті про звільнення, є протиправним.
З матеріалів справи вбачається, що позивач рапортом від 08.07.2022 просив звільнити його за власним бажанням відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію». При цьому, вказаний рапорт не містив вказівок щодо бажаної дати звільнення або більш короткого терміну звільнення, ніж передбачений статтею 68 Положення № 114, тож у відповідача були відсутні підстави для видачі наказу про звільнення позивача фактично у день отримання його рапорту 11.07.2022.
Окрім того, з матеріалів справи вбачається та не заперечується відповідачем, що позивачем подано наступний рапорт від 09.07.2022 про нерозгляд його рапорту про звільнення, який зареєстрований Департаментом у той же день, що і рапорт про звільнення, тобто 11.07.2022 та переданий одним і тим же виконавцям за резолюцією для опрацювання, проте проігнорований при підготовці спірного наказу про звільнення позивача.
Більше того, спірним наказом визначено дату звільнення позивача з 15.07.2022, у зв'язку з чим, виходячи з наведених норм та практики Верховного Суду, суд вважає, що до кінця дня 15.07.2022, тобто останнього дня служби, позивач мав право відкликати свій рапорт про звільнення.
Таким чином, суд вважає протиправною позицію відповідача щодо відсутності підстав для розгляду рапорту позивача від 09.07.2022 про нерозгляд рапорту про звільнення від 08.07.2022, який надійшов до Департаменту 11.07.2022, тобто після прийняття наказу про звільнення від 11.07.2022 № 190 о/с.
У взаємозв'язку з вищенаведеним в сукупності суд дійшов висновку про протиправність наказу Департаменту від 11.07.2022 №190 о/с про звільнення позивача, відповідно, звільнення позивача є незаконним.
Відповідно до пункту 24 Положення № 114, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.
Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
За приписами частин першої-другої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Враховуючи наведені норми та встановлення судом незаконності звільнення позивача, суд робить висновок про те, що позивач підлягає поновленню на посаді, з якої його було незаконно звільнено, тобто на посаді інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області з 16.07.2022. Також позивач має право на отримання грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 16.07.2022 по 20.03.2024.
Середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Із пункту 5 зазначеного Порядку №100 вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до частин 1, 2 статті 94 Закону №580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», встановлено, що грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260 затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі - Порядок № 260).
Відповідно до пункту 6 розділу ІІ Порядку № 260 поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення.
Згідно з довідкою про доходи № 91/2022 від 16.08.2022, складеної Департаментом, середньоденна заробітна плата позивача складає 491,58 грн.
Період вимушеного прогулу позивача склав календарних 614 днів (з 16.07.2022 по 20.03.2024 включно).
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача за період з 16.07.2022 по 20.03.2024 (включно) становить 301 830,12 грн (491,58 грн х 614 днів).
Одночасно суд зазначає, що відповідно до пунктів 2 ,3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Таким чином, дане рішення в частині поновлення позивача на службі в поліції на посаді інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області з 16.07.2022, а також в частині стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу у межах суми стягнень за один місяць у розмірі 15091,50 грн належить звернути до негайного виконання.
Щодо вимог позивача про стягнення моральної шкоди та витрат на правову допомогу, суд зазначає таке.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Приписами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Верховний суд резюмуючи констатував, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Водночас у даній справі позивачем не наведено та не доведено, в чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода, та з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується (не надано суду, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо). Також позивачем не наведено жодних даних про наявність причинного зв'язку між станом його здоров'я та/або негативними емоціями внаслідок незаконного звільнення.
Отже, зважаючи на те, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідкового зв'язку з предметом позову, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного суду України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
За приписами частин першої, третьої статті 132 Кодексу адміністративного суду України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, окрема, на професійну правничу допомогу.
Згідно зі статтею 134 Кодексу адміністративного суду України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Таким чином, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Водночас позивачем до позовної заяви не подано жодних документів, якими було б підтверджена заявлена ним сума витрат на професійну правничу допомогу.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Всупереч наведених вимог процесуального закону, відповідач належними та допустимими доказами не довів правовірності прийнятого ним спірного наказу.
У підсумку, з урахування вищезазначеного в сукупності, суд дійшов висновку, що позовна заява є частково обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню.
У взаємозв'язку з вищенаведеним та керуючись статтями 6, 7, 9, 14, 73-78, 90, 132, 139, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним і скасувати наказ Департаменту кіберполіції Національної поліції України від 11 липня 2022 року №190 о/с про звільнення капітана поліції ОСОБА_1 інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області з 16.07.2022.
4. Стягнути з Департаменту кіберполіції Національної поліції України (код 40116400) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) заробіток (грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу з 16.07.2022 по 20.03.2024 в розмірі 301 830 (триста одна тисяча вісімсот тридцять) гривень 12 копійок.
5. В інші частині позовних вимог - відмовити повністю.
6. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на службі в поліції на посаді інспектора відділу протидії кіберзлочинам в Київській області з 16.07.2022, а також в частині стягнення на користь ОСОБА_1 з Департаменту кіберполіції Національної поліції України середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу у межах суми стягнень за один місяць у розмірі 15091 (п'ятнадцять тисяч дев'яносто одна) гривні 50 копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Василенко Г.Ю.