Справа № 306/172/23
Іменем України
11 березня 2024 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючої - судді Кожух О.А.,
суддів - Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,
за участі секретаря - Савинець В.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Новікова Інна Станіславівна, на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 08 травня 2023 року (головуюча суддя Ганчак Л.Ф.) у справі №306/172/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
У січні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов мотивовано тим, що позивач згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом є одноособовим власником житлового будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . У даному житловому будинку також прописана його сестра ОСОБА_1 , яка вже більше року не проживає у ньому. Стверджував, що оскільки остання не проживає за вказаною адресою, то у нього виникають проблеми зі сплатою надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються, у зв'язку з чим об'єктивно порушуються права позивача.
Посилаючись на дані обставини, положення ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317, 319, 321, 391 ЦК України, ОСОБА_2 просив визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування житловим будинком, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 08 травня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
На це рішення подала апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Новікова І.С. Посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_1 вселилася у домоволодіння ще за життя матері, то таке відбулося з дотриманням норм закону. Вказує, що відповідач є особою з інвалідністю ІІІ групи та не має іншого житла для проживання, однак періодично змушена проживати деякий час не за місцем своєї реєстрації, оскільки з боку позивача вчиняються постійні перешкоди у користуванні зазначеним приміщенням. Звертає увагу, що ОСОБА_2 вже звертався до суду з позовною заявою про виселення ОСОБА_1 із зазначеного будинку, проте рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 09.08.2019, яке залишено в силі постановою Закарпатського апеляційного суду від 12.12.2019, у справі №306/694/19 у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Стверджує, що Акт про фактичне проживання (не проживання) особи №116 від 06.11.2020 не є достатнім доказом підтвердженням того, який строк відповідач не проживала за вказаною адресою, оскільки він не містить зазначення строку, а також підпису голови комісії з обстеження матеріально-побутових умов. Крім цього, звертає увагу, що позивач у судовому засіданні підтвердив, що не допускає ОСОБА_1 до проживання у даному домоволодінні, а також, що в день ухвалення оскаржуваного рішення судом ухвалено постанову у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 173-2 КУпАП, оскільки такий не впускав у будинок свою рідну сестру, чим вчинив насильство психологічного характеру.
Письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.
Позивач та його представник в судове засідання не з?явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином (а.с.86,88), про причине неявки суду не повідомили. Відповідно до ч. 2 ст 372 ЦПК УКраїни колегія суддів розглянула справу за відсутності позивача та його представника
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 17.10.2018, виданим Свалявською державною нотаріальною конторою (а.с.3, 6).
Також встановлено, що місце проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , виконавчим комітетом Свалявської міської ради Закарпатської області зареєстровано 06.06.2014, що стверджується записом у відповідній будинковій книзі (а.с.39).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Звертаючись із даним позовом, ОСОБА_2 вказував, що він є одноособовим власником житлового будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , в якому також зареєстрована його рідна сестра - ОСОБА_1 , яка у ньому не проживає вже більше одного року, однак її реєстрація призводить до сплати надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються.
За змістом ч. 4 ст 9 ЖК України, ч. 4 ст 311 ЦК України, бути фізична особа не може бути виселена із займаного жилого приміщення, обмежений у праві користування жилим приміщенням або іншим чином примусово позбавлена житла інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64 цс20) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, у справах з приводу користування житловими приміщеннями, і звернула увагу, зокрема, на те, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Судом встановлено та сторонами не заперечується, що набуття відповідачем права користування житловим будинком АДРЕСА_1 відбулося згідно вимог закону ще у червні 2014 року, коли власником вказаного будинку була мати позивача та відповідача - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а отже, ОСОБА_1 набула охоронюваного законом права користування майном як член сім'ї померлої ОСОБА_2 , що була власником вказаного житлового будинку.
На час розгляду справи право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом належить не сторонній особі, а рідному брату відповідача.
З матеріалів справи вбачається, що у відповідача є триваючий зв'язок з конкретним місцем - будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
Водночас позивач стверджує, що остання не проживає у вказаному будинку більше одного року, на підтвердження чого ним додано до позовної заяви акти про фактичне проживання (не проживання) особи.
Так, актом №116 про фактичне проживання (не проживання) особи від 06.11.2020 засвідчено пояснення сусідів в тому, що ОСОБА_1 не проживає за адресою АДРЕСА_1 , а місце її проживання невідоме (а.с.8).
Згідно акту №128 про фактичне проживання (не проживання) особи від 21.12.2022 вбачається, що згідно свідчень сусідів ОСОБА_1 не проживає за адресою АДРЕСА_1 півроку (а.с.7).
Відповідно до статті 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За змістом вказаної норми матеріального права при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Відповідач у апеляційній скарзі визнає, що деякий період проживала не за місцем своєї реєстрації, однак це було зумовлено поведінкою позивача, який постійно влаштовує перешкоди для користування вказаним приміщенням.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 вже звертався до суду з позовною заявою про виселення ОСОБА_1 із зазначеного будинку.
Так, рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 09.08.2019 у справі №306/694/19, яке залишено в силі постановою Закарпатського апеляційного суду від 12.12.2019, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення з житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення відмовлено (а.с. 45-46).
У судовому засіданні 08.05.2023 судом встановлено, що між сторонами після смерті їх брата були суперечки, а також ОСОБА_2 визнано, що відповідачу надано кімнату, однак позивач її не пускав додому (а.с.47, зворот).
Крім того, колегія суддів зазначає, що постановою Свалявського районного суду Закарпатської області від 08.05.2023 у справі №306/917/23 звільнено ОСОБА_2 від адмінвідповідальності за ч.1 ст.173-2 КпАП України в порядку ст.22 КпАП України, обмежившись усним зауваженням. Провадження в справі закрито. Під час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_2 , 04.04.2023 біля 20:00 години, за місцем проживання ( АДРЕСА_1 ), не впускав у будинок свою рідну сестру ОСОБА_1 , чим вчинив насильство в сім"ї психологічного характеру (а.с. 64).
Вищенаведене підтверджує поважність періодичної відсутності відповідача за місцем своєї реєстрації, що не залежало від її волевиявлення.
Судова колегія зазначає, що ОСОБА_1 вселилася у будинок та набула право користування ним на законних підставах як член сім'ї попереднього власника житла, проте позивач чинить їй перешкоди у користуванні цим будинком, у зв'язку з чим надані позивачем акти про не проживання ОСОБА_1 за місцем реєстрації не свідчать про втрату нею інтересу до вказаного житлового будинку.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що не проживання відповідача у житловому будинку викликано поважними причинами, зокрема, неприязними стосунками з позивачем та наявністю перешкод у користуванні майном, що не дає підстав для висновку про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Належних та допустимих доказів не проживання без поважних причин відповідача понад один рік у будинку за адресою: АДРЕСА_1 позивачем до справи не надано.
Таким чином, з огляду на те, що відповідач вселилася до спірного житлового будинку за попередньою згодою власника, де проживає і зареєстрована тривалий час, іншого житла не має, колегія суддів вважає, що визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням буде суперечити принципу пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.
Суд першої інстанції, розглядаючи даний спір, не врахував вищенаведених фактичних обставин справи та вимог закону, а також принцип пропорційності, на важливості врахування якого наголошує у своїй практиці ЄСПЛ, та необґрунтовано дійшов висновків про наявність підстав для визнання апелянта такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Зважаючи на викладене, рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права (п.п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України) слід скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 - відмовити.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачено 1610,40 гривень (а.с.67), які підлягають стягненню на користь апелянта з позивача.
Керуючись ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Новікова Інна Станіславівна - задовольнити.
Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 08 травня 2023 року - скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_2 - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) 1610,40 грн у відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 20 березня 2024 року.
Головуюча:
Судді: