Справа № 495/637/24
№ провадження 2/495/616/2024
21 лютого 2024 рокум. Білгород-Дністровський
Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:
головуючого судді: Мишко В.В.
при секретарі судового засідання: Красовській А.О.
за участю представників сторін:
від позивача: не з'явилася
від відповідачки: не з'явилася
розглянувши у підготовчому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровському
цивільну справу № 495/637/24
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про визнання права власності на нерухоме майно набуте шляхом укладання договору на товарній біржі,
24.01.2024 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_2 (далі по тексту - відповідачка) про визнання права власності на нерухоме майно набуте шляхом укладання договору на товарній біржі(а.с.1-3).
Так, позивач просить суд:
-визнати дійсним договір купівлі-продажу частини житлового будинку АДРЕСА_1 , №923/Б від 07.08.1997 року, укладений на Одеській універсальній товарній біржі між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
-визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )право власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 71,6 кв.м., житловою площею 44,6 кв.м., гараж літ. «Б», підвал літ. «Г», підвал «Д», «Є», «З», літня кухня «Ж», споруди № 1, 2, 5-10.
Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26.01.2024 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі № 495/637/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно набуте шляхом укладання договору на товарній біржі. По справі призначено підготовче судове засідання (а.с.14).
Позивач - ОСОБА_1 , в судове засідання не з'явився, але подав до суду заяву, згідно із якою заявлені позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить їх задовольнити та розглянути справу за його відсутності (а.с.24).
Відповідачка - ОСОБА_2 , в судове засідання не з'явилася, але подала до суду заяву, згідно із якою зазначила, що заперечень на позовну заяву ОСОБА_1 не має та просить розглянути справу за її відсутності (а.с.23).
Згідно із ч.4 ст.206 Цивільного процесуального кодексу України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Відповідно до ч.3 ст.211 Цивільного процесуального кодексу України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи викладені обставини, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників судового процесу, на підставі наявних та достатніх для розгляду матеріалів справи.
У відповідності до ч.2 ст.247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши позовну заяву, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд дійшов до наступних висновків.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно із ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Так, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно набуте шляхом укладання договору на товарній біржі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, що 07.08.1997 рокуміж ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу № 923/Б частини житлового будинку АДРЕСА_1 , зареєстрований на Одеській універсальній товарній біржі (а.с.10) та не був засвідчений нотаріально.
Договір купівлі - продажу нерухомого майна за № 923/Б від 07.08.1997 року було зареєстровано Білгород-Дністровським міжрайонним бюро технічної інвентаризації, що підтверджується копією реєстраційного посвідчення №264 від 14.08.1997 року (а.с.11).
21.11.2023 року виготовлено технічний паспорт на нерухоме майно із внесеними відповідними змінами власника будівлі, інвентаризаційна справа №283 (а.с.5-9).
За твердженням позивача,до теперішнього часу він вважав себе власником квартири в законному порядку, користувався нерухомим майном, сплачував необхідні платежі, ремонтував будівлю та зареєструвався в належній йому квартирі.
На теперішній час, позивач має намір розпорядитися своїм нерухомим майном на власний розсуд, у зв'язку з чим звернувся до нотаріальної контори, але нотаріус йому повідомила, що укладений договір на товарній біржі є недійсним.
Дані обставини і стали підставою для звернення позивачки до суду із відповідною позовною заявою.
Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ст.657 ЦК України).
Згідно із ч.2 ст.220 Цивільного кодексу України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Частина 2 ст.220 Цивільного кодексу України надає суду право визнати дійсним нотаріально не посвідчений договір, якщо сторони домовилися про усі його істотні умови, підтверджені письмовими доказами і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від нотаріального посвідчення такого договору (недобросовісна сторона). Таке рішення може бути прийняте судом на вимогу добросовісної сторони, яка виконала повністю або частково договір. Зміст положень ч.2 дає підстави тлумачити їх таким чином, що вони не поширюються на випадки ухилення від нотаріального посвідчення договору усіх його сторін. Під ухиленням від нотаріального посвідчення договору має розумітися як активна протидія цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.
Якщо суд задовольнить вимогу добросовісної сторони про дійсність нотаріально не посвідченого договору, то після набрання чинності рішення суду такий договір вважатиметься дійсним з моменту його укладення. Наступне нотаріальне посвідчення такого договору не вимагається. Судове рішення в цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення.
Відповідно до роз'яснень, які містяться у п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 слідує, при розгляді справ про визнання правочинів дійсними суди повинні з'ясувати чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи не втрачена така можливість. У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених ст. 218 та 220 Цивільного кодексу України.
Згідно із ст.638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони при укладені 07.08.1997 року за реєстровим № 923/Б договору купівлі-продажу нерухомого майна досягли згоди з усіх його істотних умов та виконали усі умови цього договору, але чинним на час його укладання законодавством не було передбачено нотаріальне посвідчення такого договору та умовами вказаного договору було встановлено, що договір, відповідно до ст.227 Цивільного кодексу України, підлягає реєстрації лише у Бюро технічної інвентаризації за місцем розташування об'єкта нерухомості.
Суд вважає, що наведені обставини є підставою, відповідно до ч.2 ст.220, ст.638 Цивільного кодексу України та п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9, для визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна за реєстровим № 923/Б від 07.08.1997 року дійсним.
Між тим, суд не погоджується зі складом частини житлового будинку АДРЕСА_1 (житловий будинок літ. «А», загальною площею 71,6 кв.м., житловою площею 44,6 кв.м., гараж літ. «Б», підвал літ. «Г», підвал «Д», «Є», «З», літня кухня «Ж», споруди № 1, 2, 5-10) на яку позивач просить визнати за ним право власності, з наступних підстав.
Так, з наданої суду інвентаризаційної справи № 283 вбачається, що відповідно до договору №923/Б купівлі-продажу нерухомого майна (засвідчений 07.08.1997 року Одеською товарною біржею), ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав частину житлового будинку АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 151 кв.м., житловою площею 88.9 кв.м., гараж літ. «Б», підвал літ. «Г», сарай літ. «Д», сарай літ. «Є», літня кухня «Ж», споруди № 1-4.
Таким чином, наявна розбіжність складу частини житлового будинку АДРЕСА_1 , який зазначений позивачем у позовних вимогах зі складом вказаного нерухомого майна, визначеним договором купівлі-продажу нерухомого майна №923/Б від 07.08.1997 року, укладеним між сторонами на Одеській товарній біржі.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про необхідність визнання права власності за позивачем відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна №923/Б від 07.08.1997 року, наявного в матеріалах інвентаризаційної справи № 283, а саме на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 151 кв.м., житловою площею 88.9 кв.м., гараж літ. «Б», підвал літ. «Г», сарай літ. «Д», сарай літ. «Є», літня кухня «Ж», споруди № 1-4.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.
Відповідно до ч.1 ст.316 та ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК України).
Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У відповідності до ст.334 Цивільного кодексу України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майно, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Згідно із ст.398 Цивільного кодексу України, право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст.392 Цивільного кодексу України).
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та положеннями Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, № 4, № 7 та № 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Так, у Рішенні Європейського Суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велей Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю. Зазначені сподівання, тобто те, на що розраховує позивач, як власник спірної квартири, відповідачем порушені.
За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і використання практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі.
З погляду Європейського Суду повага власності основний метод права, міжнародного й внутрішнього дотримання. У Конвенції говориться, що держава зобов'язана дотримувати, виконувати, зміцнювати, захищати й забезпечувати права власності фізичних і юридичних осіб. Порушення Конвенції й Протоколів будуть тоді, коли піде недотримання, невиконання й не забезпечення державою зазначених норм.
Відповідно до ст.1 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
В силу ст.13 розділу І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Протокол № 1 стаття 1 «Захист власності» говорить «Кожна фізична або юридична особа має право на повагу своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Тим самим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чітко встановлено: право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважатися.
У першу чергу ця повага повинна виходити від держави й втілюватися у вигляді прийняття законодавчих, виконавчих дій, що захищають право власності від незаконних зазіхань із боку кого б то не було.
Відповідно до ст.6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно із ст.2 Цивільного процесуального кодексу України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст.ст. 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.ст. 76-77 ЦПК України).
Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із ст.263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про часткову обґрунтованість та правомірність позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно набуте шляхом укладання договору на товарній біржі, у зв'язку з чим такий позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.41 Конституції України, ст.ст. 11, 15-16, 202-203, 207-209, 220, 316-317, 321, 328, 334, 392, 398, 638, 655, 657 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 12-13, 76-81, 128, 131, 223, 247, 258-259, 263-265, 268, 279, 280-282, 289 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно набуте шляхом укладання договору на товарній біржі- задовольнити частково.
Визнати дійсним договір купівлі-продажу частини житлового будинку АДРЕСА_1 , №923/Б від 07.08.1997 року, укладений на Одеській універсальній товарній біржі між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )право власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 151 кв.м., житловою площею 88.9 кв.м., гараж літ. «Б», підвал літ. «Г», сарай літ. «Д», сарай літ. «Є», літня кухня «Ж», споруди № 1-4.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя В.В. Мишко