Справа № 595/1935/23Головуючий у 1-й інстанції Содомора Р.О.
Провадження № 22-ц/817/168/24 Доповідач - Костів О.З.
Категорія -
11 березня 2024 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Костів О.З.
суддів - Гірський Б. О., Храпак Н. М.,
розглянувши у письмовому провадженні цивільну справу № 595/1935/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 14 листопада 2023 року (ухвалене суддею Содоморою Р.О.) в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, залишення дітей на виховання та проживати разом з матір'ю,
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, залишення дітей на виховання та проживати разом з матір'ю.
В обґрунтування заявлених вимог позивачка покликалася на те, що з 01 квітня 2004 року перебуває із відповідачем у шлюбі, який зареєстровано Трибухівською сільською радою Бучацького району Тернопільської області. У даному шлюбі народилося двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Через різні погляди на життя, відсутність взаєморозуміння та взаємоповаги сім'я фактично розпалася, а шлюб носить формальний характер.
У зв'язку з наведеним позивачка просила суд розірвати шлюб між сторонами та залишити дітей на її вихованні та проживанні разом із нею
Рішенням Бучацькокого районного суду Тернопільської області від 14 листопада 2023 року позов задоволено частково.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 01 квітня 2004 року Трибухівською сільською радою Бучацького району Тернопільської області, актовий запис № 9.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1073.60 грн судового збору.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині вирішення позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, представник ОСОБА_1 - адвокат Ковалівський Б.В. подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.
Апеляційна скарга мотивована тим, що сторони дійшли згоди про місце проживання дітей, з цього приводу спір відсутній, проте суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні позову в частині залишення на проживання і виховання дітей разом з матір'ю.
У зв'язку з наведеним просить рішення Бучацькокого районного суду Тернопільської області від 14 листопада 2023 року в частині відмовлених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити на проживання та виховання разом з матір'ю.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників по справі до суду не надходив.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.
Враховуючи викладене, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін.
Апеляційна скарга подана лише в частині позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, а тому в іншій частині рішення суду колегією суддів не переглядається.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не повністю.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Судом встановлено наступні обставини.
01 квітня 2004 року Трибухівською сільською радою Бучацького району Тернопільської області зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , актовий запис №9, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Трибухівською сільською радою Бучацького району Тернопільської області.
Після реєстрації шлюбу ОСОБА_1 змінила прізвище на « ОСОБА_1 ».
У даному шлюбі сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , видане Цвітівською сільською радою Бучацького району Тернопільської області, та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , видане Цвітівською сільською радою Бучацького району Тернопільської області.
До позовної заяви позивач додає витяги № 947 про її місце реєстрації та дітей, з якого вбачається, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).
ЄСПЛ зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
У статті 160 СК України зазначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ч.1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Згідно правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. У разі наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Згідно правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 339/143/20, враховуючи, що сторони не зверталися до суду із вимогами про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд, враховуючи принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обґрунтовано в межах доводів та вимог позову про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати з матір'ю, встановивши, що дитина до розірвання шлюбу після припинення фактичних шлюбних відносин батьків проживала разом з матір'ю, залишив проживати дитину з нею, чим лише констатував місце проживання дитини, не визначаючи його.
З матеріалів справи слідує, що між сторонами на момент розгляду справи відсутній спір між батьками щодо місця проживання дітей, такий позов ані позивач, ані відповідач не пред'являли, суд його не вирішував.
Отже залишення дітей проживати разом із матір'ю не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дитини, оскільки судом буде констатовано з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання.
З матеріалів справи вбачається, що після припинення фактичних шлюбних відносин неповнолітні діти залишилися проживати разом з матір'ю.
Встановивши зазначені обставини, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що проживання неповнолітніх дітей разом із матір'ю відповідатиме найкращим інтересам дітей, їхньому стану здоров'я, не порушуючи нормальних, звичних для них умов.
Апеляційний суд враховує, що 14 листопада 2023 року відповідач ОСОБА_4 подав до місцевого суду заяву про визнання позову в повному обсязі, у якій просив неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити на виховання та проживати разом з матір'ю ОСОБА_1 .
За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову про залишення на проживання дітей разом з матір'ю, оскільки відсутність спору між сторонами щодо визначення місця проживання дітей не може бути підставою для відмови у задоволенні таких вимог.
Щодо позовної вимоги про залишення дітей на вихованні позивачки, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо виховання дитини, крім випадку, передбаченого ч.5 ст.157 СК України.
В зв'язку з наведеним, оскільки, виховання дитини є обов'язком батьків незалежно від того, чи перебувають батьки в шлюбних відносинах, місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку про недоцільність покладати обов'язок виховання лише на одного з батьків, а тому така вимога до задоволення не підлягає.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що існують правові підстави для часткового задоволення апеляційної скарги і скасування судового рішення в частині позовних вимог щодо залишення дітей на проживання разом з матір'ю та ухвалення в цій частині нового рішення, яким позов слід задоволити.
У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду в частині позовних вимог щодо залишення дітей на проживання та виховання разом з матір'ю та ухвалення в цій частині нового рішення, яким позов слід задоволити.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Бучацькокого районного суду Тернопільської області від 14 листопада 2023 року в частині відмови у задоволенні позову щодо залишення дітей на проживання разом з матір'ю - скасувати.
Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов задоволити.
Залишити неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживати разом з матір'ю ОСОБА_1 .
В решті рішення суду - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складення повного тексту постанови - 18 березня 2024 року.
Головуючий: О.З. Костів
Судді: Б.О. Гірський
Н.М. Храпак