Справа № 350/363/24
Номер провадження 2/350/214/2024
15 березня 2024 року селище Рожнятів
Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області
у складі :
головуючого судді Бейка А.М.,
секретаря судового засідання Маєвської С.П.,
розглянувши у підготовчому судовому засіданні в залі суду селища Рожнятів у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна,
Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 , в якому просить розділити майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності, набуте за час шлюбу, визнавши за нею 1/2 частину будинковолодіння в АДРЕСА_1 .
Свої позовні вимоги мотивує тим, що 17.01.1988 року у виконавчому комітеті Перегінської селищної ради між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який розірвано Рожнятівським районним судом Івано-Франківської області 25.05.2021 року. За час спільного подружнього проживання вони отримали план для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських споруд, а в 2010 році закінчили будівництво вказаного житлового будинку, який розташований в АДРЕСА_1 та перейшли туди проживати. На даний час вони не можуть досягнути добровільної згоди щодо розподілу зазначеного будинковолодіння, у зв'язку із чим вона змушена звернутися до суду із даним позовом.
Позивачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Родіков І.С. у судове засідання не з'явилися, останній подав до суду заяву, в якій вказав, що позовні вимоги підтримує, просив позов задовили, а розгляд справи проводити без участі сторони позивача.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, подав до суду заяву в якій вказав, що позовні вимоги визнає повністю, а розгляд справи просив проводити у його відсутності.
Відповідно до ч.2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Частиною 1 статті 206 ЦПК України встановлено, що відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Згідно із вимогами ч. 4 ст. 206 ЦПК України, судом перевірено, що визнання позову відповідачем не суперечить закону, не порушує прав, свобод та інтересів інших осіб.
Оскільки відповідач визнав, пред'явлений до нього позов і визнання відповідачем позову не суперечить закону, тому суд вважає за можливе розглянути справу у даному судовому засіданні та ухвалити рішення у справі.
Згідно ч.3 ст.200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право на звернення до суду для захисту своїх прав.
За змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Статтею 13 ЦПК України визначено, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно статті 16 ЦК України захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010р.).
Судом встановлено, що 17.01.1988 року у виконавчому комітеті Перегінської селищної ради Рожнятівського району Івано-Франківської області між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області 25.05.2021 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища від 03.01.2024 року (а.с. 10) .
За час подружнього проживання сторони побудували житловий будинок з господарськими спорудами, який розташований по АДРЕСА_1 .
Вищевказане будинковолодіння зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майо від 30.03.2011 та копією витягу про державну реєстрацію прав від 30.03.2011 року (а.с. 11-12).
ОСОБА_1 зареєстрована та проживає по АДРЕСА_1 . Разом з нею зареєстрований її колишній чоловік ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою №454/02-76 виданої Перегінською селищною радою Калуського району Івао-Франківської області 20.02.2024 року (а.с. 9).
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За положеннями ч. 1 ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до вимог ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Відповідно до п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу.
При цьому суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз'яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.
За правилами ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
В судовому засіданні встановлено, що спірний житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 , був побудований за час перебування сторін у шлюбі, а отже є спільною сумісною власністю подружжя, тому вимога позивачки про визнання за нею права власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку є підставною та підлягає до задоволення зважаючи також на думку відповідача, який визнав заявлений позов.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 18, 81, 141, 200, 247, 263-265 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна - задоволити.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право власності на 1/2 частину будинковолодіння по АДРЕСА_1 .
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 19.03.2024 року.
Суддя А.М.Бейко